Work Text:
Золотисто-багряне світло призахідного сонця дивакувато спотворювало навколишній світ, сповнюючи пейзаж по той бік вікна гнітючим спокоєм. Здавалося, що час завмер і все навколо – лише стара пожовтіла світлина, невідомий автор якої умудрився схопити останній момент перед загадковим і бентежним кінцем. Крізь прочинене вікно, туди назовні, виривалась лише тонка нитка сизого диму. Цигарка, затиснута між пальців Симона, повільно тліла, поки чоловік не надавав їй жодного значення. Його погляд, наче неприкаяний дух, не мав на чому спинитись, хоч вулиця під вікнами пістрявіла деталями. Свідомість також гасала, не в змозі обрати якусь одну думку, надто після останніх зборів. В одну мить, майбутнє української нації, та й власне, зокрема, малювалось таким захоплюючим, сповненим надій, проте в іншу, наче пурпурова хмара, що несе травневу грозу, ці видіння закрили інші, більш драматичні думки. Ці переживання, переливаючись за край, виливались у все нові і нові витки його роздумів вголос, не в змозі спинитись за жодну ціну.
Здавалося, що з кімнати давним-давно випомпували все повітря. Тиша між словами Симона, коли він вкотре задумувався і мовчки втуплював очі у людей, що неспішно снували вуличкою внизу, оглушувала Володимира та невимовно здавлювала легені. Письменник, спершись на ліву руку, лежав на боці та свердлив поглядом спину Симона, яка навіть у світлі останніх променів сонця виглядала наче біле полотно. Порушити його потік думок Винниченкові просто не вистачало ані духу, ні сил. Хоч і з кожною висловленою думкою слухати його ставало все нестерпніше. Не лише тому, що Володимира дратували ті речі, які виплескував у задушливий простір кімнати Петлюра, а те, що його слова й самі зачіпали свідомість чоловіка, малюючи в уяві, одну за одною, страхітливі картини подальшого розвитку подій.
- В решті-решт, ми не знаємо що буде далі. росіяни нам цього точно не подарують, та і невідомо, коли підвернеться нагода. Не кажучи про те, - Петлюра робить глибоку затяжку, наче намагається виштовхати все повітря з легень та увібрати в себе якомога більше диму. – Що навряд чи нашим західним сусідам захочеться миритись з новим гравцем на геополітичній арені. Набагато вигідніше мати підконтрольні території, ресурси, людей.
Він гасить недопалок об попільничку на підвіконнику, яка за цей вечір заповнилась по вінця, та розвертається до Володимира. Винниченкові здається, що освітлення окутує його худорлявий блідий торс у золотавий ореол. Чомусь це викликає якісь сакральні почуття, які письменник не в змозі охарактеризувати тут і зараз. Симон вмощується на підвіконнику, прихиляючись спиною до холодної шибки і тихо видихає.
- Знав би ти, як мені остогидло про все це думати. Як мені хочеться прокинутись завтра і мати змогу жити як звичайна людина, писати про звичайні речі, ходити до театру та дивитись звичайні п’єси, написані нашими земляками.
І знову ж, Володимиру не було що йому відповісти. В черепну коробку, таке враження, хтось запхав несправне радіо, яке голосно шипіло та шуміло, перешкоджаючи думками зібратись воєдино. Петлюра вкотре замовк, дивлячись на письменника, хоча останній знав, що очі Симона його не бачать. Подумки Винниченко намагається виключити це метафоричне радіо, викинути його к бісовій матері з голови, інакше він просто з’їде з глузду. Його відчайдушні намагання хоч якось переключитись з гулу обривків слів та речень розбились об чергову репліку Симона.
- Мене убиває те, що саме лише наше існування, як українських публіцистів та письменників, розцінюється як політична акція. Як же це ме-
- Доволі, - Симон мимоволі здригається від чужого голосу, який наповнює кімнату. З його очей наче спадає пелена і він фокусується на постаті на ліжку, яка ховається в тінях. – Годі тобі, несила слухати. Ти ще трохи поговориш і я зійду з розуму.
