Двері

by YukiKr_timekitty

Summary:

Юкі лише беззахисний перевертень-кіт. На його плечі впало занадто багато відповідальності. З чого все почалось? Чим закінчується? Мандри паралельними світами не дають часу думати або ж зупинитись. Але йому прийдеться. Двері відчиняються. Глибокий вдих. Починай все заново.

Тґк: https://t.me/timekittyuawrite

Notes:

Важливо! Робота написана на основі ролки, тому деякі персонажі (зокрема Дем'ян і Мартин) фактично не мої, а мого сорола. Вона і написала для них описи зовнішності :*
(Тепер ви знаєте кому дякувати за таких чудових живчиках)

Chapter 1: Пролог

Двері зачиняються.

Вчора мені снився сон. У ньому я знову бачив тебе, бачив їх, а ще бачив майбутнє, яке вже ніколи не настане. Бачив... бачив минуле, яке намагаюся забути. Чи пробачите ви мені колись? Чи пробачу я собі?..


Нестерпний дощ ішов майже добу. Тіло стискав ледь відчутний мороз, але хлопець на це не зважав. Наступаючи на брудні калюжі, він нарешті дійшов до місця призначення. Це був нічний клуб, але не для всіх він був доступний. Оминаючи всіляких істот, які явно займалися чимось не дуже законним, юнак упевнено йшов до дверей VIP-зони. Там на нього вже чекав чоловік середнього зросту, азійської зовнішності. Чорне волосся було зализане назад, а сам він був одягнений у костюм темно-синього кольору. Він палив, і, коли підніс сигарету до губ, рукав оголив початок татуювання змії.

— Все як ти хотів, — мовив він, видихаючи дим.

Гість нічого не сказав. Він підійшов до, на вигляд, м’якого червоного крісла, оглянув його, щоб переконатися, що воно не брудне, і лише тоді сів. Йому все одно не сподобалося це крісло, і він поморщився. Хотілося швидше піти звідси. Насправді юнак залюбки поспав би замість того, щоб розмовляти з цим, як він сам його називає, притрушеним.

— Якщо так, то ти маєш зробити те, що повинен, — нарешті мовив гість. — Не схиб знову, Масао.

— То було непорозуміння. Цього разу ти можеш мені довіритися, Юкі.

Юнак у кріслі закотив очі так, що вони ледь не вилізли з орбіт. Наче він йому повірить.

Notes:

Дякую за прочитання! Не знаю чи можна вставляти джерела, але я маю тґ канал! Просто вставте юз timekittyuawrite! Там більше моєї творчості ❤️

Chapter 2: Частина 1. Дніпро: 1. Дем'ян

2019 рік, листопад.

Тільки-но перестало дощити. Гарна новина для чоловіка, який не взяв із собою парасольку. Дем’ян щойно повертався додому з роботи. Вже починало темнішати. Забруднюючи черевики, він прямував до зупинки маршрутки під Нірвану. Йому пощастило, бо не довелося чекати транспорт годинами, але людей там було чимало. Дорога додому втомлювала більше, ніж сама робота. Дему хотілося лише завалитися спати. Ну, можливо, ще випити пива. Його двір, як завжди, був неосвітленим. Але це його не хвилювало, хоча він і мав доволі неоднозначну зовнішність, із якою іноді було важко кудись пробитися. Якимось чином йому вдавалося виглядати одночасно як нефор, і як офник, який зараз наб'є тобі морду. В результаті офники вважали його нефором, нефори — офником, а бабки під під'їздом взагалі кляли його наркоманом, сатаністом, уголовником та хрестилися кожного разу коли його бачили. Але що ті, що інші не хотіли з ним зв'язуватися особисто через занадто суворий вигляд.

Декілька разів його навіть не захотіли приймати на роботу. А все через те, що він просто зататуював собі пів тіла. Його майже чорне волосся часто лізло йому до очей, та він уже задовбався вкладати його щоразу, хоча зачіску чомусь не змінював. Риси обличчя були трохи загостреними, навіть колючими. У носі та у вусі поблискував пірсинг, а в очах розтягнулися сірі хмари, що надавало йому дещо загадкового та привабливого вигляду.

Можна було подумати, що він постійно не в настрої та хоче загризти всіх навколо. Часто йому казали: "Зроби обличчя простіше", мабуть, не знаючи, що він завжди так виглядає. В одязі він переважно носив чорне та дуже любив свою фірмову шкіряну куртку, яку урвав на сешці за сорок гривень, подравшись за неї з якимось металістом. Та й посада тату-майстра давала йому родзинки до образу.

Хлопець любив свою роботу, а ось шлях до неї — не дуже. Окрім того, що він міг займатися улюбленою справою, йому підіймало настрій скиглення клієнтів від болю. Особливо цікаві реакції були у чоловіків. Можливо, Дем’ян був садистом. Також є ймовірність, що слово «можливо» тут зайве.

На додачу до цього букета він мав запальний характер — вивести його з себе могло що завгодно, особливо тупі люди, які, наче навмисне, постійно його оточували. Свої негативні емоції він міг виплеснути в музиці. Брюнет грав на гітарі й добре співав. У цілому був творчою особистістю. Хоча й залюбки міг побитися з кимось на районі, якщо до нього причепляться за зовнішність, мову чи що завгодно.

Він жив у багатоповерхівці. Будівля була не новою, але й не надто старою. Коли він зайшов у свою квартиру, то відчув холод. Дем пройшов у вітальню й помітив, що двері балкона були відчинені. Дивно. Але сюрпризи на цьому не закінчилися — на дивані сидів величезний білий кіт, мейн-кун. Для довідки: хлопець не тримав тваринок. Тим часом великі блакитні очі уважно спостерігали за ним. Чоловік присів перед котом.

— Це ж сьомий поверх, як ти сюди потрапив? — здивовано мовив він, а потім погладив його. Котик замуркотів.

Але питання залишилось відкритим. Було дивно далі розпитувати кота — той все одно не міг відповісти. Дем’ян піднявся, а потім підійшов до балкона. Невже він справді забув зачинити його? Мабуть, так кіт і зайшов. У них були суміжні балкони. Скоріш за все, це сусідській кіт. І ніякої містики тут немає.

Не мало б бути. Якби він не побачив, що на дивані сидів вже юнак. Великі блакитні очі досі спостерігали за ним до біса уважним поглядом.

Було в цьому хлопцеві щось химерне. Біле пухнасте волосся недбало стирчало в різні боки. Якщо дивитися на нього більше секунди, то можна було помітити його азійські риси обличчя, хоча європейська зовнішність в ньому домінувала. Він був повністю оголеним, та продумано прикривався своїм великим пухнастим хвостом. Не було сумнівів, що це той самий кіт. Хоча це не могло бути реальністю. Магії не існує.

Не тільки хвіст видавав його. Були менш очевидні речі, такі як очі — ті самі очі, — а ще довгі нігті, схожі на кігті, і…просто його "вайб". Чарівному коту, мабуть, набридло просто так спостерігати за спантеличеним хлопцем. Він посміхнувся, а потім подав голос:

— Привіт.

— Що ти тут робиш? – відповіли йому басистим голосом.

— Ти навіть не уявляєш, як важко було сюди забратися, — він розім'яв плечі. — Довелося вмикати свою котячу харизму й пробиратися через сусідів. Треш.

— Хто ти? — спробував інакший підхід той.

— Радий, що ти запитав! Моє ім’я Юрчик. Називай так і ніяк інакше. До речі, можеш не представлятися, я знаю, як тебе звуть, Дем’яне, — захихотів той.

Дніпрянин прикрив очі й порахував до десяти. Це ж нормально, коли до тебе додому вриваються коти, які можуть ставати людьми? Хіба ні? Штатна ситуація, коли ти живеш в Україні.

— Навіщо ти…шукав мене? — він помітно добирав слова.

— Чудово, що тут суміжні балкони. Але твої балконні двері доволі...хлипкі, ахах.

— ...

— Краще не скажеш.

— Ти завжди відповідаєш на питання через раз?

— Можливо, я голодний.

— Думаєш, я просто візьму і нагодую тебе, немов нічого не відбувається?

— А ще одежу можна?

Дем дуже-дуже тяжко зітхнув. У нього розболілась голова. А ще хотілося вигнати цього дивного тіпа. Але навіть у Дніпрі до тебе не завжди приходять магічні істоти. З цим треба було щось робити. Мабуть. Дідько. Що взагалі коїться?

Він усе ж таки вирішив дати йому щось одягти й нагодувати. Можливо, так він почне говорити. Хлопець дав йому джинси й футболку з принтом якоїсь рок-групи, яку знайшов на секонді. Усе це було завеликим на Юрчика, і не дивно, бо їхня різниця в зрості була не маленькою. Як котик він був великим, але не як людина.

Поки перевертень одягався, Дем’ян був на кухні. У нього була риба, яку він готував учора. Хлопець був доволі вправним у приготуванні їжі. Взагалі, він залишив цю рибу собі на вечерю, але щось їсти не дуже хотілося. Той лише відкрив пляшку пива, щоб трішки заспокоїтися.

Коли котик зайшов на кухню, то перше, що він зробив, — це зрадів рибці. Свій хвіст він заховав у…магічний простір? Людина не дуже хотіла про це думати.

У чомусь брюнет був правий. Коли Юрчик поїв, у нього одразу з’явилося бажання розмовляти.

— Дуже смачно, дякую, — усміхнувся той.

— …

— Тут таке! Ти не повіриш!

— Невже, — закотив очі Дем’ян, відпиваючи пиво.

— Коротше, така історія: я з паралельного всесвіту!

— Серйозно?

— Так! Тобто ні...тобто так! А ні, все ж таки ні, — не міг визначитися той. — Але я там бував.

— Я дзвоню в швидку.

— Та стій. Ти що, хочеш, щоб вони пов'язали мене, і буде такий собі котик у сорочці?

Дем’ян був дуже втомлений, саме тому він тримався так довго, але його терпець урвався. Він поставив пляшку на стіл.

— Слухай. Можливо, ти не знаєш, але не можна просто так вриватися в чужий дім і верзти нісенітниці. Байдуже, кіт ти чи бісовий єдиноріг. Якщо тобі щось потрібно від мене, то почни вже розмовляти повними реченнями!

— Може краще абзацами?                                                                    

— …

— Добре-добре, пробач, — хихотнув той. — Я все розповім.

Перед тим як почати свою розповідь, котик ще напросив собі водички. Скоріш за все, не тому, що хотів пити, а тому, що хотів трішки побісити Дем'яна. Ось таким він був.

— Перед тим як перейти до суті, я маю тобі пояснити дещо про світ. Ми, перевертні, не тільки можемо круто перетворюватися на тварин, але й кожен із нас має суперздібність. У кожного різна… Ну, насправді вони повторюються, хах.

— І яка в тебе?

— Ми до цього ще повернемося.

Дніпрянин закотив очі, щось пробубнівши собі під ніс. Юрчику подобалося діяти йому на нерви.

— Так от, — продовжив кіт, — як ти вже зрозумів, ми доволі розумні й просунуті…

— Зарозумілі.

Перевертень його проігнорував.

— Тому є... еее… організація, де зібрані наймогутніші з нас. ЇЇ назва — Альянс. Так вийшло, що моя мати звідти. І ми переходимо до суті. Найголовніша з них мала здібність, пов’язану з мультивсесвітом. Але.. – він зробив невеличку паузу, — її вбили. А всі думають, що це зробив я.

— Чому?

— Бо її сила передалася мені. Ми можемо таке робити, я маю на увазі, передавати свої сили іншим. Але це дуже складно й можливо тільки під час смерті.

— Я все одно не можу зрозуміти. Навіщо вона передала її тобі, і який сенс тобі її вбивати? – коли він сказав це вголос, то відчув, що починає сходити з глузду.

Юрчик не відповів. Він знову подивився на нього тим уважним, химерним поглядом, а потім легко усміхнувся.

— Ти маєш допомогти мені.

— Чому саме я? – втомлено видихнув той. Невже він нарешті отримає відповідь на питання, яке його бентежило з самого початку?

— Після того як я отримав цю силу й утік від них, я бував у багатьох всесвітах. І в більшості з них в ньому зі мною був ти і ще декілька людей, — коли він це говорив, голос його ставав дуже ніжним, як і погляд. — Після того як ти погодишся, ми підемо їх шукати.

— Чому ти думаєш, що я погоджуся?

— Бо ти вислухав мене й не вигнав бідного котика на холодну лякливу вулицю.

— Я не вигнав тебе, бо…бо…та йди ти, я спати, роби що хочеш, — він усе ж таки психанув і пішов.

— Він буде в порядку, — мовив Юра в порожнечу.

Дем’ян пішов до себе в спальню, ліг і втупився в стелю. Він усе думав про цю ситуацію. Повірити в це було важко, навіть якщо це очевидна правда. Відчуття, що його десь намахують, не відпускало. Він дійсно шукав саме його через… причину, яку назвав? Він навіть не хотів у думках згадувати слово «паралельний світ». Дем — звичайний, навіть типовий мешканець Дніпра, тому, мабуть, правда.

В один момент Дем’ян навіть зайшов у вітальню, щоб переконатися, що цей кіт йому не привидівся. Коли він побачив, як той спокійно собі спав на дивані, то лише зітхнув і пішов по воду. Потім хлопець вирішив погуглити про перевертнів, перевертнів-котів. Ніякої корисної інформації. Решту ночі він провів у тяжких роздумах, так і не заснувши цієї ночі. Радувало лише те, що в нього завтра вихідний.

Notes:

Тґк: https://t.me/timekittyuawrite

Chapter 3: 2. Мартин

Приблизно о сьомій годині Дем закинув ідею зі сном. Він пройшов на кухню, заварив собі каву та подивився у вікно. Знову хмарилося. Знову хтось сварився в нього під вікнами. Як можна так гризтися, щоб було чути аж на сьомому поверсі? Відпивши кави й пославши їх через вікно, той вирішив піти у вітальню. Юрчик досі спав. Він поспостерігав за ним, а потім подумав, що не справедливо те, що він спокійно спить. Хлопець сів поруч на диван так, щоб перевертень точно прокинувся.

— Мяу, та за шо… — пробубнів сонний кіт.

— Я згоден.

—Справді? — він аж підвівся від несподіванки.

— Не питай чому, — він сам не знав.

Юра засвітився від радості.

— Ура, ура, ура!

— Не радій ти так… — йому було ніяково.

— Як я вже казав, тепер нам треба знайти інших. Ти знаєш когось на ім’я Мартин?

— Мартин? — здивувався той.

— Так! Він нам дуже потрібен. Взагалі, він може вирішити будь-яку проблему. Тому думаю, що він швидко знайде рішення. Але Мартин мене не знає. Звичайно, він може допомогти, бо він твій друг, але якщо ми знайдемо Лукаша, то той розтане від любові й буде ще добрішим та знайде рішення моєї проблеми! Ну, ще нам потрібен Лукаш, бо…ну, він класний і…

— Постривай, постривай. Так, Мартин мій друг, але я не знаю ніякого Лукаша.

— Це твій мінус.

— Чому мені хочеться тебе вдарити?

— Спробуй, — хитро посміхнувся кіт, нахиливши голову в бік.

Дем’ян фиркнув, закотивши очі.

Зустрітися з тим хлопцем вони могли не раніше другої половини дня. Мартин полюбляв спати до обіду, і ніхто не хотів порушувати цю традицію. Тому весь ранок цим двом довелося розумітись. Вони встигли посваритися, поображатися один на одного, поспати, знову поцапатися але вже без образ — наче кіт із собакою. Можливо, в якомусь всесвіті це було правдою. Юрчику видніше.

Коли вже настав час їм збиратися, то людині довелося пошукати щось тепліше для кота. Дем знайшов йому толстовку — з нього буде досить. Коли вони спускалися сходами, бо перевертню не сподобався вигляд старого ліфта, брюнет вирішив поцікавитися:

— Ти ж не збираєшся з ходу казати йому, що ти перевертень?

— Чому ні?

Той терпляче зітхнув.

— Він тобі не повірить, а перевтілюватися на вулиці ти не будеш, — не питання, а ствердження.

— Я просто покажу хвіст і вушка. До речі, ти ж їх ще не бачив. Хочеш потискати мої вуха?

Дем’ян його проігнорував.

— У тебе хобі — шокувати інших?

Вони вже дійшли до четвертого поверху. Юра зітхнув.

— Я не хочу, щоб усе це розтягувалося на місяці, я хочу якнайшвидше поставити все на свої місця.

— Ладно, Мартин — він мій друг, але що ти збираєшся робити з цим…як його?

— Лукашем.

— Так. Ти теж вломишся в його дім і перетворишся на кота? Такий собі фокус. Як розумно.

Юрчик не відповів. Він по-котячі шикнув і прискорив ходу, помітно образившись.

На них вже чекали. Мартин був молодим, блакитнооким, і світловолосим. Його пряме, трохи неохайне волосся постійно лізло йому до очей, та йому вже остогидло його заправляти. Хлопець завжди думав, що ще трохи — і він психане й побіжить у першу-ліпшу перукарню, але щоразу побоювався, бо досі не знайшов у Дніпрі перукарню, якій можна було б довіряти. Його очі були блакитними та глибокими, наче великі озера. Март мав світлу шкіру та доволі витончені риси обличчя. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він казковий ельф, або-ж якийсь аристократ. Кому як подобається.

Він сидів на Європейській площі й жував шоколадні горішки, спостерігаючи за каруселькою. Спочатку він сидів в іншому місці, де традиційно збиралися підлітки, але ті накурили так, що він не міг там знаходитись через свою алергію на тютюн. Якби не цей факт, Мартин би поставив їх на місце, бо не можна курити в громадських місцях. Замість цього хлопець голосно лаявся так, щоб ті точно почули, і пішов в інше місце.

Взагалі, Мартин — хлопець столичний. Можна сказати що він був тим самим мажором. Батько його був бізнесменом, а мати — оперною співачкою. Хлопець дуже її любив. Він перейняв від неї харизму і артистичність. А от стосунки з батьком завжди були натягнутими. Вони геть зіпсувалися після того, як вона трагічно померла.

З Дем’яном вони познайомилися, як не дивно, в Києві. Той був там за сімейними обставинами. В обох день видався не дуже, і обидва опинилися в одному з барів. Щасливий збіг обставин, а пити в компанії завжди було менш депресивно. За той вечір вони випили багато. Настільки що Мартин твердо вирішив послати свого батька (буквально) й утекти. Він запитав, звідки Дем’ян, і, коли почув що з Дніпра, не зволікав. З того інциденту минуло декілька років, з тих пір вони були ліпшими друзями.

Звичайно, спочатку було доволі важко. Нове місто, втрата фінансової підтримки, але Мартин дійсно міг знайти рішення з будь-якої ситуації. Окрім своїх артистичних талантів, він мав гострий розум і був генієм програмування. Тому у свої двадцять чотири роки він мав непоганий дохід, чудову репутацію, майже міцний сон і нишпорки з солодощами та вином у власній квартирі.

Чекати блондину довелося не довго, тому що в полі зору з’явився його друг і якийсь коротун поруч.

— А ми підемо на набережну? — питав Юрчик. Він морозив Дем’яна майже всю дорогу, навіть коли той до нього звертався.

— Ти прийшов гуляти чи справами займатися? – зітхнув той.

— Чому не можна робити і те, і те? — надувся він.

— Привіт, — привітався з ними Мартин.

Для зручності вони сіли за вуличні столи “Маку”. Вони дещо замовили собі й пригостили бідосю-кота.

— Хто це? — врешті-решт запитав блондин у свого друга. — Ти завів собі хлопця?

— Ні, — занадто швидко відповів той.

— Мене звуть Юрчик, і я кіт, — як доказ, він показав свої котячі вуха.

Мартин навіть не встиг відреагувати, як Дем’ян накрив його вуха капюшоном і дуже тяжко зітхнув. Боже, він дійсно це зробив. Ще й на вулиці. Добре, що погода не така хороша, щоб тут була купа людей. Але ті, хто помітили, все одно нічого не зрозуміли. Дем починав думати, що той зробив це йому наперекір.

— Якого біса? – справедливо підмітив блондин.

Дем’ян закрив очі рукою, подумавши: «Як тяжко жити», а Юрчик невинно посміхнувся. Марту більше нічого було сказати, він лише пошкодував, що в "Маку" не було вина.

— Просто вислухай його і зроби вигляд, що віриш у це, — мовив брюнет під тиском вбивчого погляду кота.

Недовго думаючи, Юра дійсно розповів усе, як є, майже нічого не змінюючи, от тільки про Лукаша поки нічого не згадував.

Мартин довго мовчав. Він дивився то на одного, то на другого. З Демом у нього взагалі була цікава розмова поглядами.

— Можна тебе на секунду? — врешті-решт покликав свого друга той.

Вони відійшли десь до зупинки.

— Шо за маячня? – знову справедливо зазначив блондин.

— Та, бляха, коротше, — зітхнув той. — Вчора до мене в квартиру пробрався кіт, а потім перетворився на цього…

Блондин деякий час мовчав, зрозумівши, що йому треба трішки подумати. Перед тим як тактично втекти, він вирішив дещо сказати.

— Давай зробимо вигляд, що мова не про перевертнів і не про інші світи, — почав той

— Припустимо.

— У тебе є відчуття, що тебе ошукали? Наче сходив у ПриватБанк — і все правильно, але ні чорта не правильно.

— Щось таке є.

— Цей котик явно щось недоговорює або приховує. Думаю, він спеціально шокує усіх, щоб це приховати.

Дем’ян замислився над його словами.

— Але не думаю, що він поганий, просто… — вів Мартин. — Еее… він зник.

— Шо?

Брюнет озирнувся — і дійсно нікого не побачив.

— Дідько, — вилаявся той. — І де мені тепер його шукати?

— Не думаю, що він пішов далеко. Та й у нього така зовнішність, хтось впізнає, — махнув рукою Мартин. — Іди, я пізніше приєднаюся.

Блондину треба було про все це добряче подумати, просто хоча б змиритися, щоб не відставати від сюжету. Дем його дуже добре розумів, тому й пішов на пошуки, не дуже радіючи своїй долі.

Тим часом котик прямував до набережної. Йому теж треба було подумати. Він починав сумніватися в тому, що вчиняє правильно. Але що йому ще залишалось робити? Все так навалилося. Якби поруч був Лукаш, він би його зрозумів і нагодував. Юрчик зітхнув. Занадто часто він почав про нього згадувати. І не дарма. Незважаючи на те, що він почав з Дем’яна і Мартина, насправді Лукаш був першим, був його ліпшим другом. Можна сказати, що з іншими він познайомився через нього. Той був найстарший з усіх, а Юк…Юра був наймолодший. Перевертень ніколи цього не визнає, але, чесно кажучи, він завжди хотів мати такого батька. Ось і зараз, коли він не знав, що робити далі, йому не вистачало його підтримки. Він підозрював, що не зміг переконати Мартина, і через це почав тривожитися. Тривога привела його до води.

Він підозрював, що Дем’ян його шукав, але поки не дозволяв себе знайти. Його почало бентежити те, що, коли він побачив річку, йому захотілось втопитися. Таке палке бажання. Але чому? Ні, він не може дозволити, щоб його знайшли в такому стані. Та й це просто якась бентега. У нього немає таких схильностей. У нього ж усе не так критично. Він просто сумує. Сумує? Але чому настільки сильно? Так чи ні, але топитися — не варіант. Він кіт, а у котів дев’ять життів. От якщо срібну кулю…Стоп. Досить. Досить, досить, досить, досить! Перестань про це думати! Юра почав бити себе по голові.

Notes:

Тґк: https://t.me/timekittyuawrite

Chapter 4: 3. Лукаш

Цього ранку хлопець прокинувся, як завжди, рано. Він дуже любив цей період свого дня. Так тихо, майже нікого немає. Лукаш полюбляв заварювати чай, а потім дивитися у вікно, спостерігати, як втомлені люди проходять повз, гуляють люди з песиками й працюють комунальники. Потім він готує. Він обожнював це робити, особливо в такі ранки, коли тихо і коли тобі нічого не снилося. Лукаш примудрявся встигати готувати обід і вечерю. Він живе не сам, а з молодшим братом на ім’я Лев. Той не розділяє любові брата до ранків, йому більше до вподоби ночі, хоча старший не дозволяє йому довго гуляти. «Ти що, не бачив статистику, Леве?»

Ці брати гордо носили прізвище Мельник, яке взяли від матері. У них була різниця десь років у сім, але, незважаючи на це, вони були схожі, наче близнюки. Лукаш був середнього зросту, мав доволі слухняне каштанове волосся, більш квадратні риси обличчя. Він був звичайним. Єдине, що дійсно могло затримати погляд, — це його великі зелені очі з маленькими коричневими цятками, наче у лані, а ще сузір’я родимок, яке розсипалося по всьому тілу. Лев був його маленькою копією, буквально — у нього був зріст сто п’ятдесят. Відмінність між ними була в тому, що в нього були блакитні очі і не так багато родимок.

Самі брати були не звідси. Вони народилися в селі під Полтавою. Тут залишилися, бо Лукаш здобував в Дніпрі вищу освіту, а Лев не вважав за потрібне її мати, йому просто хотілося жити з братом. Вони були схожі ззовні, але характери мали зовсім різні. Мельник старший був тихим. Не те, щоб він не любив людей, просто швидко втомлювався від них, не любив незнайомі компанії, багато розмовляти і просто знаходитися в натовпі. Іноді він замикався в собі і міг лише лежати і лежати… Молодший, навпаки, був живчиком. Той обожнював людей, великі компанії, його боялась Лукашева соціофобія. Він віддавав усього себе іншим і часто не отримував цього натомість. Так і вийшло, що у старшого був один, але вірний друг, а у молодшого був лише він і надії на краще.

Лукаш любив Україну. Він любив її всім серцем, так, як мав любити її кожен. Його виростив дід, який розповідав йому багато історій. Той казав, що його прадід був одним із повстанців і що він завжди має пам’ятати про це і про свою історію. На жаль, їхній дідусь помер, коли Леву виповнилося десять років. Мабуть, тому він не такий радикальний, як його брат, хоча його погляди розділяє.

Лукаш працював кухарем у «Пузатій хаті» на лівому березі. Це було зручно, бо вони там жили. Не пощастило в цій ідилії тільки молодшому, який працював барменом на правому. Окрім готування, старший мав ще пристрасть до піаніно. Хлопець мав чудовий слух і писав чудові композиції, але через тривожність не міг цього показати іншим, як би Лев його не вмовляв.

Нарешті прокинувся молодший. Той ліниво причимчикував на кухню, де його брат уже приготував оладки й збирався робити чай. Після сніданку Лев вирішив запитати:

— А коли Ян приїде?

Ян — це ліпший друг Лукаша ще зі студентських часів. Коли він був у місті, то зупинявся в них, бо так було зручно особисто йому. Леву подобалося, коли Ян приїздив, бо тоді він міг спостерігати, як кумедно той з братом лається. Молодший і не думав, що його брат вміє бути токсичним.

— Ця нахаба? — Лукаш навіть закотив очі. — Тю, і нашо він тобі? Прийде і знову буде мені тут скиглити, як на нього один розумний хлопчик уваги не звертає. Надіюсь, він в тих Карпатах заблукає нарешті.

— Так коли? – стримував сміх Лев.

— У п’ятницю.

Тоді Лев уже не стримував себе й розсміявся вголос. Йому подобалося, як у його брата завжди поліпшувався настрій, коли розмова заходила про Яна. Тому він вирішив спробувати.

— Пам’ятаєш, як я казав, що сьогодні ввечері в клубі, де я працюю, буде вечірка?

— Пам’ятаю, як я казав, що не піду туди.

— Ну чомуууууу? Буде весело.

— Сонце, мене цікавлять зовсім інші розваги. Наприклад, залишитися вдома, випити чаю і подивитися «Доктора Хто».

Молодший сумно зітхнув, а Лукаш продовжив:

— До того ж, хіба там не буде Каті? – пішов з козирів той.

— Сьогодні я хочу поїхати в центр, щоб купити трохи одягу. Ти ж поїдеш зі мною? Погуляємо по набережній, — змінив тему той, але його вуха почервоніли.

Лукаш вирішив не мучити брата, тому просто погодився.

Таким чином брати Мельники й опинилися на набережній.

Осінь видалася холодною, а біля води завжди морозно, тому людей було не так вже й багато. Для Лукаша це було наче ковток свіжого повітря. Було в цьому щось неймовірне — коли ти можеш залишитися сам на сам зі своїми думками й дивитися на безкрайню річку Дніпро, яка трохи хвилюється через погоду. Збираються хмари, тому цілком ймовірно, що піде дощ. Цікаво, про що можуть думати хмари?

— Це що, машина Каті?

Голос Лева вивів старшого зі своїх абстрактних думок, він м’яко усміхнувся.

— Піди привітайся.

— Що? Еее… — він встав як вкопаний.

— Ви ж працюєте разом, це не буде дивним.

— А якщо вона думає, що я дурень якийсь? Якщо я їй не подобаюсь?

— Тоді скажеш, що тобі треба йти, бо тебе чекають, а я куплю тобі тістечко.

— Тістечко для невдахи…ахах…

— Іди, — підбадьорював його старший, — А я прогуляюсь.

— Дякую, — він майже побіг.

Тоді Лукаш пішов уперед, мабуть, думаючи про те, які відчуття можуть мати хмари. І тоді він зустрів його. Дивака з білим волоссям, який бив себе по голові. Відверто кажучи, він його злякався. Він бачив чимало таких… неординарних особистостей. Але коли юнак впав на землю, то вирішив, що йому потрібна допомога, тому підійшов до нього.

— Пробачте, вам потрібна допомога?

Юра підняв очі й не знав, що йому робити — плакати чи сміятись. Він шукав його, але вийшло все навпаки.

— Лукаше…

Той спантеличився.

— Ми знайомі?

Котик негативно похитав головою. Тоді Мельник вирішив зосередитися на нагальних проблемах. Він допоміг йому встати й посадив його на лавочку поруч.

Юрчик хотів сказати йому багато чого, але відчув, наче все повітря забрало з легень і йому нічим було дихати. Він вчепився в Лукаша, бо тільки той міг йому допомогти. Хлопець зорієнтувався майже одразу.

— Слухай мене, добре? – лагідним голосом почав той. — Подивись на річку, бачиш, які хвилі утворюються? Подумай про них, куди вони прямують, про що можуть думати.

Мельник спостерігав за тим, як той сфокусував погляд на річці.

— Молодець, а тепер порахуй будівлі на тому боці й дихай, ось так, — він показав йому дихальну вправу.

Брюнет використав спосіб відволікання та концентрації. На щастя, коту цей спосіб підійшов, і він потроху почав заспокоюватися. Лукаш дав йому води. Хоч він і бачив цього хлопчину вперше, йому було його дуже шкода, і тому хотілося його підбадьорити. Він озирнувся навколо й побачив вуличне піаніно. Тому той сів за нього й заграв свою найкращу композицію.

Котик, який похмуро дивився собі під ноги, насторожив вуха. Мелодія була незнайома йому, але неймовірно прекрасна, така, наче автор усе ж розгадав, які думки були у хмар. І вони були зовсім не похмурі, а навпаки — мали надію на те, що скоро вийде сонце. Юрчику дійсно стало набагато краще.

Коли Лукаш закінчив, то почув оплески з зовсім іншого боку, ніж мав бути хлопчина, якого він залишив, тому навіть злякався. Як не дивно, але першим їх знайшов саме Мартин, який любив з’являтися несподівано.

— Дуже гарно, — похвалив його блондин, і поки Лукаш соромився, бо не розраховував, що це ще хтось почує, підійшов до кота.

— Між іншим, ти знаєш, що Дем’ян тебе шукає? Мабуть, бігає і кричить на всіх.

— Сильно не сваріть його, — заступився за нього Лукаш. — Йому стало погано, і я підійшов, щоб допомогти.

Мартин подивився то на незнайомця, то на котика. Останній же мовив:

— Це Лукаш, — представив його той. — Я теж його шукав.

— Оу… — тяжко зітхнув блондин, розуміючи, про що йдеться.

— До речі, звідки ти знаєш моє ім’я і чому шукав? — встав той, підходячи до них.

Юрчик уже хотів відповісти, як Мартин урвав його, пишучи Дем’яну повідомлення про те, де вони, щоб він не мучився.

— Я все поясню, — зітхнув той, знаючи, як цей котик хаотично й шокуюче пояснює.

Не минуло й хвилини, як примчався Дем. Усе було як Март і казав — він бігав і кричав на всіх. Насправді він був уже недалеко від них, тому прийшов так швидко. Не помічаючи нікого, той одразу підійшов до кота, щоб висловити свої претензії.

— Ти куди пішов!? Я маю бігати за тобою чи що!?

Котик зітхнув, відвівши погляд.

— Мені треба було подумати.

Дем’ян дивився на нього декілька секунд, а потім зітхнув і присів перед ним, мовив тихіше, щоб це було між ними.

— Ти що, злякався?

— Звичайно я злякався! — ще тихше мовив той.

— Просто розумій, що не кожна людина може просто взяти і повірити тобі. Навіть якщо ти так хочеш, щоб усе було скоріше.

Котик сумно зітхнув, але погодився з ним кивком.

— Наступного разу не тікай від мене, якщо тебе щось налякає.

— Я не тікав, просто ти повільно ходиш, — хихотнув Юрчик.

— Що ти сказав? — у нього з’явилися вогники в очах.

Тим часом Лукаш відійшов від них ближче до води, бо для нього стало забагато незнайомих людей, і він відверто відчув себе зайвим. Але до нього підійшов Мартин, бо питання залишалось відкритим.

