Work Text:
Синмін не впевнений хто помічає кого першим. В якийсь момент його розгублений погляд, що розглядає переповнений студентами коридор старого корпусу університету, перечіплюється через погляд іншого студента. Він посміхається йому і щоки Синміна нагріваються не через надто жарке для початку жовтня сонце.
Він губиться серед натовпу галасливих студентів, що обговорюють перший день нового навчального року. Кілька людей, з якими він встиг познайомитись, розчиняються десь серед інших першокурсників, лишаючи його один на один зі старим коридором ще незвіданого університету.
Він не знає звідки він прийшов. За весь день його ноги пройшли кількома поверхами та з’єднаними між собою корпусами. Нейрони мозку здатні відтворити лиш уривки монотонного викладу лекцій від викладачів та імена кількох однокурсників.
Групка друзів-студентів ледь не збиває його на своєму шляху до дверей з коридору. Синмін прилипає до підвіконня великого готичного вікна й тяжко видихає. Йому здається, що сіра речовина його мозку магічним чином припинила працювати: галас навколо не допомагає думати, натомість збиваючи думки у купку панічних криків всередині його голови. Він не пам’ятає навіть в якій стороні приблизно вихід.
– Хей. – Синмін обертається так швидко, що його шия хрустить. Він не знає, коли студент з іншої сторони коридору встиг подолати переповнений коридор. Можливо, перебуваючи серед зростаючих тривожних думок, він просто не помітив цього. Щойно його очі знаходять фігуру студента, він підходить ближче. Через галас йому доводиться майже кричати й нахилитись ближче до нього, щоб Синмін міг розібрати бодай щось: – Ти першокурсник, так? – Синмін невпевнено киває, все ще сумніваючись у тому, що звертаються до нього. Хлопець навпроти посміхається ще ширше й простягає йому руку. – Я Хван Хьонджін, студент другого курсу художнього мистецтва. Я можу тобі якось допомогти? – Синмін ніяково потискає простягнуту руку, сподіваючись, що його долоні не спітніли через нервування.
– Кім Синмін, перший курс фінансів. Я…загубився. – Хьонджін з розумінням киває.
– Цей університет до біса великий як для приватного, так? – Синмін знову мовчки киває, намагаючись зосередитись на його голосі серед відлуння гучних розмов. – Куди тобі треба? — Синмін поправляє рюкзак, що звисає з одного плеча…
— Ем, насправді нікуди, у мене закінчились пари, я просто загубив однокурсників і ну…
— І не знаєш що далі? — Хьонджін киває сам собі, так, ніби йому й не потрібно дочекатись відповіді й підтвердження від самого Синміна. — Я в перший день взагалі в інший корпус забрів, це нормально. Провести тобі екскурсію? Я звісно не з твоєї спеціальності, тут треба буде знайти Йосана, він старшокурсник з фінансів, але я принаймні точно знаю де бібліотека, навчальні кімнати та кафе. Це все за умови що у тебе є час і взагалі якщо тобі це потрібно.
Синмін тоне в морі захоплених студентів, що хвилями проминають поруч з ним. Хьонджін знову простягає свою руку йому назустріч долонею наверх, терпляче очікуючи відповіді. Він все ще невпевнено, але більш рішуче, ніж до того, вкладає свою руку в його.
Вже не зовсім незнайомий студент стискає його долоню у своїй, й безстрашно робить крок назад у щільний й хаотичний двосторонній рух студентів.
Синмін затримує подих і здається видихає лиш тоді, коли вони опиняються біля дверей бібліотеки, що майже порожня у перший день навчання за винятком кількох студентів, що вже отримали перші домашні завдання.
– Ти як, в порядку? – Хьонджін заправляє за вухо пасмо чорного волосся, що вибилось з зачіски, й стурбовано заглядає йому в очі.
– Наче так, дякую. – Міні рятівник Синміна посміхається знов, цього разу більш стримано.
– Тож, ти в настрої для туру університетом, чи на сьогодні моя місія завершена і я можу йти зі спокійною душею й відчуттям виконаного обов’язку? – Синмін фиркає під носа через надмірну кількість драматизму і стримує себе від закочування очей.
– Боюсь з мене випили всі соки викладачі а потім студенти в коридорі. – Хьонджін тихо всміхається собі під носа й поправляє велику сумку на плечі.
– Що ж, тоді я залишу тебе тут. Центральний вхід наліво і прямо. Думаю, ти знайдеш і вихід з території. – Синмін вдивляється у його очі і бачить в них щось веселе, майже грайливе.
– Дай-но вгадаю: вихід з території наліво і прямо. – Один з кутиків губ Хьонджіна повзе вверх.
– Нє, направо і прямо. – Синмін сміється й вперше за кілька днів нервування через початок університетського життя зникає майже безслідно з його думок. – Окей, я пішов тоді. – Хьонджін зиркає на двері, що ведуть у бібліотеку.
– Тільки не кажи мені, що ти думаєш, що я туди зараз піду.
– Не брехатиму, бо не вмію, ти точно виглядаєш як тип людей, які б приперлись в бібліотеку в перший же день.
– Про це тобі сказала моя спеціальність? – Хьонджін морщить носа й хитає головою.
– Неа, про це мені сказали твої зосереджені очі справжнього відмінника.
– Я все ще думаю, що це була моя спеціальність. – Вони сміються майже одночасно й десь дуже глибоко у архівах голови Синміна з’являється нова папка під назвою «Хван Хьонджін». В ній тут же виникають декілька записів: студент другого курсу художнього мистецтва, добрий, сподіваюсь ми зможемо стати друзями.
Вони мовчки виходять з корпусу й плетуться до виходу з університетської території. Синмін прощається і йде геть з чітким липким відчуттям того, що забув щось важливе.
– Кім Синмін! – Хьонджін наздоганяє його за кілька хвилин, злегка важко дихаючи, ймовірно від бігу. – Дай телефон.
– Нащо?
– Просто дай, боже. – Хьонджін бере телефон і швидко щось у ньому друкує. – Все. Тепер у тебе є моя інста. Якщо знову загубишся, матимеш кого покликати на допомогу. – Синмін всміхається і не може не спитати те, що вертиться на кінчику його язика:
– Тільки якщо загублюсь? І це ти всіх першокурсників так рятуєш за підписку на інсту?
– О так. – Хьонджін переходить на шепіт, нахиляючись ближче. – Це мій підступний план накрутки підписників та активу, я вишукую бідолашних першокурсників. А якщо серйозно, то ні. І можеш просто мені писати. Я думаю… - Хьонджін кусає щоку зсередини. – Я думаю, що тобі потрібен друг у цьому маленькому-великому університеті.
Синмін посміхається йому так, що його щоки починають боліти.
– Можемо почати зі «знайомий» і дійдемо до «друг». – Посмішка Хьонджіна остаточно розвіює будь-які переживання Синміна, коли той відповідає:
– Я тільки за. Приємно познайомитись з тобою, Кім Синмін.
Вже ввечері, коли він розкладає речі по місцях у кімнаті свого гуртожитку, на екрані його телефону з’являється сповіщення:
«Нове повідомлення від: @belle_âme
«Сподіваюсь, ти більше не загубишся. 😉»
Синмін кладе останню книжку на поличку й бере до рук телефон. Його палець ненадовго зависає над кнопкою «надіслати», але зрештою він відповідає:
«Я теж. Але навіть якщо я і заблукаю, думаю в мене є дехто, хто допоможе знайтись»
Тихе клацання на клавіатурах ноутбуків інших студентів нібито забивають сотнею маленьких молотків сотню цвяхів у його і без того нещасний мозок. Десь зліва у когось падає з рук книга й звук удару палітурки об паркет розлітається відлунням по залу бібліотеки, розганяючи думки. Цифри й графіки розбігаються по кутах його голови.