Кілька секунд Петлюра тупо дивиться на Володимира, пережовуючи почуте, намагаючись переналаштуватись на іншу частоту думок. Користаючи моментом, письменник сідає на ліжку, відкидаючи перину, яка, наче розпалена піч, лише додає паркості кімнаті. Симон не встигає розкрити рота, як його знову перебивають.
- Краще б зліз з того дурнуватого підвіконника і прийшов сюди. Може зміна обстановки якось виб’є тобі цей ідіотизм з голови.
Первинною реакцією, виробленою на рівні умовного рефлексу, було звісно ж дати відсіч Винниченкові. Ніби Симонові самому хотілося про це думати, ганяти ці думки по-колу наче змилених коней. Таке враження що Володимиру це все до лампочки, його абсолютно не хвилюють такі речі, лише вдоволення своїх гедоністських забаганок. Публіцист озлоблено втупився в лице Винниченка, готуючись завдати удару у відповідь. Проте погляд, сповнений німим благанням зупинитись, розбив атаку Петлюри ще до її початку. Немов підштовхнутий невидимою рукою, Симон легко зіскочив з підвіконника і мовчки поплентався до ліжка, тупаючи босими п’ятами по паркету.
Володимир лише ліг на ліжко, відсунувшись до стіни, залишаючи простір зім’ятих простирадл для Петлюри, і вп’явся поглядом в тріщину в куті стелі. Під вагою іншого тіла прогнувся матрац, статичне повітря наповнилось чужим теплом – Симон вмостився поруч нього, також свердлячи поглядом стелю. Ніхто з них не наважувався порушити важку тишу, яка повисла в кімнаті. Здавалося, навіть світ за її межами затих, затамував подих. Врешті-решт, Володимир здався першим, перекотившись на бік, вивчаючи поглядом профіль Симона. Публіцист, наче повертаючись назад на землю, у цю конкретну кімнату, у цей момент, неспішно перевів погляд на Виннчиенка. Письменнику здалося, що Петлюра бачить його вперше, такими широко розплющеними були його очі. Вже вкотре за цей вечір не витримавши, Володимир силою притягує Симона до себе, притискаючи їхні липкі від літньої спеки тіла одне до одного. Йому здається, що Петлюра перестав дихати, зачаївшись десь в ямці над ключицею Винниченка. Володимир, натомість, уривчасто вдихає.
- Я тебе благаю годі про це, - шепче він кудись у копицю русявого волосся. – Чи можемо ми про це забути хоча б на один вечір? Так, ігнорування нічого не вирішить, але хоча б цього вечора жити буде не настільки нестерпно.
Він відчуває, що Симон намагається вивільнитись з його хватки, та відпускає чоловіка. Якщо той надумав іти, що ж, хай так. Не те що б Володимиру це було важливо. Принаймні це те, що він намагався вбити собі до голови. Тим не менш, Петлюра не йде. Їхні очі зустрічаються на одному рівні, один подих сновигає між їхніх губ. Винниченко не встигає кліпнути, як Симон припадає до уст письменника. Петлюра сам не знає, що він хотів вкласти у цей поцілунок. Гнів? Вдячність? Розпач? Намагання щось довести? Кому? Володимиру? Собі? Світові? Він не може пояснити собі цього. Коли Винниченко відповідає йому, на диво ніжно, майже вибачаючись, невідомо за що, жаданий штиль не настає, вихор в голові не стихає ні на мить. Йому здається, що у цей момент він може почути ідентичну бурю в свідомості письменника. Від цього усвідомлення, до шаленого галопу гнітючих обрисів незавершених речень доєднується нова думка, яка трохи розбавляє темні тони: він хоча б у цьому не сам.