— Що ж, — зітхнув Март, опершись долонями об паркан , — історія тут, м’яко кажучи, дивна.

Мельник уже змирився з тим, що, скоріш за все, його питання так і залишаться в повітрі, тому трішки здригнувся, коли до нього підійшли.

— Це я вже зрозумів, — незручно мовив той.

— Що ти думаєш про нього? — вирішив почати з цього Мартин, опершись уже спиною до поручнів і кивком показуючи на Юрчика.

— Він…бідна дитинка, — зітхнув Лукаш.

Мартин навіть здивувався такому порівнянню, але вигляду не подав.

— Він потрапив у халепу і… шукав усіх нас, щоб йому допомогли.

— Але чому ми? — логічно запитав брюнет.

Блакитноокий тяжко зітхнув. І чому все складне дісталося саме йому? Поки ті обидва воркують бозна про що.

— Це доволі складно пояснити декількома словами, — особливо так, щоб він не почав вважати їх божевільними. — Послухай, тобі ж не обов’язково ув'язуватися в це, хоча, думаю, Юрчик продовжить бігати за тобою.

— Насправді, я б хотів допомогти, правда, не розумію, що я можу зробити.

— Ну тоді, — усміхнувся той, — думаю, нам всім варто зустрітися в більш зручному місті, бо розмова дійсно не проста. Даси свій номер? Щоб я міг зв’язатися з тобою.

Лукаш кивнув, а потім поквапився й дістав свій телефон. Коли вони обмінялись, то Мартин мовив:

— Вітаю в клубі.

Інший на це трохи хихотнув.

 

Азіат сидів у великому червоному кріслі й задумливо дивився на склянку з віскі. Воно йому не смакувало. Останнім часом йому нічого не здавалося цікавим. Цей світ брудний, звичайний, та й вигоди він тут майже ніякої не отримав. Скоріше б відправитися кудись. Можливо, навіть у більш тепле місто, теплий всесвіт. Але…

Той поставив склянку на стіл, бо до нього постукали. Перед тим як дозволити зайти, Масао поправив свій одяг, щоб виглядати не так, наче він хандрив останні пів години.

У кабінет зайшла жінка з чорним каре й у діловому білому костюмі, Особливо виділялося її тату дракона на шиї.

— Еріка, який сюрприз, — посміхнувся той. — Сподіваюся, ти прийшла сказати щось приємне.

Вона кивнула, а потім поклала папку перед ним.

— Я знайшла його.

Масао на мить навіть завмер над цією папкою, а потім трохи тремтячими руками відкрив її. Це дійсно був він. Змій не стримав сміху, поки жінка звітувала.

— Ім’я те саме, йому дев’ятнадцять років, вчиться на хімічному факультеті, живе в гуртожитку.

— Чудово, це просто чудово, — він ледь у долоні не плескав.

— Треба все розповіс…

Її перебили.

— Не треба. Ще рано. Приведи мені цього студента.

Еріці це не сподобалося, вона схрестила руки на грудях.

— Нічого я не буду робити. Я домовлялася не з тобою.

— Послухай, — він встав і підійшов до неї, — ти дійсно віриш цьому хлопчиську? Він зараз розважається незрозуміло де й з ким. Навряд чи він тобі допоможе. Повір мені.

— Я зробила те, що мала, — піджала губи та. — Я йду, не втягуй мене в свої ігри.

Але Еріка не встигла піти, бо шлях їй затулив Масао. Він узяв її за руку, а його чорні очі почали набувати червоного відтінку. Його голос здавався глибше — було важко йому відмовити.

— Ти не зробиш нічого поганого. Просто подзвони йому й запропонуй роботу, будь-яку, аби лише він погодився. Трішки пожартуємо і все розповімо йому, як ти й хотіла. А зараз іди додому, ти дуже втомилась.

Дівчина підкорилася йому, відчуваючи, як раптова втома охопила все її тіло.

Останнім часом для Масао нічого не здавалося цікавим. Цей світ брудний, звичайний, та й вигоди він тут майже ніякої не отримав. Скоріше б відправитися кудись. Можливо, навіть у більш тепле місто, теплий всесвіт. Але він не може піти, поки вдосталь не порозважається.

Notes:

Якщо ви тут, то це значить, що ви успішно прочитали вступ до моєї історії! Вау вау! Хочу подякувати своїй дівчині за те, що вона існує і ми створили такий, грубо кажучи, фандом, хочу подякувати моєї ліпшій подрузі, яка надихнула мене на те, щоб викласти свою дитину в люди і дякую тобі читачу за те, що ти надіюсь є.
Щоб вас порадувати після кожного оновлення я буду вставляти факти про персонажів/світ, зараз я вам винна три факти і один жарт за пролог:
1. Офіційні назви шипов: Юра/Дем'ян - Люшка, Лукаш/Мартин - Лелуш (не можу пояснити бо це спойлер), я інколи буду їх так називати тому пам'ятайте.
2. У Юрчика і Дем'яна є призвіська Пухнастик і Люцифер (дякуйте лелушу) буду їх так називати тому пам'ятайте. х2
3. Вампіри теж там є і теж з суперздібностями, але дещо обмежені.
0. Люци це пес патрон версії Нірвани

Chapter 5: 4. Проблеми молодших

Мама завжди казала Леву, що він особливий. Вагітність і пологи у Марії були важкими. Лікарі відмовляли її народжувати, бо ризик того, що дитина і вона помруть, був дуже високий. Але вона відмовлялася. Не те щоб вона не розуміла ризиків чи не боялася залишити семирічного Лукаша без матері. Марія все розуміла, але твердо стояла на своєму, вона вірила, що в неї все вийде. Її чоловік намагався підтримувати її рішення як міг, але, відверто кажучи, той був згодний із лікарями. Він кохав її до нестями й не знав, що б робив без неї.

Джон Філд не був українцем і взагалі не мав жодного відношення до цієї країни. Він був британцем із мексиканським корінням: трохи смугла шкіра, хвилясте чорне волосся й зелені очі. Його батько мав бізнес і хотів, щоб той успадкував його, тому брав із собою на всілякі зустрічі, зокрема взяв і в Полтаву. Хоча чоловікові не подобалося буквально все в його синові: його характер, несерйозність, вічні ці його жарти, а головне — йому не подобалася його мати.

Джону було вісімнадцять, коли він зустрів її. Дівчину в квітковій сукні, що тримала капелюшок, поки вітер грався з її рудим волоссям. Вона задумливо роздивлялася театр. Він погано знав мову, але все одно підійшов до неї. Потім було перше побачення, а потім і соте.

Філд вирішив залишитися в Полтаві. Байдуже, що б він зробив, його батько все одно розчарувався б у ньому. Той знайшов роботу, квартиру, а потім зробив пропозицію Марії — дівчині, яка понад усе любила стокротки, а Джон  — її блакитні очі. Він робив усе, щоб вона була щасливою, навіть погодився на дітей, хоча відчував, що не готовий бути батьком. Це зіграло з ним злий жарт.

Марія була чудовою матір’ю для Лукаша, а ось Джон так і не зміг стати хорошим батьком. Він чесно старався, але щоб він не робив, усе ставало лише гірше. Тому коли вона завагітніла вдруге, той злякався. Вони не планували цього. Звісно, він удавав, що радий цьому. Він не був дурнем і розумів, що сам в цьому винен. А ще, понад усе він хотів бути з Марією, тому сподівався, що колись усе ж навчиться бути батьком. Це “колись” ніколи не настало.

Лев народився недоношеним і дуже хворобливим. З матір’ю було все більш-менш добре, а от ризик того, що дитина помре, усе ще залишався  високим. Але хлопчик уперто тримався за життя. Він потребував лікування, яке коштувало чимало. Джону довелося просити допомоги у свого батька, з яким він спілкувався востаннє ще до весілля. Той погодився, але з умовами…

Коли Леву виповнилось п’ять років, Джон зник. Просто одного разу пішов і більше не повернувся. Телефон був поза мережею, і ніхто не знав, що з ним і де він. Марія навіть зверталася до поліції, але вони не допомогли. Лукашу було дванадцять, але він уже розумів, що їхній батько міг би кинути його з братом, але матір він би не кинув ніколи, тому з ним точно щось трапилося. Хоча йому було байдуже. Лукаш відчував, що це неправильно, він мав би сумувати за батьком, але не сумував. У майбутньому його буде дратувати думка, що він пішов у батька, а його молодший брат — у маму.

Лев не пам’ятав батька, але чомусь не наважувався питати про нього матір. Він лише декілька разів розпитував старшого і отримував не дуже позитивні відгуки. Йому було байдуже, він любив маму, і йому було достатньо її та брата. Але він не розумів, чому мама казала йому, що він особливий. У свої шістнадцять Лев збагнув, що він цілком мав би бути розчаруванням. Він не такий розумний, як його брат, не такий відповідальний, та ще й школу кинув, ледь закінчивши дев’ятий клас із п’ятірками в атестаті. Хоча, в нього ще було вісім з англійської — просто вчителька його полюбила. Він не мав таланту до музики, не вмів готувати і не мав сильної громадянської позиції, як його брат. У цілому він вважав, що відчутно програє старшому. Тоді чому вони ставляться до нього так, наче він не розчарування?

 — Думаєш, я ідеальний? — запитав якось у нього Лукаш у суботній ранок.

Молодший не відповів, йому було ніяково від того, в яке русло завернув їхній діалог. Він лише ковирявся ложкою у фісташковому морозиві.

— Насправді я заздрю тобі, — продовжив старший. — Ти не боїшся показати себе та завжди знаходиш з усіма спільну мову, а в мене не виходить. Люди мене втомлюють, і багато хто в групі вважає мене відчуженим.

— Справді? — здивувався той. Він знав, що брат не любив нове спілкування, але все одно йому було дивно від думки, що в нього така репутація.

— Ага. — Він погладив його по голові і вів далі: — Жени ці дурні думки зі своєї підліткової голови. Хвилюєшся, що не вступив до коледжу чи через те, що не збираєшся складати ЗНО? Насправді це все не так важливо. Тобі не обов’язково робити це зараз або взагалі. Тобі всього шістнадцять, це нормально, що ти не знаєш, чим хочеш займатися по життю. Я теж не знаю. Тому перестань думати, що ти чимось гірший за мене тільки через те, що я здобуваю вищу освіту, і їж своє морозиво, воно ж розтане.

Мельник молодший вдивлявся в зелене місиво його очей і почав думати про всі свої проблеми. Він розумів, що брат має рацію, але ж суспільство так тисне на нього. Його колишні однокласники не соромляться вставляти свої коментарі й не потрібні поради щодо його вибору. Ще й дівчина кинула через те, що вона їде навчатися до Польщі, а в стосунки на відстані не вірила. у коханні Леву не щастило. Дівчата кепкували з нього через його маленький зріст, а хлопці виявлялися мудаками. Все це так навалилося на нього, що він навіть сам не помітив, як заплакав. Лукаш підсів до нього й по-братерськи приобійняв, щоб підтримати.

— Не рюмсай, а то мама подумає, що я тебе ображаю, — м’яко підколов його брат.

— Вона так не подумає, — хихотнув Лев, а потім шморгнув носом. — Брате, можна я буду жити з тобою?

— Я ж живу в гуртожитку.

— Ну… ти ж не завжди будеш там жити, — йому стало ніяково, коли він збагнув, наскільки це прозвучало по-дитячому.

— Добре, я щось придумаю…

 

Леву двадцять три, але він досі так і не знайшов себе. Єдине, що він розумів, — це те, що йому подобалося розмовляти з людьми. Працюючи барменом, в нього це виходило, хоча й не завжди вдало. Був у хлопчини і свій типаж. Так вийшло, що він безпам’яті закохувався в людей, у яких зріст був під два метри. Такі високі й такі сексуальні. Йому подобалося дивитися на них знизу вгору. Але такі люди зазвичай кепкували з нього, тому він завжди боявся підходити до них… аж цілу секунду, а потім ліз із розмовами, починаючи з якогось дурного «Чи дивився ти “Гаррі Поттера”?» або «Який у тебе знак зодіаку?». Того вечора він підійшов до двох. Похмурий охоронець його проігнорував — мабуть, не дивився він ті фільми, а ось дівчина відповіла, що вона Терези. Вибір був очевидним.

Зазвичай у Лева не було проблем зі спілкуванням. Він завжди знав, що сказати і про що поговорити, але того разу на набережній йому справді було трішки страшно. Якщо вона його відшиє, доведеться залицятися до того охоронця, але він чув, що той з московії — за таке можуть і з дому вигнати. Ризики того не варті. На світі ж багато таких титанів, правда ж?

— Привіт, — дівчина помітила його першою. У неї були гострі риси обличчя, неідеальна шкіра, через що вона соромилася і наносила макіяж, хоча була вродливою в будь-якому випадку. Мала каре, яке колись було пофарбоване в зелений колір, але вже місяцями не оновлювалося. Проте навіть такий колір пасував їй. Дівчина не дуже переймалася гардеробом — усе одно майже нічого не буде видно під курткою, а вона в неї була дуже стильною. Катя стояла й курила, спершись на свою машину. Гігантська богиня. Такою її бачив Лев.

— Привіт, — йому все ще подобалося дивитися знизу вгору. — Я тут із братом гуляю.

Вона мугикнула і затягнулась. Хлопчик хаотично намагався придумати, що ж таке ляпнути, але дівчина заговорила першою.

— Це ж сьогодні ця вечірка, так?

— Ага.

— Твоя зміна?

Коли Лев кивнув, вона продовжила говорити:

— Тоді треба прийти.

Щічки хлопця порожевіли. Він же правильно почув, так? Не встигнувши оговтатися, він затараторив:

— До речі, завжди хотів запитати, який у тебе факультет у Гоґвортсі?

Катя розсміялася.

 

Оскільки зараз була осінь, уже починало темніти. Перебуваючи в цій дивній і зовсім новій компанії, Лукаш надіявся, що його брат його знайде. Чесно кажучи, він не знав, як себе поводити і що говорити, та й розумів дуже мало. Ціле нічого. І, здається, ніхто нічого не збирався йому пояснювати.

На щастя, для соціально незручного Мельника, невдовзі його таки знайшов молодший. Той не одразу зрозумів, що його брат влився в якусь компанію. Він це усвідомив лише тоді, коли Лукаш представив його якомусь блондину.

— Нам вже час.

— Постривай, — заметушився цього разу Юрчик. Той встав і підійшов до Лукаша. — Ми ж ще навіть не поговорили.

— Цей…

У розмову встряг Лев.

— Сьогодні ввечері в клубі, де я працюю, буде захід, — він вирішив не казати слово «вечірка», щоб звучало серйозніше. — Ви б могли поговорити там.

Кіт подумав, що це якась афера, бо як можна нормально поговорити в подібному місці, але все одно вирішив погодитись, щоб зайвий раз зібрати всіх в одному місці.

— Добре, — потім він обернувся до друзів. — Добре ж?

— Добре, — підтвердив Мартин, а Дем’ян змирився. До слова, Лукаш змирився теж.

Таким чином вони розбіглися до вечора, пішли набережною по різні боки.

— Це не дуже чесно, знаєш… — подав голос старший, коли вони відійшли на достатню дистанцію від тієї компанії.

— Пробач-пробач, — склав руки в молитовному жесті той. — Я просто не знав, як ще врятувати тебе. Не додому ж їх запрошувати. А якщо це якісь свідки Єгови?..

— Ти думаєш, що свідки виглядають саме так? — вигнув брову той, щиро здивувавшись ходу думок свого брата.

— Сатаністи?

— Це не сектанти.

— Тоді хто?

Лукаш не знав, що йому відповісти, бо сам мав проблеми з цим питанням. Він не міг стверджувати, що ті не сектанти, та й узагалі не міг нічого про них казати. Лише те, що там є хлопець, який знав його ім’я — а воно не таке вже й поширене — і якому потрібна допомога.

Від питання його врятувало пілікання в телефоні. Це було нове повідомлення в месенджері від невідомого користувача. На аватарці — світлина білокурого юнака в темних окулярах. Таким чином Лукаш упізнав, що це був Мартин. Той відправив йому оригінальний стікер, якийсь мем, а потім одразу ж повідомлення. Доволі просте і банальне:

“Це Мартин, ми тільки що бачились. Скинь нам адресу того клуба.”

А потім одразу ж поступило й інше повідомлення.

“До речі, дуже файно граєш 🤗. Що це за мелодія?”

У Лукаша трішки почервоніли вушка. Той відповів, що сам її написав, і вже хотів запитати брата про адресу, але отримав стікер, через який почервонів ще дужче.

У цей же момент на іншому боці набережної Мартин хихикнув. Дем'ян глянув на нього, трішки закотивши очі, а потім поглянув на іншого. Юра був дивно притихлим.

— Ти в нормі?

Юнак поглянув на нього. Знову тим самим химерним поглядом. Дем’ян не міг пояснити, але було відчуття, наче кіт з ними і не з ними одночасно, наче в нього на душі щось таке, чого він сам не може зрозуміти.

— Мені трішки холодно, — врешті-решт мовив Юрчик, трішки усміхнувшись

Notes:

Я жива) Сьогодні поговоримо про Джона. 1. Це персонаж, який задумувався, як "поганий батько" але в нього з'явилась особистість. 2. Він поліаморний бісексуал (прийміть це). 3. Це персонаж, який завжди вмирає, щоб виправити сюжет (але він виживає, просто отримує ще більший емоушинол демедж). 4. Він вбивака і в майбутньому його заразить вампіризмом один депресивний (хуй) бос мафії. 5. Так в нього будуть стосунки з цим босом (див. п.2) 6.В цій ау я залишила йому оригінальну історію, бо більше він не появиться (надіюсь) (але якщо захочете, то організую окремий фф з ними))

Chapter 6: 5. Доля

Невдовзі всі хлопці розбіглися по своїх будинках. Юрчик, як тільки зайшов в квартиру, одразу ж ліг на диванчик. Взагалі-то Дем’яну хотілося полежати, але натомість довелося сісти в крісло. Деякий час вони взагалі ні про що не розмовляли, і людина вже подумала, що котик заснув, але це не так.

— Ти віриш у долю? — запитав перевертень в один момент.

— Що ти маєш на увазі?

— Хіба нас не зводить сама доля?

— Ти вламався в мою квартиру свідомо, — нагадав йому той.

— Яка різниця? Це вже деталі…

— Не вірю я в долю, — зітхнув той. — Ти б ще дістав карти Таро і запитав мій знак зодіаку.

— Ти такий Овен, жах, — сказав це лише для того, щоб пожартувати і вивести його.

— Я тебе загризу.

— Я не проти, до того ж я Рак, — сказав той, а потім трішки почервонів, усвідомивши, як двозначно це звучало.

Від цієї дещо незручної ситуації їх урятував Мартин, який зайшов у квартиру, наче до себе додому. Той уже зібрався. Він виглядав, наче та модель, яка щойно зійшла з подіуму. На ньому була біла сорочка, на яку він одягнув чорні ремінці — протупею. Ремінь охоплював його шию і талію, з’єднуючи все тонкими лініями. Поверх цього він натягнув піджак і костюмні штани. Спочатку могло здатися, що його наряд трохи дивний, але якщо дивитися на нього довше секунди, ставало зрозуміло — це було занадто геніально для цього світу. Юнак мав відмінне відчуття стилю, зрештою, він міг би започатковувати модні тенденції, якби більш за все не полюбляв комп’ютери. Той ще тримав якийсь пакунок і щось строчив у телефоні.

— Ви виглядаєте так, наче я перервав щось дуже цікаве.

— Ні, — майже в унісон відповіли трохи спантеличені хлопці.

— Б’юся об заклад, Мартине, — перевів тему Юрчик, — Що ти Козоріг.

— Ага, а що?

— До речі, Лукаш теж Козоріг, ти ж йому зараз пишеш?

— Ти в нас котик-провидець? — усміхнувся той, — Може ще вгадаєш, що я приніс?

— Ні, не вгадаю…

— Я приніс тобі одяг, а то ходиш незрозуміло в чому, а в нас, здається, схожий розмір.

Той передав йому пакунок, і Юрчик побіг у кімнату — йому було цікаво, що там. Поки той переодягався Дем'ян запропонував блондину кави, але той відмовився.

— Невже ти так нарядився через цього Лукаша? – трохи вигнув брову Дем.

— Я завжди так виглядаю.

Дем’ян дружив з ним достатньо довго, щоб розуміти, коли він «завжди так виглядає», а коли хоче привернути увагу. Хлопець не встиг якось дотепно відповісти на це, бо в кімнату зайшов дуже радісний кіт. Мартин підібрав для нього дуже вдалий лук. Червона сорочка без ґудзиків дуже личила котику, показуючи в усій красі його шию, а молочна шкіра прикрашала сама себе, навіть не потребуючи ніяких прикрас. Також хлопець передав йому чорні штанці. Юрчику дуже подобалось, як він виглядав.

— Ну як? Як? Тобі подобається? — це, вочевидь, було звернення до Дем'яна.

— А не занадто відкрите?

Мартин подивився на нього, мов "серйозно?"

— Наступного разу принесу хіджаб.

— Я про те, що він замерзне і знову буде скиглити, — пояснив Дем’ян.

— Ти такий милий, Дем'янчику, — сказав кіт, щиро посміхаючись.

— Милий?

— Іди вже перевдягайся, Дем'янчику, — підколов того Мартин.

Хлопець тяжко зітхнув. Насправді він не хотів нікуди йти. Йому було дивно від того, що вони взагалі кудись ідуть, так ще й у таке місце. Вони всі робили вигляд, що нічого не відбувається. Мабуть, так було легше. Цей кіт був дивним. Мабуть, найбільша загадка в його житті. Можливо, поки варто лише спостерігати й дозволити течії нести їх у невідомому напрям.

Саме тому він пішов перевдягатися. Насправді не тільки через прийняття ситуації, а й тому, що планка вже була задана висока. Не може ж він виглядати на їхньому фоні гірше. На щастя, йому навіть нічого не довелося робити — маючи таку зовнішність і таку кількість татуювань, він автоматично ставав цікавою персоною.

Таким чином через деякий час наші герої дісталися місця призначення. Настрій цієї компанії було доволі важко визначити. Було таке відчуття, наче кожен був собі на думці. Юрчик мав настрій трохи піднесений, хоча після того випадку він усе ж побоювався Мартина, але старанно робив вигляд, що це не так. Інший відчував те саме. Хоча блондин мав непоганий настрій і навіть те, що він посварився з таксистом, цього не змінило. Дем’ян же намагався ні про що не думати, але інколи його свідомість поверталася до думки: «Як я до цього дійшов?». Той швидко відкидав її, бо була ймовірність, що могло бути гірше.

Клуб був доволі сучасним, хоча не можна сказати, що там було дуже гарно. Принаймні світло й музика не були нав’язливими. Приміщення було прикрашене під якийсь івент, але його тематика була не дуже зрозумілою. Наче люди, які це робили, так і не змогли дійти згоди. Дещо залишилося зі святкування Гелловіну, в деяких місцях було видно, що в когось уже був новорічний настрій, а якщо глянути в інший бік, то можна було побачити… якийсь авангард? У цілому, можливо, все це було великим задумом місцевого митця. Не варто це недооцінювати.

Дем’ян оглядав усі ці «шедеври» й тяжко зітхнув, коли вирішив поцікавитися:

— І де ми будемо шука… — почав той, але потім зрозумів, що це вже неактуально. — І куди він знову зник?

Обидва хлопці не помітили, як кіт пішов. Це вже починало ставати звичкою.

— Мені що, його прив'язувати?..

Мартин трохи хихотнув на це, продовжуючи оглядати зал. Здається, він знайшов, що шукав, бо підбадьорливо поплескав друга по плечу, побажав удачі й теж поспішив зникнути. Дем’ян закотив очі. Його несправедливо кинули, і з цією думкою він пішов шукати котика.

 

Лукаш незручно стояв, обпершись об стіну. Він прийшов сюди з братом, але останньому довелося піти працювати. Потім він навіть трохи поспілкувався з Катею, але та пішла з тієї ж причини. Вона йому подобалася, хороша дівчинка. Лукаш сподівався, що в його брата все вийде.

Хлопець, мабуть, єдиний, хто одягнувся по погоді. На ньому був коричневий светр — на такі зазвичай кажуть «дідівський», але на Лукашеві він сидів ідеально, тому, хоча його образ виглядав простим, на нього задивлялися, від чого хлопцю ставало ще некомфортніше.

Той трішки розслабився, коли побачив знайоме обличчя. У подібному місці йому завжди було спокійніше, коли поруч був хтось знайомий. Особливо якщо це хлопець, з яким останнім часом ти переписуєшся більше, ніж потрібно.

— Привіт, — Мартин привітався першим.

— Привіт, чудово виглядаєш, — м’яко всміхнувся той.

— Дякую, ти теж, — заусміхався інший. — Пішли вип’ємо, я пригощаю.

Лукаш спочатку хотів відмовитися, бо він не п’є, але в останній момент вирішив погодитись, щоб не образити хлопця.  Таким чином вони дійшли до бару, вирішили купити пива, а потім сіли за столик у кутку, щоб ніхто їм не заважав. Хлопець незручно крутив пляшку в долонях, а потім вирішив запитати:

— А де Юра?

Мартин знизив плечима, а потім пояснив:

— Ми прийшли з ним, але він кудись пішов.

— Я думав про все це, але…досі нічого не розумію.

Блондин деякий час не відповідав, задумливо дивлячись на пляшку, а потім відпив.

— Мені починає здаватися, що він збирає нас не через те, що йому потрібна термінова допомога, а…просто так.

— Просто так? Але чому ми?

— Ну….він каже, що може мандрувати паралельними світами, — сказав той очікуючи його реакції, сподіваючись, що це не буде їхня остання розмова.

На диво, Лукаш відреагував на це дуже легко.

— О…це багато чого пояснює, — легко кивнув той, теж відпивши свого пива.

— Ого, я думав, буде складніше, — хихотнув Март.

— Я просто вірю в подібні штуки, — усміхнувся Лукаш. — Якщо справа в цьому, то…значить, йому самотньо.

— Значить, так…

 

Логіка Юри була проста: якщо їх запросив сюди бармен, то треба йти до бару. Те, що його друзі не встигли за ним, — цілком їхня провина. До того ж перевертень був не проти зайвий раз подратувати Дем’яна.

Коли він підійшов до стійки, то нікого не побачив. Хлопець вирішив просто почекати. Поруч із ним сидів інший хлопець. Він виглядав дуже невпевнено, наче не планував тут бути. Кучеряве русяве волосся трохи лізло в очі, але він поправляв його разом з округлими окулярами. Ще Юрчик помітив, що від нього дуже приємно пахло ірисками. Невдовзі до них прийшов бармен, але не Лев. То був інший: середнього зросту чоловік з темним волоссям, густими бровами й незадоволеним виразом обличчя. На бейджику у хлопця було написано «Василь».

— Ти довго ще? — запитав хлопчина в окулярах у прибулого.

— Та цей десь ходить, почекай ще трішечки, — відповів бармен.

— Я думав, що ми підемо до тебе і подивимося кіно...

— Обов'язково. Зараз Лев прийде, я його з'їм і ми підемо.

Хлопчик розсміявся.

— Не треба, а то ми не встигнемо на автобус.

— Ав, хочеш, я зроблю тобі коктейль, щоб не нудно було чекати?

— Люблю твої коктейлі, але...

— Знаю-знаю, зроблю з урахуванням твоїх смаків.

Кучерявий хлопчина м'яко посміхнувся, спостерігаючи, як Василь робить йому коктейль. Невдовзі той закінчив і пішов приймати інші замовлення, а саме підійшов до Юрчика.

— Е..а... Я в перше тут, можна мені... фірмовий?

Бармен тяжко зітхнув і став щось змішувати невдоволено. Котик помітив, що попередній коктейль він робив із більшим ентузіазмом.

— 18 то є?

— Взагалі-то мені вже 20.

— Ну-ну, — але документи не попросив, далі продовжив змішувати. Мабуть, йому просто все одно.

— А ви додаєте в коктейль валер’яну?

— Перепрошую?

— Валер'яну...подумайте про це.

Василь хмикнув, а Август, який сидів поруч, слухав їх і намагався не засміятись. Цікаво, як часто йому приходиться слухати цих «чудиків»?

— Насправді я чекаю на Лева...

— Повір, я теж, — він поставив перед котиком слабоалкогольний коктейль.

Юрчик його понюхав, а потім спробував.

—Не погано...

— 200 грн.

— А...

Від цієї ситуації його врятував Дем’ян, який вчасно його знайшов. Той заплатив за нього, хоча подумав про те, що ціни тут, м’яко кажучи, великі.

— Ти й надалі плануєш бігати від мене? – вже звично обурювався той, сівши поруч.

— Може, трохи, — хитро всміхнувся котик.

Незабаром Лев нарешті прийшов. Той багато вибачався, але все одно отримав на горіхи від Василя. Хоча, це не тривало довго, бо його підганяв Август. Тоді вони пішли, а молодший зайняв свій пост. Якщо запитати Лева, то він скаже, що з Василем дуже важко працювати, але він це скаже пошепки, щоб той не почув — він його трохи боїться.

— А де Лукаш? – запитав Юра.

— Я прийшов з ним. Нещодавно бачив його з вашим другом.

— Ооо, — зрозуміло закивав інший.

А потім Юрчик повернувся до Дем’яна і запропонував, невинно дивлячись на нього:

— Випий зі мною.

Інший довго дивився на нього, але все ж погодився.

 

Тим часом Мартин вже майже допив своє пиво, тоді як Лукаш більше одного ковтка так і не випив. Не те щоб у нього були якісь принципи щодо вживанню алкоголю, просто воно йому не смакувало. Але за компанію завжди можна випити трохи. Зазвичай він опинявся в таких ситуаціях лише з ліпшим другом, коли Ян приносив їм пиво на двох, а потім допивав за Лукашем, не забуваючи при цьому скаржитися на життя або пліткувати. Інколи він робив це паралельно.

— Тобі тут не подобається? – запитав Мартин. Той уже деякий час уважно спостерігав за хлопцем і зробив висновок, що або йому з ним некомфортно, або в цьому місці загалом. Він сподівався на друге.

— Просто…не дуже люблю подібні місця, — трохи знизив плечима Лукаш.

— Тоді… — хлопець замислився перед тим як запропонувати. — Ми можемо піти звідси. Здається, тут поруч був сквер.

— Я згоден, — усміхнувся той.

 

— Гей, дай мені скуштувати твій коктейль! – не вгамовувався котик, уже декілька хвилин граючись із порожньою склянкою.

— У тебе був свій.

— Але твій зробив Лев! Я хочу скуштувати!

— Ти своїм не ділився, — мовив він, а потім демонстративно допив свій коктейль.

— Тобі хтось казав, що ти душніла?

— Ще ніхто не наважувався, — посміхнувся той кутиками вуст.

Тоді Юрчик розвернувся до нього так, щоб добре бачити, і мовив:

— Ти ду-шні-ла! — заусміхався Юрчик, дивлячись на нього з викликом.

Бармен, який невільно став свідком цієї сцени, подумав, що вони доволі близькі. І не скажеш що це їхній перший день знайомства. А ще він сподівався, що ці двоє не почнуть цілуватися прямо тут. Леву завжди було незручно, коли хтось так робив. Той протирав склянки й подивився в той бік, де мав бути його брат, але нікого не побачив. Цікаво. Потім він знову перевів погляд і побачив, що й ці кудись зібралися.

Юрчик вів Дем’яна кудись, тримаючи його за руку.

— І куди ти мене ведеш?

— З'їдати твою підшлункову.

— Як мило.

 

Покинувши будівлю, Мартин із Лукашем попрямували до старого скверу. Там нікого не було. Уже добряче стемніло, а це місце освітлював одинокий ліхтарний стовп. Хлопці сіли на лавку якраз під ним. Мельнику стало помітно легше. Хоча тут і холодніше, проте місця, в яких немає людей, для Лукаша найкращі. Тепер, коли ця тривога поступово минала, він міг відчувати інші емоції. Наприклад, збентеження. Від того, що залишився сам на сам з малознайомим йому красенем.

— Так краще? — запитав у нього Март.

Лукаш кивнув.

— Просто не люблю людей… — потім йому стало незручно від того, як це прозвучало. — Тобто…я мав на увазі…

Мартин розхихотівся, давши йому зрозуміти, що він нічого страшного не сказав, тому Лукаш продовжив:

— Але завжди було цікаво, як це — жити без соціальної тривожності й ходити в подібні заклади.

Блондин трохи замислився, і деякий час між ними панувала тиша.

— Можна спробувати, — першим порушив мовчанку Мартин.

— Що?

— В клуби ходять, щоб випити й потанцювати, — він вирішив не згадувати ще одну причину. — Для цього не потрібно багато людей. Перший пункт уже виконано, тож…

Юнак дістав свій телефон і почав копатися в своєму плейлисті. Той задоволено усміхнувся, коли знайшов потрібну пісню. На фоні заграла Лана Дель Рей, а саме пісня «How to disappear». Мартин встав і простягнув долоню Лукашу.

— Ти серйозно?

— А чому ні? — грайливо посміхався той.

Тоді брюнет прийняв його пропозицію. Він взяв його за руку і дозволив собі поринути в цей чарівний танець. Хлопці танцювали вдало, наче все життя готувалися до цього моменту. Вони повністю розслабилися, з’єднуючись із піснею й даючи волю своїм почуттям. Було б дивно заперечувати те, що вони подобалися один одному. Перш за все, їм було комфортно разом, і, хоча вони цього ще не усвідомлювали, з кожною миттю вони починали закохуватись один в одного. Наче дійсно хтось зводить їх. Сама панна Доля, так?