На екрані комп’ютеру висвічується маленьке віконце, що сповіщає його про низький заряд. Він тягнеться за зарядкою у рюкзаку під столом й в останній момент вдаряється маківкою об край столу.
Десь ззаду вибухає сміх, який Синмін вже точно впізнає. Він чує цей сміх щодня у безлічі голосових повідомлень, у більшості з яких намагається розібрати бодай слово крізь вітер, галас студентів чи крики сусідів.
Коли він вилазить з-під столу з зарядкою і болем у районі маківки, Хьонджін вже лиш тихо хіхікає, прикриваючи свій рот рукою в намаганні заглушити сміх. Поруч з ним біля входу у бібліотеку його друзі, які так само намагаються змусити його хоча б сміятись тихіше, поки суворий і вже насуплений пан бібліотекар не вигнав їх до того як вони встигли зайти. Зрештою, Хьонджін заспокоюється після щигля від одного з хлопців. Вони перекидаються кількома фразами й розходяться кожен у своєму напрямку. Хьонджін сканує поглядом бібліотеку й, помічаючи його вдруге, встановлює ціль і впевнено до неї йде.
Синмін мовчки відсуває стілець поруч з ним, на який за кілька секунд майже падає Хьонджін.
– Сильно вдарився?
– І тобі привіт. – Хьонджін беззлобно закочує очі й зазирає у екран його ноутбуку, де висить незавершена таблиця для домашнього завдання. Синмін спостерігає за тим, як його погляд перебігає з однієї колонки на іншу, намагаючись вишукати там сенс, але судячи з розгубленого погляду, він його так і не знаходить.
– У мене таке враження, що ця штука витягує з мене будь-які життєві сили, а я просто на неї дивлюсь.
– Тобі не здається, з мене вже витягла.
– Міг би і написати, що ти тут, я б посидів з тобою, разом би страждали. – Синмін закриває ноутбук від гріха подалі, бо зловісна таблиця дивиться на нього і засуджує за те, як довго він намагається її закінчити.
– Ти мені ще з вечора не відповів, у тебе інста проклята на не отримування сповіщень від мене.
– Якщо ти так сильно хочеш мій номер, міг би й просто попросити. – Цього разу Синмін все ж не в змозі стримати себе і його очі закочуються самі собою.
– А що багато людей в черзі за ним стоїть? – Хьонджін робить надто серйозний вираз обличчя й десь глибоко у архівах голови Синміна у окремій нещодавно створеній папці «Хван Хьонджін» відкладається думка, що актор з нього нікудишній.
– Маєш пишатись собою, Кім Синміне. За цей номер люди готові битись. – Хьонджін хіхікає, клацаючи в його телефоні по числах, майже так само як робив це у перший день їхнього знайомства. Він перевіряє номер кілька разів й зрештою повертає телефон його власнику.
Синмін дивиться на новий контакт і, майже не роздумуючи, підписує його як «Джинні». Хьонджін, що безцеремонно весь цей час дивиться у його екран, гмикає собі під носа.
– О, то ми вже на цій стадії спілкування? – Синмін запитально підіймає брову, зберігаючи новий контакт у телефоні.
– На якій? – На обличчі Хьонджіна з’являється хитра й задоволена посмішка.
– На тій, де у нас з’являються милі прізвиська. – Синмін ніяково посміхається йому у відповідь.
– Можливо. Тільки я не знаю яке могло б бути у мене. – Хьонджін хмурить брови й через це його окуляри сповзають на кінчик носа.
– Якщо я Джинні… - Синмін уважно киває. – То ти Мінні. – Синмін дивиться на його серйозне насуплене обличчя й киває.
– Все логічно.
Хьонджін задоволено посміхається, відкидаючись на спинку стільця, й качаючись на ньому назад-вперед.
– Ти ще збираєшся тут сидіти? – Синмін ховає обличчя у долонях і подавляє у собі бажання закричати.
– Ти знову намагаєшся спокусити мене відкласти все до самісінького дедлайну? – Нейтральна посмішка Хьонджіна замінюється хитрою.
– Ну то як, працює? – Синмін засмучено киває, на що з губ Хьонджіна злітає надто гучний як для бібліотеки сміх. Вони не чекають появи бібліотекаря біля них й, не припиняючи сміятись, похапцем збирають свої речі й тікають подалі від невдоволених поглядів.
Ноги самі несуть у вже майже рідну кав’ярню біля кампусу, де вони просиджують майже весь залишок дня. Синмін жаліється Хьонджіну на зріст кількості цифр у його житті. Вже ввечері Хьонджін кидає йому купу мотиваційних цитат (які буквально висять у них у холі) й каже не страждати надто сильно над графіком.
Синмін розуміє, що Хьонджін не жартував, коли казав про битви за свій номер телефону, лиш тоді, коли під час обіду однокурсниця питає хто йому пише. Він, не роздумуючи, відповідає «Хван Хьонджін, мій знайомий». У відповідь на це на нього миттєво падає водоспад з питань про те як довго вони один одного знають, чи він може познайомити її з ним і найголовніше чи може він дати номер телефону Хьонджіна. Він ігнорує перше питання і жорстко відмовляє їй. Коли Синмін питає, що такого особливого у Хван Хьонджіні з другого курсу художнього мистецтва, вона лиш презирливо дивиться на нього.
Коли наступного тижня Хьонджін просить піти з ним на нову виставку митців-імпресіоністів, Синмін не може відмовити ні його щенячим очам ні спаму стікерами з цуциками. Так він опиняється у тьмяно освітленому залі з купою картин, які нагадують йому більше хаотичні мазки і плями, і з радісним і захопленим Хьонджіном, який розглядає навіть найменші краплі фарби на краях картин.
Щойно вони наближаються до нової картини, Синмін засоромлено шепоче Хьонджіну, так, щоб його не почув персонал галереї:
– Я не розумію.
– Що саме? – Хьонджін звішує голову на бік, так само як це робить його пес (Хьонджін не припиняє ним хвалитись й щодня кидає в чат хоча б одну світлину з Ккамі, яку йому надіслали батьки).
– Це все. – Синмін невпевнено вказує на картини довкола них й слідом сором’язливо зізнається: - Я не можу зрозуміти мистецтво. – Хьонджін не сміється з нього, не називає його дурником і навіть не обурюється. Натомість він м’яко посміхається, так, як вміє тільки він – щиро й тепло.
– Мистецтво не треба розуміти, Синміне. Звісно, багато хто може сказати тобі, що потрібно знати, що означає кожен використаний колір, елемент і поза. – Хьонджін вдивляється у полотно з рожевими та жовтими абстрактними трояндами. – Насправді, мистецтво потрібно відчувати. — Хьонджін замовкає й переходить до іншої картини. Синмін вдивляється у те, що має нагадувати троянди, у неакуратні, майже хаотичні мазки й не відчуває абсолютно нічого.
Він дивиться на мазки та лінії, на фігури, але не здатен вчепитись бодай за щось, від чого можна було б почати інтерпретувати зображення.
Перед ним не таблиця із місячним бюджетом компанії і не SWOT аналіз. Перед ним те, в чому немає цифр та значень.
– Ти забагато думаєш. – Синмін здригається, не очікуючи шепоту ззаду. – Заплющ очі. – Він не питає «Нащо», як зазвичай, і слухняно робить, те що його просить Хьонджін. – Тепер просто подивись на картину, не думай ні про її назву, ні про те, що саме на ній зображено. Дозволь собі просто відчути.
– Відчути що саме? – Хьонджін сміється у нього над вухом.
– Щось, Мінні. Це основна роль мистецтва – викликати почуття.
Коли він розплющує очі, перед ним та само картина, точно такі ж рожеві та жовті троянди. Синмін не може пояснити, що саме у них змінюється, але чомусь всередині десь у темних кутках його свідомості хтось нарешті розблоковує давно забуті відчуття.
Синмін вдивляється у тендітні пелюстки і одна за іншою виринають: радість, спокій, мрійливість… надія.
Хьонджін мовчки відходить, лишаючи його один на один з краплинами роси на квітах.
Вже дорогою додому він питає його чи сподобалась йому виставка. Синмін з захопленням киває і каже, що вони мають обов’язково побачити й інші експозиції. Хьонджін посміхається так яскраво, що сам по собі ніби світиться яскравіше зі вуличні ліхтарі.
Синмін не каже йому про те, що випустила на волю ця виставка. Як і не каже про те, як довго він щосили тримав це під тисячею замків.
Посиденьки у кав’ярні переростають зі збігів у константу, походи на виставки, у галереї та музеї у традицію. Чат з Хьонджіном скоро закріплюється на вершечку майже над усіма, стаючи поруч з чатами родини й майже завжди тихим чатом з Чоніном (Синмін на його мовчання і виринання раз у вічність не жаліється, зрештою їм обом важко звикнути до нового життя).
Перший візит у квартиру Хьонджіна стає лиш питанням часу: у гуртожитку Синміна суворі правила щодо відвідування, а Хьонджін майже від початку намагається вмовити прийти подивитись на його картини.
– Вітаю у нашій маленькій Богемії - Хьонджін повертає ключ й штовхає двері плечем. вони зі скрипом відчиняються, розкриваючи Синміну таємниче царство мистецтвознавців. Хьонджін гучно хлопає дверима за його спиною і робить це ще раз, намагаючись їх зачинити. З глибини квартири одразу ж лунає незадоволене:
– Скільки разів просити не грюкати дверима, вони і так на ладан дихають просто.
– То сам прийди і покажи як треба. – Хьонджін знімає кросівки і кидає їх кудись у до дверей за їхніми спинами.
– А я і прийду. – Десь здалеку чується скрип підлоги та кроки. – І покажу. – Старший з друзів Хьонджіна (здається його звали Мінхо? Синмін не може точно згадати) зупиняється, щойно помічає на порозі їхньої квартири неочікуваного для нього гостя. пауза у його ходьбі недовга, він майже одразу продовжує рух у їхньому напрямку й кидає тихе й ніякове :
– Я Мінхо, як розумію ти той самий Синмін?
– Приємно познайомитись. – Він пропускає репліку Синміна й тихо зачиняє двері, грізно дивлячись Хьонджіну прямо в очі:
– Ще раз грюкнеш я тобі вуха повідриваю. – Мінхо повертається до Синміна і нарешті м’якіше відповідає: - Навзаєм.
Він розвертається і йде вглиб квартири, скоріш за все у свою кімнату. Хьонджін вже встиг дорогою сюди похвалитись, що їм вдалось знайти житло не за всі гроші світу, де у всіх може бути свій власний простір. Хоч Синмін і переплачує за особисту кімнату без сусідів у гуртожитку, не може не відчувати поколювання заздрості десь з внутрішньої сторони ребер.
– Окей, це був Мінхо…лишились ще… – З протилежної сторони від кімнати Мінхо вилітає хлопець з темно синім волоссям. Він похапцем взувається й на ходу видає:
– Я Джісон, дуже приємно познайомитись, я запізнююсь на пару, бувайте. – Джісон пролітає повз них і грюкає нещасними дверима ще сильніше. Синмін очікує почути гнівний голос Мінхо, але в квартирі досі висить тиша. Хьонджін помічає його розгублене обличчя й одразу ж пояснює:
– У Джісона привілеї.
– Менше заздрити треба, ти сам від побачень відмовляєшся. – У кінці коридору біля дверей стоїть хлопець. Синмін бачив його раніше з ними, але не був впевнений чи він також друг Хьонджіна чи просто однокурсник. Він підходить ближче і ніяково зупиняється за кілька кроків. – Я Фелікс, ем, перепрошую за цей безлад.
– Я Синмін, і мені на диво подобається цей безлад. – Фелікс нарешті посміхається і Синмін одразу ж готовий поклястись, що це найяскравіша посмішка, яку він бачив за все своє двадцяти дворічне життя.
– Радий нарешті познайомитись з тобою не тільки через розповіді Хьонджіна. Я сподіваюсь, що тепер я бачитиму тебе частіше.
– Окей, тепер всі відносно знайомі, і я викрадаю Синміна до себе в кімнату. – Хьонджін тягне його за рукав светру кудись вправо, до білих дверей зі срібними завитками.
– Ти збираєшся мучати його і годинами малювати його потрет? – Хьонджін кривиться і невдоволено фиркає собі під носа:
– Це буде наприкінці навчального року, не псуй сюрприз. – Фелікс кидає їм у спину «У тебе дуже викривлене розуміння поняття сюрприз», але Хьонджін вже не слухає його і зачиняє за собою двері.
Кімната Хьонджіна виглядає приблизно так, як Синмін уявляє те, що твориться у його голові. Білі стіни; два великих вікна зі старими дерев’яними рамами та величезними підвіконнями; один єдиний стіл, забитий ескізами, матеріалами та кисточками. Поряд зі столом так само лежать кілька скетчбуків та альбомів. Трохи вбік від столу лежить матрац, який вочевидь заміняє Хьонджіну ліжко. З правої сторони стоїть невеличкий комод і стелаж з книгами та іншими художніми матеріалами. два великих вікна зі старими дерев’яними рамами та величезними підвіконнями.
– Як тобі? – Хьонджін спирається на стіл і й схиляє голову на бік.
– Затишно. Дуже «ти».
– Дуже «я»? - Синмін сідає на матрац й киває.
– Ага. Я взагалі не розумію як ви знайшли це місце.
– Ми вихватили квартиру в останній момент майже за безцінь. – Хьонджін бере до рук стакан з водою, для промивання кисточок, підносить до обличчя й, до того як Синмін встигає йому будь-що про це сказати, супиться і ставить його назад. Він бурмоче щось собі під носа, ставлячи стакан назад на стіл у хаос з паперу, кисточок і фарб, відсуває його подалі з брудною від фарб водою, й бере до рук чашку з зеленим чаєм. Нарешті зробивши ковток, він продовжує: – Нам вже було без різниці куди, аби не в гуртожитку і не в дупі міста. А тут ще й майже в центрі, чотири окремі кімнати, взагалі можна сказати, що куш зірвали
– Десь тут має бути момент з «безкоштовний сир лише у пастці». – Хьонджін сміється в кружку й закашлюється.
– Йеп, типу того. Квартира була в, м’яко кажучи, не хорошому стані, Фелікс кілька місяців витратив тільки на те, щоб вивести плісняву. Пофарбували стіни у білий, переробили комору на спільний гардероб, замінили меблі …
– Хтось не міняв і просто спить на матраці… - Хьонджін фиркає на це і плюхається на своє імпровізоване ліжко.
– Мені так більше подобається. Матрац великий, можна скласти, легко посунути куди захочеш.
– Ти просто не хотів ліжко збирати, кому ти брешеш. – Десь з-за дверей хтось починає голосно сміятись. Синмін кусає щоку зсередини, намагаючись зупинити бульбашки сміху, що починають підійматись всередині нього.
Хьонджін невдоволено супиться, але згодом починає сміятись разом з ними. З-за дверей вилазить голова Мінхо, який досі не може перестати хіхікати. Його очі оминають Хьонджіна і зупиняються на Синміні, одразу мружачись.
– У нас лишилось одне брауні зі вчора. Будеш?
– Ей, нас тут двоє взагалі-то…
– Буду. – З-за дверей з’являється рука з тарілкою і обіцяним брауні. Синмін бурмоче тихо і сором’язливо «Дякую», на що Мінхо підморгує йому. Після цього його голова та рука зникають за дверима так само, як і з’явились.
Синмін думає, що Мінхо дивний. По-хорошому дивний. Як головний герой новели, мотивацію якого читач не може розкрити до самого кінця.
– Це він спеціально просто щоб мене побісити. – Синмін посувається на матраці й киває на вільне місце головою. Хьонджіну вистачає цього, щоб моментально всістись поруч. Його голова одразу ж вмощується на плечі Синміна - ще одна маленька нова константа у їхній дружбі. Хьонджін липне як липучка, приклеюється, ніби Синмін це протилежне поле магніту.
– Ти будеш? Я все не з’їм. – Хьонджін хитає головою, але його погляд не відходить від брауні.
– Я вже вчора їх їв, плюс Фелікс їх ледь не щотижня пече. – Синмін зітхає й мовчки розламує десерт навпіл. Хьонджін набирає повітря у легені, щоб заперечити, але він його не слухає і мовчки вкладає шматок йому у долоню.
– Ти не вмієш брехати, Джинні. – Хьонджін відкусує трохи брауні й вдивляється у його обличчя.
– Вмію, просто ти чомусь читаєш мене, як відкриту книгу.
– Я інколи забагато аналізую людей, стара звичка, особливо, коли придумуєш персонажів. – Хьонджін запитально підіймає брову. – Я казав тобі, що хотів вчитись на літературному? – Хьонджін давиться й починає кашляти. Синмін бездумно плескає його по спині.
– І з біса ти тоді робиш на фінансах?
– Начебто диплом літературного мистецтва дозволить мені працювати у компанії батьків. – Хьонджін запихає останній шматок собі у рота й відкидається назад на матрац.
– Але ж компанія достанеться твоїй старшій сестрі. – Синмін мовчки угукає й підіймає погляд вверх, на смішну, пошарпану життям та часом, люстру. – В будь-якому разі…якщо ти колись напишеш книгу і я все ще буду ходити по цій землі…
– Тобі двадцять три, Хьонджіне…
– Підпишеш мені першу копію? – Хьонджін посміхається, дивлячись на нього знизу вверх, і чомусь Синмін, попри здоровий глузд і розуміння того, що скоріш за все це ніколи не станеться, каже:
– Обіцяю.
Він пише всю дорогу додому в автобусі й майже всю ніч, ледь не спізнюючись через це на пари. Захоплений вираз обличчя Хьонджіна, коли він вручає йому нотатки зі свіжим і невичитаним текстом, повністю вартий безсонної ночі.
Двері переповненої кав’ярні відчиняються, запускаючи всередину холодне, майже зимове повітря. Синмін здригається, коли холод дотягається своєю рукою і до нього, й натягує рукава светру на пальці. Він підіймає голову й бачить у дверях знайому фігуру. Мінхо роззирається по сторонах, намагаючись знайти вільне місце, проте це майже нереально ввечері п’ятниці. Коли його голова нарешті повертається до вікна, де сидить Синмін, у його очах посеред втоми та суму з’являється крапля радості. Синмін підіймає руку й вказує на два вільних крісла біля нього. Котяча посмішка Мінхо ширшає й він одразу ж прямує до столику, дорогою розв’язуючи коричневий шарф навколо його шиї.
– Привіт. – Мінхо тяжко видихає, коли сідає поруч. Його щоки червоні він холодного колючого вітру на вулиці, так само як і його пальці, які намагається зігріти, потираючи руки.
– Привіт. Ти сьогодні ранувато закінчив. Невже викладачі в танцювальній академії змилувались?
– Не зовсім. Вони так вирішили подякувати за хороший виступ минулого тижня. Насправді… - Мінхо нахиляється через стіл ближче, озираючись по сторонах, ніби збирається розповісти йому супер важливий секрет. – Я і так збирався піти з останньої пари, у нас з Джісоні побачення. – Мінхо хіхікає й щасливо відкидається назад на спинку стільця.
– Ти напевно перша людина з танцювальної академії, яку я знаю, яка була б настільки щасливою після занять. Навіть Фелікс після них посміхається менше. – Посмішка Мінхо трохи гасне.
– Ну, мені є з чим порівнювати. – Він хмурить брови й підіймає погляд на його обличчя. – Хьонджін тобі не казав?...
– Що саме? – Мінхо киває сам собі й починає хрустіти пальцями. Синмін майже одразу помітив цю його звичку, коли він нервує або говорить на теми, які йому не надто приємні.
– Я раніше навчався в балетній академії. – Ручка Синміна, якою він грався, відлітає у сторону Мінхо. Він мовчки зупиняє її одним пальцем і відсуває по столу назад до Синміна.
– Балетна академія… це ну… – Мінхо прикриває очі, продовжуючи заламувати пальці.
– Ти можеш ставите питання, Синміне, це вже не настільки болюча тема. Неприємна, так, але не болюча.
– Чому, ем…
– Чому я кинув балет? – Синмін киває. Його погляд прикутий до обличчя Мінхо, намагаючись зрозуміти, що коїться у його голові. – Ну, почнімо з того, що я робив це майже усе моє життя. Я танцював стільки, скільки себе пам’ятаю. Мої батьки навіть жартують досі, що я почав танцювати до того як навчився ходити. – Двері знову відчиняються й Мінхо обертається. Не побачивши там нікого знайомого, він продовжує: – В якийсь момент ми з балетом не зійшлись. З роками викладачі ставали жорсткішими, правила все більш строгими, і в якийсь момент я зловив себе на тому, що я ненавиджу танцювати. – Синмін витягує руку долонею наверх, яку Мінхо одразу ж накриває своєю. – Я просто перестав ходити на заняття, перестав відповідати на повідомлення від викладачів. Вони спочатку просили повернутись, обіцяли партії, переведення в кращі класи. А потім почали казати, що я нікчема і ніхто, жодна академія, не візьме мене до себе. – Погляд Мінхо фокусується на картині за спиною Синміна. Він робить глибокий вдих та видих, ймовірно збираючи думки докупи. – Я не танцював кілька місяців після цього. Вже думав вступати як ти на фінанси. – Синмін не стримується і з нього вилітає смішок.
– Всі дороги ведуть на фінанси.
– Або на філологію. Я вступив тільки через те, що Фелікс попросив дати собі ще один шанс. Як би я не намагався запевнити тоді себе в тому, що це вже забутий етап і взагалі воно мені не потрібно, я наче заново почав дихати на підготовчих.
– Дай вгадаю, ти обрав цей напрямок тому що в ньому до біса нового, але так само можна знайти і щось зі старого? – Мінхо хитро і задоволено посміхається.
– Ага. Я знаю, я геній.
– Мені здавалось, що це факт які усі вже давним давно знають. – Голос Джісона врізається у їхню розмову десь зліва. Синмін не знає як вони змогли пропустити момент, коли він зайшов до кав’ярні. Можливо, він зосередився на історії Мінхо настільки сильно, що все навколо стало лиш фоном.
Тінь поганих спогадів на обличчі Мінхо зникає, щойно він чує голос свого хлопця. Синмін розплітає їхні пальці й Мінхо одразу ж встає, щоб обійняти Джісона. Синмін дивиться на них і їхнє щастя повітряно-крапельним шляхом поступово передається і йому.
– Добре, я піду візьму нам каву й можемо йти. – Мінхо дістає гаманець зі свого рюкзаку. – Вибач, Синміне, ми б посиділи з тобою довше, але може якось іншим разом?
– Я вже й сам збирався йти. Можемо зустрітись усі разом пізніше, коли Хьонджін нарешті одужає. – Мінхо коротко зітхає й хитає головою.
– З тим як він лікується, він хворітиме ще місяць. – Він розвертається і йде, на його місці одразу ж опиняється Джісон, який все ще трохи ніяково посміхається Синміну і не наважується почати розмову.
Хоч перше враження від Джісона й було сумбурним, Синміну все ж вдається познайомитись з ним поближче під час звітного виступу Мінхо та Фелікса в академії. Розмова напочатку дуже ніякова, Джісону очевидно соромно за те, яким його вперше побачив Синмін. Зрештою, вони неочікувано знаходять точку зіткнення своїх інтересів: виявляється майже половина їхніх музичних бібліотек однакова. Вони одразу ж обмінюються контактами й улюбленими плейлистами. Джісон радить йому послухати кілька нових виконавців, а за кілька днів кидає, як пізніше виявляється через здивовану реакцію Хьонджіна, свій власний трек. Синмін довго хвалить лірику пісні, розписуючи у деталях усі моменти, які йому сподобались. Хьонджін наступного дня каже, що Джісон довго сидів щасливий та червоний після його повідомлень. Незважаючи на неочікувано вдалий контакт, Джісону здається все ще треба трохи більше часу, щоб остаточно стати собою поруч з Синміном.
Джісон мовчки викладає папку з паперами, й один з листів летить на підлогу. Вони одночасно тягнуться за ним, але Синмін встигає підняти його першим. Він ненароком дивиться на те, що там, коли передає його через стіл Джісону.
– У тебе партитура? – Джісон киває й тихо відповідає:
– Ну, я ж на музичному мистецтві вчусь.
– Чекай, ти вчишся в нашому університеті? Я думав ти просто на якісь курси з музичного продюсування тоді біг. – Очі Джісона округлюються до розмірів таці під чашку й він одразу ж заливається сміхом.
– Тобто ти думав я дійсно жорстокий андерграунд репер, який живе з продажів квитків на концерти і харчується водою та хлібом? – Синмін повільно і присоромлено киває.
– В моїй родин існує традиція композиторів та музикантів, я знав, що вчитимусь тут ще задовго до того, як всі інші починали задумуватись над варіантами кар’єрного шляху.
– Якось це не дуже поєднується в моїй голові з твоїми треками. – Джісон посміхається і знизує плечима.
– Мені оплачують навчання і дають грошей на житло. Вся родина в курсі концертів, їм начхати, головне щоб не відрахували і я отримав диплом. Мені здається, що вони змирились. До того ж, музична теорія та інші штуки у моєму випадку завжди можуть стати у нагоді, не думаєш?
– Йеп, думаю ти маєш рацію. Просто я трошки не очікував.
– Ну так, музичне мистецтво у класичному напрямку це точно не те, що більшість очікує від чувака з синім волоссям купою проколів, чорними нігтями і рваними джинсами. – Джісон робить паузу і лукаво жмуриться. – Ти почав говорити, як Хьонджін, а він, як ти. Це мило.
– Справді? – Джісон тихо хіхікає і активно киває.
– Якщо бути з тобою чесним, ми хоч і ледь знайомі, але я невимовно щасливий, що ти з’явився у наших життях. У житті Хьонджіна. – Джісон робить паузу, відпиваючи зі свого величезного термосу з цитрусовим чаєм. Синмін не впевнений чи ця пауза зроблена ним навмисне, щоб він встиг усвідомити сказане перед цим, але з поваги до його ходу думок не наважується щось сказати. – Я б не міг сказати, що життя Хьонджіна до зустрічі з тобою було поганим. У нього були ми, він і до того був доволі щасливим. – Джісон вдивляється в те, як ну вулиці вітер зриває з дерев сніг. Він жмуриться, нібито намагається вдивитись у щось, видиме лише для його очей. – Мені здається є люди, які просто приходять в наші життя і стають завершальним пазлом у загальній картині. Для Хьонджіна цей шматочок пазлу це ти, Синміне.
Він не встигає усвідомити все сказане, бо щойно Джісон закінчує говорити, до них підходить Мінхо з двома стаканчиками кави. Синмін вдягає пальто, складає книгу та зошит у рюкзак і поспішає вийти за ними.
На виході Джісон різко зупиняється і дивиться на них обох, роблячи крок назад.
– Вони ще чизкейки свіжі винесли щойно…ви почекаєте поки я куплю собі додому? – Мінхо киває й відпускає його руку. Щасливий Джісон похапцем цілує його в щоку й забігає назад у середину, займаючи місце у черзі.
Мінхо робить ковток своєї кави і надто серйозно нізвідки питає:
– Ти хіба не хочеш бути автором, Синміне? – Синмін плутається у рукавицях, які намагається вдягнути.
– Колись хотів. Але це навряд чи мене прогодує. Да і батьки хоч нічого й не казали, але очевидно хотіли, щоб я вступив саме сюди.
У погляді Мінхо є щось тяжке й болюче, щось, що протикає його серце сотнями голок, ще до того як він починає говорити. Голки впиваються у серце, прокинають у кров’яну систему і біжать по венах, тоді коли він зрештою порушує натужну тишу між ними:
– Що ти сам хочеш, Синміне? – Синмін згинає сторінки дорогого підручника з фінансового аналізу. Мінхо підіймає один з останніх пожовтілих листків, що впав перед ними лиш кілька секунд тому. Він ніжно здуває з нього пил й кладе між сторінок у свій щоденник. – Ти не маєш мені відповідати не те що зараз, а й взагалі. Але тоді, коли ти будеш готовий і матимеш відповідь…скажи це хоча б собі.
Розмова загасає, бо з кафе виходить щасливий Джісон з пакунком двох шматків чизкейку. Вони прощаються й зникають у темноті останніх днів листопаду.
«Що ти сам хочеш?» не зникає з голови до понеділка, поки ще трохи хворий Хьонджін не обіймає його до хрусту у кістках і розвіює усі його тривоги.
З першими зимовими днями щось змінюється у повітрі. Синмін не скаже точно, що саме. Можливо, це запах морозу, який обпікає холодом ніс, варто лиш відкрити вікно або вийти на вулицю. Можливо, це мрійлива атмосфера засніжених вулиці навколо і тьмяного світла старих ліхтарів. Можливо, це гарячий шоколад з маршмелоу замість кави у його чашці. Можливо, це перші іспити, втома і хронічне недосипання. А може це й просто дух Різдва десь поруч.
Можливо, це те, як Хьонджін дивиться на нього. Так, ніби він щоночі вішає своїми власними руками зірки на небо. Можливо це те, як ніжно він тримає його за руку і ховає їхні переплетені долоні в кишеню свого пальта.
Можливо, це те, як щось всередині Синміна падає й розбивається, а потім оживає, коли Хьонджін вчергове злягає з грипом, телефонує йому і попри стомлений хрипливий голос заспокоює його перед перескладанням останнього іспиту.
Можливо, це те, як посмішка з’являється на його обличчі варто лиш з’явитись сповіщенню від «Джинні <3» на телефоні.
Можливо, це те, що Синміну варто лиш мимоволі серед переписки згадати, що йому самотньо на День святого Валентина і Хьонджін магічним чином опиняється за годину під його гуртожитком з трьома білими трояндами і двома квитками у кіно.
Можливо, це те, що Синмін вперше у житті не викидає квіти, коли вони в’януть, а зберігає їхні пелюстки поміж сторінок улюблених книг.
Можливо це те, що у квартирі Хьонджіна, Мінхо та Джісона з’являється його чашка, тарілка та навіть зубна щітка і «маленька Богемія» поступово стає прихистком і для Синміна.
Можливо, все змінюється ще більше з початком весни, коли на плечах Хьонджіна знову з’являється його довга чорна шкірянка, а у його голові сотні сюжетів для картин та ескізів.
Можливо, все змінюється тоді, коли Хьонджін просить побути його моделлю для останнього завдання з живопису. Він одразу ж погоджується, не роздумуючи над цим ні секунди. Хьонджін, який лежить у нього на колінах посеред парку, одразу ж тягне руки вверх, щоб його обійняти. Синмін, хоч і закочує очі у своїй звичній манері, не може стримати посмішку.
Синмін точно знає, що точка неповернення товстою чорнильною плямою падає на ідеальні сторінки історії його життя, коли Хьонджін закінчує його портрет наприкінці семестру.
– Покажеш, що в тебе вже є? – З вуст Хьонджіна злітає смішок, що розлітається порожньою квартирою. Він бере іншу кисточку до рук і набирає на неї новий колір. Його рука не затримується над полотном, а одразу ж впевнено наносить перший мазок.
– Терпіння, Мінні. Дружиш з художником і не знаєш, що це погана прикмета показувати комусь картину до її завершення. – Хьонджін невдоволено награно цокає. За вікном сірі хмари поступово закривають собою рожевий захід сонця. Теплий вітер крізь відчинене вікно залітає під трохи завелику для Хьонджіна сорочку.
Вони знову замовкають, Синмін гріє руки об кружку чаю й кутається сильніше у тоненький кардиган. Різке похолодання прийшло разом з циклоном, змушуючи їх знову дістати зі своїх вже майже зібраних валіз теплі речі.
Хьонджін відходить на крок, хмурячись, й роздивляється полотно з усіх сторін. Він заправляє пасмо волосся, що вибилось з хвостику завдяки вітру, за вухо й лишає на щоці трохи блакитної олії. Синмін не каже йому про це, лиш тихо посміюється собі у чашку: Хьонджін ніколи не може бути акуратним, коли малює. Його руки вічно у графіті, чорнилах, олії, акварелі або і взагалі у вугіллі. Подекуди Синміну здається, що він сам по собі картина періоду ренесансу, що несподівано ожила, бо на його тілі завжди можна найти плями фарби та мазки. Вони повсюди: на його щоках, на лобі, на носі, на шиї, подекуди навіть на вухах.
У такі моменти Хьонджіна краще не турбувати. Синмін точно знає цей стан, коли він літає десь на грані реальності й вуличок свого мистецького королівства всередині його голови.
Олія падає на його і без того заплямовану сорочку, але Хьонджін не звертає на це уваги. Він старанно наносить короткі мазки різкими рухами. Синмін дивиться на його беземоційне зосереджене обличчя й не може відвести погляду. Хьонджін об’єктивно красивий, це беззаперечний факт. Але щось у Хьонджіні, який творить, приковує до себе всю увагу й не дає зосередитись ні на чому іншому.
Хьонджін відходить на крок назад від мольберту й вдивляється у своє творіння. Синмін затримує подих, розуміючи, що скоріш за все він нарешті закінчив. Недалеко від них блимає блискавка й згодом, майже одразу за нею озивається грім. Хьонджін задоволено й стомлено посміхається й відкладає кисть назад до художнього хаосу на його столі. Його погляд полишає його новий витвір і суцільно зосереджується на Синміні.
– Йдеш дивитись? – Хьонджін чомусь говорить тихіше, ніж зазвичай. Можливо це втома, можливо він нервує в очікуванні реакції. Синмін, хоч і добре зазвичай його читає, цього разу не має точної відповіді. Він підводиться з матрацу, ставлячи майже пусту кружку поруч з ним, й обережно підходить до мольберту.
Синмін не впевнений де саме гримить грім: у небі чи десь у його душі. Не впевнений де пролітає спалах блискавки: серед сірих дощових хмар чи у його серці.
Він не вірить, що бачить себе. З полотна на нього дивиться його усміхнене обличчя в оточенні червоних лілій, тюльпанів та крихітних незабудок.
Хьонджін малює його так, ніби ця картина висітиме якщо не у Луврі, то хоча б на його особистій виставці серед інших шедеврів. Хьонджін малює його так, ніби він найпрекрасніше створіння на планеті Земля.
– Я розумію, що ти хочеш роздивлятись і далі, але я не дуже дружу з тишею в таких випадках тому просто, будь ласка, скажи хоч щось.
– Якщо я почну говорити я заплачу. – Синмін чує як скриплять дощечки за ним – Хьонджін переминається з ноги на ногу.
– Це погане «заплачу» чи хороше? – Синмін знаходить у собі сили відірватись від портрету і зазирнути в очі Хьонджіна, що сповнені очікування.
– Однозначно хороше. – Він простягає руки назустріч Хьонджіну першим і той одразу ж робить крок в обійми. Хьонджін намагається не притулятись до нього надто близько, через купу фарби на ньому від ніг до голови, й це змушує обох з них почати сміятись.
Хьонджін відсторонюється першим й тягнеться до телефону, одразу ж вмикаючи на фон тиху меланхолійну французьку пісню. Синміну не треба питати, щоб зрозуміти, що йому потрібен його післятворчий перекур. Хьонджін розгрібає для нього кілька ескізів зі столу й, жартівливо кланяючись, вказує на тепер вже вільне місце. Синмін кланяється йому у відповідь, сідаючи наверх столу. «Стільці – соціальний конструкт» - Хьонджін сказав так колись у перший місяць їхньої дружби й з того часу Синмін не відходить від цього правила. Сам Хьонджін вже звично вмощується на підвіконні, звішуючи ноги на вулицю, й запалює цигарку.
Перші краплі дощу падають на простягнуту за вікно долоню Синміна. Хьонджін робить затяжку, видихає сірий дим вверх й посміхається, помічаючи це.
– Про що думаєш, Кім Синмін? – Синмін знизує плечима й ховає руку у рукаві кардигану.
– Про те як страшно бути неприйнятим людьми. – Хьонджін гмикає й знову видихає клубок диму. Дощ дужчає – холодні краплі залітають всередину, падаючи на обличчя Синміна.
– Ти знаєш чому ми називаємо нашу квартиру «маленька Богемія»? – Хьонджін дивиться на нього краєм ока, очікуючи відповіді.
– Насправді, я не надто задумувався над цим.
– Ну та, мало які заморочки у цих ваших творчих людей. – Синмін легенько штовхає його в плече й отримує такий же поштовх у відповідь. Хьонджін глибоко вдихає дощове повітря й продовжує: – Ми всі в цій квартирі в якомусь сенсі богеми. Ми всі заперечуємо норми, які нам ставили і досі намагаються ставити. Всі ми живемо так, як хочемо, забиваючи на те, що там очікує від нас суспільство. Тому це наша маленька Богемія. – Хьонджін тягнеться порожньою рукою до резинки й розпускає волосся. – Люди можуть не приймати багато чого, Мінні. Інколи варто показати світу язика і най всі думають що хочуть.
– Але це страшно. – Хьонджін активно киває.
– Звичайно страшно. Бути собою і бути вірним собі завжди страшно. І осуд інших це теж страшно. Але у тебе є ціла маленька Богемія за твоєю спиною, у якій можна сховатись. – Хьонджін стикає губи у щільну лінію і за мить напівшепотом продовжує: – І в тебе є я. Ти ж це знаєш?
Синмін зазирає йому в очі і завмирає. Волосся Хьонджіна розвіює вітер, на його обличчі купа струмочків від дощових крапель. Він дивиться на нього так, ніби у долонях Синміна б’ється його серце.
Синмін не встигає зловити думку за хвіст й зупинити, коли вона пролітає крізь його думки, і записується у папку «Хван Хьонджін»:
«Я закоханий у тебе»
Синмін рвано вдихає і тремтячим голосом поспіхом відповідає:
– Знаю, Джинні, знаю.
Хьонджін підсувається ближче до нього й обнімає однією рукою за плечі. Синмін обіймає його у відповідь, вмощуючи долоні на його талі, й ховає обличчя у його шиї. Довге волосся Хьонджіна лоскоче ніс, але він не зважає на це, натомість зосереджуючись на чужій руці, що гладить його по голові. Тепло обіймів лишається слідом на його шкірі навіть тоді, коли він повертається додому на канікули.
Синмін не тікає від почуттів, прийняти їх так само просто, як було взяти Хьонджіна за руку в перший день їхнього знайомства.
Синмін не тікає, але й не біжить назустріч, завмираючи на роздоріжжі, очікуючи на вказівний знак, що покаже подальший напрямок.
Вказівним знаком стає Чонін, коли вони телефонують один одному по відео зв’язку напочатку серпня.
Обличчя Чоніна періодично розпливається серед нечітких пікселів і підвисає через нестабільний інтернет. Він питає в нього про Хьонджіна майже одразу, щойно боги вай фаю дозволяють йому вимовити щось без перерв серед складів слів. Синмін набирає повітря у легені і вперше зізнається комусь окрім самого себе у тому, що закоханий. Він бачить лукаву лисячу посмішку Чоніна попри всі технічні труднощі, коли той після короткого мовчання каже:
– Це було очевидно. То коли ти зізнаєшся? – Синмін переводить погляд з екрану ноутбуку на стіну, де на гірлянді висять їхні спільні з Хьонджіном полароїди (у Фелікса з Хьонджіном нещодавно з’явилось нове хобі).
– Скоріш за все ніколи. – Вираз обличчя Чоніна одразу ж замінюється на осудливий і насторожений. – Я майже впевнений, що це не взаємно.
– І з чого це? Судячи з твоїх повідомлень, фото і відео ви вже поводитесь так, ніби як мінімум півроку зустрічаєтесь. У мене друзі кажуть на Хьонджіна «хлопець твого найкращого друга. – Синмін гірко всміхається і ховає погляд.
– Я не знаю. Він просто…він же такий з усіма. Хьонджіна попроси світ обійняти і він це зробить. Мені інколи здається, що у ньому любові стільки, що вистачить на всіх. Він може просто прийти лягти Джісона на коліна, заснути з Феліксом в обіймах на дивані, підійти обійняти Мінхо ззаду поки він готує. Хьонджін не надто виокремлює мене серед інших.
– Ключові слова тут це «не надто». Синмін, при всій повазі, братерській любові і так далі по списку, я б не приперся до тебе в холод і снігопад з трояндами і не покликав би тебе в кіно за свій рахунок.
– Я все одно не впевнений, а ризикувати дружбою я не хочу. – Чонін киває й нічого на це не відповідає, змушуючи ніякову тишу повиснути у їхніх кімнатах. Синмін не знає, що ще додати й мовчки дивиться на нього крізь екран. Зрештою, Чонін зітхає й знизує плечима:
– Я з тобою, що б ти там не вирішив і скільки б разів ти теоретично не передумував. – Він поправляє окуляри, що сповзли на кінчик носа, й закочує очі. – Хван Хьонджін ще не знає взагалі який скарб втрачає. – Синмін починає сміятись й вдаряється ліктем об край столу, від чого Чоніна теж накриває хвилею сміху. Сміх вщухає до коротких смішинок, вони ненадовго забувають про Хьонджіна і будь-що, зіставляючи список речей, які вони мають зробити при зустрічі.
Коли список налічує сорок пунктів, а на заміну сонцю на небі з’являються місяць та перші зірки, Синмін неочікувано навіть для самого себе просить:
– Чонін-а, а загугли, будь ласка, значення червоних лілій у мистецтві. – Чонін фиркає і невдоволено кривиться, але все ж бере до рук телефон.
– Сам загугли у тебе так само є десять пальців на руках, як і у мене.
– А тобі типу так важко..
– Та гуглю я гуглю, господи, май трошки терпіння, божечки.
Синмін знає, що Чонін скаже, ще до того, як він вбиває запит у пошуковик. Можливо, у нього розвинулись екстрасенсорні здібності, або покращилась інтуїція. Можливо, він просто здогадується. Можливо, він сподівається почути саме це:
– Червоні лілії – кохання та пристрасть… Які ще там квіти були на твоєму портреті?
– Незабудки і троянди. – Чонін гмикає собі під носа, активно набираючи щось у телефоні.
– І він подарував тобі тоді три троянди? – Синмін повільно киває, намагаючись не давати собі марних надій. – Я звісно не експерт, але гугл каже, що букет з трьох білих троянд означає «я тебе кохаю». – Чонін знімає окуляри й стомлено тре очі. – Що робитимеш тепер?
Погляд Синміна знову мандрує до фотографії з того дня: до усміхненого Хьонджіна, який обіймає його ззаду, намагаючись таким чином зробити селфі на старенький фотоапарат, і до білих троян, пелюстки яких досі лежать десь між сторінок його щоденнику.
– Те, що роблю найкраще – писатиму.
– І як мені йому зізнатись? – Чонін тре скроні й відводить погляд нагору, здається, молячись. Синмін б’є його в плече за це, на що той невдоволено шипить.
– Що б ти без мене робив, от скажи? Три троянди – я тебе кохаю, шість – я хочу бути твоїм. Якщо він знає про значення трьох, про шість знає стовідсотково. Принеси, вручи, скажи які красиві у нього очі, як ти мені тут розповідаєш вже втретє. – В плече прилітає ще один поштовх. – Я йому допомагаю, а він оце.
– Я всього то раз сказав…
– Синмін, серйозно, ти ж з нас двох пишеш. Напиши йому віршик, подаруй квіти, візьми свого Ромео за ручку і тікайте красиво у захід сонця назустріч вашому хеппі енду. Ізі.
Синмін не впевнений, хто помічає кого першим. У якийсь момент у дверях порожнього коридору між частинами корпусу з’являється знайома худорлява фігура і їхні погляди пересікаються.
Обличчя Хьонджіна освічує посмішка, щойно він помічає Синміна. Він пришвидшує крок назустріч, дістаючи з-за спини щось біле. Серце Синміна падає у п’яти й летить далі, пробиваючи всі шари земної кори.
Вся їхня з Чоніном підготовка, безлічі проговорених варіацій розвитку подій, всі написані Синміном вірші, всі безсонні ночі, коли він уявляв цей момент, летять у прірву, коли з-за спини Хьонджіна з’являється букет з шести троянд.
Синмін розгублено дістає свій, який так само ховає за спиною і Хьонджін ніяково різко зупиняється за кілька кроків до нього. Вони мовчки дивляться один на одного, переводячи погляди з квітів на обличчя, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Синмін відчуває, як його долоні пітніють від переживання ще сильніше, ніж до того, і намагається дихати, щоб не зомліти.
Він хоче сказати багато чого: «ти моє серденько», «я до безтями тебе кохаю», «я буду твоїм, якщо ти лиш дозволиш мені»; але натомість простягає нещасні білі троянди і з його рота чомусь вилітає:
– Ем…це тобі…їх тут шість…ну троянд шість. – Хьонджін витріщається на букет, перераховуючи очима кількість троянд у ньому. Не відводячи погляду від нього, він тихо видихає:
– У мене…у мене теж шість. – Синмін затримує подих і різко видихає. Слова в голові відмовляються формувати речення, а ноги здається взагалі живуть своїм життям, бо він їх зовсім не відчуває. Він дивиться на трохи перелякане і розгублене обличчя навпроти, набирає якомога більше повітря в легені і, дивлячись куди завгодно, але тільки не на Хьонджіна, нарешті каже:
– Я типу закоханий у тебе.
– Я теж. Теж закоханий. Ем, не с в себе, у тебе. – Вони ніяково обмінюються букетами і знову замовкають. Мовчання повисає ненадовго, бо здається, вся хоробрість тепер у порядку черги перейшла Хьонджіну:
– Я можу тебе поцілувати? – Синмін різко підіймає голову і не встигає відповісти, бо впевненість Хьонджіна одразу ж закінчується: - Ти не маєш, якщо що, я все розумію, і взагалі було напевне тупо це питати і ну…
– Можеш. – Синмін бере його за руку. – Ти можеш мене поцілувати. І якщо чесно я був би дуже щасливий, якби ти мене зараз поцілував.
Хьонджін нервово посміхається і робить останній крок йому назустріч. Він кладе свою долоню на його щоку і завмирає знов, зазираючи Синмін в очі, ніби очікуючи ще одного підтвердження. Синмін кладе свою руку поверх його і коротко киває.
Коли губи Хьонджіна нарешті торкаються його, Синмін не може порівняти це ні з чим, що він уявляв щоночі протягом кількох місяців перед сном. Він нарешті має відповідь на питання «чи справді вони такі ж м’які, якими виглядають». Поцілунок короткий, лиш доторк один губ до інших, але Синміну цього цілком достатньо для того, щоб його голова пішла обертом.
Коли вони відсторонюються один від одного, Хьонджін одразу ж обіймає його і жаліється:
– Перестань дивитись на мене так, ніби готовий мені написати оду.
– Якщо і не оду, то вірш точно. – Смішок Хьонджіна одразу ж летить у його вухо.
– Я в цьому не сумнівався, напевне всі сторінки твоїх зошитів з фінансів цього року будуть вкриті віршами для мене. Бідні викладачі, яким доведеться..
– Я перевівся на літературне мистецтво. – Хьонджін відсторонюється майже зі швидкістю світла. Він з невірою зазирає йому в очі. Синмін задоволено киває й одразу ж отримує короткий поцілунок в кінчик носа:
– Я так пишаюсь тобою. У мене найкращий хлопець.
– Хлопець? – Синмін жартівливо вигинає брову. – Не пам’ятаю, коли це ми встигли з тобою обговорити. – Кінчики вух Хьонджіна одразу ж червоніють.
– Вибач, я трошки захопився. – Синмін підіймає його голову за підборіддя. Він не може не посміхатись, коли бачить, що рожева хвиля вже накрила і щоки Хьонджіна.
– То спитай у мене, Джинні.
– А якою буде відповідь? – Синмін клацає пальцем по його носу і випускає з себе смішок.
– Спитай і побачиш. – Хьонджін фиркає й виплутується з обіймів, відходячи на кілька кроків назад. Синмін встигає злякатись, що зробив щось е так і все зіпсував, але Хьонджін посміхається йому й жартівливо кланяється, простягаючи руку долонею верх, так само як робив тут рік тому.
– Я б дуже хотів, щоб ми були разом, лиш скажи хоч слово, для мене це закон.*
– Ну і як я можу відмовити тобі.
Синмін сміється, коли вкладає свою долоню у його. Хьонджін притягує його ближче і знову нахиляється ближче. Синмін прикриває очі, очікуючи на поцілунок, але натомість він видихає йому прямо в губи:
– Тобто ти знав про три троянди і мовчав? – Синмін легко штовхає його від себе у плече, на що Хьонджін сміється занадто голосно, як для порожнього коридору університету, і його сміх розлітається відлунням. Він прикриває свій рот рукою, намагаючись заглушити сміх.
– Хван Хьонджін. – Синмін намагається грізно подивитись на нього, але це ідея з тріском провалюється, бо сміх Хьонджіна надто заразний. – По-перше, дізнався тільки два місяці тому, а, по-друге, зізнатись і не бачити твоє обличчя і рожеві щічки…
– Мінні, якщо ти застряг у минулому столітті, то я тобі нагадаю: відео дзвінки існують.
– Ми обидва знаємо, що жодна камера, жоден екран не відтворить твою красу. – Хьонджін схвально киває. Синмін дивиться у його очі, на родимку під його правим оком, і не може перестати посміхатись навіть попри те, що його щоки починають боліти.
– І це тепер ти завжди такий будеш?
– Серденько, це тільки початок. – Хьонджін шаріється й відводить погляд.
– Серденько…мені подобається.
– Я радий, бо тепер тобі доведеться це чути дуже часто – Хьонджін знову сміється й тягне його до виходу.
Коли вони йдуть вулицею в кав’ярню, бо жоден з них не хоче і не готовий так швидко прощатись, Хьонджін питає:
– Коли ти зрозумів, що закоханий?
– Коли ти намалював мій портрет. Ти намалював мене так, ніби я найкрасивіше і найпрекрасніше, що ти бачив. Принаймні я так тоді подумав.
– Бо так і є. – Хьонджін підносить їхні переплетені долоні до свого обличчя й цілує його кістяшки його пальців.
– А ти?
– Я знав, що закохаюсь ще напочатку, коли ти мені посміхнувся. Я подумав «скоріш за все я пропав» і з часом це лиш підтвердилось.
Вони зупиняються на пішохідному переході, очікуючи зелений сигнал світлофору. Синмін не може не шарітись, коли Хьонджін нізвідки каже:
– Дякую, що ти дозволив себе знайти.
Зелене світло загоряється перед ними, але Синмін не робить крок уперед, як люди довкола них. Він зупиняє і Хьонджіна, бо хоче, щоб він знав:
– Дякую, що став найбільш неочікуваним сюжетним поворотом мого життя.