Work Text:
Одного разу Міндзюе дещо декому пообіцяв.
Це були типові слова для самовпевненого підлітка, але хто ж може його звинуватити в тому?
Суть ось в чому — він обіцянки, несподівано навіть для себе, не дотримав. Просто не зміг. Але так і не зізнався у цьому, тому що боявся втратити цього когось, страшився відштовхнути від себе. А без тої людини уявити своє життя (принаймні на той момент) не міг.
Їх шляхи розійшлися давно, незабаром після завершення першого курсу.
Спочатку та людина змінила спеціальність. Потім поїхала в іншу країну на практику. Потім вже сам Міндзює отримав можливість поїхати за обміном до Європи.
Шляхи розійшлися і почуття вщухли, але обіцянка залишилась.
Міндзює, коли зустрів Дзян Чена, подумав: дякую, що змусив пообіцяти. Інакше б я не отримав цього скаженого.
Але іноді все одно не міг не думати: а як би все склалося, якби він тоді порушив обіцянку?
— Йому так погано без дядька.
— Дорослі іноді такі дурні. Чому вони не можуть просто поговорити? Зараз стільки можливостей зв'язатися один з одним, не те, що раніше.
— Я питав, але дядечко каже, що не може йому подзвонити. І поїхати до нього теж не може.
— Кохання це така дурниця.
— Згоден. Особливо, коли воно виростає з дружби.
— Вони були друзями до цього?
— Так, і близькими.
— Який жах.
Суть ось в чому — Міндзює дещо декому пообіцяв.
— Давай пообіцяємо дещо один одному. Я не хочу, щоб в нас було так само, як у дядечка та дядька!
І обіцянки, несподівано для себе, не дотримав. Не зміг.
Давай пообіцяємо, що ніколи не закохаємось один в одного.
І чотирнадцятирічний Міндзюе пообіцяв, з усією палкістю та вогнем у серці.
Але дотримати не зміг.
Тому що не закохатися у Січеня було неможливо.
— Я думаю, я нарешті розумію дядечка. Це дійсно боляче.
— Про що ти?
— Ні про що, Міндзюе. Ти зробив лабораторну?
Нехай він і намагався з усіх сил.