 

Тим часом Юрчик повів Дем’яна на вулицю. Він зупинився лише тоді, коли вони дійшли до дитячого майданчика. Котик подивився на небо, наче щось шукав там, але лише розчаровано зітхнув.

— Я надіявся побачити зірки.

— У місті рідко їх побачиш, до того ж зараз хмарно, дурбецало.

Перевертень показав йому язика й підбіг до гойдалки.

— Покатай мене.

Інший зітхнув, але погодився, і тоді, коли кіт сів, він почав гойдати його.

— Але все ж таки, навіть якщо ми їх не бачимо, зірки все ще на небі! Треба просто увімкнути фантазію, — розмахував ногами той.

Дем’ян хмикнув, продовжуючи розкачувати його, не дуже сильно.

— Цікаво ще те, — продовжував своє кіт, — що світло, яке ми бачимо, насправді випромінюють уже мертві зірки. Це все змушує замислитися.

— Чи ти не перефантазував?

— Ну тебе, — тоді кіт несподівано вистрибнув із гойдалки й заусміхався. — Чи тобі не подобаються зірки?

— Вони всім подобаються, — знизив плечима Дем, підходячи до нього. — До того ж, я знаю місця, де не потрібно фантазувати, щоб побачити їх.

Котик підійшов ближче.

— А я думав, що такі хлопці, як ти, не цікавляться зірками.

Інший теж підійшов, поки їхня відстань не скоротилася до мінімуму.

— Які це, «такі»?

Юрчик не встиг придумати дотепну відповідь, бо несподівано для нього його тіло здригнулося в больовому спазмі. Той вчепився руками за свою сорочку, так, наче намагався вирвати своє серце. Хоча він не був упевнений, що боліло саме воно. Це було щось більше за його розуміння. Більше за тіло. Але не менш нестерпне. Той упав на коліна, лише віддалено чуючи хвилювання Дем’яна і його наміри якось допомогти.

— Просто помовч, — видавив з себе кіт врешті-решт, — І обійми мене.

Він відчув теплі руки, а потім і біль починав зникати так само різко, як і з’являвся. Останнє, що пам’ятав Юра, – це як його взяли на руки, після чого він заснув.

Notes:

В цей раз вже поговоримо про нашого любого Мартина: 1. Як персонажу йому 8 років (для розуміння Лукашу лише 4 рочків (міні факт Леву, як персонажу, рочків 6). 2. Він схильний до осінніх депресій. 3. Він романтизує США. 4. Він любить лілії, солодощі, і море. 5. Якщо він закохується, то це дуже сильно. 6. Деякі боки цього персонажа вам ще рано знати, але він може бути дуже страшним)))

Chapter 7: 6. В потрібний час

Незважаючи на те, що Лукаш повернувся додому пізно, він все одно встав рано, як і завжди. Він намагався ще поспати, але його організм був проти. Тому він планував попити чаю і подивитись щось на ютубі. Але сьогодні вранці все йшло не так, як він хотів, бо коли той чистив зуби, почувся дзвінок у двері. Він трохи зітхнув і пішов відкривати їх, все ще тримаючи зубну щітку в роті. І кому він знадобився в таку рань? Коли він відчинив двері, то побачив, що на порозі стояв кремезний чоловік, зростом як він сам. Його довге, блондинисте волосся було заплетене в хвіст. Той почухав свою щетину на обличчі і мовив:

— Привіт.

— Ти зарано, — звичайно, Лукаш впізнав його. Як можна було не впізнати свого ліпшого друга?

— Ні, друже. Я сказав, що прийду в п’ятницю, а сьогодні неділя.

Мельник розуміюче кивнув, а потім замислився.

— Тоді ти запізнився, — він вже хотів зачинити двері, але інший вчасно зайшов усередину.

— Дякую за гостинність.

Інший зітхнув і пішов у ванну далі продовжувати свою рутинну, поки Ян пішов на кухню і вже встиг там похазяйнувати. З дороги дуже хотілось їсти, а у Лукаша завжди є щось смачненьке. Цього разу йому пощастило, бо знайшов в холодильнику каструльку, в якій ще залишилось декілька голубців. Він знав, що його друг буде не проти, тому забрав їх. Невдовзі Лукаш повернувся. Дивлячись на те, як його друг снідає, він вирішив зробити собі чай.

— Що ж, і на довго ти?

— Насправді ні. Я поїду за кордон на деякий час.

— Що? — він стояв до нього спиною, і коли почув це, то здивовано обернувся. — Чому?

— Ну, знаєш, це пов’язано з роботою.

Ян був одним з тих людей, які поступали в універ не за покликом серця, а за принципом: «куди взяли на бюджет». Пройшло чимало часу, тому хлопці вже не дуже пам’ятали на кого вони вчились. Це була професія з дуже довгою назвою, на якій вони не попрацювали і дня. Лукаш шукав роботу за принципом: «що він уміє і що йому подобається», а його ліпший друг використовував лише другу частину цієї стратегії. Таким чином він і опинився в одній біологічно-дослідницькій організації. Ян не вважав себе надто розумним і, правду кажучи, скептично ставився до цієї ідеї. Але він працює там уже декілька років. Хоча він і не робить нічого дуже важливого, але спостерігати за тим, як це роблять інші, — дуже цікаво. Особливо як це робить дехто…

Деякий час Лукаш мовчки робив собі чай, а коли він був готовим, сів.

— Тож, — почав він, — те, що ти запізнився, значить, що в тебе є якийсь прогрес?

— Ну…ще рано про це казати, — трішки усміхнувся той.

Мельник замислено помішував цукор у своїй чашці.

— Як ти взагалі?

— Мені снились неприємні сни, — відповів Лукаш, дуючи на чай, щоб зробити ковток.

Періодично на нього нападали ці «дивні сни». Він не міг назвати їх жахіттями, але і звичайними снами їх теж було складно назвати. Сюжети його снів завжди були незвичайними, місцями моторошними: то павутиння, яке вмирає в полум’ї, то люди з головами звірів. Інколи йому снився сніг, який приносив крижаний холод. Іноді це було поле соняшників, яке мало б приносити спокій, але насправді лякало більше за людину з головою ворона. А інколи йому снився океан — безмежний і від цього небезпечний. І завжди — відчуття, що за ним хтось спостерігає. Але більше за все Лукаш ненавидів реалістичні сни. А найбільше любив, коли йому нічого не снилось.

Про його сни знає лише його ліпший друг. Він не хотів розповідати про них узагалі комусь. Але з Яном вони жили в одній кімнаті в гуртожитку, і після того, як уві сні його окутав крижаний холод, через що він ще довго не міг зігрітись у реальності, Лукаш розповів йому. Це був один з незліченних випадків, після яких вони зближались і розуміли, що це дружба назавжди. Саме тому Мельника трохи бентежила його поїздка закордон. Так, блондина часто не буває в місті, але їнша країна — це якось занадто далеко. Звичайно, вголос він це не скаже.

— Це через те, що мене довго не було, — підбадьорував його інший. — Нічого, сьогодні підемо бешкетувати, хех.

Під «бешкетувати» той має на увазі звичайну прогулянку, але просто назвати це своїм іменем буде не дуже цікаво.

— Оу, насправді, я сьогодні не зможу, — той відпив чаю. — В мене побачення.

Ян, бідний, аж поперхнувся голубцем — настільки його приголомшила ця новина.

— ЩО?

— Не волай, Лева розбудиш, — закотив очі той. — Чого тебе це так дивує?

— Ну, не знаю. Можливо, тому що ти в останнє мені писав… — він взяв телефон, щоб перевірити, — три дні тому? Щось не пам’ятаю, щоб в тебе був хлопець.

— За цей час багато чого сталось…

— Якби в мене було побачення — я б одразу тобі написав, — образився той.

— Я б тобі написав після цього. Ти взагалі мав приїхати в п’ятницю.

— Ти думав, що це буде наступна п’ятниця.

Лукаш тяжко зітхнув, а Ян вирішив змінити тему.

— І хто він?

— Ти його не знаєш, — мовив хлопець, а потім дістав телефон, щоб знайти якусь його світлину і показати другові.

— Ого, і де ти знайшов такого?

— Це важко пояснити, — Лукаш зітхнув. Він знав, що ця відповідь не задовольнить Яна, тому мовив: — Випадкова зустріч.

Інший розуміюче кивнув, хоча насправді в його голові картинка зовсім не складалась. Але випитувати Лукаша — це все одно, що питати камінь, як йому погода, тому той знову змінив тему.

— До речі, ніколи не вгадаєш, кого я бачив на вокзалі.

— Кого?

— Пам’ятаєш, ми були на весіллі одногрупника?

— Це коли ти наклюкався так, що я тебе тащив на собі додому?

— Не про це зараз, — відмахнувся той. — Так от, я бачив його, але з якоюсь іншою дівчиною.

— Це могла бути його подруга, а ти усюди бачиш драму і зраду.

— Вони цілувались.

— Оу, — визнав поразку Мельник. — А я тільки нещодавно бачив пост про те що вони чекають дитину…

— Оу.

— Покидьок.

— Покидьок, — погодився інший.

 

Сьогодні мав би бути чудовий день. Вже розхмарилось, і сонце нагадало про своє існування так, що метеозалежні зараз лежать удома і страждають. На щастя, Лукаш був не з таких. Незважаючи на те, що він постійно відволікався на свого друга, його тривожність зібрала його за годину до виходу. Але він усе одно вирішив уже вийти, бо не хотів слухати поради Яна, який тямить у цьому не більше, ніж він. Той ішов вулицею, намагаючись не вступати в калюжі. Вони домовились зустрітись у парку через півтори години. Поки в нього був час, він міг про все подумати — тобто накрутити себе. Лукаш не замислювався про це раніше, але він достатньо давно не ходив на побачення. Тому той хвилювався. Він думав, чи доречно буде купити Мартину квіти.

У цей час для іншого хлопця стояла задача: нарядитись так, щоб не було помітно, що він нарядився, але й щоб виглядати на всі сто відсотків. Мартин відчував незвичне йому нервування. Не те що хлопець був невпевненим у собі — це не правда. Просто той відчував дивні передчуття щодо цієї пригоди і не хотілося б налажати чи розчаруватись у цьому.

Таким чином, Мартин спізнився хвилин на двадцять. Вони домовились зустрітись у парку і погодувати пташок. Лукаш чекав його на одній із лавочок. Відверто кажучи, він і не помітив, що той запізнився, бо сам прийшов дуже зарано. Блондин вибачився і чарівно усміхнувся — так, щоб той точно не ображався.

 — Нічого, я і сам нещодавно підійшов, — мовив брюнет, підіймаючись зі свого місця. Фактично, до цієї лавки він дійсно нещодавно підійшов. Той трішки сполум’янено протягнув йому скромний букет лілій: — Це тобі.

Мартин здивовано підняв брови, а потім почервонів, приймаючи їх, думаючи про те, як він здогадався взяти саме їх.  

— Це мої улюблені, — м’яко заусміхався той, нюхаючи букет.

— Справді? Я радий, — теж усміхнувся Лукаш. Він переживав, що йому не сподобаються квіти в принципі, тому зараз відчував полегшення. Не було якихось особливих причин, чому він узяв саме лілії — просто лягла до них душа, але він дуже порадів, що це виявились його улюблені.

Сонечко приємно гріло, лише легкий вітерець підганяв холоду, але він тільки поліпшував ситуацію, бо без нього було б неприємно тепло. Хлопці насолоджувались компанією один одного і нікого не помічали навкруги. Вони гуляли по парку і годували пташок насінням, паралельно розмовляючи на різні теми — дріб’язкові й не дуже: про улюблену музику, про захоплення й гобі. Також вони обговорювали своїх друзів. Навіть зачепили теми, які їх тривожать. Нагодувавши пташок, вони вирішили купити собі чай у будці й сісти разом на лавку.

— В тебе були якісь смішні історії з гуртожитку? — підняв цю тему Мартин.

— Ну, скоріш за все просто постидні, там було багато…ммм, — він не знав, яке слово підібрати.

— Додиків?

— Можна і так сказати, — м`яко усміхнувся той, намагаючись щось пригадати цікаве. — Я багато готував, і тому ти не здивуєшся, якщо я скажу, що в мене часто вкрадали їжу. Насправді, якби мене запитали, то я б поділився нею, але це робили задля втіхи, і мені було неприємно. Тоді Ян запропонував трішки їх провчити.

— Як? – іншому було щиро цікаво почути продовження цієї історії.

— Підкласти іграшкового таргана.

— Що було далі?

— Насправді нічого, — знизив плечима той. — Крадія це ніяк не засмутило… Я досі не знаю хто це був, але це продовжувалось до останього. Пробач, у мене немає якихось суперцікавих історій, я не дуже люблю комунікацію…

— Не хвилюйся, ця історія теж цікава. На твоєму місці я б підклав справжнього таргана.

Лукаш хихотнув.

— Не хотів псувати страву. Та й думаю, він чи вона й не помітили б…

Мартин посміхнувся, відпивши гарячий напій, а потім замислився. Йому теж хотілося розповісти щось смішне, але майже всі історії з його життя були надто шокуючі, тому йому треба було підібрати щось пристойне. Блондин пригадав історію про те, як напередодні Нового року в Києві випало чимало снігу. І так вийшло, що він сам ніс великий ящик дорогого вина. Хлопець викликав таксі й чекав на нього, і, звісно, поставив ящик на сніг. Коли машина приїхала, перше, що він зробив, — це попросив відчинити багажник. Але водій видався дуже балакучим. Під час того, як він це робив, той постійно говорив, наче його вдома ніхто не чекав, і Мартину довелось брати участь у цьому ділозі. Звичайно, хлопчині кортіло скоріше дістатись до свого дому, де мала б бути вечірка, але дядько був приємним, тому не хотілось якось грубити йому в свято. І коли водій уже наговорився, блондин повернувся до свого ящика — але його вже там не було.

 — І що було далі? — мовив Лукаш, який весь час уважно його слухав.

— 31 грудня ніхто б не захотів шукати моє вино, тому я знайшов його сам.

— Як?

— Ну…в мене є свої методи. Вважай це новорічним дивом, — знизив  плечима хлопець.

Таким чином, вони деякий час сиділи на лавці, пили чай і ділилися історіями зі свого життя. Навіть у Лукаша знайшлось декілька цікавих історій — виявляється, вони з Яном часто любили жартувати над іншими. Тому Мартин трішки розслабився і розповів, як «випадково» сів на рандомний потяг і опинився в Житомирі. Поки вони сиділи — ставали все ближче один до одного, поки блондин не проявив ініціативу й не поклав голову тому на плече.

Вони балакали, поки не настала темрява, увімкнулось вуличне освітлення, і вже почало холодати. Незважаючи на це, Мартину дуже кортіло прокатитись на колесі огляду, тому він потягнув Лукаша туди. Інший не був проти. Як не дивно, але на висоті дійсно було гарно — відкривалась панорама на вечірнє місто, і воно справді було прекрасне. Як і цей момент узагалі. Ти починаєш цінувати такі моменти, коли поруч з тобою правильна людина.

— Тут дуже гарно, — мовив Лукаш, дивлячись навкруги, а потім зосереджуючи погляд на Мартині.

— І справді, — відповів інший, який постійно дивився на нього.

Блондину дуже хотілося поцілувати його. Він відчув цю необхідність, наче це було щось природнє — щось на кшталт дихання. Мартин потягнувся до нього, даючи йому зрозумілі натяки на свої наміри, щоб, якщо що, той зміг відмовитись. Але Лукаш, навпаки, відчував те саме. Незрозуміло, хто поцілував першим, але це був до біса ніжний поцілунок, наче вони вклали туди всі свої почуття й наміри один до одного. Це було лише миттю, але для них — нескінченністю. Хлопець пригорнувся до Мельника, і його обійняли у відповідь. Деякий час вони мовчали, а потім, коли вже було так близько до землі, Мартин порушив цю тишу:

— Холодно, зайдеш до мене? Вип’ємо чаю.

— Чаю?

— Чаю або вина. Скоріше за все — вина.

— Добре, — хихотнув інший.

Notes:

А ми продовжуємо наші фактики про персів. Сьогодні в нас Лукаш: 1. Раніше він був дуже приколістом, але він виріс, як персонаж і ми маємо, що маємо (сумно). 2. Він обожнює соняшники. 3. В каноні йому від батька передалась одна психічна хвороба, а тут...ну думайте чи є вона))). 4. Він обожнює українську класику в будь-якому виді, вона його надихає. 5. Він добре знає англійську але інколи робить вигляд що не знає, щоб зайвий раз не розмовляти, якось будучи закордоном він робив вигляд, що не знає її, щоб не розмовляти в принципі. Його соціальна батарейка розряджається дуже швидко. Так само він робить і з російськомовними.

Chapter 8: 7. Не в той час

Нескінчений вихор. Білий. Білий. Білий. Кров. Вода. Усмішка. Обличчя. Дзеркало. Смерть. Все повторюється. Нескінченно. Закінчення. Боляче. Боляче. Боляче. Боляче. БОЛЯЧЕ. ЗУПИНИ ЦЕ.

 

Той же день. Ранок.

 

Юра прокидається від кошмару. Серце калатає так, наче ось виплигне з грудей. Але кіт проти волі подумав, що приємно, що воно все ще б’ється, його кров пульсує, він ще живий. Він був занадто далеко від смерті, щоб думати так, але просто приємно прокинутись живим в будь-якому разі. Це вже задавало настрою. Той оглянувся, він лежав на ліжку. Перевертень був сам, але він відчував приємний запах який сходив з простирадл, мабуть це називається «затишок», або щось інше. Від роздумів його перервало те, що в кімнату зайшли, звичайно це був Дем’ян.

— Скільки я спав?

— Маєш поспати ще, - той сів на ліжко поруч.

— Ооо, ти що хвилюєшся за мене? – всміхнувся той, сівши, кіт не відчував ніякого дискомфорту, наче події ночі були не з ним, проте це було звичним для нього.

— Звичайно, - огризнувся той, - Ти марив.

— Я…щось казав? – вмить схмурнів той.

— Так, але, як сказати…Ти марив японською.

Юрчик полегшено усміхнувся.

— Не думай про це, - той підповз до нього, а потім поклав голову йому на плече, інший трішки збентежився, але не відсторонювався.

— Знущаєшся? – тяжко зітхнув той, він старався тримати себе в руках, йому завжди було важко тримати самовладання поруч з ним, - Мені здається ти кликав когось уві сні.

Перевертень відсахнувся від нього, як від полум’я. Він сів і взявся за голову, тоді він помітив, що вона болить. Кого він міг кликати? Невже…

Дем’ян дивився на нього, він відчував забагато почуттів, яких не розумів і яких скоріш за все не мав відчувати. Хотілось допомогти, хоч якось. Але для цього потрібно дізнатись відповіді.

— Розкажи мені усе, - мовив той прямо.

Юрчик мовчав, доволі довго.

— В мене часткова амнезія.

— Ти щойно це придумав? – роздратувався той.

— На жаль ні, - покачав головою інший, - Я забув усе до смерті тієї жінки. Якщо я згадаю це все зіпсує. Я знаю це важко, але просто повір мені.

Кіт знову підповз до нього і обійняв його з спіни, поклавши голову йому на плече, а потім він додав:

 — Будь ласка.

Дем’ян зм'ягчився, його серце закалатало. Він вирішив виконати його прохання. Деякий час вони мовчали.

— Як ти? – вирішив запитати хлопець, - Щось болить?

— Ні, все добре.

— Але що це було?

Перевертень знову довго мовчав перед тим як почати розповідь.

— Я не знаю, як це пояснити. Май на увазі я перевертень і в нас є…не так, - той знову почав обдумувати, - Тобі не треба думати про те, що це. Мені важко пояснити. Я просто відповім на твої можливі питання. Ні, це не вилікувати. Ні, я не умру через це. Так, воно періодично буде з’являтись. Так, є ліки, які мені допомагають. Завдяки лікам це з’являється не так часто.

Юрчик хвилювався, що він буде і далі задавати незручні питання, натомість Дем’ян стиснув його долонь і мовив:

— Де ці ліки?

— Оу…знаєш, вони в сховку, я потім їх заберу.

Вони знову сиділи в тиші. Звичайно в Дем’яна лише більше зародилось питань, але той розумів, що на них він не отримує відповіді, можливо навіть ніколи не отримує.

— Якщо тобі краще то іди снідати. Я приготував рибу.

— Риба риба! – обрадувався той на мить забувши про свої проблеми.

Вони їли мовчки. Котик насолоджувався цією стравою наче не так часто їв рибу або взагалі щось. Не доївши і половини, той підійшов до вікна, а потім заусміхався розглядуючи все навкруги.

— Яке сонце! Ми маємо погуляти! – повернувся на нього з проблисками надії в очах.

— Прямо зараз?

— Звичайно! Хіба нам щось заважає?

Юрчик підійшов до нього, заходячи за його особистий простір. Дем’ян дивився на нього деякий час перед тим, як відповісти. Він думав про те, який цей кіт чудний. З першого погляду він міг показатись легковажним, але насправді цей перевертень зберігав свої секрети краще за будь-якого пса. Інший ж розглядував людину надто уважно, його блакитні очі наче бачили того наскрізь, немов він міг читати думки. Юра усміхнувся йому так химерно, а потім наклонив голову в бік, його щочки трішки порожевіли.

— Так що ти думаєш? – мовив кіт, лякаючись розтанути і загубити себе.

— Кхм, - тому прийшлось прочистити горло перед відповіддю, - Якщо ти вже поїв, то я не проти.

— Я радий, - заусміхався той, а потім підморгнув йому.

Через деякий час вони зібрались на прогулянку, але якби вони в процесі не спорили, то це було б швидше, бо кіт ніяк не хотів одягтись тепліше. Як тільки вони опинились на вулиці, то Юрчик щасливо потягнувся на теплому сонечку, якби не ситуація він би залюбки перетворився на кота і спав би собі.

— Куди б ти хотів піти?

— Нікуди, - мовив Юрчик, а потім пояснив, - Ми можемо просто походити туди сюди. Як студенти!

— Ти був студентом?

— Оййй, це було так давно…

— Давно? – здивувався той, - Скільки тобі років?

Кіт трішки прикусив собі язика, а потім повернувся і яскраво усміхнувся.

— А що? Тебе засмутить, що я старший за тебе?

— Ні, - спантеличився той, - Просто ти виглядаєш…

— Дякую, - обірвав його інший, а потім взяв за ручку, - Покажи мені щось цікаве.

— Тут є балка неподалік.

— Тоді пішли туди!

Майже весь час говорив лише перевертень, той забовтував його до тих пір поки вони не почали спускатись і поступового міський пейзаж змінювався на хаотичний зелений. Посередині була асфальтована дорога, а вже по бокам були яри які уходили в глибину, не маючи стежок. Дерева простягались до неба, але було і багато поламаних стовбурів і гілок, а листя валялись собі на землі.

— Пішли туди, - в один момент зупинився кіт і показав на більш менш чисту дорогу вниз.

— Ні.

— Чому ні? – трішки обурився той.

— Вчора був дощ, ми просто пов’язнемо в багнюці.

— Я не знав, що ти такий чистюля.

— Ми не підемо туди.

— Чистюля чистюля! – дражнив його той.

— Це тупо.

— Чистюля чистюля чистюля чистюля чистюля чистюля чистюля, - не унімався кіт.

— Та добре! – ще трішки і він би загарчав, як песик, - Але потім не жалійся, коли я скажу «я ж казав» і посміюсь над тобою.

— Ти такий милий, - подражнив його хлопець і першим пішов вниз.

Земля дійсно була вологою, але їм пощастило, бо ще було не так критично, хоча вони вже за п’ять хвилин безбожно забруднили свої штани. Чим далі вони йшли, тим віддалялись від цивілізації, кущі ставали гуще, а ще було тихо, нетипово тихо для міста. Поки вони йшли хлопці тисячу разів встигли посперечатись один з одним, це було споріднено до флірту для них. Так, в них дивне поняття цього явища. Хлюпнувши в багнюку сильніше ніж зазвичай Дем’ян справедливо підмітив:

— Далі ми не пройдемо.

— Добре.

Тоді хлопці знайшли повалене дерево і сіли на нього, перед тим перевіривши чи це буде безпечно. Їм доволі щастило, бо в таких умовах вони примудрились знайти комфортне місце для відпочинку. Це дерево було трішки на височині, тому Юрчик теліпав ногами туди-сюди.

— Хіба тут не фантастично? – мовив той підсаджуючись до нього блище.

— В тебе дивні стандарти.

— Невже? – хохотнув той, - Тобі що не подобається?

Перевертень обійняв його за руку, заглядаючи до нього, як це можливо, інший зітхнув.

— Подобається.

Котик збентежився сполум’янувши. Він хотів познущатись над ним, але сам потрапив до пастки. Тоді той відпустив його руку, а потім нахилився до нього, але трохи не розрахував своє положення і починав падати. Дем’ян зреагував швидко, той підтримав його за талію так, що і сам не рушив з місця. Все про що зараз міг думати Юра це те, що його стискає до біса велика рука, йому подобається це більше, ніж мало б в цій ситуації, якби він знав, то впав би ще давно. Боже. Ця рука. Брюнет щось казав йому, але той не міг зосередитись. Хотілось, щоб він зжав його сильніше. Дідько. Перевертень потягнувся до нього, обіймаючи за шию, а потім не став стримувати своїх почуттів і поцілував його. І тоді, майже миттєво, ці руки про які він так марив зжали його сильніше, як він і хотів. Вони цілувались палко, наче боролись, їхній вогонь не утихав ні на мить. Дем’ян вкусив його за губу, остаточно заявляючи свої права, змушуючи підкорятись. Якби вони не були на вулиці, то хлопці б точно не зупинились. Відірвавшись один від одного з неохотою, вони мовчали, приводячи свої думки до порядку, хоча виходило дуже погано. В голову постійно лізли речі про які соромно казати вголос, але здається вони не переймались цим аж занадто довго. Було відчуття, що взагалі не переймались. Було щось природньо для них відчувати такий голод.

В один момент Юрчик сплигнув з дерева.

— Мені набридло, пішли додому.

Дем’ян не стримував своєї посмішки. Решту дороги вони майже не розмовляли. Дійсно про що тут ще можна говорити. Лише інколи перебирались словами, коли зачіплялись за гілки. Тільки зараз котик помітив наскільки близько ця балка від будинку хлопця. Не виключення, що він міг провести все дитинство там. Хотілось запитати про це, але зараз його хвилювало дещо інше.

Вони пробили в квартирі не більше п’ятнадцяти хвилин перед тим, щоб знову зійтись в поцілунку. Насправді вони тримались достатньо довго, але не настільки щоб дійти до спальні. Саме тому врешті-решт Юрчика посадили на кухонний стіл. Дем’ян цілував його владно, зжимаючи його, даючи волю своїм рукам в дослідженні тіла хлопця під ним, роздягаючи його. Перевертень шаленів від цього, хотілось і самому торкнутись до нього. Він зняв з нього верхній одяг, проводячи рукою по його торсу, тим часом брюнет відірвався від його губ і перейшов до його шиї доріжкою з поцілунків. Кіт шумно зітхав, розпливаючись від його пестощів, хотілось розтанути в цій миті, він навіть оголив свій довгий котячий хвіст, так і намагаючись обвити ним хлопця, як той демон. Врешті-решт Дем’ян перехватив його спроби. Хвіст був дуже приємним на дотик, піддавшись пориву той відчутно смикнув за нього. Юра зойкнув, трішки царапуючи груди хлопця, він не встиг ні про що подумати, як в ту ж мить застогнав коли його вкусили за плече. Кіт потягнувся до його щоки, щоб той поглянув на нього, а потім прошепотів в самісінькі вуста:

— Наступного разу…вкуси мене сильніше.

 

---

Масао вдивлявся в нічний пейзаж, стоячи з цигаркою в руці. Той тяжко про щось роздумував. Можливо варто нагадати про себе, або ж смиренно чекати, або розважатись далі. Стільки можливостей.

— Де Юкі? – мовив жіночий голос.

Еріка сиділа на чорному дивані з еко-шкіри, вона виглядала дуже втомлено і навіть трішки налякано. Чоловік посміхнувся, а потім затушивши цигарку від попільничку, сів поруч.

— Не хвилюйся, він незабаром повернеться до нас. Невдовзі його спектакль рухне і він буде дуже незадоволеним тобою.

— Але я нічого не зробила! – здається вона була нажаханою.

Масао глибоко розсміявся, а потім встав і підійшов до неї з-спини, поклавши свої долоні їй на плечі.

— Ти дала йому не вірну інформацію, змусила почати діяти, так ще і нашкодила Юрі, - він казав так наче співчував дівчині.

— Але це не так! Це ти…це ти підставив мене! – вона намагалась відсахнутись, але змій доволі сильно тримав її, - І...і…ми ж нікому не нашкодили…

— Ти права. Але ти обов’язково нашкодиш. Ох, Юкі буде гніватись, - посміхнувся той в очікуванні цього.

— Ти хворий, - це все що вона змогла відповісти. Еріка боялась його, боялась того, що не може не слухати, розуміючи, що це якийсь магічний вплив.

— Люба, - солодко мовив той зжимаючи її плечі, - Якщо ти не помітила, то в цій ситуації я «головний злодій». Тому, логічно, що має існувати «герой», тобто «хороший хлопець». Але коли цей «герой» маніпулює «головним злодієм», залишаючи його поруч з собою, то як це називається?

Дівчина мовчала, проте змію не була потрібна відповідь, бо він продовжив.

— Він залишиться «хорошим хлопцем». Бо це те, що вони роблять. Не плекай на нього надій, врешті-решт я єдиний хто буде з тобою чесним до кінця.

Notes:

Дем'ян (окрім того, що він сексі): 1. Він сатаніст (вау) але в плані того, що він проти релігій, а не те, що він покланяється сатані як в кіно. 2. В нього фобія повного місяця. (:)) 3. Він був складним підлітком і часто збігав з будинку, взагалі в нього не вау стосунки з батьками, а ще через його репутацію все погане скидували на нього. 4. Його батьки мали викладацьку кар'єру і хотіли щоб він пішов по його стопам (ви це просто уявіть)) тічерс пет...) 5. Він мріє про байк, це для нього мастхев

Chapter 9: 8. Велес

Наступного дня Дем’яну потрібно було вже на роботу, кітик не хотів його відпускати і саме тому в нього з’явилась ідея.

— Хочеш тату? – здивувався хлопець, коли Юрчик заговорив про це за сніданком.

— Чому ні? – пожав плечима той, відпиваючи молоко, - Хоча я знаю чому, в мене немає грошей.

Брюнет деякий час мовчки пив каву, мабуть розмишляючи про те, що в нього самого по фінансам.

— В принципі це можливо.

— Що? – не допетрив той.

— Я можу подарувати тобі тату.

— Але…це мабуть дорого.

— Може я не такий вже і багатий, - схрестив руки на грудях той, - Але можу дозволити собі зробити тобі такий подарунок, чи ти хочеш собі рукав?

— Ні-ні, - помотав голову той, - Просто невеличке тату.

— Тоді не хвилюйся, сьогодні в мене більш-менш вільний день, - мовив інший, допиваючи свою каву.

Юра спостерігав за ним м’яко усміхаючись, тільки він знав про що думаючи, але це щось було точно приємним. Йому хотілось би вічно сидіти так. Вірити, що він нарешті знайшов собі дім. Але десь там, всередині себе, він відчував, що скоро це закінчиться. Якби нам дали ще трохи часу…

— Ти вже колись робив собі тату?

Знайомий голос змусив повернутись до реальності. Спочатку він збентежився, але не довго думав, як викрутитись з цього запитання.

— Хіба вчора ти щось помітив? – пустотно посміхнувся той.

Через деякий час вони таки покинули межі квартири. Дем’ян міг зробити йому тату лише к вечору, але той все одно пішов з ним. В ітозі кіт цілий день бив байдики. Це було не складно, бо це його найулюбленіше заняття, шкода, що не так часто видається це зробити. Тому він щасливо нічого не робив. Коли прийшла його черга, то той не дуже знав, що він хоче, відверто кажучи йому було байдуже що бити, але казати це вголос було б занадто дивно. Врешті-решт, вони зійшлись на стилізованому полу місяці з натяком на геометрію. Сеанс котика ніяк не бентежив, адже в нього було своє відношення до болю, він навіть встиг поспати. А коли прийшов час результата, то дуже порадів, бо вийшло все навіть краще ніж він собі уявляв, а потім він проявив чудову обізнаність щодо того як доглядати за цим тату.

— Мені починає здаватись, що ти вже був на сеансі, - він був в професії достатньо давно, щоб помічати деякі речі.

— Якщо ти сумніваєшся, - він посміхнувся, а потім потягнувся, щоб цьомнути його в щічку, - Ти можеш сам в цьому переконатись.

— З радістю прийму твою пропозицію, але в мене ще є робота, - відповів той, а потім легко поцілував хлопця в губи.

— Ммм, ну добре. Тоді я ще погуляю.

— Тільки не заходь занадто далеко, я тебе не знайду.

— Якщо захочеш знайдеш, - підморгнув йому той і пішов.

Варто йому було відчинити вхідні двері, як його нога вступила в щось м’яке. Юра здивовано дивився на широкий темний ліс, який стояв замість живої вулиці. Він дуже тяжко зітхнув, а потім повернувся і побачив двері посеред лісу, які не мали тут бути і тому почали розчинятись.

— Ти серйозно? Ти відкрила двері там де їх немає? – мовив сам собі, а потім провів долонею по обличчю, - Це тупо. Боже, це так тупо.

Потім кіт сів на траву, в цьому лісі було прохолодно, але можливо йому потрібна була невеличка передишка.

— Я створив її, - дійшло до нього згодом, - Не знаю як, але більше я цього повторювати не хочу. Щоб потім не стало, як тоді…

Перевертень зітхнув, він вирішив про це не думати.

— Не знаю скільки я ще це витримаю…

Той встав. Неважливо, що це за світ, варто було повертатись назад. Для цього лише потрібно було знайти якусь річку або озеро. Вода теж є провідником, вона появилась раніше за двері. Юрчик пішов вперед, хоча і було трішки лячно іти посеред темного і незнайомого лісу. За свої мандри по іншим світам він бачив чимало небезпечного, тому був насторожі. А потім той побачив світло. Мабуть не найкраща ідея іти туди, але іншого варіанту немає. Кіт підійшов ближче, але заховався так, щоб якщо що на нього не напали, або щоб в нього був час відступу. Він побачив вогнище, а біля нього його точна копія в довгій вишиваній сорочці, на голові він носив великий вінок з якоїсь трави. Він зміг помітити, що в нього на щоці були рубці, так наче цей кіт сам взяв щось гостре і вирізав на собі якісь дивні символи, той не знав, чи вони на двох боках, чи тільки на цій, бо він стояв до нього в профіль. Ось тільки ще він тримав ножа, а потім почав використовувати його за призначенням, разів тридцять вонзивши його в бідну пташку, замазавши себе в її крові. Нашого Юрчика дуже налякало це видовище і він дав дьору. Інший ж це почув і оглянувся.

— Хто тут? - спитав він в пустоту, а потім хмикнув, розрізав пташку і з'їв сирий шматочок, піднявся і кудись пішов.

Тим часом «теперішній» кіт добіг до якогось річки. Ось, це саме те, що йому треба, він лише надіявся, що вона достатньо глибока.

— Це ти спостерігав за мною? - почув він свій голос позаду, - Це моя їжа, сам собі злови свою.

Юрчик обернувся. В цій сорочці і з кров'ю на вустах його відображення виглядало дуже моторошним.

— Ого, - підійшов «тодішній» кіт, - Це якась магія?

Юрчик мовчав, він був занадто захопленим видовищем і думками, як від нього відвалити. Зазвичай він з радістю розмовляв зі своїми версіями, але також були випадки коли вони нападали на нього, тому він виріши не перевіряти долю.

— Чого мовчиш? Якийсь дурень? - запитав той, а потім товкнув його, що інший аж впав в цю річку і зник, в принципі, як і хотів.

— Ой, здається я перестарався. Ти де? Аууу, хм. Невже плавати не вмієш? - і стрибнув за ним....

Після переносу Юрчик з’явився на набережній, він винирнув з води і підповз до берега. Чомусь перевертень відчував себе дуже втомленим, Мабуть це через ті «двері з повітря», взагалі-то він здогадувався, що може так, але завжди боявся спробувати через «той випадок», а зараз він розумів, що для цього потрібно дуже багато його життєвої енергії.

— Якого Морока…

Інший голос змусив «теперішнього» Юрчика здригнутись не тільки від холоду. Обернувшись він побачив свою копію, яка здивовано роздивлялась навколишній світ, потім той опанував себе і торкнувся своєї голови. Віночок не пережив переніс і здається «тодішнього» це засмутило більше за все.

— Гей! Ти хоч знаєш скільки я його робив!

— Я-Якого біса ти тут!? Я тебе не запрошував!

Це питання залишилось без відповіді. Коти нарешті вилізли з води. «Теперішній» сів на лавку, а потім обійняв себе, той увесь трусився від холоду, а іншого здається холод не бентежив.

— Ого, та ти слабак.

— З-замовкни. Навіщо ти взагалі пригнув за мною?

— Це називається «допомога», нічого страшного, якщо ти не знаєш цього слова, не всі такі досвідчені, як я.

«Теперішній» Юра закрив долоні руками. Ні, він більше не витримає цього.

— Та досить скиглити! – топнув ногою той, вставши перед ним, - Це я тут жертва! Я! Ти хоч уявляєш, як довго я ловив ту курку! І тут, коли я подумав, що боги всміхнулись мені, приходиш ти! Чесно мені байдуже на те хто ти і де я! Я просто хочу свою курку назад! І віночок!

— Ти можеш так не кричати? Я просто верну тебе додому.

Тоді «тодішній» сів поруч з ним, поклавши ногу на ногу, а потім схрестив руки на грудях.

— Я нікуди не піду поки ти, йолуп, не повернеш мені мою курку і віночок!

— Та я навіть не пам’ятаю, як виглядав твій віночок! Я не збираюсь потакати твоїм примхав лиш тому, що завадив твоєму жертвоприношенню!

— Це називається «готування» недоумку! – той по-котячі шикнув на нього, а інший теж шикнув у відповідь. Вони відвернулись один від одного образившись. Цю передишку «теперішній» використовував для того щоб добре подумати, але в такому стані в ньому погано виходило, в нього було відчуття, що він просто зараз відключиться. А потім він побачив знайоме обличчя. Маленького зросту хлопчина йшов поруч з якоюсь дуже високою дівчиною, здається той помітив їх, тому і підійшов, збентежено оглядаючи їх.

— Лір? – запитав «теперішній» але одразу ж мотнув головою, - Пробач, переплутав.

— Нічого, - мовив Лев, роздивляючись їх - Оу, в тебе що є брат близнюк? Що з вами? Ще якось рано для водної вечірки.

— С-слухай ти міг би допомогти? Я потім все поясню, - він не міг уняти стукіт зубів.

— В мене є машина, я можу вас підвезти, - мовила підшедшая Катя, на яку ніхто не звернув уваги.

— Ма-що? – скептично оглядував їх «тодішній».

— Помовч, будь ласка, - заблагав Юрчик не маючи бажання все пояснювати іншим.

— Я просто хотів дізнатись, - фиркнув той.

— Тож? – нагадала про себе дівчина.

— Я…не знаю адреси, - признався кіт.

— Тоді відвеземо їх до мене, - знайшов рішення Лев, - Брат знає що робити.

На цьому вони і погодились. Відверто кажучи Юрі було байдуже куди їхати, йому настільки було холодно, що він би зробив усе заради тепла. К щастю для нього Лев пожертвував йому свою куртку. Іншому Юрі нічого жертвувати не потрібно було, бо той відчував себе наче влітку, він навіть не посоромився поділитись, що живе в лісі і взимку йому приходиться спати в снігу. «Теперішній» поспішив пояснити, що той мав на увазі хардкорний етно-лагір. Пара була шокована, тому у Лева з’явилось ще більше питань і по дорозі до машини «тодішній» розповідав йому історію, як важко було здобути курку і що він подрався за неї з лисицею і переміг, поки його «брат близнюк» все не зіпсував. А потім було дуже важко запіхнути «тодішнього» Юру в машину, в нього було нестерпно багато питань і він навіть починав хвилюватись за своє життя, казав «не так вже я хочу цю курку, може просто повернемось в річку?», але «теперішний» буквально його затовкав туди. Пізніше він пояснить таку поведінку «брата» через психічний розлад. Хоча «тодішній» кіт і упирався, але йому сподобалось кататись на чарівній штучці, так швидко мінялись картинки за вікном, а коли вони виїхали на міст, то це взагалі було щось з чимось.

Невдовзі цих двох з чистою душею передали Лукашу, який тільки повернувся з роботи. Знову було дуже важко змусити «тодішнього» зайти до квартири, бо йому все не подобалось, бо було якось дивно і «поверни мене назад, я ж вже погодився», а «теперішний» не збирався використовувати свою силу поки не відпочине. А потім інший ненадовго замовк збентежений таким піклуванням про нього з боку незнайомої йому людини. І ось коли вони нарешті мали змогу висохнути і зігрітись (хоча «тодішній» максимум погодився на полотенце, а «теперішній» взяв з ситуації усе: прийняв ванну і іншу одежу на заміну), то вони залишились самі в кімнаті. Здається «теперішній» був повністю задоволений, ще б поспати здихатись іншого і було б неймовірно. Цей довго мовчав роздивляючись все навкруги, дуже уважно.

— Знаєш чому в усіх цих людей таке жахливе майбутнє? – почав «тодішній».

— Чому? – без цікавості запитав той.

— Бо вони зовсім не шанують своїх справжніх Богів. Але вони хороші люди, тому я поклонюсь за них, можливо тоді небезпека омине їх.

— Що ти маєш на увазі під небезпекою?

Але іншому не дали змогу відповісти, бо їх покликали їсти. Лукаш підігрів їм смачного борщу і сказав, що він подзвонив Мартину, щоб той їх забрав, тоді Юрчик з жахом зрозумів, що з цими проблемами зовсім забув про Дем’яна, який вже триста разів його загубив в темному місті і ще тисяча разів розпсихувався. А інший виглядав так, наче виграв мільйон грошей, він так був радий цьому борщу, що постійно казав, «який він смачний» і що таке «він їв в останнє роки тому, набагато смачніше за сирих мишей». В цілому він нарешті мав хороший настрій, тепер він точно пробачив йому ту курку, адже тепер можна було місяць нічого такого не їсти, по його словам. Пізніше прийшов Ян і пригостив цих двох цукерками, тим самим він став ще однією людиною за яку буде поклонятись кіт. Звичайно він не соромився на це наголошувати.

Мартин приїхав достатньо швидко, бо його друг дійсно бідкався і психував, що не може знайти свого котика і поки «теперішній» намагався якось виправдатись, то помітив, що «тодішній» кудись зник і скориставшись тим, що блондин переключився на Лукаша, він вислизнув, щоб знайти свою копію. Той в цей же час, щось малював в кутку своєю кров’ю.

— Що ти робиш!? – возмутився той.

— А на що це схоже? – він показав, що малював якийсь знак, - Як я ще мав віддячити за їжу? Тепер Берегиня буде оберігати їх.

— Але чому кров’ю? Знаєш, як це буде стрьомно, коли вони це побачать?

— А чим ще?

— Маркером абощо?

Інший подивився на нього, наче той притрушений.

— Гаразд, неважливо. Нам треба їхати. Мені треба дещо налагодити, а потім я відправлю тебе назад.

— Добре, - кивнув той.

Коли вони вийшли на вулицю, то «тодішній» з заохоченням відносився до поїздки на машині, він дізнався, що ці чарівні штуки рухаються завдяки «бензину», а конкретно ця завдяки «електриці». Таке чудне слово, кіт його вчив усю дорогу. «Теперішний» відчував, що це дуже погано, що той вивчає так складні нові слова. Інший відмахувався, кажучи, що той любить дізнаватись нове, а потім вихвалятись серед інших лісових істот. В принципі Юрчик не мандрує у часі, тому мабуть нічого страшного.

Врешті-решт, котів передали Дем’яну, який дійсно вже місця собі не знаходив від нервувань і хвилювань, він бісився від того, що той кудись пішов настільки далеко, що той не зміг його знайти і він вже хотів відчитати його, але його запал стих, коли побачив, що його на одного більше.

 — Пробач-пробач, - пішов в контратаку Юра, склавши руки в благаючим жесті, - Я не спеціально.

— Ти знаєш як я хвилювався? В нашому місті багато чого могло статись, тут днем може бути небезпечно, а вночі я мовчу, - все таки відчитав його той, - А це хто?

— Не розмовляй зі мною, - вставив «тодішній», коли мова пішла за нього, потім він відійшов від них в якийсь куток.

— Не звертай на нього уваги, він…ох… - тоді кіт розповів йому, як все було, що він перемістився в інший світ, а цей випадково за ним, - …насправді я вже збирався повернути його, для цього мені прийдеться знову вийти на вулицю.

— Обов’язково? Вже темно, - він не був в захваті від цього і ще не перебісився.

— Так треба, я не надовго, чесно, - чарівно усміхнувся той, а потім цьомнув його в щічку, - А ти поки можеш приготувати вечерю, хе-хе.

— Тільки не довго, - зітхнув той.

Тоді Юрчик знову його поцілував, але вже в губи. Потім він потягнув за руку свою копію і вийшов з квартири.

— Чому ти збрехав йому? – мовив «тодішній» кіт, коли вони йшли по сходам, - Що нам потрібно вийти на вулицю.

— Я просто хочу нормально поговорити, за весь цей час нам це так і не вдавалось.

— О.

Таким чином «теперішній» повів свою копію у двір, а там на дитячий майданчик. Вони сіли на гойдалки і хоча вже все йшло до ночі і було ще прохолодніше, їм було байдуже. Вони мовчали деякий час, поки один з них не мовив:

 — Насправді мене звуть Юкі.

— Ооо, так ти вирішив нарешті розповідати правду, - підколов його Юрчик.

— Я ж сказав «нормально поговорити», - зітхнув той.

— Знаєш мене взагалі не цікавлять твої справи! Так сьогодні було не так погано, як могло бути але я хочу додому! Я хочу в свій ліс!

— Не скигли, я відправлю тебе додому згодом.

Інший фиркнув, поки Юкі ледь гойдався туди-сюди.

— Постійно хотів запитати, - все ж таки не втрачав надії на нормальну розмову той, - Що в тебе на щоці?

— Цей знак означає, що я служу Велесу.

— Так і думав. Ти релігійний фанатик, в принципі це дуже на нас схоже.

— І слова не зрозумів, але звучить зневажливо, - нахмурився інший.

— Ти сам це зробив? – не звернув уваги на його слова той.

— Так, - він доторкнувся до рубців, - Можеш вважати мене ким хочеш, але насправді мені це допомогло, було дуже важко…

— Важко…це все через твою силу так? Я довго думав над твоїми словами, коли ми були у Лукаша, ти ж бачиш майбутнє, я вгадав?

Юра кивнув, знову торкаючись своїх рубців.

— Не контролювати це жахливо…проте зараз все нормально.

Юкі співчутливо посміхнувся йому.

— Ти молодець.

Інший фиркнув, даючи зрозуміти, що йому не потрібно його співчуття.

— Ти і моє майбутнє бачив?

— Не питай.

— А своє?

— Я не дивлюсь туди, - дратувався той.

— Такий нервовий, - покачав головою інший, - Ще і Дем’яну нагрубив, чому?

— Бо я вже бачив його, в своєму світі. Мені було дивно від цього.

— А я все думав, коли це станеться. Значить ти його зустрічав і хто він?

Юра зітхнув і закотив очі, йому не сподобалось з якою інтонацією це мовив інший.

— Просто мисливець. Я бачив його декілька разів в лісі, він робив дещо гарне з луком.

Юкі хіхікнув, а інший за це вдарив його ногою по нозі.

— Ауч.

— Не про це думаєш, - фиркнув той, - Чому ти не повертаєшся до свого світу?

— Ти ж казав, що тебе не цікавлять мої справи.

— Дратуєш.

— Мені нікуди повертатись, - зітхнув той.

— Плануєш залишитись тут?

— Ага.

— А іншого ти запитав?

— Що? – в момент напружився той.

— Ти серйозно? Навіть я помітив.

— …

— Правда?? – той розхохотався наче почув смішний анекдот, - Ти не знав?

Юкі в мить скам’янів, сильно зжавши труби гойдалки.

— Я б відчув якби він був тут, - стримано відповів той.

— Даю підказку. Хтось хто не має «запаху» і це…

Інший встав з гойдалки доволі різко. Відповідь була проста – людина.

— Годі, тобі вже час іти.

— Добре, - Юра встав слідом, - Але хочеш пораду. Не довіряй своєму оточенню і так, я дивився твоє майбутнє.

Тоді Юкі мовчки повів його до ближніх дверей в цьому випадку це були від під’їзду. Потім він зупинився задумливо дивлячись на них.

— Я нарешті зрозумів, чому створив двері в твій світ, - той подивився на свої руки, - Мені треба було це почути. Час рушити далі. Цей світ не для мене.

— Мені це дуже цікаво, але обов’язково було переміщати мене?

— Обов’язково, тепер ми з тобою ліпші друзі.

— Е…що? Ти головою гепнувся?

Інший розсміявся, а потім відчинив двері, які вели до лісу.

Chapter 10: 9. Останній день

Був ранній ранок. Масао сидів в своєму кабінеті задумливо дивлячись на простір перед собою. Було таке відчуття, наче він не вилазив з нього практично ніколи. Скоріш за все так і було. Чоловік майже не спав в останні дні. Хіба ж не ви придумали, що зло ніколи не спить? Але чому? Через докори сумління? Але хіба «чисте зло» його має? Змій не любив копатись у собі. Він не зважав на власні почуття, майже так само, як і на почуття інших. Зазвичай він робив лише те, що хотів. Люди були для нього лише іграшками, яких можна використовувати як він забажає.

Від думок його перервало те, що до нього без попередження зайшли. Змій розплився в посмішці коли побачив знайомі блакитні очі. Такі втомлені але ще такі злі.

— Юкі. Нарешті ти повернувся. Ми чекали тебе.

Кіт на це ніяк не відреагував. Натомість той вигнав іншого з крісла. Масао роздратовано пересів на диван, тоді перевертень сів на його тепле місце і почав ритись в шухлядках.

— Взагалі-то це мої речі.

Інший знову його проігнорував. Нарешті він знайшов що шукав – пачка цигарок і запальничка. Коли він запалив, то виглядав так, наче весь цей час цього і хотів.

— Не скигли, - нарешті мовив кіт, - Ти ж щойно сказав, що скучив.

— Я цього не казав.

— Як знаєш, - видохнув той дим, а потім поклав ногу на ногу, - Ти доволі безкорисний, знаєш. І доби не пройшло, як я все згадав.

Змій в мить відчув гнів, але намагався тримати себе в руках. Його дратувало те, як він з ним розмовляв. Наче він відчитував його, як підлітка.

— Моя здатність не може стерти пам’ять. Я попереджав про це. Мільйон разів.

Юкі встав зі свого місця, лише для того, щоб обійти стіл і сісти на нього попереду.

— Знаєш, як виявилось тут я існую.

Масао трішки розслабився, бо відчув, що може стати господарем ситуації.

— Невже? – вдав здивування той, - Все це через ту нову супутницю. Я казав, що їй не можна довіряти.

— А ти тут взагалі ні до чого, так?

Азіат трішки пожав плечима посміхаючись.

— Не роби з мене дурня! – гаркнув той, - Наче ти тут не при справах.

— А що? Тобі можна розважатись, а мені ні?

— Чесно, мені глибоко байдуже, чим ти займаєшся, але я мільярд разів казав тобі не чіплятись до наших версій, - поки він це мовив, то в глибині нього зароджувався лютий гнів, який все важче було стримувати, - Мені можна, бо я бляха розумію, що треба робити, щоб ці сука, наче з кришталю, світі не зламались до біса! Ти навіть не уявляєш яке це пекло, коли ти застрягаєш в аномаліях.

— Заспокойся, - махнув той рукою.

Здається Юкі прикрив очі і порахував про себе до десяти, щоб спокійно запитати:

— Де він?

— Він тут.

— Що…БЛЯХА ЩО? – здається йому урвався терпець, той переходив на крик, - Це найжахливіше місце, яке я бачив і ти кажеш мені, що він тут!!!

— Не істери, я просто проводив експеримент.

— …

— Мені було цікаво наскільки швидко можна підсадити людину на наркотики. Це мало б бути не довго, ти ж в нас схильний до залежності.

— …

Кіт встав зі свого місця, небезпечно підходячи до змія. Йому захотілось задушити його своїми власними руками. Здається, вони ще щось сказали одне одному, після чого Юкі урвався терпець: той взяв його за шкірку покриваючи того лайкою, інший ж почав оборонятись, а як кажуть – хороша оборона це напад, тому азіат заїхав кулаком йому в живіт, щоб той відстав від нього. Ця біль не спалахнула юнака, бо той одразу дав здачі, тому Масао з силою смикну іншого за волосся. А це вже було проблемою – Юкі заїхав ногою йому в бік і коли той відпустив його, то оголив кігті і дряпаючи тому обличчя. Змій впав на диван тримаючись за поранену щоку з якій текла кров і шипя від болю.

— Знай своє місце, - гаркнув на того кіт, - Хіба ти не забув, що тут я головний? Мені байдуже, що ти будеш робити, але ти змусиш інших забути про мене. З собою я сам розберусь, а тепер пішов геть.

Масао не залишилось нічого, як підкоритись. Він відчув велике приниження. Той пішов кинувши в слід тихе «сука», вже думаючи про те, як помститься за це.

Коли перевертень залишився сам, то тяжко зітхнув. Він подивився на свою руку. Його кігті були замазані в чужій крові, той вернув їх в звичне положення, але рука все одно залишилась брудною. Юкі знову сів на стіл, запалюючи нову цигарку. Потім він скинув усі речі і приліг. Деякий час він просто дивився в стелю. Той зробив лише декілька затягувань і забув про неї. Цигарка почала опікувати його пальці і коли біль став сильніший за його думки той встав.

Йому ще треба було багато чого зробити. Він підійшов до книжкової шафи, трішки повозившись, він підвинув її. За нею ховався його сховок. Юкі не міг залишити свої особисті речі з Масао. Той дістав обшарпаний тренч і одягнув його, потім перевіряючи вміст кишені: баночка з пігулками на місці, повністю чорний напульсник на місці і найголовніше – невеличкий коричневий блокнотик, який теж був там де і мав. Страшно подумати скільки цим речам років, але перевертень піклувався за ними краще ніж за собою. Кіт відкрив першу сторінку на який лежала світлина, де були усміхнені чотири людини, він затримав свій погляд на ній лише на мить, а потім перелистував сторінки. Він заповняв його дрібним почерком японськими ієрогліфами, тому не кожен б зміг зрозуміти, що він там пише. Юкі взяв ручку і присівши почав писати те, що дізнався будучи в цьому світі. Його тривожило те, що він вже списав половину блокнота. Той боявся, що він колись закінчиться і писав туди лише сухі факти. Якби він тримав усе в голові, то зійшов би з розуму.

Тим часом Масао усамітнився в якісь кімнаті. Кров досі йшла, але він не зважав на це, бо його переповняла лють. Наглість цього драного кота була нестерпною, ніби він міг контролювати його. Від цих думок його перервала пришедша Еріка. Мабуть це була її кімната. Азіатка здивувалась тому, що він там, а потім помітила рану.

 — Що з тобою?

— Ти ж так його чекала, - закотив очі той.

Вона хмикнула, а потім почала шукати аптечку. Змій це помітив.

— Як мило, - іронічно мовив той.

— Сядь.

Масао фиркнув, але погодився, все ж він не міг весь час стікати кров’ю. Змій не міг просто тихо сидіти і тому коли дівчина обробляла йому рану почав говорити:

— А ти чудово ламала комедію весь цей час. Думаєш, я не здогадався? Твоя врода мене не проведе, я вбивць пізнаю одразу…ай! – він шикнув на неї

— Рука здригнулась, - невинно мовила та.

— Стерво.

— Моє минуле тебе не стосується.

Перевертень розсміявся, а потім він замовк на деякий час. В його голові зародилась нав’язлива думка. Доволі цікава, а з цього щось могло вийти.

— Давай співпрацьовувати.

Еріка завмерла на мить. Та не дуже здивувалась цієї пропозиції. Вона думала чи буде це вигідно саме їй.

— В мене є умова.

— Як швидко.

— Я погоджусь лише якщо ти пообіцяєш не використовувати свою силу на мені.

— Добре.

— Дивись мені в очі.

Масао посміхнувся, але все ж виконав її прохання і коли їхні погляди зустрілись, то повторив.

— Я обіцяю.

Здається дівчину це задовольнило. Вона закінчила обробляти його рану і запитала.

— І що ти хочеш?

— Я хочу вбити Юкі стільки разів скільки в нього залишилось життів. Але перед цим потрібно використати його по максимуму. Ти потрібна мені, бо від тебе він не очікує небезпеки, це треба використати.

— Жорстоко. Хіба ви не мандруєте разом вже довгий час? Я не розумію як ви взагалі зійшлись.

— Я переконав його, що я йому потрібен. Юкі слабак, подолати його буде не важко.

— Тому ти хвилину назад стікав кров’ю? – всміхнулась та

— Замовкни.

Закінчивши писати Юкі відклав блокнот. В нього була одна серйозна проблема – він сам. Враховуючи те, що він зараз дійсно тут, то треба було діяти швидко. Якби Юра не був людиною, то все було набагато легше. Люди не мали свого «запаху» на відмінну від перевертнів і вампірів. Ті могли лише по запаху зрозуміти де його друг або чи він був тут. А люди мали запах людей і не більше. Тому, коту прийшлось обійти усю будівлю, що врешті-решт наткнутись на себе в громадському туалеті. Юрчик в цей час щось підправляв дивлячись в дзеркало, коли він побачив ще одного себе у відображенні, то не на жарт злякався. Хлопець відсахнувся з давленим викриком. І поки Юкі думав, як почати розмову інший здається почав робити висновки.

— Бляха! Мені таки щось підсипали в той коктейль!

— Що? Ні! Я справжній. Боже, на твоєму місці я би нічого не пив тут.

— Якщо ти зараз скажеш: «я це ти з майбутнього», то я тебе вдарю. Виглядаєш кепсько.

Юкі на це голосно цикнув.

— Бляха, ну дякую. Заспокойся, я просто з іншого світу.

— Це ти заспокойся, - з опаскою дивився на нього той.

Перевертень прикрив очі і порахував до десяти. Заспокоївшись, він перейшов до суті:

— Ти маєш покинути це місце. По-перше, воно огидне.

— Мені просто потрібні були гроші.

— Я не засуджую.

— Я не робив нічого такого, щоб мене засуджувати, - роздратувався той, здається йому було важливо, щоб про нього не додумували нічого поганого.

— Та вірю я! – він зітхнув, - Послухай, це дуже важливо. Тобі може загрожувати небезпека. Через мене. Пробач.

Кіт надіявся, що жахливого вже не сталось. Юра деякий час дивився на нього, а потім зітхнув теж трішки заспокоївшись.

— Не вибачайся. Хоча я нічого не розумію, але ти ж прийшов попередити, тому не вини себе.

— Це ще не все…

Юкі замовк, він дійсно не знав, як це пояснити. Потім він відчув, як гострий біль зціпив його тіло. Здається він зблід і осів на підлогу, бо інший він почав хвилюватись, але при цьому близько не підходити, бо він боявся, що станеться парадокс. Кіт тремтячими руками дістав пігулки і з’їв одну. Через деякий час йому полегшало. Той помітив, що заплющив очі лише тоді, коли розплющивши їх побачив, що Юра сів поруч.

— Не бійся, - подав голос перевертень, - Моя сила не допустить парадокс. Вона робить так, що всесвіт не розуміє, що ми з тобою однакові.

Юрчик нічого не сказав, лише підсів блище.

— Я не розумію, але… - людина нервово заламувала пальці, - Ти будеш в порядку?

— Я дещо зробив в твоєму світі, - змінив тему той, - Того чого не мав. Пробач.

— Не вибачайся…

— Ти не розумієш, - урвав його той, зарившись долонями в своє волосся, - Я хотів зайняти твоє місце! Але…але я не знав, що ти тут існуєш, якби я знав, то я…я…

— Гей…послухай, не плач, я не збираюсь тебе в чомусь звинувачувати абощо.

Юкі замовк, лише зараз помітивши потік сліз яких він не може стримати. Юрчику завжди було незручно, коли хтось плакав поруч з ним, бо він не дуже вмів заспокоювати людей. Він приобійняв того, надіючись, що парадокс дійсно не станеться. Кіт уткнувся йому в плече і більше не міг стримуватись. Той виплакував усі сльози на ньому. Йому так не хотілось іти. Так не хотілось повертатись до цього життя. Було щось дивне в тому, що на тобі плаче твоя версія. Хлопець заспокійливо гладив іншого по волоссю даючи тому час. Виплакавшись Юкі відсторонився, той обійняв себе за коліна і дивився на брудну підлогу.

— Я здогадувався, що не зможу нічого тобі пояснити, - зітхнув той, а потім дістав декілька пожмаканих паперів а4 і передав йому, - Я все записав. Якщо колись ти зіткнешся з наслідками моїх дій, то будеш знати, що робити.

Юра випрямив папірці.

— В тебе жахливий почерк.

— Замовкни. Подякуй, що це українською, а не японською.

Хлопець трішки усміхнувся, а потім запхнув записку собі до сумки.

— Завтра мене вже тут не буде, - додав Юкі сумно, - Я хочу щоб ти пообіцяв мені дещо.

— Добре.

— Іди з цього місця і ніколи сюди не повертайся.

— Гаразд, - зітхнув той.

— Чим би ти хотів займатись? – різко змінив тему той.

— О, я б хотів колись працювати в лабораторії, - усміхнувся інший.

— Ти не уявляєш, як часто я це чую. Надіюсь в тебе все вийде.

— Дякую, я надіюсь, що в тебе теж.

Юкі тяжко зітхнув, а потім встав з свого місця.

— Будь обережним, добре?

— Та добре, -  Юра теж встав з свого місця, - Ми більше не побачимось?

— Ні.

— Я в шоці, що паралельні світи існують.

— Розумію.

Зрозумівши, що перевертень збирається уходити Юрчик скористався нагодою, щоб обійняв іншого на останок. Тоді вони розійшлись. Людина як і обіцяла більше не планувала повертатись в те місце. А Юкі покинув цей світ, коли Масао зробив те, як він просив.

Notes:

Вітаю! Якщо ви це читаєте, то ви успішно дочитали першу частину! Япі япі япі!!! Дякую, це для мене дуже важливо! Залишайтесь зі мною і вас чекає багато чого цікавого! Перед тим, як почати другу частину, я планую ще вкинути декілька (або один) сюрприз.
А також ви можете зайти на мій профіль і почитати інші фф з тими ж героями (поки він один, але я думаю, що будуть ще)
Люблю :*

Chapter 11: Вовкулака

Спробуй вимити свідомість, тихо тихо щоб не чути
Їх лякає невідомість, ким ти можеш вранці бути
Вбивство вічна твоя кара, лицемірство не поможе
Поки сірим тебе марить, боже, боже, боже, боже
Одягни звичайний одяг, вийди в ньому серед люди
Але місяць їм покаже: хутро, очі, кігті, зуби
Лея - Вовкулака

 

— Я нарешті зрозумів чому створив двері в твій світ, - Юкі подивився на свої руки, - Мені треба було це почути. Час рушити далі. Цей світ не для мене.

— Мені це дуже цікаво, але обов’язково було переміщати мене? – схрестив руки на грудях Юрчик. Це все було дуже милим, але він хотів скоріше додому.

— Обов’язково, тепер ми з тобою ліпші друзі.

— Е…що? Ти головою гепнувся? – той дивився на нього наче він був повністю притрушеним.

Інший розсміявся, а потім відчинив двері, які вели до лісу.

— Нарешті! – Юрчик навіть забув, що хотів сказати щось неприємне.

— Хутчіш іди, - підганяв інший, - Я створив їх, вдруге не вийде. Давай-давай.

Юра кивнув, а потім залетів до свого світу. Як ж приємно було вступати на рідну землю, а це неймовірне повітря, в іншому світі було так важко дихати. Кіт обернувся, щоб щось сказати, але вже нічого не було, лише нескінчений ліс. Ось і закінчилась його дивна мандрівка так раптово, як і починалась.

Була ніч і як на зло місяць десь ховався, тому перевертень б не зміг знайти місце де залишив курку, як планував. Перед тим, як піти за тим диваком він загасив своє вогнище, тому точно без шансів. Принаймні він надіявся, що її хтось з’їсть, поки вона не зіпсувалась. Юрчику дуже хотілось спати. Він ліг біля дерева і моментально заснув. Йому снилось щось, що мало назву «електрика».

Кіт спав доволі міцно. Він і не помітив, як до нього підійшов великий чорний пес. Той обнюхав його і майже одразу пішов, унюхавши щось м’ясне. Як виявилось курка перевертня була якраз неподалік. Тварина з радістю забрала її собі, а потім повернулась до сплячого юнака, бо їжа пахла ним, тому він має подякувати. Пес помітив, як кіт здригнувся уві сні, коли подув сильний вітер і ліг поруч, гріючи юнака. Той і сам швидко заснув.

Коли Юрчик прокинувся, то перше, що відчув - це те, що він торкається чогось м’якенького. Продерши очі, той зрозумів, що обіймав якогось невідомого пса.

— Гей! – кіт стрімко встав, розбудивши бідну тваринку, а він взагалі-то так добре з ним спав, - Не можна так приставати до інших!

Паралельно з відчитуванням він отряхував свою сорочку-плаття. Незважаючи на те, що її побило життя і зараз точно не скажеш,  що вона колись була білосніжною, котик дуже її любив і цінував, постійно вигадуючи способи, як її виперти. Юра пішов вперед, десь там мала протікати річка, він хотів вмитись в неї. Не пройшло і п’яти хвилин, як він помітив, що пес йшов за ним.

— Не ходи за мною! – шикнув на нього той, але це не допомогло.

Таким чином вони дійшли половину шляху. Майже недоходючи до місця призначення Юрчик зупинився. Він відчув якийсь дивний незнайомий запах на тому рівні, який могли відчути лише подібні до нього.

— Що це?

Кіт підійшов ближче до джерела запаху і заховався за деревами, коли побачив знайомого йому чоловіка. Той кудись йшов, несячі на собі торбу і лук зі стрілами, поправляючи своє чорне волосся, яке лізло йому в очі, тяжко зітхаючи. Юра впізнав в ньому мисливця з деревні. Цікаво, що він робить в цій частині лісу? І чому має запах? Хіба що…

Перевертень планував нишком прослідкувати за ним, але пес вирішив зробити йому заподлянку – загавкавши.

— Тшшшш! Ти бісов…

— Хто тут!? – Дем’ян напружився, направляючи свій лук в бік шуму.

— Легше-легше, - Юрчик вийшов з сховку підіймаючи руки, - Це я маю тебе питати. Хіба ж мисливці заходять сюди?

Чоловік трішки фиркнув, але прибрав зброю. Тоді кіт підійшов до нього, його все ще хвилювало, що це за запах. Він відверто обнюхував його, трішки вкурвивши людину. Але за мить на його обличчі блиснуло розуміння.

— О…О! Та ти вовкулака!

Інший неприємно зщулився і вирішив піти далі, але перевертень не відставав від нього, а тим часом за Юрою слідував той пес. Ось такий ланцюжок.

— Ти що образив якогось вовкулаку-чаклуна?

— Я не знав, що він чаклун.

Перевертень розсміявся, не часто зустрінеш таких в лісі.

— Не ходи за мною, - дратувався той, наче його трагедія була якимось жартом.

— А куди ти йдеш? Шукаєш собі зграю, вовчику?

— Не називай мене так! І нікого я не шукаю, - огризався інший.

— Не ображайся, вовчику, але це природні речі, нема чого соромитись.

Дем’яну урвався терпець. Він не розуміє чому має терпіти цю нахабу.

— Іди геть, інакше я змушу тебе це зробити, - погрожував той.

Псу не сподобався його тон і тому той загарчав на нього, мов «це зараз я змушу тебе замовкнути».

— Не сваріться, - здається Юру нічого не бентежило, - Ти ж не подумав, що я людина? Взагалі-то, я міг би допомогти.

Мисливець замовк з недовірою дивлячись на цих двох. Звідки він міг знати чи він знову не знущається.

— Я тобі не вірю.

— Не віриш, що я не людина? – підняв брови той.

— Не вірю, що допоможеш.

Юрчик хитро посміхнувся.

— Допоможу, але не за просто так.

— І що ж ти хочеш?

— Не все одразу. Спочатку прийми мою допомогу. Хоча які в тебе ще є варіанти? Заховатись в глибині лісу і що? Дай вгадаю: вночі ти перетворився на вовка, передушив усю худобу і злякавшись на ранок утік сюди? – побачивши по реакції, що він мав рацію, той продовжив, - Нема нічого страшного в перетворені на тварину. Я теж так можу. Хоча, правду кажучи, я кіт, який може перетворюватись на людину, а не навпаки.

— Легко тобі казати. Ти вочевидь можеш контролювати це.

Той так вкурвив його, що йому вже нічого не хотілось, лишень щоб той залишив його в спокої. Дем’ян не знав, як від нього здихатись, бо за ним уважно спостерігав великий пес. Життя бентежне. Чоловік втомлено зітхнув, прийнявши поразку:

— Що ти пропонуєш? –мовив той, хоча хотів сказати «що ти хочеш від мене?»

— Я відведу тебе до відьми. Взагалі розчаклувати тебе може лише той, хто зачаклував, але Марена найсильніша, тому вона справиться. Не бійся, я лише проведу і домовлюсь з нею за тебе.

— Навіщо тобі це?

— Мені нудно. Життя в лісі це не суцільна пригода. Це нудьга і боротьба. Погоджуйся вже.

Вовкулака не хотів погоджуватись. Йому не хотілось залишатись з ним ще на довше, але з іншого боку він і один в лісі жити не хотів. Якщо завдяки цьому він зможе потрапити назад до деревні, то треба ризикнути.

— Гаразд.

— Чудово! А тепер пішли, шлях довгий, але ти точно не засумуєш.

— …

Таким чином почалась їхня спонтанна мандрівка. Більшість дороги розмовляв лише Юрчик, бо Дем’яну було не до розмов, а пес розмовляти не вмів. Насправді цей день ні чим не виділявся. Погода була чудова, сонце приємно припікало. Надавало настрій на мандри. Принаймні коту точно.

Коли до вечора вже було рукою подати, вони влаштували привал. Перевертень дуже втомився і тому з радістю ліг на м’яку травичку, пес приліг слідом.

— Я не буду шукати вам їжу, - попередив мисливець, - Кожен сам за себе.

— Та-та, - махнув рукою той, - Я вже їв вчора.

Тваринка поруч засуджуючи на нього дивилась. Тим часом вовкулака хмикнув, мов «як хочеш», той взяв лук і пішов аби щось вполювати. Юрчик лежав деякий час, а потім встав, велівши іншому чекати – кудись пішов. Дем’ян прийшов першим з тушкою кролика і хмизом. В його очах було німе питання «де він?», але питати про це собаку було б дивно. Невдовзі інший вернувся, саме тоді, коли мисливець все приготував, той тримав пучок якихось рослин.

— Незабаром ніч, вовчику, - почав він до того, як його спитали, - Я подумав, що не тобі і не мені не хочеться щоб ти бігав лісом усі ніч, тому я приніс трави які присплять тебе.

— Я не буду пити незнайомі трави, - мовив той, коли інший ліг неподалік.

— Буде достатньо лише понюхати.

Поки вони розмовляли і не здогадувались про секретну операцію пса по викраданню частини їжі. Вони помітили лише тоді, коли він переніс частину туши Юрчику.

— Гей!

— Ти такий милий, песику, - похвалив його той, погладивши, - Але я дійсно не хочу їсти.

Тварину не влаштовувала така відповідь, той заричав мов «пройшов цілий день, а ти казав, що їв тільки вчора».

— Га? – розгубився кіт, - Чого ти ричиш на мене? Сказав не буду.

Він продовжив, мов «їж».

— Це зрада, - зітхнув той і взяв декілька шматочків і лише тоді пес заспокоївся.

— Ви доволі близькі, - підмітив інший, дивлячись на те, що більшу частину м’яса Юра віддав собаці.

— Насправді це не мій пес. Прибився до мене вранці, - побачивши здивування той продовжив, - Просто йому теж нудно.

Більше вони не розмовляли. Дем’ян замислено дивився на вогник, а Юрчик гладив песика і спостерігав за сонцем. Коли почало темніти він сказав:

— Роздягайся.

— Що? – збентежився інший.

— Темніє, вовчику. Ти ж не хочеш зіпсувати одежу і потім іти до відьми голим? Вона подумає, що ти збоченець. Якщо ти не знаєш, що значить це слово, то це-

— Та знаю я! – фиркнув той і дійсно почав роздягатись.

Котик усміхнувся кутиками вуст. Він робив вигляд, що не підглядав, але все одно помітив який мисливець м’язистий. Коли зовсім стемніло - почався процес перетворення. Вовкулаки відрізнялись від звичайних вовків тим, що вони були набагато більші за звичайних. Юрчик був готовим до цього, той вмить розкидав трави і почав шепотіти заговори. Трішки погарчавши вовк заснув.

— Дякувати Велесу, - полегшено видохнув той, помітивши, що пес був готовим до бою, він погладив його, - Все добре. Він буде спати.

Перевертень розслаблено сів. Тварина поруч дивилась на нього, розмишляючи. Ще вранці того бентежили ці рубці на щічці Юри, але зараз він міг поклястись, що вони засвітились на мить.

— Я ще не казав? – той наче прочитав його думки, - Я дитя Велеса.

Потім той солодко потягнувся. Раз все спокійно, то можна було і спати лягти. Він так прикинув, що в такій компанії не було дуже доречно залишатись людиною. Юрчик перетворився на великого білого кота. Той потупцював на місці і улігся спати. Але пролежав недовго, щось йому не сподобалось і він ліг поруч з відрубленим вовком. Псу нічого не залишалось як підійти і лягти з іншого боку. Котику було дуже комфортно серед них. Було так тепло, що він одразу заснув.

Коли Дем’ян прокинувся, то помітив, що він був людиною. Значить ті трави таки спрацювали. Він хотів встати, але щось заважало йому: на ньому розлігся білий кіт, так комфортно він лежав, що будити його було щось грішним. Тоді чоловік погладив його, почесавши за вушком. Коли він прибрав руку, то кіт несподівано для нього перетворилась на людину. Юрчик нависав над ним, хитро посміхаючись.

— Доброго ранку.

— Злізь з мене, - бентежився той, - Ти голий.

— Ти теж. Не бачу проблеми, - глузував перевертень наклонивши голову в бік.

Інший фиркнув на це.

— Ой, це твій лук чи…

Тоді Дем’ян скинув його з себе, поспіхом шукаючи одежу. Кіт ліг на траву голосно сміючись, в нього навіть живіт заболів, так весело було.

— Та я пожартував! Не знав, що ти такий сором’язливий, вовчикууу, - продовжував глузувати з нього той.

Чоловік заспокоївся лише тоді, коли повністю одягнувся. Йому хотілось скоріше змінити тему.

— Нам ще довго іти?

— Ні, ми незабаром вже будемо там.

Тоді з кущів вийшов пес, зникнення якого ніхто не помітив, той ніс в пащі гілку ягід і передав її Юрчику.

— Аввв, ти такий турботливий, - розтанув той, гладячи його.

Невдовзі вони всі зібрались в дорогу. Котик хотів поділитись ягодами з Дем’яном, але той відмовився, бо собака занадто засуджуючи дивилась на нього. Мандрівники небагато так пройшли, бо Юра помітив озеро і сказав, що нікуди не піде поки вони не скупаються. Він був дуже наполегливим і тому вовкулака не зміг довго противитись йому. Пес ж вирішив полежати на березі, поки вони розважаються.

Котик любив купатись, хоча він і боявся запливати далеко від берега, бо колись ледь не затонув. Занурившись у прохолодну воду, той почав чекати на Дем’яна, в нього був бешкетний настрій. І коли той підійшов ближче, то смикнув його за ногу, інший втратив рівновагу і впав. Юра зареготав, дуже порадівши цьому. Тоді мисливець вирішив помститись і почав бризкатись на нього. Це була страшна бійня в ході якій перевертень почав розуміти, що програє, тому намагався втекти від нього. Але врешті-решт, захопившись грою, Дем’ян зловив його, пригортаючи за талію.

— Спіймав.

Юра почервонів, збентежений від того в яке русло все занесло. Хлопці деякий час сполум’янено дивились один на одного, а потім розійшлись.

— Вже час іти, - оговтався кіт, - Ще наткнемось на мавок.

Хлопці вийшли з води і трішки обсохши, пішли далі. Деякий час вони йшли мовчки, вочевидь думаючи про події в озері. Ці думки розвіялись коли вони наткнулись на галявину з квітами. Юрчик знав, що вона тут є, але завжди радів, як вперше. Квітів настільки було багато, що навіть мисливець захоплено вдивлявся в ці різноманітні яскраві кольори. Було вирішено затриматись і тут.

Котик сів на травичку. Ще так тепло припікало сонечко, додаючи шарму і атмосфери. Від приймання сонячних ванн його відволік пес, який приніс йому квіточку.

— Дякую, песику, - заусміхався той, погладячи його за це.

— Кхм.

Юра повернувся і побачив, що Дем’ян нарвав йому цілий букет польових квітів. Вочевидь йому набридло, що та тварина постійно краща за нього. А собака вдоволено кивнула, мов «нарешті ти зрозумів, що треба робити, молодець».

— Я не знав, що ти можеш бути милим, вовчику.

Кіт зашарівся приймаючи подарунок і заусміхався вдихаючи аромат квітів. Тоді інший сів поруч з ним, думаючи про те, як інколи дивно завертає життя, а потім він дещо зрозумів.

— До речі, ти ніколи не називав свого імені.

— Ти просто не питав, - глузливо всміхався той.

— Вважай, що запитав, - трішки закотив очі інший.

— Клич мене Юрчиком.

— Я Дем’ян.

— Мені більше подобається називати тебе «вовчиком», вовчику, - мовив той, щоб не казати «я знаю».

— Так? Тоді я тобі теж придумаю прізвисько, - той довго не думав, бо це було очевидно, - Кицю.

Від чогось перевертень сильно почервонів. Він не розумів цю реакцію, бо це була констатація факта. Але щось в цьому було…

— Придумай інше.

— І не подумаю, кицю.

— Перестань, - він шарівся сильніше.

Чомусь Дем’яну подобалась така реакція, в нього не було бажання зупинятись.

Тоді котик встав зі свого місця, обґрунтовуючи це тим, що їм залишилось зовсім недовго до хатини відьми і нема чого тут сидіти.

І справді, не пройшло і пів години, як вже виднілась хатинка. Мешкання Марени виділяло лише те, що навкруги не було більше ніяких поселень. Це була чиста і охайна місцина де квітли соняшники. На ганку сидів юнак, той грав собі на сопілці. Помітивши знайоме обличчя, він встав і і підбіг до нього.

— Юрчику! – було відчуття наче це була дитина, юнак мав миловидне обличчя і був навіть нижчий за перевертня.

— Давно не бачились, Левчику, - той погладив його по голові, а потім наче дещо пригадав, - О, уявляєш, тільки зараз зрозумів. Нещодавно я бачив людину схожу на тебе. Тільки він був старшим.

— Щооо? Та ти жартуєш. Де?

— За лісом.

— Ти був аж там?? – здається хлопчик був дуже здивованим.

— Ага.

— І як там?

— Жахливо.

— Я так і знав. Раз ти був так далеко, то в тебе є щось цікаве?

— Ну не знаю, - він робив вигляд наче розмірковував, - Не знаю чи варто тобі розповідати.

— Розкажи-розкажи! Я що хочеш зроблю!

Котик хитро посміхнувся, мабуть цього він і хотів. Він розповів йому про існування «чарівних штук» які називають «машинами» і що воно переміщає людей за допомогою «бензину» і «електрики». Левко на це розсміявся.

— Не може бути! Це ти точно сам придумав!

— Ні! Та і як я міг таке придумати?

Інший подумав, що це в принципі звучить логічно. Тоді він справедливо запитав, що кіт хоче натомість. Леву дали настанову взяти кошик і назбирати грибів та ягід та принести це все в місцину де живе Юра, ще той передав йому букетик, щоб і його переніс туди. Таким чином і з’явились перші кур’єри.

Коли перевертень повернувся до своїх супутників, то прочитав в їхніх очах «що це тільки що було?».

— Що? Ми лісні істоти в перш за все цінуємо знання. Такі ситуації це норма, ти мав це знати, якщо хотів жити з нами, - підколов його той.

— А він?

— Так. Він підмінок. Один з синів відьми. Був ще старший, але він пішов багато років тому.

Поки він це розповідав, вони вже підходили до дверей хатини. Вона впустила їх. Її помешкання багато чого про неї говорило. Було дуже чисто і пахло травами і квітами. Недарма, бо вони заполоняли більшість простору. В неї не було нічого страшного ні сухих голів, ні очних яблук, а тільки трави. Сама Марена була вродливою і на перший погляд молодою дівчиною (насправді ніхто в лісі не знає справжнього її віку, але хтось каже, що вона бачила зародження лісу). Яскраво руде волосся охайно заплетено в косу, а зелені очі дивились на присутніх з викликом і хитринкою.

— Давненько не бачились, котику, - привіталась та, - Знову ти заганяєш мого сина.

— Не розумію про що ти. Я по справі.

Юра спокійно почав пояснювати ситуацію. Він був один з небагатьох, який міг розмовляти з відьмою на рівних і не лякаючись її. Жінка задумливо роздивлялась Дем’яна, так уважно, що йому ставало дуже незручно.

— Я можу це зробити, але якщо ти виконаєш моє прохання, - вона перевела свій погляд на Юрчика.

— Що ти хочеш?

— Все просто, знайди мені мого старшого сина.

Було видно, як у перевертня з спокійного виразу, обличчя переросло в приголомшливе.

— Де я тобі його знайду?

— Думаю він не так вже і далеко. Не сумніваюсь, що Велес проведе тебе або шукайте вовкулаку-чаклуна.

Юра фиркнув, але погодився. Робити більше нема чого. Ще однією умовою Марени було те, що поки кіт шукає, Дем’ян залишається тут, бо їй потрібно вивчити закляття яке наклали на нього. Мисливець не хотів щоб Юрчик залишав його сам на сам з відьмою, та і в принципі щоб той уходив, але йому прийшло змиритись. Перевертень вийшов з хати, треба було встигнути до темна. Він бурчав, не дуже хотів шукати не зрозуміло кого і не зрозуміло де. Кіт знав, що йому потрібно робити. Він робив так постійно. Той прикрив очі і зосередився. За мить в його голові промайнуло тисячі варіацій подій і тоді він міг рушити. Це був доволі хитрий і тяжкий спосіб - заглядати в майбутнє, щоб знайти дорогу, але хороша концентрація і все готово. Юра лише декілька разів зупинявся, щоб подумати. В момент коли той використовував свою силу його очі злегка світились ніжно-блакитним. Він настільки був зосередженим, що забув про пса, який вірно йшов за ним.

Таким чином вони дійшли до місця призначення. Правда Юрчик дуже втомився через цю кількість непотрібної інформації. Це була хатинка серед лісу, вона навіть чимось нагадувала попередню, тут також квітли соняшники. Перевертню пощастило, бо не прийшлось нікого гукати. Біля квітів возився підмінок, якого він вочевидь шукає. Той підійшов до нього і трішки збентежився, коли побачив знайоме обличчя, яке не мало б бути йому знайомим, якби не та мандрівка. Коли Лукаш повернувся до нього, то кіт підмітив, що в того до біса родимок.

— Привіт, - привітався з ними той.

— Мене прислала твоя мама, - одразу перейшов до справи кіт.

Підмінок лише тяжко зітхнув, вертаючись до своїх квітів.

— Ти маєш піти зі мною, - продовжив інший.

— Я не піду. Я вже розмовляв з нею про це тисячу разів. І я казав, що якщо вона продовжить, то я просто перестану приходити. Тож, вибачай.

— Слухай, мені байдуже на ваші сімейні проблеми. Ти маєш піти зі мною, - той потягнув його за руку, - Це дуже важливо!

— Руки геть від мого чоловіка, - почули вони інший твердий голос, той направляв лук прямо на Юрчика і не було сумнівів, що він вистріле і влучить. Навіть пес зметушився.

— Та ви мабуть знущаєтесь… - кіт підняв руки вгору.

— Любий, не треба, - Лукаш підійшов до блондина, - Він не бажає нам зла.

Мартин з недовірою дивився на прийдешніх, а потім зітхнув прибравши зброю.

— Вибачай, - звернувся той до перевертня, - Ти не уявляєш, як часто хтось хоче нашкодити підміннику. Хоча не розумію їх, він же такий милий чого йому шкодити.

Коли хлопець казав останню фразу, то гладив Лукаша по щічці, інший зашарівся від цих дій.

— По-перше, фу, - встряв Юра, - По-друге, мене це не стосується. В-третє, в мене угода з відьмою, я приводжу до неї її старшого сина, а вона допомагає моєму…знайомому.

Парочка переглянулась між собою, а потім відійшли щоб це обговорити. Вони прийшли до висновку, що це міг бути їхній шанс поставити все на свої місця. Врешті-решт може Марена повірить, що наміри Мартина чисті і тверді. Хлопці вирішили погодитись, але блондину стало цікаво:

— А що якщо я скажу «ні»? Що ти будеш робити?

— Я придумаю спосіб вас переконати.

— Стільки зусиль заради якогось «знайомого»? – вирішив підколоти його той.

— Ти що, зараз нападаєш на мене словами? – фиркнув кіт.

— Мені просто цікаво, - пожав плечима той, - Фізично ти мене точно не переможеш.

— Хочеш це перевірити?

— Ми підемо з тобою, - встряв Лукаш, поки не стало пізно, - Зараз ми візьмемо все необхідне. Почекай поки тут.

Підмінок повів свого хлопця до хати, залишаючи невдоволеного кота. Інший фиркнув і мовив їм у слід:

— І хто з них дитя перелесника?

«Життя бентежне», - подумалось псу.

Незабаром вони усі вчетверо вийшли в дорогу. І хоча Юрчик планував мовчати весь час, не міг не поцікавитись:

— Як взагалі людина може бути з лісовою істотею?

— А яка різниця? – відповів питанням Мартин.

— Велика.

— В цьому немає нічого дивного, - м’якше почав пояснювати Лукаш, - Ми просто покохали одне одного і все. Ти теж можеш покохати людину або когось іншого. Не соромся своїх почуттів, це нормально.

— Чому ти подумав, що я чогось соромлюсь?

— Через твою поведінку, - підказав блондин.

— Нормальна в мене поведінка.

Юра фиркнув, вирішивши, що в цей раз точно буде мовчати. Але вже через п’ять хвилин…

— І як ви познайомились?

Мартин трішки всміхнувся і почав розповідати. Це було майже півроку тому. Хлопець гуляв собі в лісі, неподалік від його деревні і їв ягоди, як почув, що хтось дуже гарно грав на сопілці, так вони і зустрілись. Так, як котик проявив цікавість, людина продовжила розповідь. Насправді спочатку Лукаш побоювався його, але через деякий час вони непогано потоваришували, постійно зустрічаючись в лісі. В один день брюнет не прийшов, це збентежило іншого і стривожило. Не дарма. Як виявилось за ними спостерігали і деякі хлопці вирішили «провчити» підміника напавши на нього. Лукаш навіть не противився, наче це було нормою. Мартина тоді це так вкурвило, що він усіх віддубасив. В деревні усі почали засуджувати його. Наче це нормально нападати гуртом на невинне створіння. Тоді він пішов, назвавши усіх жалюгідними наостанок. З тих пір Мартин жив у лісі і ще ні разу про це не пошкодував.

— Тому я намагаюсь не спілкуватись з людьми, - прокоментував кіт, - Вони постійно направляють на мене свій лук.

— Я вже вибачився, - нагадав блондин.

— А що сталось з твоїм знайомим? – поцікавився Лукаш.

— Його перетворили на вовкулаку.

— Кепсько.

— Не бачу в цьому трагедії.

— Не приємно бути тим ким ти не є, - пожав плечима підмінок.

— Або, ти просто вважаєш, що ви могли б бути разом, якби він залишився вовкулакою, - висунув теорію Мартин.

— Маячня, - фиркнув той, - Нема про що розмовляти. Він стане людиною і повернеться до своїх людей, а я повернусь в свій ліс, як і має бути.

Тоді Юра пішов швидше, в цей раз він точно більше не збирався з ними розмовляти. Таким чином вони вернулись до мешкання відьми. Марена вже чекала на них і коли побачила Лукаша, то розтанула. Вона дуже сумувала за ним і обійняла його, думаючи про те, що їхній конфлікт безглуздий.

— Кхм, - нагадав про себе перевертень, - Це все дуже зворушливо. Чесно, я аж тремчу, але в нас була угода.

Марена запевнила його, що усе готово. Їй лише лишилось провести ритуал. Кіт хотів бути присутнім, але вона йому заборонила, йому лишилось лише невдоволено сидіти на ганку. Лев вже повернувся, тому той щасливо розмовляв з братом і його хлопцем. А Юра тим часом думав над словами Мартина і заснув, уткнувшись в м’яке собаче хутро.

Коли він прокинувся вже все було готово. На вулиці не залишилось нікого окрім нього самого, пса і Дем’яна, який сидів поруч, вигляд в нього був травмований. Але вже була ніч, а він досі людина, значить все спрацювало.

— Як ти? – запитав кіт.

— Нормально, мабуть, - знизив плечима той.

— Що вона робила?

— Я не дуже пам’ятаю…

Юра тяжко зітхнув. Треба було не засинати, а прослідити за процесом, картав себе той.

— Мені не спокійно, - поділився з ним Дем’ян, - Все боюсь, що знову перетворюсь.

— Якщо зараз не перетворився, то вже ніколи не перетворишся. Повір, заговор або спрацьовує або ні. Легка наука.

Перевертень встав з місця і розім'явся.

— Пішли, краще заночуємо подалі звідси.

— Дякую тобі, - встав той слідом, навіть якось м’яко усміхаючись, - Я тобі не вірив, але ти дійсно врятував мене.

Юрчику в мить стало соромно за свої думки. Все ж він тільки і робить, що думає про себе. Можливо людині дійсно настільки жахливо було б бути вовкулакою.

Пес спостерігав за ними і думав, що врешті-решт в них все буде добре. Це було цікаво, так спостерігати за усім від першого лиця, але йому вже було час іти. Він відійшов на деяку відстань і вже збирався бігти, як почув знайомий голос:

— Навіть не попрощаєшся, песику? – невдоволено склонив голову на бік кіт.

Собака робила вигляд, що йому дуже шкода.

— Дякую тобі, було дуже весело, - усміхнувся Юра.

Він присів перед ним обіймаючи і трішки погладжуючи, а потім прошепотів на вухо, щоб чув лише він.

— Знайди мого друга – Юкі. Я не знаю в якому він світі зараз, але йому загрожує небезпека. Він занадто емоційний, щоб справитись самотужки.

І поки пес здивовано міркував коли ж його викрили, перевертень цьомнув його в лоба і пішов. На нього чекав Дем’ян, який потихеньку приходив в себе після цих подій.

— Пішли, - підбадьорював його той.

— Не сумуєш?

— Ми ще побачимось, тому ні.

Вони недалеко відійшли від хатини відьми перед тим, як влаштувати привал. Хлопці сіли обпершись об дерево. Дем’ян тривожно дивився на місяць. Здається він не засне. Юрчик помітив, що він став таким тихим після відвідування відьми, йому хотілось відволікти його. Тому він почав заводити розмови на усілякі теми. Невдовзі кіт обрав найліпшу стратегію і розповідав дурні історії з ним і іншими істотами. Мисливець навіть почав іронізувати і підколювати котика. В цілому поруч з ним йому становилось легше морально.

— Якось я зустрів перелесника і…

Перевертень відчув, як інший уткнувся йому в плече, засинаючи. Той усміхнувся трішки зашарівшись і замовк.

На ранок вони нарвали собі ягід на сніданок і пішли далі. Частину дороги вони продовжували розмовляти про дрібниці, а частину комфортно мовчали. Хлопцям б хотілось, щоб шлях був довшим, але врешті-решт кіт помітив, що вони прийшли до його місцини. Юра побачив, що біля дерева стояв кошик з грибами і ягідками, а на них лежав букетик квітів. Котик взяв його і усміхнувся, він подумав, що має якось зберегти дарунок мисливця.

— Тут і розійдемось, - мовив сумно перевертень, хоча він планував тримати голос рівним, - Далі ти знаєш куди іти. А я буду тут, якщо ти захочеш поговорити…

 — Постривай!

Дем’ян очікував від нього чогось подібного, але йому все одно не хотілось ось так розходитись. Він намагався придумати щось таке, щоб побути з ним ще хоча б трішки, а потім здається пригадав дещо, що могло йому допомогти в цьому.

— Пам’ятаєш ти казав, що допоможеш мені за послугу. Ти так і не сказав чого хочеш.

Юра дивився на нього і розмірковував. А чого він хоче? Насправді, тоді він казав це лише, щоб той погодився прогулятись з ним, але зараз його дійсно зачепило це питання. Здається він почав дуже глибоко копатись в собі. Він згадав про ту дивну пару з людини і підміника. Насправді вони виглядали доволі щасливими. А чи зміг би він ось так змінити свій спосіб життя заради когось? Кіт думав доволі довго, а мисливець не підганяв його. Було таке відчуття наче зараз вирішувалась його доля. Тим часом перевертень здається прийшов до якогось висновку в середині себе.

— Ти можеш відмовитись, якщо не захочеш це робити.

— Добре, - але щось йому підказувало, що він не відмовиться.

Юрчик підійшов до нього ближче.

— Поцілуй мене.

Насправді Дем’ян навіть не роздумував, той наклонився до нього м’яко торкаючись його вуст своїми. Котик ще ніколи не цілувався, тому він і подумати не міг наскільки це було приємно. Той обійняв його за шию, коли мисливець пригорнув його за талію. Поцілунок був ніжним і турботливим, навіть якимось невинним і занадто швидко закінчився. Але Юрчику цього було достатньо, щоб в нього неустанно закалатало серце в грудях.

— Не йди, - майже шепотів Дем’ян, - Піди зі мною. Ти так і не розповів мені історію про перелесника.

— Бо ти заснув, - хіхікнув той, а потім вирішив погодитись, - Ну добре лише на декілька годин.

А можливо і назавжди.

 

Деякий час назад, коли хлопці ще спали неподалік від хатинки відьми – пес добіг до свого сховку. Перетворившись на людину, той почав одягатись: штани карго, берци, водолазка, перчатки і усі чорного кольору. Знайшовши рюкзак, той оглянув його вміст, від того, щоб все було на своїх місцях залежало його виживання, а в особливості… Перевертень дістав невеличкий бойовий ніж. Той обперся об дерево і медитативно почав підкидувати його, це завжди заспокоювало. Він розмірковував про ті слова і чим далі думав, тим все починалось складатись. Але пес одночасно хотів і не хотів, щоб усе було так. Занадто жорстокий поворот долі. Від роздумів його відволік ніж, лезо якого почало світитись червоним, наче хтось розкалив його. Чоловік хмикнув і піднявши руку в гору одним рухом розрізав простір і перейшов до іншого виміру. Принаймні зараз він почав розуміти, що або, краще сказати, кого йому потрібно шукати.

Chapter 12: 2 частина. Лондон 1. Справа № 0

Notes:

Ось і він той хвилюючий момент, де я признаюсь, що вводила вас в оману) Мені дуже шкода, але в першій частині імена персонажів були українізовані. Можливо ви здогадались через Юру-Юкі, в принципі, так воно все і працює. Справжні імена є в тегах "персонажі" для зручності, але я дублюю і тут: Дем'ян-Дейв, Мартин-Мікаель (Ел) і лише Лукаш завжди Лукаш :* Всі люблять його, хіба ні?) Читайте і не губіть героїв :**

2017 рік грудень.

Все, що він бачив це пітьма. Юкі не розумів де він, чи коли. Він намагався розплющити свої очі, але від світла в нього паморочилась голова. Той зробив зусилля над собою, щоб встати, але одразу підскользнувся і знову впав. Поглянувши на свою руку і побачивши, що це була кров, перевертень хутчіше встав, від цього його занудило. Давши собі декілька секунд він почав хаотично думати. Реальність полягала в тому, що він очнувся не зрозуміло де з трупом, увесь замаравшись в чужій крові, поруч лежав ніж, мабуть ним і вбили жертву. Юкі було погано, навіть дуже, він зробив висновок, що його мабуть отруїли. Його таки знудило і він продовжив думати. Було очевидно хто це зробив, але для Масао це було б занадто складно, невже вони об’єднались? Яку гру вони замислили? А головне, що усі, бляха, хочуть від нього? Голова гуділа, але одночасно з тим, думок не було взагалі.

Якось оглянувши себе він зрозумів, що був одягнут в якийсь дивний одяг, його особистих речей з ним не було, значить він встиг заховати їх. Треба вшиватись звідси. Він не міг просто сидіти і чекати на поліцію. В нього не було сумнівів, що він нікого не вбивав, але в такому стані він цього не докаже. Але і виходити людиною теж небезпечно. Тому поки не пізно він прийняв рішення перетворитись на кота і піти геть.

Його хитало. Він навіть не помітив, що йшов по набережній Лондона. Починало серіти, а з хмар падав маленький сніжок в перемішку з дощем, який залишить після себе лише неприємний морозець і ніякого відчуття прийдешнього свята. В один момент він навіть впав в Темзу. Вода охопила його, затікаючи в його маленькі легені, котик навіть не противився, давши собі втонути, безсили.

— Кольт, я щось знайшов!

Тим часом декілька детективів копалися в річці. Точніше один копався, інші стояли і палили спостерігаючи за ним. Той, кого назвали Кольтом, був невеличкого зросту і мав миловидне обличчя, через це всі вважали його дитиною, але насправді цьому бідосі вже стукнула тридцятка. Через це його дуже дратувало, коли йому не продавали сіжки. Можливо це його статура, а можливо його стиль, він завжди одягався, як «фрік» і зараз він мав аксесуар - одне накладне ельфійське вушко. Кольт завжди казав, що вони зрозуміють його згодом. Незважаючи на це, всі його поважали. Як і його ліпшого друга Ларрі, який виглядав, як типічний «бугай», він просто був створений з м’язів і виглядав він суворо, наче може зламати будь-яку людину навпіл, але насправді він був булочкою з корицею, який не любив зайвий раз розмовляти.

— Що? – він підійшов до нього ближче.

Грег підняв одною рукою тільце кота і ледь не виронив знову. Взагалі він шукав викрадану прикрасу, трупи це не для нього. Ларрі взяв все в свої руки. Він оглянув кота і зробив висновок:

— Ще живий.

— Мабуть наглотався води, бідний, - Кольт затушив цигарку.

— Гей, ви ж не збираєтесь робити масаж серця коту? – Грег вилазив з води.

— …

— Я в тебе вірю, - підбадьорив свого друга чоловік.

— Ну, щось знайшли? – вони почули глузливий тон поряд.

Мікаель, можна сказати проходив повз, помітивши своїх колег, той не міг не привітатись з ними, тримаючи за повідок свого вірного пса. Хоча його привітання завжди усіх тригеріли. Цікаво чому.

— Йди куди йшов, - нахмурився Кольт.

Блондин відчув неприємний запах цигарок, в нього залоскотало в носі і він почав чехати, той відійшов, засудливо дивлячись на них. Він засуджував усіх, хто палив, не тільки поруч з ним, а в принципі. Йому відкрився повний обзор і той помітив, що вони щось робили з білим тільцем.

— Що взагалі коїться?

— Життя рятуємо. Не видно? Їди вже, в тебе мабуть там двісті тупів чекає, - закотив очі той.

— Триста, - фиркнув той, але все ж таки пішов, він розбереться з тим, коли повітря буде чистіше.

— Бісить.

В цей час, котик почав придавати признаки життя. Він був дуже слабким і не розумів, що коїться, тому одразу заснув.

— Що будемо робити?

— Віднесемо у відділок, - пожав плечима Кольт, - В нас же є Джозі, вона знає що робити.

Ларрі погодився з ним і підняв котика на ручки.

— Гей, а як же намисто…

— Шукай, ми взагалі прийшли посміятись над тобою.

Грег здається засмутився, але повернувся до роботи, незважаючи на холод. Так, він не був гарним і особливо розумним, але був доволі старанним і віданим за це його дуже цінувало керівництво, в особливості права рука комісара.

— Жорстоко, - трішки засудив його Ларрі, коли вони відійшли далі.

Інший трішки пирхнув.

— Просто бісить мене. Наче ніхто не баче, як він стелиться під Августа. Фу.

— О, - той трішки замислився, - Ти ревнуєш.

— Їди вже мовчки…

 

Мікаель Хедерлі вже декілька років стабильно вважався найкращим детективом Скотленд-Ярда і так само стабільно усіх там дратував. Насправді це він відносив до своїх досягнень. Хіба він винен, що там усі, наче сговорились, підлабузнючують комісарові, цього він робити точно не збирався. Але незважаючи на це в нього було найкраще розкриття злочинів і при цьому він все це чудово поєднував з своїм особистим життям.

— Треба купити Стефу морозиво…

В нього був доволі кепський настрій через цей новий труп. Бо, він пообіцяв, що завтра поведе свого сина гуляти в парк і ніщо цьому не завадить. Коли вони прийшли до місця злочину, то там вже працювали відповідні експерти. Приємна жінка звітувала йому, за її словами все це виглядало, як дуже злий жарт, а потім пояснила: хоча кров була свіжою, але тіло вже було мертвим, як тиждень. Особистість загиблого поки не вдалось встановити, а кров взагалі, таке відчуття, що не людська, але все проясниться після аналізу і розтину. Ел наказав своїм підопічним перевірити зниклих безвісті за останні два тижні і розпросити людей вокрузі може хтось щось бачив.

Оглянувши все самостійно, він зробив висновок, що тут дійсно був хтось ще, по характеру безладу цей хтось був дуже наляканим і утік не так давно. Але куди він міг зникнути? Через паніку, жертва «злого жарту», попалась б к першим же патрульним. Тим часом, пес здається зловив слід і повів детектива назад до набережній. Вони пройшли небагато, бо запах урвався біля води. Трішки подумавши і оглянувши усе, Ел прийшов до висновку, що цілком можливо, що той бідосік впав в воду. Той вирішив вернутись до своїх колег, які шукали в річці викрадану коштовність, чи не знаходили вони когось. Але коли вони підійшли до цього місця, то Люцифер знову унюхав слід і трішки різко повів людину вперед.

 

Джозефіну любили усі, навіть ті, які не цікавляться дівчатами в принципі. Можна було сказати, що якби вона попросила запальничку, то вогонь піднесли б десять рук. Її чорне хвилькою волосся падало на тендітні плечі, світло-коричнева шкіра була ідеальною, в цілому вона витрачала багато часу і грошей, щоб так виглядати. Вона розглядувала свій охайний червоний манікюр, бо наразі зробила всю свою роботу. Незважаючи на посаду секретарки дівчину усі поважали, до неї приходили з порадами, а ще з питаннями щодо тваринок. Вона настільки їх розуміла, що хлопці почали пліткувати, що вона розуміла їхню мову. Можливо і так, в неї було чимало таємниць. Тому котика принесли саме її. Жінка була трохи шокована таким пребігом подій.

— Що ви з ним зробили?

— Чому одразу ми? – не зрозумів Кольт і почав драматизувати, - Взагалі-то ми героїчно його врятували від лап неминучої і жорстокої смерті…А ти…ОХ.

Джозі тихо засміялась, їй подобалось проводити час з цією компанією «чудиків», вона забрала тваринку з рук хлопців, поки ті пояснювали, що з ним сталось.

— Ви молодці, правильно все зробили, - чарівно усміхнулась дівчина. – Я попіклуюсь про нього, не хвилюйтесь. До речі, а де Грег?

— Топиться.

Дівчина тяжко зітхнула.

— Я казала, що це жахлива ідея, - покочала головою та, - Цим мають займатись водолази. Він може захворіти, ще в таку жахливу погоду.

Від самої думки о вулиці Джозефіна зщулилась, таке було не для неї. Вона обожнювала ніжне сонечко і тепле море. Треба взяти відпуску і полетіти на острова. Дівчина про це мріє постійно, але їй здається, що якщо вона так зробить, то відділок без неї сгорить, або попливе, або ще щось. Порядок тримався на трьох стовпців: комісар, його права рука і вона. Прибери якусь ламку і зацарить хаос. Інколи вона відчувала себе в дитячому садочку.

— Він же так хоче закрити справу, - закотив очі Кольт.

— Байдуже, все одно керівництво це не схвалить.

— Та зрозумів я, зараз приведу цього додіка.

Коли хлопці пішли, то та зітхнула з полегшенням. Як такий особливий кіт міг попасти їм в руки? Дівчина понесла його до підсобки, зараз йому просто було потрібно добре відпочити. Вона розуміла його, як ніхто інший, бо була такою самою, хіба що чорною гладкою, але теж кішечкою. Насправді цей вид перевертнів доволі рідкий, вони мали дев’ять життів і через це не особливо дорожили життям, вони банально просто не думали про потомство, до того, як не настане останнє дев’яте життя. Джозефіна відчула, що цей кіт пахне дуже дивно, спочатку вона подумала, що той хворий на лікантропію, але потім відкинула ту ідею, це точно була якась хвороба, невідома перевертням до нині. Вона настільки поглинула в свої думки, що не помітила, як до неї підійшов ще хтось. 

— Що це в тебе?

Вінсент Маклауд, комісар Скотланд-Ярда, собственою персоною. Дівчина зойкнула не помітивши його. Чоловік мав каштанового кольору волосся, яке завжди було охайно вкладене, щоб не заважало. Орлинні риси обличчя, густі чорні брова, які майже завжди були складені в незадоволені. В цілому він мав суворий вигляд і був таким і в житті, через що його боялись. Незважаючи на свою злостність, Маклауд був людиною справедливою, тому більшість підлеглих його поважало. Джозефіні пощастило трішки більше, вони були друзями ще з дитинства, але на роботу це не впливало, окрім того, що вони могли спокійно поговорити на перервах. У дівчини було чимало таємниць, як і у більшості представників кошачого виду, одна з яких це те, що вона була закохана в свого керівника, хоча і безвзаємно.

— Хлопці врятували, - м’яко усміхнулась та, показуючи йому котика, - Йому потрібно відпочити.

— Я розумію, - кивнув той, погладівши пухнастика, ці тваринки були його слабкістю, - Назви імена.

— Це компанія Кольта.

— Чомусь так і думав, - поки той чухав кота, тваринка почала потихеньку приходити до тями і цілком справедливо не розуміти де він і навіщо.

— А де Август? Ви зазвичай завжди разом.

— Він зараз зайнятий, готує дуже важливу, але секретну операцію, - думаючи про нього той легко усміхався кутиками губ.

— Розумію, - кивнула та. О, вона розуміла, навіть більше. Незважаючи ні на що вона вболівала за них.

Тим часом, Юкі повністю прийшов до тями, він ще не розібрався ні в чому і якщо чесно йому все ще було погано, але вирішив, що потрібно вшиватись якмога швидше. Скориставшись тим, що на нього тимчасово перестали звертати увагу, той хутчіш виплигнув з дівочих рук і побіг куди очі тільки бачили.

Люцифер привів Ела у відділок. Детектив вирішив, що жертву таки знайшли у воді і відвезли сюди. Він надіявся, що хоча б живим. Від роздумів його відволікло те, що щось маленьке врізалось в нього. Це був білий кіт. Той хитнувся, а потім впав, заснувши. Сьогодні явно не його день. Пес обнюхав його, а потім тикнув лапкою, показуючи, що це він був на місці злочину. Мікаель взяв пухнастика на руки, оглядуючи його, чи немає в нього зовнішних пошкоджень. Потім зітхнув пригортаючи тваринку до себе.

— Ну що за бідосік.

Тоді він розвернувся і пішов додому, забираючи кота до себе. 

 

 

Notes:

Міні фактики:
1. Шип між Вінсентом і Августом називається Мароз
2. Джозефіна це не справжнє ім'я дівчини, навіть я не знаю яке справжнє
3. "компанія Кольта" називається "курілка"

Chapter 13: 2. Не закінченні справи

Мікаель любив повертатись додому. Можна було сказати, що це його улюбленіша частина дня. Інколи дивно це розуміти, враховуючи, як все було інакше лише якийсь рік тому. По дорозі він швидко забіг до магазину, десь тут він попрощався зі своїм псом, той мав свій окремий дім і його робочий день виправдано закінчився. Вони знали один одного вже багато років. Це дружба, яка розпочалась з взаємодопомоги. Хлопці були разом в найгірші часи й бачили не найкращі боки один одного. Але зараз вони минули, можна сказати прийшов омріяний спокій. Мабуть, тому перевертень досі допомагає детективу, хоча не дуже любить довго знаходитись в тілі собаки.

Мікаель любив повертатись додому. Відчинивши двері, той відчув приємний запах кориці з кухні. Той не встиг роззутись, як почув:

— Тато! Тато!

Хлопчик років десяти підбіг до нього й обійняв. Ел м’яко усміхнувся, привітавшись й погладивши того по кучерявому волоссю.

— Ой, що це в тебе за кіт?

Чоловік поставив пакуночки на підлогу і присів перед ним.

— Це дуже-дуже важливий свідок, - прошепотів той, щоб придати своїм словам серйозного значення.

— Свідок? Але ж він кіт, - Стефан недовірливо роздивлявся тваринку.

— Навіть коти можуть ними бути, - дав настанову той, а потім продовжив, - Доглянеш за ним? Це дуже допоможе слідству.

— Якщо так…

Дитина взяла кота до себе, можливо він не дуже повірив про «кота-свідка», але якщо це дійсно для розслідування, то Стеф був тільки щасливим чимось допомогти або прийняти в цьому участь. Він мріє про те, що як виросте буде ловити небезпечних злочинців, як і його батько, а може навіть краще. Тому він віднесеться до цього доручення з усією серйозністю. Поки хлопчина поніс сплячого котика до вітальні, Ел попрямував на кухню, де очікувано був його чоловік. Лукаш в цей час стояв у плити, щось мило готуючи, здається детектив встиг якраз вчасно до вечері, таке не завжди трапляється. Блондин усміхнувся в задоволенні й обійняв того з спини.

— Пахне неймовірно.

Брюнет усміхнувся і вони цьомнулись, привітавшись.

— Я запік «Шарлотку».

— Смачно-смачно, - кивнув той декілька разів, - Я якраз купив морозива.

— А ще ти привів кота? – запитав той, бо чув що вони розмовляли про це в коридорі.

— Так… але він дійсно свідок.

— Ох, він?

— Ага.

— О.

Одна з особливостей цієї пари було те, що вони розуміли одне одного майже без слів. Саме тому, цей, на перший погляд, пустий діалог багато чого їм прояснив. Мікаель поцікавився, як пройшов їхній день, тоді Лукаш розповів, що Стефан сьогодні засмутився, бо йому в школі поставили не високу оцінку через те, що він намалював динозавра з пір’ями. Дитина вважає, що це несправедливо, вчителька мала більше розібратись в темі перш ніж занижувати йому результат. Батьки зійшлись на тому, що Стеф правий. В принципі навіть якщо ні, вони були б на його боці. Вони ті самі батьки, які ледь хмаринки не здували зі своєї дитинки.

Таким чином подружжя поринуло в буденність. Хлопчик поклав котика у себе в кімнаті, він намагався його погодувати й дати тому води, але тваринка досі спала, тому той залишив його з усім там й пішов вечеряти. В цілому їхній вечір проходив в милій сімейній атмосфері, після їжі вони подивились фільм, який обрав Хедерлі-молодший. Звичайно це був якийсь детектив і хоча Елу цього і на роботі вистачає, то той був не проти. Чим би дитя не тішилось. Блондин насолоджувався моментом, майже навіть не звертаючи уваги на екран. Він ніжився в обіймах свого чоловіка і слухав, як Стефан пояснює чому він вважає, що вбивця саме цей персонаж. Їхній син був дуже розумним, розвинутим не по роках. Звичайно батьки тішились цим, але паралельно з цим їх бентежило, що той збирається іти кроками Мікаеля і стати детективом. Враховуючи його характер, то страшно подумати, що з цього вийде. Коли фільм йшов до закінчення, то дитинка вже заснула. Лукаш поніс його на гору, так і не дізнавшись, що той удавав, що спить лише для того, щоб його віднесли.

Все було спокійно. Було звичним. Поки кіт не прокинувся. Юкі виявив себе на м’якому ліжечку. В перший час не хотілось навіть вставати. Звикнувши до темноти, пухнастик вийшов з кімнати, не помітивши хто був поруч. Ні про що не думаючи, той спустився вниз до вітальні, а потім перетворився на людину. Голова боліла досі. Хотілось би якоїсь спеціальної пігулочки для перевертнів, але ця розкіш поки була йому не доступною. Той сів на диван, масажуючи свої скроні, його погляд зачепився за велику прикрашену ялинку. Це що… Різдво?

— Тепер я розумію, що мав на увазі тато.

Чужий, але такий знайомий голос змусив кота здригнутись. Він глянув на хлопчика, який дуже уважно спостерігав за ним. Юкі усвідомлював ситуацію, але водночас ні.

 — Я… я потрапив в пекло? – лише зміг видавити з себе кіт.

— Га? Що? – щиро спантеличився Стефан, - Чому?

— Тут ти… ялинка, і я подумав…

Той намагався виправдатись, але стало гірше, бо дитина здається образилась. Хіба він такий страшний?

— Пробач пробач пробач, - кіт запустив долоні у своє волосся, здається йому потрібен тайм-аут, - Я просто… не можу зараз думати…

Здається перевертень виглядав дуже погано, що інший його пробачив і навіть співчутливо мотнув головою.

— Я принесу тобі води.

— Дякую…

За той час поки дитина ходила за водою, Юкі прикрився ковдрою, бо йому було ніяково залишатись голим перед ним. Він з вдячністю прийняв склянку з холодною водою і коли осушив її зрозумів, що не може напитись. В роті була пустеля Сахара, й щоб не бігати постійно за водою, Стефан повів перевертня на кухню.

— Я можу зробити тобі чаю.

— Тільки, якщо можна, то зелений, - незручно мовив кіт.

Той по-господарськи рився по полицях, правда прийшлось вставати на стільчик через його маленький зріст. Хлопчик дістав банку трав’яного чаю, а потім і пластівці. Поки чай заварювався, Стеф хрумкав їх.

— До речі… - перевертень спостерігав за ним, здогадуючись, що тому не можна так багато їх їсти, - Чому ти не кличеш своїх батьків?

— Навіщо? – було очевидно, що він не збирався цього робити.

Інший не знайшов, що сказати на це. Він взагалі не знав, як поводити себе з ним. Враховуючи, що у своєму світі Юкі… Будь ласка, не треба.

 — Ти мене слухаєш взагалі?

З роздумів його вирвав хлопчачий незадоволений голос.

— Пробач…

Стефан закотив очі, продовжуючи їсти пластівці. Цікаво, як він пояснить їхню пропажу батькам?

— Ти тепер мій свідок.

— Свідок?

— Агась, тепер я буду тебе допитувати.

— Постривай… свідок чого?

— Не знаю, але через це цікавіше, - той поставив пластівці й підійшов ближче, - Це ж пов’язано з вбивством, так? Було багато крові? Скажи, що багато!

Юкі ще більше збентежився. Геть втративши контроль над ситуацією, який не мав з самого початку. А зараз взагалі хотілось просто розплакатись і можливо попросити вибачення.

— Хіба маленький детектив не мав спати?

Обидва машинально повернули голову до джерела звуку. В проході стояло подружжя Хедерлі. Звичайно вони не могли не почути, що творилось внизу. Лукаш хотів прокоментувати ситуацію, але здивовано застиг дивлячись на перевертня. Здається, Юкі таки розплакався.

В цей же час, на іншому кінці Лондона, існувала така собі антикварна лавка. Особливість її в тому, що вона працювала цілодобово, але її господаря можна було побачити лише в темний час доби. Подейкують, що він був вампіром. Що ж вони не брехали. Генрі, як і завжди, стояв за стійкою і поки нікого не було, то розбирався з документами. Своє довге темне волосся він заплів у хвостик, насправді воно йому не заважало, просто у нього інколи був такий настрій. Він переїхав до Британії з Франції не так давно, хоча можливо для когось 70 років це доволі великий часовий період. Багато хто вважав його гарним, настільки багато, що француз втомлювався відмовлятись від побачень. Вампір мав витончені риси обличчя, шкіра була гладенькою, наче зробленою з порцеляни, в цілому він виглядав, як та лялечка, ще й одягався в готичному стилі. Але насправді сам Генрі не любив такі порівняння. Він вважав, що всі перебільшують його вигляд, а одягався він так, бо це нагадувало йому його дитинство. Ну, знаєте, щасливе 18 сторіччя.

Дзвоники на дверях задзвеніли. Вампір любив цей звук. Це означало, що зараз хтось обов’язково щось купить в нього. Одна з улюбленіших речей Генрі – гроші. Йому подобався їхній вигляд і як вони шелестіли в його руках. Можна сказати, його ментальний стан буквально тримався на цифрах його рахунку. Його покупець був перевертнем, той  скептично оглядав все, а потім зупинився поруч з древньою вазою, роблячи вигляд, що йому дуже було цікаво. Вампір вже хотів підійти до нього, щоб запропонувати допомогу, але той його випередив.

 — Кажуть, - почав незнайомець, - Що у вас можна придбати усе.

—  Правильно кажуть, - всміхнувся той, а потім уточнив - Інформація коштує так само як і товар.

— Інформація в наш час переоцінена, - хмикнув той.

— Ну, не скажіть, - пожав плечима Генрі.

Перевертень мотнув головою і вирішив перейти до суті.

— Неважливо. Чи чули ви щось про «катану»?

Незнайомець пильно слідкував за реакцією і в погляді вампіра він побачив більше ніж мав.

— Ви про старий японський меч?

— Він належить перевертням, - дещо обурено мовив той, він цього не планував.

— Ох, - вампір поблажливо посміхнувся, - Це доволі спірно. Якщо ми повернемось до історії створення…

— Мене не хвилюють історії! Він потрібен мені! Негайно! – грубо урвав його той.

Генрі нахмурився. Більше за зміни, він ненавидів, коли його перебивали, особливо, коли той розповідав історію. Адже, він лише хотів зазначити, що цим мечем вперше вбили перевертня і це був вампір. Звичайно це не доказ того, що його створили вампіри, але немає доказів, що це не так. У нього було купа теорій на цей рахунок, якими він міг би безплатно поділитись. Але, як завжди, його не цінували. Той випрямив спину, схрестив руки на спині й мовив.

— Нічим не можу допомогти.

— Брешеш! – незнайомець ледь тримав себе в руках, він змусив себе заспокоїтись, - Заплачу будь-які гроші. Вона потрібна мені!

— Ні, - спокійно відповів той.

— Просто назви ціну!

Вампір наклонився до нього, щоб майже прошепотіти.

— Вам не вистачить грошей, щоб купити мене, месьє. Не втрачайте мій час, інакше у вас з’явиться ще один шрам, - той трішки оголив свої ікла.

Той вилаявся, але зрештою пішов, ледь не стовкнувшись з себе подібним на виході. Так вийшло, що в лавку знову зайшов перевертень, але на відмінну від того, він був бажаним гостем. Хлопець мав воронові риси обличчя, особливо це було помітно, коли той ставав в профіль, а також темні кола під очима через свій ненормований режим сну.

— Расселе, - м’яко усміхнувся Генрі, побачивши його йому стало трішки легше.

— Складний клієнт? – поцікавився той, підійшовши до нього.

Вампір втомлено зітхнув, по ньому завжди було видно, про що той думає. І той завжди так драматично зітхав і сідав на стілець, коли хтось його втомлював.

 — Може кави?

Вони дружили вже досить довго, тому ворон знав, як зарадити в таких випадках. Йому було тільки в радість попіклуватись про нього.

— Ні, - мотнув головою той, - Краще пішли покуримо, якщо ти не зайнятий, звісно.

— Для тебе хоч весь час.

— Ти завжди так говориш, - заусміхався той.

— Справді? – трішки збентежився інший.

— Не думай про це, - вампір вийшов зі стійки, плануючи піти потеревенити з ним за цигаркою.

Notes:

Факт: Шип Рассела з Генрі називається Гера. А ще вони асексуальна пара, враховуйте це :*

Chapter 14: 3. Наближення бурі

Юкі відчував, як сльози котяться по його обличчю, беззупинну. Все це занадто. Він просто маленький котик в тілі людини. Чому він взагалі вирішив, що може з усім справитись? Тоді… в перше… В нього не було вибору. Якби йому дали обирати тоді, він би залюбки краще помер, ніж розпочав цей довгий шлях. Він не має згадувати цей день зараз. Не на часі. Не тоді, коли поруч стільки людей, яких, правда, він би не волів бачити. Це так боляче. Або, це фізичний біль? Інколи важко зрозуміти одразу. Чому останнім часом це трапляється частіше? Та ще і так незручно, коли пігулки бозна-де. Що провокує її? Стрес? Цілком можливо. Він думав про це, лише, щоб не думати про біль, коли не звертаєш уваги на неї, то болить менше, або просто хочеться в це вірити. Юкі не розумів, що коїться поруч з ним. У вухах шум, який змушує зосередитись лише на внутрішньому світі. Якщо описати його, свідомість кота, то це білий нескінчений простір. Його простір. Він дуже ревносно обороняє його. Він хоче бути там самим. Сам на сам зі своїми демонами. Сам на сам зі своїм болем. Тоді було літо. Юкі ненавидить літо.

Коли він прокинувся, то виявив себе на зручному дивані. Той мало пам’ятав що трапилось, але не треба бути детективом, щоб зрозуміти, що він тоді зомлів. Той сів і на нього з лоба впав вологий рушник. Перевертень зітхнув, він подивився у вікно, починало сіріти, приходив світанок. Хотілось піти. Просто втікти й нічого не поясняти. А що його зупиняє? Він не належить цьому світу і цілком нікому нічого не зобов’язаний. Та і той вже робив так. Робить постійно. Тікає і нічого нікому не пояснює. Він вже збирався підводитись, як почув голос, той був не сам.

— І куди ти зібрався? – лагідно поцікавились у нього.

Коли кіт повернувся до джерела звуку, то не здивувався побачивши Лукаша. Чоловік сидів неподалік на кріслі. Очевидно, що піклувався за ним увесь час. Юкі навіть стало трішки соромно, що він змусив їх хвилюватись за нього.

— Я… відпусти мене, будь ласка, - кіт вирішив бути прямолінійним.

— І куди ти підеш?

Чоловік не тиснув на нього, йому дійсно було цікаво – куди ж цей незнайомець може піти в такому стані. Поки той був не притомним, Ел розповів своєму чоловіку суть справи, а потім блондин пішов вкладати сина, який так і не зміг заснути. Зрештою ці двоє заснули в кімнати Стефа, а Лукаш залишився внизу з перевертнем.

Юкі знав куди піде. Точніше уявляв собі. По-перше, йому потрібно знайти свої речі, вони були важливими для нього, а ще випити свої пігулки. А по-друге… воно б мало бути, але поки не було. Кіт полюбляв діяти за ситуацією, розв’язувати проблеми поступово. Єдине, що він розумів – він має обговорити все це зі своєю версією цього світу. Мабуть, він був у собі достатньо довго, бо почув, як до нього звертаються.

 — Ти схожий на мого друга, - дещо сумно додав Лукаш.

Перевертень закляк, ледь не сказавши, що це не схожість, вони буквально варіація однієї й тієї ж людини. Але натомість мовив з тремтінням в голосі:

— Що з ним трапилось?

Він не хотів чути відповідь. Настільки, що йому здалось, що він втратив слух. Що інформація сама прийшла до нього в голову і вона не правдива. Він зник. Перша його думка, що він не встиг. Друга, що треба терміново вшиватись. А третя…

Тоді було літо.

— Можна води?

Юкі походив на живого мерця. Блідіший ніж зазвичай, тонкіший за скелета, ще і дихав через раз. Йому настільки було погано, що той вже не звертав на це уваги, наче це був звичний йому стан. Звичайно чоловік не міг не співчувати йому, той хотів допомогти, щиро хотів і тому не міг і подумати, що кіт мав не дуже добрі наміри. Третьою думкою перевертня було використати наївність і доброту Лукаша. Саме тому, коли той відійшов кіт одразу же підбіг до ближніх дверей і скрився.

Юкі зник з цього світу. Він зник з усіх світів в принципі. Коли він відчиняє двері, то не одразу проходить далі. Посеред світів є ще дещо. Щось що не має назви й означень.  І зараз він був там. Це був пустий білий простір. Не маючи в собі нічого і будучи нескінченим, той жахав і зводив з розуму, але водночас не існував і не мав в собі сенсу. Але кіт знав, що це не правда. Цей простір ховав в собі багато небезпек, наслідки яких той досі відчував.

Перевертень ліг на підлогу. Згадуючи, як вперше потрапив сюди. Він любив це місце. Час тут зупинявся, якщо ти не прив’язуєшся до якогось світу. Тому кіт міг пробути тут роками не постарівши, бо організм також не розвивався й він чи будь-хто, хто б опинився тут, не потребував ні їжі, ні води. В теорії він не мав би відчувати втому, але Юкі відчував. Боже, він так втомився.

Інколи він лежав тут і думав чи є тут хтось окрім нього. Якісь монстри, якась імунна система всесвіту, яка б знищила його, як помилку. Здається він чув про таке в якийсь українській книжці, які були у Лукаша. Але до нього ще ніхто не приходив. Хоча той би не відбивався. Він би залюбки дав себе вбити. Його думки були лише про те, що тоді було літо. І він не знає, що робити далі.

Мені шкода, але я маю повідомити, що…

Перевертень сильніше зщулився, стискаючи свою шкіру на руках ледь не до синців. І чому ці спогади так лізуть йому до голови? Мабуть, це через те, що він був не готовим побачити все це. Цей затишок, все це життя. Яке він теж колись мав. Дійсно. Він наче зазирнув у минуле. Юкі занудило і він намагався тримати все це в собі.

Люди уходять, ми маємо це прийняти.

Та що вони розуміють? Кіт зціпив зуби, навіть зараз він відчув гнів і огиду до тієї персони. Непогане відчуття. Злість надає сил. Той присів намагаючись триматись рівно. Ні, він не може тут просто сидіти. В нього багато справ. Він має знайти свої речі. І нарешті зробити щось зі своїм станом. Зараз він шкодував, що не розбирається в отрутах, як більшість його варіацій. Такий собі білий ворон. Треба попросити допомоги. Точно. Така очевидна річ, але до нього довго доходило.

Ти завжди можеш прийти до мене. Зрештою ти ж маєш поповняти свій запас ліків. Шкода, що я не можу вилікувати тебе, хоча…

Юкі тряснув головою відганяючи той спогад. Ні, до нього він точно не піде. Такий дратівливий, наче якщо він перший, то це ще значить, що найрозумніший. Противно навіть. Перевертень відганяв зайву думку, що поводиться так само і зміг встати. Це вже дуже так непогано. Похваливши себе, він зробив крок. Він не пам’ятав де залишив свої речі, але вирішив довіритись долі. Той прикрив очі, декілька глибоких вдихів. Він намагався очистити свій розум. Всуперіч своєму стану, це було не так вже і складно, бо більшість свого життя він успішно практикує медитації, інакше він би давно вже зійшов з розуму. Простоявши так деякий час, просто дихаючи, той зробив жест рукою і перед ним з’явились металеві двері. Відчинивши їх, то відчув запах дощу.

Кіт виявив себе неподалік Лондонського річкового порту. Краплі дощу дзвінко бились об бетон, а туман при цій полу пітьмі надавав місцині моторошного і містичного вигляду. Так холодно і волого, чудово просто неймовірно. Перевертень невільно глянув у далечінь, водна гладь річки змінювала свій колір від темно-синього до зеленуватого відблиску, скриваючи своє дно від чужих очей. Тремтячи від холоду, Юкі не хотів думати, що було у воді, в цілому він побоювався її й таких краєвидів. Він вирішив, що ліпше сконцентруватись на нагальних проблемах. Шосте відчуття підказувало йому, що він тут не випадковим чином опинився. Сонце тільки підіймалось, треба поспішати, поки люди не заполонили все тут або поки він не вмер від перехолодження.

Перевертень зробив кілька невпевнених кроків, просто щоб не стояти на місці. Бажання піти звідси надихало на те, щоб скоріше усе пригадати. І справді. Віддаляючись від кораблів, той натрапив на декілька металевих споруд. Його оку більше сподобалась та, яка мала сині двері. Зрештою він просто не хотів залишатись на вулиці. Потягнувши за ручку, він не дуже здивувався, коли ті були заперті, але все одно вилаявся. І що йому тепер? Шукати якісь ключі? Якщо це дійсно те, що він шукає, то той мав прорахувати усі варіанти заздалегідь. Думати заважав дощ, який, таке відчуття, наче ставав холодніше, неприємно барабання по макітрі перевертня. Той почув, як хтось йшов сюди, тому він прослизнув у вузький отвір між спорудами, ігноруючи неприємний запах і не чекаючи, як хтось підійде пройшов до кінця. Юкі подумав, що ситуація складається як ніколи погано і йому би не завадило трохи удачі. Той пройшов до кінця, виявивши себе позаду цих споруд. Тут було дуже брудно, його ноги загрузли в цій багнюці й кіт вже починав думати, що кинутись в Темзу непогана ідея. Постоявши так деякий час, він помітив ієрогліфи видряпані на стіні. Хороша новина - він не помилився і дійсно там де йому треба, а погана…

— Ви, мабуть знущаєтесь, - похрипів той, а потім затулив долонями вуста, щоб чхнути якомога тихіше.

Він залишив собі послання, що заховав ключ в землі. Але, мабуть він був не дуже уважним до того, де це робив, бо зараз замість шарів ґрунта була вода. Перевертень сів на коліна, надіючись, що ключ все ще там. Занурюючи руки в густу рідину, той мав надію, що це лише земля. Йому знову пощастило, бо через декілька хвилин щось блимнуло і це не було сміттям. Нарешті. Впевнившись, що нікого не було, той поспішив до дверей.

Юкі зайшов в темне приміщення. Тут тхнуло цвіллю, але попри цьому, той відчув полегшення. Він сів на старий брудний диван, щоб трішки опанувати себе. Перевертень не хотів думати навіщо існує це приміщення, але засмутився, що тут не тепло. Кіт знайшов якусь більш менш чисту ганчірку й обтерся нею, не фонтан, але краще ніж нічого. Знаючи себе, той почав шукати сховок зі своїми речами й доволі швидко знайшов. Він зітхнув з полегшенням, коли все було на місці й додачу змінна одежа. Колись йому мало пощастити, так? Одягнувши на себе темний спортивний костюм і кросівки, той почав відчувати себе людиною. Закутавшись у свій тренч наче в ковдру, той обійнявши себе сидів так деякий час. Зрештою він зміг виповнити те, що сам собі поставив. Це значить, що все добре, так? Він тримається і може сам з усім справитись. Прийнявши свої пігулки, кіт починав думати, що йому робити далі. Він занадто повірив в себе і тому вже не дуже хотів просити по допомогу. Йому хотілось піти звідси, але той прийняв, неочікувано, правильне рішення – перечекати, поки дощ не закінчиться. Запершись зсередини, кіт ліг на скрипучий диван і невдовзі заснув.

Дощ ставав все інтенсивніше. Він барабанив бо дахам, заколисоючи мешканців міста під свої мелодії, вступаючи в танок з неприємним вітром. Жінка сиділа на кухні дивлячись на це чудо природи. Вона пила ароматну каву, думаючи про те, що не мала б ставати так рано заради цього. В чому проблема поговорити про це пізніше? Вхідні двері шумно відчинились. На поріг зайшов мокрий і злий Масао. Понад усе він ненавидів, коли щось йшло не так, як він хотів. В принципі, азієць постійно суперечив сам собі й Еріка не дуже розуміла, що він хоче і чого добивається, але вирішала терпіти його вибрики, поки він буде корисним їй.

Чоловік пройшов на кухню і вкравши каву у дівчини, сів на стілець.

— Бачу зустріч пройшла, як треба, - не могла не поіронізувати азійка.

— Стулися, - пригрозив той, дивлячись на неї так, наче це вона винна в усіх його негараздах.

Еріка тяжко зітхнула, поклала ногу на ногу і прислонилась до стіни. Погодившись на співпрацю вона і не здогадувалась наскільки це буде важко. Змій нагадував їй неврівноважену дитину якій дали зброю. Якби не її скрутне становище, то вона б переосмислила їхні відносини.

— Катана у цього вампіра, - зрештою почав обговорення перевертень.

— Було б непогано, якби ти нарешті пояснив чому вона нам так потрібна.

Масао закотив очі, немов думаючи про те, що люди такі тупі та недосвідчені. Тоді він дуже токсично почав пояснювати. У світах існує багато магічних предметів – артефактів. Зазвичай вони мають назву, але той який їм потрібен такої немає, тому його кличуть просто «мечем» або «катаною». Мабуть, перевертень або вампір (досі існують суперечки з цього приводу), який створив його не мав фантазії. За зовнішнім виглядом катана не відрізнялась від інших, але вона мала в собі велику силу – забирати здібності інших, як правило жертва клинка від цього не виживала.

— Постривай, - урвала його дівчина, - Якщо я правильно розумію, то ця штука має таку силу, що за неї війни можна влаштовувати, а вона тихо-мирно лежить собі в рандомній лавці у рандомного вампіра? Це як?

— Сама в нього запитай, - ще дужче роздратувався змій, - Вона потрібна мені. З її допомогою, я зможу повернути силу, яка ітак мала належати мені.

Еріка замислено дивилась, як дощ створював калюжі за вікном. Найменше їй хотілось влазити в ці розборки двох неврівноважених чоловіків. Дівчина настільки поглинула у свої переживання, що і не помітила, як інший знову звертався до неї.

— Ця твоя отрута, наскільки вона нашкодила йому?

Чоловік пильно вдивлявся в ці витончені дівочі риси обличчя, здавалось він вловлював кожен її рух і те, як вона тиснула своїми тендітними плечима теж.

— Якби він був людиною, то помер би на місці.

— В тебе ще залишилась вона?

На це дівчина хитро посміхнулась йому і відібравши назад каву допила її.  

Notes:

Надіюсь хтось чекав тт

Chapter 15: 4. Сенс життя

Дощ почав потихеньку вщухати лише к середині дня. Еріка крокувала по калюжах і від цього неприємно щулилась у своєму тоненькому дощовику. Вона розмірковувала про те, що має зараз зробити. Було доволі важко встигнути за подіями які й не збирались закінчуватись, а навпаки набирали обертів. Але зрештою, шляхом спроб і помилок, жінка змогла вибудувати стратегію своєї поведінки. Еріка настільки занурилась в повторення свого плану, що і не помітила, як стикнулась з якимось чоловіком, який, мабуть, вигулював свого пса з дитиною. Що ж не пощастило йому, якби не справа азійка ніколи б не вийшла з дому в таку погоду.

Інколи їй хотілось, щоб її запитали: «Гей, а як це бути в іншому світі?». Вона відповіла б, що непросто, лише для того, щоб не насидати на вуха видуманому інтерв’юеру. Це було поза межами розуміння для звичайної людини. Хм, згадати ще коли і як це все почалось…

Невідома країна, невідомий рік і невідомі координати. Велич космосу завжди заворожувала. Розуміння того скільки процесів трапляється в цю ж секунду, поки ми просто робимо буденні справи, лякає і змушує замислитись над тим наскільки наше існування важливе. Людству завжди кортіло впихнути свого носа в процеси всесвіту. І зараз їм це вдалось. Стільки років праці й нарешті! Запуск першої космічної станції в глибини космосу. Весь світ шаленіє від цього. В інтернеті про це тільки й говорять, навіть створюють меми. Звичайно не усі в захваті від цього, але дехто зі звичайного критикування перейшов до дій.

Проводився дуже жорсткий відбір учасників космічної кампанії. Протягом багатьох років їх навчали та тестували в тяжких умовах. Не усі витримали це, тому з перших кандидатів залишилась лише половина. Золота половина людства, як нарікали їх ЗМІ. Серед них була й Еріка, хоча і її мета була не благородною на відміну від інших. Дівчина мала надзвичайну підготовку, тому  не хвилювалась з приводу того чи вдасться їй пробратись туди. Як вже і було згадано - не усі розділяли захвату від втручання людства в таємниці всесвіту. Існували різні причини цих настроїв, але все це зводилось до двох основних: релігійна – через те, що їхня віра заперечувала втручання в «шляхи Господні», деякі занадто активні представники цього руху виходили на демонстрації й в не дуже лагідній манері доносили свою думку про те, що вони всі помруть в тяжких муках за богохульство; впливова – мабуть, найочевидніша, більшість не вірила в успіх цього проєкту в його зародках і коли він вдався, то цілком зрозуміло, що багато хто намагався влізти в промені слави, приписуючи собі уявні досягнення, а дехто навпаки вирішив діяти радикально…

Еріка пам’ятала це хвилювання в грудях, коли вона вперше вступила на металеву підлогу космічної станції, знаючи, що невдовзі вони будуть занадто далеко від Землі в місці де навкруги пустота і більше нікого і нічого. Дівчина не вірила в те, що існують прибульці, їй більше віриться, що все мертве і вони самі пливуть в цій нескінченності. Брюнетка жила в бідності стільки себе пам’ятала. Батьки не могли адекватно забезпечити її життя і їй приходилось з ранніх років працювати на різних брудних роботах, щоб хоча б якось забезпечити себе. Зрештою більшим захопленням її життя були бойові мистецтва, вона віддавала всі зароблені гроші на те, щоб далі розвиватись в цій сфері. Але навіть це не вберегло її від поганої компанії, яка призвела до її нової постійної роботи й навіть до викидня…

Вже бувши в космосі вона подумки проговорювала свій план дій, як і завжди, це допомагало зосередитись. Вона мала зробити свою роботу правильно і без фокусів, бо це стосувалось не тільки грошей, а і її життя. За планом дівчина мала прожити декілька днів звичайною робітницею, не виділятись і бути люб’язною до колективу, а вже потім робити невеличкі диверсії, які мали привести до повного знищення екіпажу. Так, Еріка займала бік «поганих хлопців». Настав час про це дізнатись.

Сутність їхньої космічної місії в тому, щоб зібрати якомога більше даних й заразом з цим перевірити чи зможе «штучне суспільство» вижити в космосі, наче в кіно. З іншого боку це все звучить, як доволі жорстокий експеримент над людьми, але без ризику важко прорватись вперед. В перші дні панувала піднесена атмосфера. Після стількох років підготовки нарешті вони досягли своєї мети. Тому з такою радістю і захватом виконували свою роботу. Все було чудово. До першої проблеми.

На початку ніхто не міг запідозрити, що це все сплановано, було легше не звертати на це потрібної уваги. І так раптово космос став таким ворожим. Ніхто не міг подумати у що все виллється. Комфортна атмосфера зійшла на ні. Більшість стурбована щодо своєї безпеки. Після декілька смертей команда прийшла до висновку, що серед них є зрадник або ж зрадники, але вони так і не змогли дізнатись хто стоїть за цим усім. Це негативно впливало на психологічний стан загалу, через це і той факт, що не було тієї людини яка могла б усіх згуртувати. До того ж через тиск багато інших стало робити погані вчинки. Омріяна утопія за такий короткий проміжок часу перетворилась на антиутопію.

Наразі Еріка готувалась до завершального етапу свого плану й не могла не хвилюватись за своє життя, бо якщо щось піде не так вона або помре, або назавжди застрягне серед пустоти. Від роздумів її відвернули голоси, та зачаїлась підслуховуючи.

— Що ми тут робимо?

Вона почула незнайомий незадоволений голос і вирішала підгледіти, що тут відбувається, але не повірила своїм очам. Дівчина побачила високого чоловіка азійської зовнішності, але він був не сам. Поруч з ним був низького зросту хлопець волосся якого було білосніжного кольору. Це неможливо. Як вони могли пробратись сюди? Це космос, а не бісовий парк розваг. Еріка продовжила спостереження.

— Тобі не обов’язково постійно ходити за мною, Масао.

Вони знаходились на оглядовому майданчику. Хлопчина припік поглядом на вигляд за захисним склом, яке показувало чудеса всесвіту – пурпурна туманність ховала в собі суміш жовтих і блакитних кольорів. Від цього навіть дихання призупиняється.

— Я б не ходив, якби ти інформував мене про свої плани, - буркнув той.

— Мені подобається удавати, що тебе не існує, - зітхнув інший, відмахнувшись від нього - Йди погуляй, зайві розмови з тобою діють мені на нерви. Тільки нічого тут не поламай, інакше залишися сам.

Азієць вилаявся і пішов кудись в інший бік. А тим часом хлопець сів на підлогу продовжуючи тихо мирно спостерігати за зірками та планетами. Дивлячись на все це, він ні про що не думав. Коли ти бачиш щось настільки величне, то всі твої думки і ти сам здаєшся таким маленьким, що навіть ніякі думки не лізуть в голову. Блакитноокий цього і хотів. Знайти спосіб забутись і визволити свої думки, а коли ти буквально маєш силу володіння простором, то це не така вже і велика проблема, головне, щоб інші не заважали.

Еріка поспостерігала за ним деякий час, а коли зрозуміла, що він просто незворушно сидить, намагалась продовжувати свою справу. При звичайних обставинах вона мала повідомити про них, але зараз на станції дійсно було гаряче, щоб ще думати про це. Неважливо що це за люди, але вони прибули в край невдалий час. Вона лише трохи шкодувала, що не прослідкувала за іншим. Занадто розгубилась через ці раптові події. Еріка пробила в космосі достатньо часу, але все одно ні на секунду не повірила в існування прибульців, а зараз… Все якось дивно. Попри це процес вже незворотній. Сьогодні все мало померти.

Остання частина плану полягала в тому, щоб поступово позбути станцію кисню. Доволі підступний і страшний кінець. На цей випадок дівчина мала свої шляхи відступу і запасний кисень. Але, відверто кажучи, вона не дуже вірила в надійність всього цього. Хоча Еріка сама створила таку атмосферу, але вона подіяла і на її стан. Їй почало здаватись, що замовник не збирається платити, просто намагається злити її, а можливо йому навіть заплатили за це. Розбираючись в цій системі дівчину осягнула одна ідея і вона знову спрямувала свій погляд на незнайомого хлопчину, який спостерігав за зірками.

Юкі прокидається саме вчасно. Дощ нарешті перестав тероризувати нещасний Лондон. Перевертень встає з дивана, відчуваючи, як болить усе його тіло після цього сну. Він відчуває себе не дуже відпочилим і через це важко зітхає. Хоча і не надіявся на це. Коту хотілось скоріше піти звідси, щось йому підказувало, що хтось може знайти його тут. Визираючи з-за дверей впевнившись, що нікого немає той пішов звідси. Насправді перевертень не до кінця розумів, що йому треба робити далі. Якщо чесно, він поняття не мав, як може протидіяти Масао і його плану, сутність якого він навіть не знає.

Ну ж бо. Запитайте. За стільки часу тобі навіть не спало на думку запитати про це?

 «— Я пропоную тобі угоду»

Юкі неприємно щулиться ідучи по вологим вулицям, він намагається знову повторити минулий трюк – довіритись Всесвіту. Нехай воно веде його й можливо той знайде те, що шукає, якщо, дійсно, не пошкодує про це. Вже давно перевертень розгубився в собі й насправді не знає, як зібрати себе назад. Чи правильні його вчинки. Або ж як це бути правильним.

«—Я згоден. Але лише на своїх умовах»

 

Невідомий світ. Невідомий час. Минуле.

Приємне сонце визирало з-поміж хмар освітлюючи й зігріваючи вуличні столики кав’ярні. Юкі якраз сидів за одним з них нервово попиваючи  гарячий шоколад, але він не дуже смакував йому, занадто солодкий як для нього. Він був не сам. Поруч з ним сидів дещо розслаблений Масао, той читав місцеву газету попиваючи каву. 

— Цей світ до біса нудний, - зрештою не витримує кіт, - Чому ти не можеш скоріше закінчити свої справи?

— Якби ти глибше дивився на це місце, то зрозумів би його значення.

Інший закотив очі, знову відпиваючи неприємний напій.

— Якби тут ходили динозаври або ж світом панували дельфіни, то я б подумав про його значення.

 — Інколи я забуваю про твою недалекість.

Запанувала мовчанка. В ході якої хлопці допили свої напої. Кожен думав щось про своє і кожен хотів би побути на самоті, але через деякі причини вони не могли цього зробити.

— Знаєш, - почав Юкі, - Мені байдуже що ти тут робиш, щось не дуже хороше це точно, але я просто хочу піти далі.

— Ти ніколи й не цікавився, - легко додав той, стискаючи плечима, а потім хитро всміхнувся, глузуючи, - Що, боїшся, що через це не зможеш нормально спати?

Той фиркнув закотивши очі.

— Твоє его дратує. Компенсуєш?

Азієць проігнорував цей випад у свій бік, продовжуючи читати газету, наче вона розкриє таємниці всесвіту. Зрештою, кіт не витримав і встав, йому було не просто нудно, цей світ дуже нагадував йому свій рідний, через що в нього, здається, почалась алергія або це все гарячий шоколад вгадати було важко.

— До речі, щодо твого дру-

— Я їду, - перебив його той, відчуваючи, як змій палить його поглядом, - Повернусь за тобою пізніше.

— Не сумніваюсь.

Юкі досі мандрував річковим портом, хлюпаючи кросівками по калюжах, він думав про минуле і поки не помітив, що заблукав. Дійсно він ніколи й не цікавився намірами свого супутника, можливо через нього усі світи в небезпеці. Щось засмоктало під ложечкою. Було так зручно не думати про це, а зараз змій хоче вбити його. Хоча кіт знав, що рано чи пізно це станеться. Вони з самого початку були в натягнутих відносинах. Чи шкодує він про їхній союз? Дідько, так. Юкі визнає, що це було помилкою, але тоді… він був трохи не в собі.

З роздумів його виводить той факт, що він нарешті помітив, що заблукав. Він озирнувся навколо і видовище його налякало. Той одразу же згадав усі фільми й аніме про мафіозі, які вбивали своїх жертв в подібних місцях. Не хотілось наткнутись на когось подібного. Перевертень зупиняється, щоб трішки подумати куди іти далі. Але потім він відчуває до біса знайомий запах і сморід. Від страху його тіло паралізувало. Це було наче в слоумо. Юкі повертає голову і бачить труп, який вже роз’їдають щури. Його тіло.

Відчуваючи тремтіння в усьому тілі він робить крок вперед, а потім падає на коліна. Його вуста безшумно рухаються, поки сльози котяться по обличчю. Він підіймає біле котяче тільце і притискає до себе, попри стадію розкладання й страшенний сморід, через який того знудило декілька разів. Як же легко було сховати його труп, адже на кота ніхто не зверне уваги, а якщо і зверне, то просто викине, як зіпсовану іграшку. Юкі оплакував його і просив вибачення, наче той винен, що всесвіт був не дуже люб’язним до його версії цього світу. Попри те, що крик який стояв в окрузі, був його.

Chapter 16: 5. В тому, що його не існує

Після того, як Юра вирішив жити з людиною, минуло не так багато часу, але для котика наче вічність. Було доволі важко звикнути до оселі й до людей. Хоча він бачив їх не так часто, через те, що хата Дем’яна знаходиться на відшибі від деревні, але все одно не міг звикнути до них. А вони мали б мати питання до нього, але не мали, через деякі «фокуси» перевертня, які поясняти той відмовляється.

Зрештою, Юрчик не міг не принести з собою частину лісу. Мешкання заполонили запашні пахощі різних трав та і сама по собі хата стала зеленішою. Інколи кіт міг зникати в лісі на декілька днів. В цей час Дем’ян помічав наскільки в хатині стало багато самого Юри, але водночас так мало. Скільки б мисливець не ходив лісом, але все одно не зустрічав свого котика, а потім той повертався, приносив щось неймовірно чудне і був таким ніжним, що людина ніяк не могла ображатись на нього. Тому Дем’яну прийшлось просто змиритись з такою потребою його коханця, хоча вони й чимало проводили часу разом в лісі.

Сьогодні Юра вирішив залишитись вдома, поки його хлопець полював в лісі, просто в нього було таке відчуття, що не варто кудись ходити. Хоча йому було дещо нудно самому в хатині. Кіт сидів на підлозі й старанно заплітав кіски з довгої трави, ось таке химерне заняття він собі придумав. Аж раптом той почув, як відчиняються двері й хтось грубо тягне його на себе, а вже потім вони зникають. Перевертень встиг лише налякано пискнути та зажмуритись. Відкривши очі він знову побачив невідомі пейзажі, а його голі ступні ступали по неприємному асфальту.

— Якого Морока!

Він обернувся, щоб видати злісну тираду, але відсахнувся побачивши в якому стані знаходився Юкі, той був увесь в багнюці й від нього не виносимо тхнуло зіпсованим м’ясом. Він пив якусь коричневу рідину й морщився дивлячись на дерево. По шкірі Юри пройшовся морозець, коли той збагнув кого він закопав там. Що тут бляха взагалі коїться?

— Я забрав тебе на похорони! - мовив Юкі піднімаючи руки, а потім сів на брудну землю, - Або це вже поминки? Не знаю.

Інший важко зітхнув, але все ж сів поруч, дивлячись на місце поховання. Хоча вони ніколи не зустрічали третього, але його присутність відчувалась занадто сильно. Вона пекла, наче засуджувала те, що ці двоє на його землі. Він помер, але був тут господарем.

— Будеш? – невпевнено мовив інший, протягаючи пляшку.

— Фу, ні, - скривився той, - Де ти взагалі це знайшов?

— Я крадій, - занадто спокійно мовив Юкі відпиваючи ще пекучої рідини, він насилу стримував сльози.

— Ти ж розумієш, що тут немає твоєї провини. Він мав померти, така його доля.

— Доля? – істерично хихотнув той, вже не стримуючись - Я знайшов його… самого... його їли щури! Уявляєш? А ти кажеш… кажеш, що така в нього доля? Тоді… який сенс боротись, якщо зрештою ми всі помремо?

Кіт впустив пляшку з рук, занурюючи свої долоні у своє біле пухнасте волосся, його хватка була настільки міцною, що здавалось, що він збирається його вирвати. Інший же чекав, коли той дасть волю своїм почуттям. Можливо той виразився не дуже коректно, але він завжди був прямолінійним й впевнений, що його правильно зрозуміли, просто його версія зараз не в собі.

— Сенсу немає, - зробив висновок Юкі сам, - І ніколи не було…

— Ти все сприймаєш занадто близько до серця.

— Можливо, - тиснув плечима той, намагаючись намацати пляшку, яка випала, але коли він її підняв, то розчаровано зітхнув, бо її вміст увесь вбрався в землю, - Просто… його смерть така несправедлива! Це…

Перевертень важко зітхнув, намагаючись стримувати напади істерики й мати змогу продовжити свою думку.

— Це змусило мене замислитись і про свою долю. Стільки всього бажає мені смерті… Навіть якщо я справлюсь з усім цим, то все одно рано чи пізно помру. І що залишиться від мене? Мене також з’їдять щури? Ніхто не поховає мене, не… бляха… - той агресивно витирав свої сльози рукавом і зробив паузу, щоб перевести дух, зрештою здався - Думаю ти розумієш про що я.

Юра поки не відповів на це. Насправді йому було важко зрозуміти почуття іншого себе і чому йому так це важливо. Хоча це зізнання породило спогади, які були глибоко сховані всередині самого кота.

« — А чому люди так не люблять смерть?

Перевертень сидів на гілці дерева, спостерігаючи за похоронами. Ці люди мали звичай спалювати тіла, за цим доволі цікаво спостерігати, хоча інші такі сумні й той не розумів чому. На його запитання той почув глибокий тихий сміх, наче сам ліс порахував його кумедним.

— Маленьке кмітливе кошеня, - щось лагідно погладило його по голові, а голос продовжив мовити звідусіль, - Смерть забирає в них близьких і їх самих. Смерть забирає спогади та згадки. Люди бояться, що про них забудуть, наче їхнє існування не мало сенсу.

— Все одно не розумію, - поморщило носа кошеня, - Якщо смерть така погана, чому вони просто не перестануть помирати?

На це він почув сильніший сміх і вітер, який засвистів у вухах.»

Страшно подумати скільки з того часу пройшло років. Звичайно Юра вже розуміє процеси та причини смерті, він знає, як це коли губиш когось значущого для себе, але йому ніколи не зрозуміти відчуття страху, коли ти втрачаєш себе. Всупереч цьому він точно знав, що мав відповісти:

 — Якщо тобі стане легше, то я можу тебе поховати. Ти тільки обов’язково прийди до мене, коли відчуєш, що час прийшов і я все влаштую. Можу навіть квіточки посадити, які тобі подобаються?

У відповідь кіт почув сміх. Не істеричний, а цілком собі щирий і дзвінкий. Юкі сміявся так, наче нічого смішнішого в житті не чув, а потім трохи посміхнувся.

— Дякую тобі. Мені сподобаються ті, які й тобі.

Перевертень поклав свою голову на плече Юри, йому стало трохи легше. Він настільки звик до компанії самого себе, що не бачить в цьому нічого дивного. Скільки б він не зустрічав їх (себе), то завжди впевнювався, що всі вони такі різні, але і такі однакові. Можливо це все его, але йому було дуже комфортно з собою, особливо коли вони не намагались його вбити. Різні випадки були. Мабуть, він дійсно божевільний.

— Що ти будеш робити далі?

— Я не знаю… поверну тебе додому, а потім… не знаю…

— Ти дурень.

— Ну дякую… а я вже подумав, що ти милий…

Юрчик закотив очі, а потім сів боком до нього, щоб тримати зоровий контакт і, мабуть, для того, що впевнитись, що його почують, бо в нього були сумніви щодо цього.

— А як же він? – мотнув головою на дерево той.

— Що?

— Ти дійсно не розумієш?

— Що? – перепитав він з нотками претензії.

— Гаразд. Мені прийдеться бути голосом розуму.

Юра вирішив діяти радикально. Він добряче знав характер свого друга і його стан зараз, м’яко кажучи, був доволі неврівноваженим, а коту було важливо, щоб той все зрозумів і не розпсихувався, сам він все виправити не зможе. Той взяв в долоні щочки іншого не даючи йому і шансу аби відвернутись.

— М’яко кажучи, ти все зіпсував.

— Це було м’яко…? – пробубнив той, але йому буквально закрили рота своїми ж щічками, тепер Юкі був схожий на качку.

— Не перебивай. Знаєш, я не знаю, як працюють інші світи та тому подібне, але мені здається, що ти теж нічого в цьому не тямиш… - Юрчик тактично вщипнув іншого, щоб той не перебив його, - Але ти трохи змінив історію тут і я не знаю чи це правильно. Як я вже сказав померти було його долею, але він не просто помер, його вбили. Розумієш різницю? Хтось мав його знайти, але не ти. Цей хтось мав би дізнатись про вбивцю й усе таке. А тепер він тут і ніхто навіть не зможе поплакати за ним.

В очах Юкі блиснуло розуміння, а потім трохи збентеженості й страху.

— Що… що тепер робити?

Юра відпустив його зі свого полону і трохи підтримуючи усміхнувся.

— Я радий, що ти розумієш. І я вже придумав, як виправити цю ситуацію.

Юкі дивився на нього з надією, як же давно він хотів, щоб хтось нарешті сказав йому що робити. Коту було дійсно важко розбиратись з усім самотужки, але признатись в цьому було важко й місцями недоречно. Юрчик запропонував привести когось сюди, щоб показати тіло, але інший категорично відмовився. Шляхом дискусії вони вирішили передати записку де б все пояснили й залишити стародавній знак для розпізнавання. Але коли вони закінчили, то перевертень з лісу вирішив дещо перевірити.

— Або ми можемо цього не робити.

— Тобто? – не зрозумів кіт, який старанно перемальовував розпізнавальний знак з дерева на папір.

 — Чи не ти хотів зайняти чуже місце, м?

— Я? – здивувався той.

Юра нетерпляче вигнув брову і трохи закотив очі. Тоді інший пригадав його мандрівку в той світ куди випадково притягнув і свого друга. Тому стало навіть трохи соромно зі своєї непостійної поведінки. Яке взагалі враження він залишає після себе? Юкі вже ні в чому невпевнений. Важко жити без конкретної цілі та мети.

— Насправді, - тяжко зітхнув той, чухаючи макітру, - Мене трохи перемикає. В один час я дійсно хочу зайняти місце іншого і жити його життя. А в інший хочу заритись в глибині космосу і ніколи їх більше не бачити. Зараз я хочу саме друге.

— Гаразд, дурнику, - інший встав, а потім потягнув того за собою, - Нам ще треба багато чого зробити, а ти ледь дихаєш.

— Просто… мене трохи отруїли…

— Тебе ЩО?… Оххх, Велесе, я тебе ненавиджу.

— А я тебе люблю…

— Пішли вже! Ти хоча б знаєш куди іти?

— Здається…

 

Джозефіна мала пречудовий настрій, навіть незважаючи на те, що їй сьогодні нахамили на дорозі й відпустили в її бік декілька сексистських жартів. Річ у тім, що дівчина вміла успішно обстраговуватись від ситуацій. Навіщо звертати увагу на інших і псувати собі настрій. До того ж невдовзі Різдво, а кішка дуже любила це свято і вихідні, який він приносив. Як тільки вона дібралась до свого робочого місця, то майже одразу не залишилась без уваги. Джозі навіть не встигла розкласти свої речі, як до її столу підійшов Кольт, в цей раз він причепив на себе саморобну сережку, яка ниткою падала на його плече.

— Привіт, люба, - привітався той.

— Які ми ніжні з самого ранку, - посміхнулась та, вмикаючи комп’ютер, - Чого тобі?

— Яка ти, - надувся хлопець, відпиваючи своєї кави, - Я завжди такий. Добрий, милий, сексі Кольт.

Дівчина підняла брови зі скептицизмом дивлячись на іншого, що той здався.

— Ну гаразд, - почав той, - Я просто подумав, а якщо мені завести крокодила?

Джозефіна не стрималась і захихотіла, а потім їй спало на думку, що він не жартує, тому вона подумала, як би м’якіше пояснити йому.

— Слухай… не хочу здатись грубою, але ти живеш в маленькій квартирі в центрі Лондона і спиш на матраці.

— Гей, не розкривай мої інтимні подробиці!

Кішка усміхалась вже думаючи, що запропонувати йому натомість і врятувати уявного крокодила, але їй не прийшлось, бо на горизонті замайоріла перспектива попрацювати. Кольт успішно відійшов у бік поки керівництво не було занадто близько. Зазвичай, йому або накидують роботи або відчитують за поведінку, краще б частіше хвалили…

Август був тендітним хлопчиною, з об'ємними кучерями, рум'яними щічками трохи присипаними веснянками, і дещо наївними очима кольору бурштину. Він завжди виглядав дуже охайно, носив класичні костюми об'ємного крою, або м'які вільні светри, якщо було холодно. А ще від нього завжди приємно пахло якимось не дешевим парфумом, що завжди привертало увагу й викликало компліменти. В додачу, він носив окуляри. Хлопець був дуже працьовитим, й ідеально виконував свою роботу, на нього завжди можна було покластися. Коли він занадто захоплювався розмовою, можна було помітити його французький акцент — його батьки були французами. У вільний від роботи час його можна було застукати за книгою, або за невеликим блокнотом, в якому він писав вручну щось відоме лише йому. Август підійшов до Джозефіни з наміром дати їй одне дуже важливе завдання. Вони чудово ладнали між собою, хоча все це не заходило за робочі рамки. Все як і має бути. З ким вона дійсно в близьких відносинах так це з його домашнім улюбленцем – тхором Лакі. Хоча він дійсно лише маленька тваринка, але з ним було цікавіше розмовляти ніж з деякими хлопцями з сайту знайомств.

Справа була дещо делікатною. Незалежна іноземна журналістка збирається писати статтю про роботу Скотленд-Ярда й отримавши усі потрібні дозволи на це, вона мала б вже прибути в країну. Потрібно лише супроводжувати її, виступати в ролі гіда і слідкувати за тим, щоб не були розкриті якісь державні таємниці.

— Я б зробив це сам, - ввів далі Август, - Але в неї була одна умова, щоб її супроводжувала жінка.

— Я розумію, не хвилюйся, я все зроблю, - обнадійливо усміхнулась та.

— Дякую, - вернув той їй усмішку і перед тим, як піти залишив дівчині деякі документи.

Коли Джозі залишалась сама, вона взяла ці папери, щоб дослідити їх. Як вона і думала це була особиста справа цієї журналістки:

Ім’я: Ідзумі

Призвіще: Сато

Вік: 32 роки

Національність: японка

Далі були описані її здобутки в навчанні й звичайно її професійної діяльності. Цей абзац був достатньо великим в порівнянні з іншими. Жінка встигла побувати в багатьох містах і написати безліч репортажей, але Джозі поки не сильно вчитувалась в це її уваги привернула прикріплена фотокартка. Об’єктив камери зобразив впевнену і розслаблену азійку. Весь її погляд темних очей казав про те, що весь світ знаходиться у неї в ногах. Чорне волосся було заплетено в вільну гульку, кішка подумала, що її волосся має бути доволі довгим враховуючи розміри зачистки. Вона була одягнута в білу сорочку, а на шиї виднівся шматочок якогось великого татуювання, так наче вона і не планувала його заховати. Цікаво що це зображено?

— Ого, а вона дуже гарна.

Голос Кольта змусив дівчину здригнутись від несподіванки, вона мимоволі задивилась на цю світлину.

— Угу, - Джозі удала, що нічого не трапилось і одразу перевела тему, - Тобі не обов’язково було відходити, міг би привітатись.

— Ой, ну вибачте, що я з керівництвом не на «одній нозі», - тиснув плечима той, - Скажи краще чи підеш ти на мою вечірку в суботу?

— Вечірку? – здивувалась та, зазвичай хлопець приносить дурнуваті листівки-запрошення, - А хто ще буде?

— Ну я, Ларі, і я надіявся, що ти ще когось запросиш.

— Я не буду роздавати твої листівки, - хихотнула та.

— Але чому? – відчув зраду Кольт.

Джозефіна мала відповісти йому на це, але відчула якийсь дивний і водночас знайомий запах. Для того, щоб піти перевірити їй прийшлось погодитись роздати ті дурні листівки. Відчуття привело її до дверей відокремленої комори за якою чувся галас. Дівчина відчинила її й побачила дещо дивне видовище. Два однакових білих перевертнів-котів, які про щось сперечались між собою, один з них сидів на підлозі, а інший стояв над ним, але коли двері відчинились, то вони затихли. Кішка ще не зрозуміла як на це варто реагувати. Коти, які, між іншим, спеціально її шукали, теж. На диво перша оговталась Джозі.

— Я… я пам’ятаю тебе. Хіба ти не той кіт якого виловили з річки?

Юра з питанням глянув на іншого, так як не розумів цієї мови, але той тиснув плечима мов про це пізніше. Юкі продовжив сидіти на підлозі через занепад сил, але все ж змусив себе трохи зібратись, щоб вирішати цю ситуацію.

— Мені потрібна твоя допомога…

Перевертень дістав з кишені тренча дещо пожмаканий складений папірець і простягнув його кішці, їй прийшлось зробити два кроки, щоб забрати його.

— Передай це детективу Хедерлі. Воно немає потрапити в інші руки. Це дуже важливо. Вважай це анонімкою, вам же до поліції приходять подібні.

Джозефіна уважно споглядала за цими двома: за тим хто сидить і той хто мовчки пронизує їх важким поглядом. Зрештою вона не так часто зустрічає інших перевертнів-котів, а такі заплутані випадки взагалі вперше. Але їй прийшлось приймати рішення.

— Гаразд, я все зроблю.

Перевертень зітхнув з полегшенням, хоч щось же мало піти за планом. Їм ще прийшлось запевнити її в тому, що з ними все гаразд і детектив їм обов’язково допоможе. Таким чином вони залишились самі в цій комірці. Юкі відчував себе ще гірше ніж вранці, хотілось просто звільнитись з цього життя і грізний погляд Юри ніяк не надихав на боротьбу. Той тяжко зітхнув і піднявся зі свого місця.

— Добре, з цим покінчено.

— Що будеш робити далі? – подав голос до того мовчазний кіт.

— Мені б хотілось зникнути з цього світу назавжди, але навіть я не настільки безвідповідальний, щоб залишати тут Масао без нагляду. Тому поки відправлю тебе додому, а там подивимось.

— Ти дурень.

— Дякую, приємно чути від тебе теплі слова, - поіронізував той.

Без зайвих слів Юкі підійшов до дверей і зібравши буквально останні сили відчинив їх, щоб переправити іншого додому. Але як тільки він зробив це, то відчув сильний поштовх в спину. Не витримавши він впав вдарившись носом об дерев’яну підлогу. Юра переступив через нього й одразу почав хазяйнувати у своїй хатині. Треба було терміново готувати лікувальний відвар, щоб його друг не відкинув копит прямо зараз.

— Ти питав в чому сенс боротись? Жити? – мовив той роздратовано, - Та сенс життя в тому, щоб, дідько, його жити. Все дуже просто. Ти ідіот, рюмсаєш, бо боїшся помирати, а сам ходиш і навіть нічого не робиш з проблемою. Це так по-дитячому. Я розчарований в тобі. Хоча куди ще більше? Гей, перестань лити сльози на мою підлогу!!!

Але Юкі вже не слухав його, ковтаючи свої сльози.      

Notes:

Привіт! Дякую за прочитання глави! (якщо хтось читає звісно). Просто хотіла повідомити, що в мене з'явився тг канал де я пощу усякі прикольні штучки стосовно Дверей і не тільки, там я повідомляю про виходи глав і пощу щітпости, а також є едіти по Дверям і навіть мої вірші! Короче там є усе. Назва "підвал мрійниці", а юз timekittyuawrite. Я була б шалено рада якби хоча б одна людина підписалась хіхі. Якщо хочете підтримати мене і укрврайт цілому то зайдіть, будь ласка. Коли там хтось буде ще, то я детальніше розповім про персонажей або просто відповім на питання, якщо щось незрозуміло. Сльозно і жалісно прошу підписатись! Цьомаю * (якщо я вам не подобаюсь ви теж можете підписатись і стати моїм гейтером) (цьомаю двічі **)

Chapter 17: 6. Той, що шукає

Насувалась гроза на раніше спокійні вулиці міста. Так дивно і сумно, коли всі очікують хоча б маленького снігу до Різдва, а отримують аномальну грозу серед зими. Так наче сам світ знає, що зараз відбувається і йому від цього не спокійно. Вже темно. Масао йде вологими вулицями, звичайно парасольки той не взяв, про такі речі він і не думав. Той іде. Блимнула блискавка.

Десь, в минулому.

Блимнула блискавка, а за ним гуркіт грому. Юкі сидів на підвіконні, уткнувшись в прохолодне скло, спостерігаючи за непогодою. Він чує дзвін таці об скляний стіл, але той не обертався. Змій приніс маленький чайник з чаєм і навіть дві чашки, але вміст той налив лише в одну. Перевертень дістає з сумки ноутбук і починає займатись своїми справами в цьому неспокої.

— Вже встиг додати отрути? – мовив кіт, все ж глянувши на нього.

— Для цього ще не час, - посміхнувся той, клацаючи щось на пристрої.

Юкі не хотів знати чим він там займається, той встав зі свого місця і підійшов до столика, а потім спеціально взяв чашку де змій налив себе чаю і зі спокійною душею сів на своє місце. Секунда тиші, а потім, як кіт і думав, важке невдоволене зітхання і звук наливання чаю в іншу чашку. Вони сиділи в тиші, старанно ігноруючи існування один одного. Як раптом. Блискавка. Грім.

— Це захоплює, - майже нечутно промовив кіт, надіючись, що його не почули, але дива не сталось і той відчув зацікавлений погляд Масао і йому прийшлось пояснити:

— Цей світ вмирає, - відпив той зеленого чаю, - Бути тут, знаючи це, захоплює.

— Бути тут, в цілковитій безпеці, хотів додати ти.

Юкі проігнорував його і повів далі.

— Але уяви скільки енергії утвориться після цього! Мине час і воно утворить щось нове. Навіть після грози виходить веселка, - трохи усміхнувся той.

Змій уважно спостерігав за ним декілька секунд перед відповіддю.

— Якби ти був розумнішим, то краще б подумав про те, як цю енергію використати, а не базікав про веселки.

— Я вважаю себе розумним, - розчаровано зітхнув той.

— Ти себе переоцінюєш, - всміхнувся перевертень відпиваючи чай, - Спостерігаючи за тобою я прийшов до висновку, що твій розум нічим не відрізняється від звичайної дитини. Настільки в тебе примітивне мислення. В тобі не розуму, та і вроди ніякої в тебе немає. Кому сподобається спілкуватись зі скелетом?

Масао був дуже задоволеним собою після цих слів, але все ж відчув цей важкий погляд направлений на нього. Той подивився у відповідь.

— Що?

Кіт перевів погляд на вікно, удаючи, що той дуже зацікавлений блискавками й що його зовсім не зачепили ці слова. Вони просиділи в такій тиші деякий час.

— Мабуть… ти правий, - стискав чашку той.

 

Масао встиг якраз вчасно, забігаючи в приміщення тоді, коли напустилась злива. Йому не вперше приходилось бувати в лігві вампіра, але хоча і була ніч, той здивувався, що його повели глибоко вгору. Як же зухвало.

Головою цього мешкання був майже трьохсотрічний вампір, на ім’я Річард. Його блондинисте волосся було зачесане назад, а хитрі блакитно-сірі очі вдивлялись в перевертня так, наче він остання нікчема. Діловий темно-синій костюм лише підкреслював його статус. Склавши ногу на ногу, той сидів на своєму улюбленому кріслі, яке надавало йому відчуття кращості над іншими. В приміщенні було ще декілька вампірів: один, одягнутий так, наче живе на вулиці та інший - вампір-альбінос, який виглядав занадто молодо. Ось така дивна компанія.

— Не часто до мене приходять перевертні, - той майже миттєво встиг додати, зневажливе, - Не наважуються.

Масао стиснув кулаки. Насправді між вампірами й перевертнями досі існує деяка ворожість. Річ у тім, що кров перевертня вважається найсмачнішою і через це на них часто нападали. Але світ прогресує і такі випадки стають усе ріже. Попри це батьки все ще вчать маленьких перевертнів самозахисту від них. Бо вампіри хижаки. Вампіри колись були людьми. Річард виглядав, як типовий вампір-ксенофоб, але зараз це не мало значення. Кращого варіанту поки немає.

— Справа делікатна. На жаль, той антиквар не зміг мені допомогти, але я чув, що ви можете.

— Антиквар? Ти про Генрі? – оживився вампір, він навіть посунувся ближче до столу і склав руки на ньому, показуючи зацікавленість, - Чому ж не допоміг? Ти йому не сподобався?

Змій промовчав, старанно тримаючи себе в руках. Перевертень почув, як один вампір в цій кімнаті тяжко зітхнув, а ось Річард хихикнув з нього, повертаючись на кріслі спиною і назад.

— Не відповідай. В мене з’явилась причина завітати до нього, - знову мовив вампір, а потім дістав з кишені якусь світлину і почав вертати її в руках.

Масао не помітив хто чи що було зображено на ній, та і не дуже хотів. Йому це все набридло, ця вся зневага, чортові вампіри. Він дістав декілька пачок з доларовими купюрами та поклав їх на стіл. Річард скептично оглянув їх, через що перевертень, стримавши невдоволення, поклав ще декілька. Здається вампіру цього було досить, той трохи усміхнувся, своєю неприємною посмішкою.

— Я чув, що тобі потрібно. Сіфе.

Вампір-альбінос здригнувся почувши своє ім’я, той невпевнено підійшов до них. Він був ще зовсім дитиною, на вигляд років шістнадцять. Його червоні очі з деякою опаскою вдивлялись, то на першого, то на другого, нервово стискаючи пальці. Здається компанія іншого вампіра була йому більш по душі, бо той часто озирався на нього.

— Будь ласкавий, - звернувся Річард до нього з награною м’якістю, - Проведи нашого гостя до сховку і віддай йому те, що він хоче.

Сіф кивнув.

— Прошу за мною…

Їм прийдеться подолати неабиякий шлях до низу. І цей час змій використав на роздуми. Його зазвичай не цікавлять справи вампірів, але зараз він замислився. Він чув про те, що у них є деяка організація, яка займається вампірською документацією. Це не дивно. Вони ж стільки років успішно ховаються серед людей. Річ у тім, що цією організацією володіє саме Річард. Судячи з реакції цієї дитини більшість бояться його. Він володіє владою і не соромиться нею зловживати, такий висновок зробив Масао.

Цікаво, він і той антиквар, чим вони пов’язані? Генрі має мати теж не останнє значення в їхній ієрархії, маючи таку колекцію дійсно небезпечних артефактів, спокійно себе почуваючи. Або ж не дуже спокійно. Катана мала важливе значення не тільки для самого змія. Він би не хотів мати конкуренцію в цьому питанні. Маючи цей меч він би зміг подолати Юкі назавжди. Забрати в нього силу і залишити самого ні з чим. Цікаво, чи можливо нацькувати цих двох вампірів і поки вони б розв’язували свої проблеми забрати те, що і без цього мало належати йому. Але тільки треба переконатись у своїх висновках.

— Слухай.

Раптовий голос знову налякав Сіфа. Масао не стримався і закотив очі. Його дуже дратували безхарактерні особистості, але в його випадку запитати було більше ні в кого.

— Твій бос і той антиквар, що їх пов’язує?

— Я… не думаю, що мені можна розмовляти про це…

— Це секрет? – не стримав іронії той.

Вампір трохи зітхнув, мабуть, він надіявся, що вони спокійно і головне мовчки пройдуть до сховища і на цьому розійдуться. Він замислився про те, чи варто відповідати на питання. З одного боку це дійсно не секрет, кожен вампір, мабуть, знає про цих двох. Це була улюблена тема для пліток. Тому, якщо перевертень запитає ще у будь-кого, то він про все дізнається і навіть забагато.

— Їх обернув один вампір, - коротко відповів той, лише тому, що йому було незручно це все обговорювати й він просто не хотів розмовляти з цим лячним змієм.

— І? – Масао це нічого не пояснило, окрім того, що вони до біса довго знають один одного.

— Ох, ну, Річард придає цьому велике значення…

— А інший?

— Волів би ніколи його не бачити.

— Зрозуміло, - трохи всміхнувся змій, вже думаючи, як це використати у своїх планах.

Решту дороги вони пройшли мовчки, на радість для Сіфа. Перевертня привели в сховок, який знаходився глибоко під землею. Альбінос відмикнув ключами скляну шафу і дістав з неї щось, що нагадувало чорний браслет з металу. Масао нетерпляче вихватив його з рук і одяг на себе. Він ідеально вмостився в його руку. Змій тикнув в нього і на металі з’явився інтерфейс лише з цифрами. Перевертень вирішив не чекати й одразу спробувати застосувати його. Він дістав з кишені папірець і переписав з нього цифри на пристрій, а потім зник.

Десь, в минулому.

Юкі переводить дух. Вмиває обличчя холодною водою. Розбитий ніс неприємно пече. Він знову посварився з Масао і справа дійшла до бійки. Нічого не змінюється. Єдине, що неприємно, що в цей раз він програв. Нічого, наступного разу він обов’язково надере йому пику. Кіт ловив себе на думці, що бійки трохи заспокоюють його нерви, але все одно не дуже прикольно коли б’ють тебе. В будь-якому разі.

Він виходить на вулицю. Сьогодні вітряно. Перевертень не дивується побачивши курячого Масао, сидячого майже на краю. Цей будиночок знаходився на вершині скали, а внизу бушує буря. Попри це кіт сідає поруч. Він простягає руку й азієць одразу розуміє, що від нього хочуть. Не приховуючи невдоволення, той дістає цигарки та запальничку. Юкі закурює. Вони майже вічність сидять мовчки, думаючи щось про своє і недосяжне. На диво перший перериває мовчанку саме змій.

— Існують же артефакти які переміщають по світах?

— Невже ти настільки на мене образився? – хитро всміхнувся кіт, майже докурюючи.

— А що? Не відповіси, бо боїшся, що я піду? – перекривляв його той.

Юкі закотив очі, але відповів.

— Насправді їх безліч, просто не усіма можна користуватись, або вони просто складні, - тиснув плечима той.

— Наприклад?

— Ну, з тих, що я особисто бачив. Він виглядає, як чорний браслет, такий дуже непримітний, але і доволі гарний. В нашому світі він належав… - той запнувся, щось він розговорився і зачепив свою стару рану. Юкі поспіхом докурив цигарку, ледь не захлинувся. Хотілось швидше піти, але Масао його затримав.

— Як це працює? – змій простягнув ще одну цигарку, щоб той залишився. Це спрацювало.

— Це легко. Просто вводиш код світу і все. Готово. Навіть дитина зможе це.

— Що ще за код? – запитав так, наче порахував це маячнею.

— Координати, якщо тобі так зручніше. Навіть я їх використовую.

— Ти просто відчиняєш двері.

Юкі на це розсміявся, а Масао стримав бажання скинути його зі скали.

— Якщо я хочу потрапити в конкретне місце, то я просто уявляю число та й усе. А ще маючи код ми переходимо на мілісекунду швидше і в мене менше тратиться енергії.

— Як чудово, - поіронізував той, - Ти не міг запам’ятати стільки комбінацій.

— Угу, тому я їх записую.

— Звідки вони в тебе? – запитав той, вже знаючи відповідь.

— Це секрет, - посміхнувся той, закурюючи й видихаючи шкідливий дим.

Масао спостерігав за ним. Це не вперше, коли він так приховує від нього деякі аспекти його сили. Боїться? Недовіряє? Як мило. Змій закурює. Дивлячись на негоду.

Notes:

Хейо, я настільки заслушала Кленсі, що аж дописала главу швидше. Хех, сприймайте її як хочете, але цікаво почути вашу думку в коментарях! До речі! В мене є окрема робота-продовження історії Сіфа. Якщо вам цікава доля цього бідосі (доля акутана таємничим артефактами і одним перевертнем-павуком), то скажіть мені. Але я викладу це лише на свій тг канал! Хехехехехе! І тільки, якщо набереться п'ять підписників (зараз їх чотири), тож можливо саме ти вирішиш долю альбіноса-вампіра! Якщо вам він не цікавий, то всеодно підписуйтесь, там багато інфи про Двері, а з появою учасників її стане ще більше. Мене хлібом не корми, дай про Двері побазікати. Моя ціль це 10 (не 9) підписників! Коли ми її досягнемо, я відкрию коментарі! Назва каналу "підвал мрійниці", а його юз (джерело) timekittyuawrite. Цьомаю вас в лобік*

Chapter 18: 7. Жінка, яка мала ім’я

Notes:

! Можливі тригерні теми
!! Світ Еріки частково повторює канон, але їм не є
!!! Підпишись на https://t.me/timekittyuawrite і отримуй сповіщення про виходи глав, контент по світу, передбачення на день і щітпост (можна написати в комах в каналі "піся попа")

Десь, в минулому

Юкі завжди любив зірки. Йому подобалось виходити вночі на якийсь пустир й просто спостерігати. Перевертню здавалось, що так роблять усі, а хто ні – той дивак, особисто для нього. І зараз, находячись на космічній станції, його здіймали дрижаки. Кіт давно думав про те, щоб використати свою силу простору таким чином, але не наважувався. Відверто кажучи він боявся, що вийде випадково у відкритий космос і помре, а потім ще разів чотири. Неприємно. Але в нього вийшло. Не завжди ж має бути все погано, чи не так?

— Хто ти?

Юкі здригнувся з несподіванки, він мав надію, що сам тут, абож, що його ніхто не помітить. Він не знав, як пояснити свою присутність цій незнайомій дівчині.

— Як ти потрапив сюди?

— Невже в нас проблеми? – глузливо мовив Масао, вернувшись до них.

Кіт трохи панікував, поруч зі змієм було ще некомфортніше, як тепер виплутатись з цієї дурної ситуації? Заволала сирена. Змусивши усіх забути про усе. Що тут взагалі коїться?

— Масао!

— Що? Я нічого не чіпав, - роздратувався змій.

— Не в цьому справа!, - Еріка мотнула головою, - У вас же є корабель? Зараз тут усе бабахне!

Дівчина трохи прикрасила ситуацію, щоб ці незнайомці (вже глибоко байдуже хто вони такі) діяли швидко й головне забрали її звідси.

Корабель? Який в біса… ох, точно, вони ж в космосі. Юкі думав, що тут спокійніше, ніж в тих пригодницьких серіалах. Треба було щось робити. Як же він ненавидів приймати рішення.

— Т… так, типу того. А інші? Тут є ще хтось окрім тебе?

— Ні, - легко збрехала та.

Масао всміхнувся на це, але нічого не коментував, зрештою, це зовсім не його справа. Якщо Юкі так хочеться пограти в героя, то нехай грає, для того, щоб потім в цьому розчарувавшись.

Гроза не вщухала й до ранку, змушуючи звиклих людей носити свої парасолі й вдягати на себе дощовики. Еріка крокувала вулицями без цього всього. Жінка була занадто задумливою. Їй не подобалось бути втягнутою в усі ці ігри, вона почала розробляти план втечі до свого світу. Це було важко бувши лише звичайною людиною. Вона витратила на це багато часу, але попри це, азійці не приходило на думку, що якби вона обрала інший бік, то це все багато чого спрощувало. Але минуле не зміниш.

Занурувшись у свої думки Еріка втрачала зв’язок зі світом навіть якщо кудись йшла. Й часто вона потрапляла в усілякі незручні ситуації, як і зараз. Не слідкувавши за тим куди вона йде та послизнулась на дерев’янці, яка підступно лежала там де не мала. Підвернувши на неї ногу, вона впала в калюжу, зрештою, вона і без цього сильно намокла під дощем, тому різниці не відчула, але сам факт було принизливо й неприємно.

— Давайте я допоможу вам, - мовила незнайомка простягнувши їй руки.

Еріка підняла голову. Скрізь прозору парасольку та розгледіла її зовнішність. Жінка мала яскраво виражені азійські риси обличчя. Її чорне вугільне волосся було заплетено у гульку, яку тримали японські шпильки. Темні очі випромінювали занепокоєння. А ще вона виглядала дуже знайомо. Ні, справді. Вона ж не…

— І… Ідзумі?

— О, ми знайомі? – та нахилила голову, намагаючись пригадати.

Еріка застигла, а потім декілька разів мотнула головою. Вставши з калюжі без допомоги вона побігла геть.

Десь, в минулому

Робота Еріки була непростою. Хоча вона завжди повторювала про себе, що це був її вибір. І навіть тоді коли вона відчула в розпал перестрілки, як щось тепле тече по її стегну й гострий біль внизу живота. Виписавши з лікарні вона не розуміла свої почуття. Їй ця дитина була не потрібна. Дівчина навіть збиралась робити аборт, але ось так все вирішалось само собою. Так, було неприємно й через це вона ледь не померла. Але попри це вона не мала відчувати такі почуття, які почувала через ці згустки клітин. Не мала ж?

— Ідзумі-сан готова вас прийняти.

Еріка сиділа в непривітному коридорі, принаймні їй так здалося. Коли вона потрапила до лікарні, то до неї прийшла та жінка. Вона оплатила її лікарняний рахунок і покликала до себе. Пізніше та дізналась, що це була лідерка якудза. В дівчини виникло багато запитань. По-перше, навіщо вона взагалі потрібна цим якудза, а по-друге, як взагалі їхнім лідером може бути жінка? Попри це вона прийшла.

Незнайомка, яка підійшла до неї мала невеличкий зріст, її густо кучеряве волосся не доходило й по плечі, вона мала круглі форми, але сильну статуру. Еріка пішла за нею нічого не питаючи. Дівчину привели до кабінету, той виглядав вже доволі затишно, по кутках стояли вази й статуетки, а на стінах аутентичні картини й навіть велике традиційне віяло, а головним в неї стіл з червоного дерева й, звичайно ж, жінка, яка сиділа за ним. Ідзумі мала впевнений вид, в принципі, як і завжди, та пригладила свій чорний костюм, який не приховував той факт, що усе її тіло покривали татуювання, й запросила Еріку сісти.

— Може чаю? – ввічливо почала розмову голова цього Дому.

— Навіщо ви запросили мене?

Еріка напружено розглядала двох жінок: та що привела її незворушно стояла поруч зі столом, а Ідзумі уважно спостерігала за гостею, змушуючи ніяковіти під цим тиском карих очей.

— Гаразд, тоді перейдемо до справи, - та поклала ногу на ногу, - Окрім своєї основної діяльності, я також допомагаю таким жінкам, як ти. Але зараз ми на порозі доволі цікавого конфлікту. Тому в мене до тебе інша пропозиція. Пропоную співпрацю.

— Це… це смішно. Співпраця? Конфлікт? Про що ти говориш? Як взагалі в подібній організації може правити жінка?

Зависло напружене мовчання, а після почувся тихий смішок японки й важке зітхання поруч.

— І справді смішно. Мафіозний світ, а тим паче світ якудза це доволі патріархальне середовище. Наповнене нерідко неприємними чоловіками. Бути жінкою главою якудза звучить, як гумореска, - далі вона мовила серйозніше, - Ця посада не впала мені на голову. І повір, якщо хочеш спокійно спати, то тобі не варто знати через що мені прийшлось пройти аби добитись того, що маю.

Еріці стало незручно, та опустила очі й стисла свою руку. Та не знала, що відповісти на це. Мабуть, вона просто заздрила. Її часто «ставили на місце» через її стать, наче жінки не вбивають. Те, що пропонує лідерка якудза звучить занадто добре, щоб бути правдою.

— Все одно не розумію навіщо я тобі… - мовила вона вже тихше.

— Я наслухана про тебе й твою роботу. Як вже я казала, ми на порозі великого конфлікту, - тоді Ідзумі вирішала додати конкретики заради більшої довіри, - Думаю ти здогадалась, що більшість свого життя я приділяю боротьбі проти патріархату. У свій спосіб. І в мене дещо виходить. Але я хочу більшого. Ти права. Світом мафії правлять чоловіки, але я планую внести в цей факт корективи. Посуньмо найвпливовішого й змусимо інших впасти до моїх ніг.

— Тебе просто вб’ють.

— Або переможу, або я сама себе вб’ю. Так мене виховали.

Їхню милу бесіду перервав стукіт у двері. З дозволом в приміщення зайшла жінка латиноамериканської зовнішності. Вона почувалась не дуже впевнено.

— Вибачте… я прийду пізніше, не буду заважати…

— Джозі, кицю, як я рада, що ти прийшла, - Ідзумі аж засвітилася від щастя, зупиняючи її – Проходь-проходь, можеш навіть сісти поруч зі мною.

Перевертниця трохи збентежилась з багатьох причин. Важливіша - вона не хотіла переривати її роботу, але іти, коли їй сказали залишитись теж буде не ввічливим. Джозефіна сіла на зручний стілець в кутку намагаючись не привертати занадто багато уваги.

Лідерка дивилась то на одну дівчину, то на іншу з цікавістю. Еріка мала важку біографію, але була професіоналкою своєї справи, а їй зараз знадобляться нові кадри. Джозефіна також жінка з важкою біографією, та й до всього була в дуже скрутному становищі не в змозі допомогти собі самостійно. Ідзумі бачила багато подібного. Багато розбитих життів. Попри це Джозі зацікавила її, є в неї щось таке, що притягує, змушує залишитись і не відпускати.

Тишу рушить дзвінок телефону. Жінка, яка увесь час, незворушно стояла поруч зі столом прийняла виклик. Розмова була не довгою і навіть, відверто кажучи, однобокою. Закінчивши його та нахилилась до Ідзумі й щось прошепотіла.

— Перепрошую, - мовила лідерка, - Почекайте мене тут.

Тоді вони покинули приміщення. Кішка одразу збагнула, що їй прийдеться пробути деякий час з незнайомою їй дівчиною, яка виглядає доволі непривітно. Треба брати ситуацію у свої руки.

— Я зроблю чай.

Перевертниця не дала й шансу подумати. Не треба було мати й серйозної дедукції, щоб зрозуміти, що вона доволі часто приходить сюди. Джозі дістала чотири чашки, щоб зробити чаю на усіх. Не варто забувати про Катрін, та цілими днями завзято працює, настільки, що стала походити на робота. Еріка спостерігала за нею, міркуючи, що взагалі вона може робити в такому місці? Джозефіна тендітна жінка, на думку азійки вона не мала тут бути.

— Як ти потрапила сюди? – Еріка не мала тактовності.

— О, це… дуже заплутана історія…

Джозі зробила паузу лише для того, щоб вигадати, як відповісти на питання, уникаючи того факту, що вона не людина. Це було важко, бо цей факт буквально був рушієм її проблеми.    

— Розумієш… в мене все було більш-менш прийнятно і я якось справлялась зі своїм положенням. Потім почались проблеми. В принципі, я б впоралась і з цим, але дещо сталось, - поки вона говорила, то дивилась на те, як кипить чайник, їй стало дещо соромно від того наскільки все звучало жахливо не зрозуміло.

Еріка дуже важко зітхнула, мабуть, ця жінка не вміла пояснювати ситуацію, але її цікавість не вщухала.

— Що?

— Так вийшло, що я тепер відповідальна не тільки за себе, а і за дитину.

— Дитину? – азійка не враховувала, що вони зачеплять цю тему.

— Так, вона чудова. Її звуть Одрі. Точніше я її так назвала, їй ще навіть нема і року. Ми знайшли її в кущах. Це заплутана історія, а те як я зустріла Ідзумі тим паче.

— Ох… - їй в принципі не хотілось говорити про дітей, а розбиратись в цій ситуації тим паче.

Нависла протяжна пауза. Жінки не знали, що ще сказати один одній, принаймні поки що. Ідзумі ще не приходила. Тим часом закипів чайник. Джозефіна налила кріп поки на дві чашки, а потім передала чай до Еріки. Яка навіть не подякувала, скоріш за все, через те, що вона була занадто занурена у свої думки.

— Чому ти залишила цю дитину? – зрештою запитала азійка.

— Мабуть… я просто завжди хотіла бути матір’ю. Це звучало доволі егоїстично, так? Але насправді в моїй історії є багато нюансів. Та і в принципі в мене багато можливостей, щоб нею стати.

Еріка дивилась на чай у своїй чашці, не дуже розуміючи навіщо вона питає все це. Її життя стрімко йшло шкереберть, хоча, можливо, воно ніколи й не наладжувалось. Що робити? До чого прагнути? В неї немає цілі й переконань, вона просто пливе за течією. Не вдало, як можна було вже зрозуміти.

Двері відчиняються саме тоді, коли мовчання стає нестерпним. Повернулась лідерка зі своєю правою рукою, після чого Джозі одразу поспішила доробити їм чаю. Тоді в голову Еріки прийшло цілком логічне запитання. Як взагалі вона могла спокійно залишити її у своєму кабінеті майже саму? Це що був якийсь тест? Та вирішала поспостерігати за ними.

— Ось візьми, Кат, - Джозефіна поставила чашку поруч з іншою жінкою, - Знаю, ти не любиш відриватися від роботи, але ще знаю, що ти не любиш гарячі напої, тому він вже охолоне до того часу, коли ти зможеш його випити.

— Дякую, - відповіли їй. Катрін почасту мовчить. Вона мала доволі важливу роль – консильєрі. Яку трактували в цьому світі кожен по своєму. Хтось, знаходячись на цій посаді, був нянькою для свого боса, хтось головним мозком, а вона була усім і одразу. Жінка підтримувала свій серйозний стійкий образ, намагалась бути тінню для усіх, бути останнім козирем, але навіть вона не могла встояти перед чарівністю Джозефіни.

— Як мило, - відізвалась Ідзумі, - Ти й мені чай зробила, солоденька?

— Звичайно, - перевертниця поставила чашку і перед нею.

—Овва! Невже, в мене ще є надія й на поцілунок? – хитро всміхнулась якудза.

— Не відволікайся від роботи, - тяжко зітхнула кішка, тикнувши її в носик.

— Ох, не всі такі фанатики праці, як твій любий Вінсент, - трохи закотила очі інша.

— А твої ревнощі зараз зайві. Ну… гаразд, можемо сходити сьогодні на каву.

— Ти запрошуєш мене на побачення, кицю?

— Кхм, - Еріка зрозуміла, що про неї всі забули, тому вирішала нагадати про себе, - Коли я маю дати відповідь?

Ідзумі посерйознішала, склавши руки на столі.

— За тиждень я чекаю на тебе у своєму кабінеті. Повір, кращої за моєї, ти пропозиції не почуєш. Я пропоную тобі не тільки притулок, але й гроші, кар’єрний зріст і повну свободу дій. Єдине, - та нахилилась трохи ближче, щоб легше і чіткіше донести цю інформацію, - Зраду я не пробачаю.

Еріка кивнула й пішла звідси. На жаль, вона більше так і не прийшла.  

Chapter 19: 8. Перевертень, який мав мрії

Notes:

Перепрошую... це буде жоско...
Бзв, підписуйтесь на мій тґк https://t.me/timekittyuawrite
Плейлист до глави: https://music.youtube.com/playlist?list=PLY1l87L3Zjw1aehdtW21WAg29HPwAli8p&si=5d1bSwammDS9Vf2g

Історія існування перевертнів, як виду, бере початок паралельно з існуванням людства. Вони були тут завжди, навіть тоді, коли вампірів ще не існувало. Мирне співіснування провалилось одразу. Люди нищать те, чого не розуміють і тоді, маючи більше сил ніж ті, перевертні вчинили розумно – пішли в підпілля, мімікрували під них заради спокійного життя. Але окремий інший вид не може просто існувати, вони мають свої потреби, вони потребують свого порядку. Таким чином існував їх своєрідний уряд. Їх називали Альянсом туди входили дев’ять осіб. Перевертні й переветниці, які мали більше сил ніж інші, вони були могутніми, були майже безсмертними. Сіван була однією з них. Велична біла кішка. Її боялись, нею захоплювались, її ненавиділи. Перевертниця мала таку силу, що могла з легкістю зруйнувати одне маленьке село за п’ять секунд. Не питайте звідки така точність і не питайте назву того села. Плюс до всього кішка мала запальний характер і при будь-якої дратівливості викликала землетрус. Стримувати це міг лише її ліпший друг – ворон. Той теж входив в дев’ятку «великих» разом вони створювали доволі моторошний тандем для інших членів організації. Пізніше Сіван шокує усіх звісткою про свою вагітність. Це дивувало, принаймні тому, що перевертниця не мала стосунків та і тенденція, що вона могла народити свою копію нікого не влаштовувала. Про батька дитини та говорила мало, тільки те, що це звичайний перевертень зі сторони. Не всі цьому повірили, принаймні не та, яка ненавиділа її найбільше. Тигриця, яка поводилась наче та Діва Марія, вона казала, що несе життя, а потім придумувала різні способи аби підставити Сіван, щоб «довести» іншим, що їй місце не з ними, а у в’язниці. Перевертниця спеціально допікала кішку наводячи усіх на небезпеку. А ця раптова звістка про дитину лише розпалювало її цікавість і бажання навести зраду. Ледь стримуючи свій гнів кішка не дуже культурно повідомила тигриці, що вона залюбки може познайомити її з тим перевертнем, правда, в цьому немає сенсу, бо дитину вона буде виховувати самостійно. Також вона не забула поглузувати з іншою, кажучи, що ніхто так ще не боявся немовля. Після цієї розмови їм прийшлось змінювати вікна в тисячний раз за останній рік. З цього хаосу і починається історія Юкі.   

Дитинство кошеняти було цілком нормальним попри усі нюанси. Через те, що Сіван ростила його самотужки він з ранніх років знаходився в стінах організації, а коли той підріз, то залишався з дітьми Говарда, того ворона, в нього їх багато, аж п’ятеро воронят. Але зазвичай він залишався з Расселом, який був старший за нього років десь на десять. Ось так, хоч і дещо вимушено, Юкі завів собі першого друга. А коли кіт підріс настільки, що міг бути сам, то той проводив свій час в бібліотеці, змушуючи себе читати. Так, саме змушуючи. Перевертень захоплювався наукою, але читати старі книжки з дрібним шрифтом було наче покаранням. Шестирічного Юкі цікавило буквально усе на світі, наприклад, чому зірки сяють вночі, або чому вода випаровується, на жаль його мати не могла йому пояснити усі ці процеси, тому він ламав мозок над дорослими книжками утикаючись в них, засинаючи й думаючи про те, як пограє в комп’ютер мами увечорі. Зрештою, після того, як Сіван забрала свою сплячу дитинку з бібліотеки, вона збагнула, що час відправити його до школи.

Юкі пішов в перший клас в невеличку приватну школу. Разом з ним в класі було десять перевертнят, що створювало більш-менш спокійну атмосферу. Якщо кошеня постійно розпитував вдома маму, то зараз він допитувався у вчителів. Юкі було забагато на уроках, через що його однокласник став дражнити його «ботаніком», а той справедливо запитав, що це значить. Кіт швидко подружився з дівчатами з його класу і ця дружба тривала усі одинадцять років. Хоча, як воно буває, швидко розпалась після випуску.

І ось йому сімнадцять. Перевертень закінчив школу з відзнакою тому не хвилювався щодо вступу до університету. Єдине чим він переймався це те, яку саме галузь науки йому обрати. Кота досі цікавило усе на світі й обирати щось одне було чимось неправильним. Шляхом довгих роздумів той все ж поступив до хімічного факультету. В університеті було складніше, принаймні тому, що Юкі не звик до такої кількості людей поруч з собою, але попри це він швидко перегнав усіх. Навчатись було цікаво, хоча місцями той відчував, що йому цього не достатньо.

Він зустрів його коли йому виповнився двадцять один рік. Ця історія почалась банально й смішно. Через своє зухвальство Юкі звільнили з лабораторії. І саме це він пішов оплакувати в місцевому барі. Взагалі перевертень ще ніколи не напивався, але зараз був такий настрій зробити щось дуже дурне. Так вийшло, що Дейв сів поруч на барі, вже тоді коли кота розв’язало від двох мартіні. І саме йому прийшлось вислухати дуже цікаві факти про лабораторії й про те, які вони всі тупі, що втратили його, ще будуть молити про те, щоб він повернувся, а той скаже «я подумаю». Пес не йшов від цієї липучки, бо йому було просто смішно його слухати, в нього був жахливий день, а це трохи підняло настрій. До того ж чим довше він слухав його, тим більше відчував відповідальність за цього незнайомця. Цей перевертень явно не вміє пити та сто відсотково сам про себе не подбає. Спочатку Дейв просто планував викликати йому таксі, але ця бідося заснула без шансу на пробудження. Нічого не поробиш, прийшлось вести його до себе. На ранок Юкі було погано. Нестерпно погано. А потім лячно, бо він прокинувся в невідомій йому квартирі. Коли той зустрівся з хазяїном мешкання (який ще виявився дуже гарним) і йому переповіли усю історію, то той ледь не згорів від сорому, а потім ще раз коли виявив сорок пропущених від матері. Принаймні, йому дали пігулочку і мінералку. На наступний день Юкі знову прийшов до нього. Він хотів принести смаколиків Дейву, щоб перепросити та подякувати за усе. Відтоді вони почали спілкуватись. Але дружили вони не довго, бо швидко піддались пристрастям.

В цілому життя кота було звичайним. Сіван намагалась захистити його від усіх цих страстей «великих» і їй навіть це вдавалось. Хоча в дитинстві у Юкі було більше небезпек, ніж зараз. З появою хлопця і нових друзів перевертень віддаляв себе від того життя. Звичайно, він досі спілкувався зі своїм другом і з мамою, але в рідних стінах організації більше не з’являвся. В нього було спокійне життя. Він мав те про що не міг мріяти. Мав надії. Мав цілі. Мав плани. Десять років щасливого життя. Йому мало виповнитись тридцять два, коли його життя остаточно зруйнувалось.

У світі не існує стабільності. