Work Text:
— Обережно. Та обережніше! Піднімай, я тримаю, оце сюди… не плач, малий, зараз і маму витягнемо…
— В мене Сірко! Сірко ще! Сірко-о-о-о!
— Тримай його, я зараз. Місця може й вистачить.
В важкому човні стало менше на одну особу; хлопець кинув рюмсати та задивованими очима ніби теж пірнув у страшну каламуть.
— А як же? А що ж?
— Вона в нас пловчиха, — заспокоїв чоловік, ганяючи цигарку по запечених губах. Неголений, брунатний від сонця, з червоними від недосипу очима, він вправно орудував веслом та все пригинався, оглядаючись навкруги, ніби звір, що шукає в небі шуліку. — Зараз зробить що зможе. Жінко добра, давайте-но сюди, та киньте ви ті клунки, і так човен ледь не сьорбає…
Мати хлопця тихо завила, сама собі закрила рота і неочікувано тверезо заперечила:
— Документи не кину. І речі які-не-які. Комп’ютер, он йому вчитися…
— Мамо! Сірко!
— Сірка теж, — закінчила жінка та звернулася до наляканої дівчинки, що сиділа тишком, мов миша, і судомно притискала когось до грудей. — Кусається?
Та мовчки замотала головою, а чоловік нарешті розгледів в неї за пазухою замотаного в рушник рудого кота. Той дивився довкола круглими зляканими очима та мовчав, тільки кігтями намертво вчепився чи то в рушника, чи то в дівчачу руку.
— Від сусідів приплив, — сказала жінка. — А може ще звідкись. Ми на другому поверсі вже були, сходи ж затопило, а вона через вікно побачила і давай кричать. Кіт, каже, у корабліку пливе. Ну ми через вікно його втягнули, все, вже не відчепиш…
— А що за кораблік? — нервово роздивляючись навколо, спитав чоловік, бо треба було про щось розмовляти, аби не пускати до серця глевкий, мов підмита хатня стіна, страх. — Якась дошка чи шо?
— Яке там дошка, — жінка кинула оком на дім, з якого вже видко було лише дах та з півметра рудої стіни, ненормально ошатної за теперешніх обставин. Цю хату будували зі смаком, з любов’ю, не пошкодували грошей на модну фінську фарбу кольору “спілий гарбуз” — і ось, вся вона йшла під воду, як сама доля цих людей і ще багатьох, багатьох інших. — Оно тазік пливе, бачите? Хтось посадив, чи може сам скочив… розумний. А Сірко дурний!
Хлопець заплакав — мовчки, як чоловік, що втратив побратима. Рятівник вже бачив на власному віку такі сльози, страшні та пекучі, що повільно збиралися і ятрили, ятрили душу, не бажаючи йти назовні, дати якесь полегшення.
— Почув, як скавчить якесь невідв’язане та й стрибнув, і поплив, не зупинили, — в серцях сказала жінка. — І сам занапастився, і того не врятував, ох, гріхи наші тяжкі, за що нам таке нещастя, господи, все життя по воді пішло…
— Тихіше ви, — обірвав її чоловік. — Оно ваше життя, у човні сидить, не гнівіть бога. Марічко, ну де ж ти, давай вже швидше, помітять же ж!
Ніби у відповідь на цей заклик каламутна вода, що несла уламки мотлоху, якісь жалюгідні шматки колишнього життя та грязюку, підняту страшною повінню, забулькотіла спочатку біля того місця, де колись були ошатні рядки полуниць, потім ближче, ближче і, нарешті, під самим човном. Жінка скрикнула та затулила рота, рудий кіт мовчки занявчав, розкриваючи пащу та не видаючи ані звуку, а чоловік просяяв втомленим неголеним обличчям та перегнувся через борт.
— Тримай, — видихнув він, витягаючи мокрого, мов хлющ, собаку з виряченими очима. — Твій? Сірко?
— Мій! — видихнув хлопчик та вчепився в кудлату мокру спину. — Мій! Сірко!
— Всі в комплекті, більше не влізе, — швидко сказав чоловік, допомагаючи Марічці забратися у човен. Її рятівний костюм з напівстертим написом ДСНС на спині був наскрізь мокрий, але волосся, короткі руді кучері, якимось дивним чином висохли майже одразу. — Тепер тихо, всі попригиналися, не волать, тварин тримать, ніхто нікуди не ворушиться!
І веслом відштовхнувся від стіни будинку, що тонув за ними, мовчки благаючи по допомогу розчахнутими ротами та очима вікон.
Десь неподалік працювала арта. Це вони чули всі — короткі гавкаючі виходи, шурхіт, від якого кров стигла під шкірою, гучний прихід, пауза і відповідь. Час від часу до цього моторошного оркестру долучалися сухі черги пострілів, ніби хтось розлючено жбурляв сухі горошини на величезний лист заліза. Чоловік гріб швидко, оминаючи коряги та затоплені хати, одного разу ледь не застряг на виступі чийогось шиферного даху, та впорався, в останню мить повернувши…
— Не треба туди, — тихо сказала Марічка, коли він націлився на зручний маршрут, що вів поміж напів занурених верболозів до бистрини. — Давай ліворуч.
— Там столби стирчать, опори, — вказав він, — зачепимося і привіт.
— Не треба туди, — повторила вона, зблиснувши чорними очима. — Там люди. В нас діти. Не треба.
Чоловік зиркнув на неї та повернув до опор, дарма що це було небезпечно. Якби він як слід придивився туди, куди не радила звертати його напарниця, то побачив би стару жінку, що плавала у воді долілиць, спину її домашньої сукні в квіточках та страшні сині ноги без капців. Поруч з нею так само долілиць плавав старий чоловік, що не зумів би не те що забратися на дах власного будинку, а навіть на другий поверх.
Але в той бік чоловік не дивився, приділяючи всю увагу тому, аби не посадити човна на мілину, боронь боже, або не зачепитися за провода, що низько провисли та ледь не торкалися людських голів.
Зате хлопчик подивився в той бік та одразу ж відвів очі і тихо, зло і впевнено сказав:
— Я Путіна ненавиджу. Я його вб’ю. Виросту, піду з Сірком і застрелю з рушниці.
— Козак росте, — підсумував чоловік, — застрелиш, хлопче, на твій вік, на жаль, путіних ще вистачить. А тепер тримай Сірка як слід та голову ховай, нам тепер дуже швидко плисти треба.
Верболози, забори, дахи затоплених хат, якийсь мотлох, що плив за течією — все це досі сяк-так ховало їх від ворожого ока, але були вони, всі наїжачені страшною небезпекою, на лівому березі великої ріки. А мусили шукати порятунку — на правому.
— Чекай, — сказала Марічка, витягла з-за пазухи крихітну зелену гілку чогось незрозумілого та запашного, швидко обмела нею борти човна та знову сховала на грудях. — Ось тепер.
— Господи, порятуй та збережи, не заради себе прошу, за дітей, — прошепотіла жінка та вчепилася в обох, тулячи до себе і затискаючи, ховаючи власним тілом. — Господи…
Чоловік гріб так швидко, що гнулася дряпана дюраль весел. Течія била їм у борт, загортаючи човна, зносячи далі від жаданого берега, а часу було обмаль, так обмаль!
Марічка сиділа на кормі, шепотіла щось нечутне, очі в неї зробилися геть чорні, як у мерця, і зелена імла ряскою виступила на обличчі. До того нікому не було діла, ніхто того навіть не помічав, окрім рудого кота, що вже не раз сьогодні був на волосину від загибелі, а тепер відчайдушно шипів ікластою пащею, притиснувши драні вуха. Пазурями він вчепився в рушник та дивився просто на Марічку, загрозливо мотиляючи кінчиком хвоста, що випростався з-під його імпровізованої пелюшки. Дівчинка щосили тримала його та ледь чутно вмовляла:
— Тихіше, руденький, тихіше, котику…
Перший постріл підняв фонтанчик води просто перед носом човна. Чоловік страшно виматюкався та наліг на весла, але друга черга легла ще ближче, перекресливши поверхню розбурханої ріки смертельним штрихпунктиром. Хлопчик вчепився в Сірка — той розпачливо загавкав, відчуваючи неминучу загибель, що вже нависла над ними усіма. Снайпер, що бачив, звісно, що жодної небезпеки вони не являють, що човен і так ледь не черпає воду за борти, що у ньому сидять діти, бив як в тирі. Розважаючись по-руськи.
— Сука ж ти йобана кацапська, — крізь зуби видихнув чоловік, що гріб тепер так, що стогнали уключини та гаряча пара підіймалася з промоклої спини. — Ти ж бачиш, почвара, що мирняк, що ж ти викаблучуєш, гніда?!
— Мама, — вперше подала голос дівчинка. — Мама. Я впісялась. Пробач, я не хотіла.
Жінка ще міцніше стисла їх. Вона вже не плакала і не молилась, а хрипким, якимсь не своїм голосом, сказала:
— Лягайте на дно обидва. Петре, документи в синій сумці. В Херсоні скажеш, бабуся…
Вона недоказала, змусивши обох дітей лягти на ребристе мокре дно човна, вмостила туди ж Сірка і кота, що все ще шипів, мов розлючена гадюка, і лягла зверху, прошепотівши:
— Може, хоч застрягне. Господи поможи, хоч би дітей врятуй, матір божа, ще ж світу не бачили…
Черги тепер йшли одна за одною, моторошно бахкав з того берегу миномет, якась куля таки влучила у човен, дряпанула його по сталевій щоці та верескнула нестерпно високим загрозливим голосом.
— Сука блядь, — на кожному гребку видихав чоловік. Ні на що більше його не вистачало, це він вихекував з себе як молитву, як закляття, прокляття і заповіт разом. — Сука блядь. Сука блядь.
Марічка піднялася — кулі на мить перестали сипатися, вочевидь, від здивування, — і шубовснула в воду. За мить човен, що тепер став трохи легший, ніби підхопила якась сила та штовхнула уперед. Уперед. Уперед.
— Йобана ти в рот! — видихнув чоловік, озирнувся, все зрозумів і більше вже не казав ні слова. Сірко гавкав зі дна човна, кіт припинив шипіти та почав кричати, як кричав із самого ранку, коли його хазяйка, вмираючи, встигла витягти простий алюмінієвий таз та посадити в нього улюбленця, що стільки років муркотів ій у подагрічні коліна, а тепер мусив мати крихітний шанс на врятування, якого не мала вона, і правий рятівний берег був близько, вже так близько…
До них кинулися одразу всі, і одразу всі витягали пробитого човна на затоплений асфальт колишньої дороги до набережної, і звідкись з’явилися лікарі та навіть психолог, і Сірко вже не гарчав і не лаяв, а тулився до малого господаря та обтрушував, свята псяча душа, із себе воду разом з пережитим жахом, а жінка, ридаючи, переповідала все, що було пережите аж з того моменту, як оператор дрону побачив їх у вікні горища…
— Ненавиджу! Ненавиджу руських! — зненацька закричав хлопець, і нові, дорослі ноти прозвучали в його голосі. — Ненавиджу йобаних паскуд! Хай вони здохнуть! Хай всі вони здохнуть!
Психолог, відвернувшися від матері, що навіть не прикрикнула на нього за лайку, зробив крок до хлопця, але чоловік, що врятував їх, встиг раніше. Досі він сидів, курив цигарку і намагався вмовити серце, що шалено калатало в грудях, заспокоїтися хоч трохи. Тепер піднявся і виявився звичайним собі херсонцем — в капцях, шортах, із засмаглим незграбним тілом, в якому за стандартами Голівуду чи Нетфліксу, певно, не міг вміститися жоден героїзм.
Але ж він вміщався.
Він підійшов до хлопчика першим, одним поглядом відігнав психолога, звично сів навпочіпки, як, певно, мільйон разів сидів з друзями-пацанами з Воєнки чи Шуменського. Сказав:
— Подохнуть, хлопче. Чесне козацьке слово. Виростеш — і своїх покладеш скільки зможеш, ну і ми… тойво. Не кричи, сестру лякаєш.
— Вона втопилася, — не витримавши, рюмснув хлопець. — За нас втопилася, щоб човен легший став! Ми ж як на моторці мчали, я чув, а вона, Марічка…
— Оно вона сидить, твоя Марічка, — перебив його чоловік. — Ти чого. Вона за нами пливла просто, човна штовхала. Я тобі кажу, вона плаває так, що не дай бог. Русалка та й годі. Ну йди сам подивись!
Хлопець пішов; Сірко тулився за ним та дивився на Марічку із підозрою, що дуже забарилася і тепер була ні до чого, а тому ще гостріша. За пару десятків метрів він зупинився та з натяком гавкнув — мовляв, не йди далі, хазяїне!
Хлопчик лише дивився на спину, з якої тимчасово зійшли літери ДСНС — великі, яскраві на чорному тлі, — бо куртка жужмом валялася поруч, а безжалісному херсонському сонцю була підставлена майже гола спина. Велике сизо-зелене татуювання прикрашало її ледь не від шиї по самий ремінь штанів: ребра, якісь кістки, сіре серце, що не рухалося, і такі самі легені, порослі болотною травою…
Сірко гавкнув ще раз, і Марічка схаменулася та похапцем накинула куртку, повернулася до хлопчика і попросила:
— Не патякай зайвого, добре? Ти ж майбутній козак.
— Я вже козак, — тихо заперечив хлопець. — Як твій підрозділ зветься? Я швидко виросту. Буду знати, куди проситися.
— До нас тобі не можна, ти жива душа, гаряче серце, — посміхнулася Марічка. Очі в неї знову були звичайні людські, ряска зникла з вилиць та щок. — Бережи сестру, хай одна купатися не ходить. Обіцяй мені. Обіцяєш?
Він кивнув і підійшов ближче, незважаючи на гавкіт Сірка. Простяг руку і потис її — холодну, жаб’ячу, неживу.
Мавка потисла його пальці та відійшла назад.
В неї ще було дуже багато роботи.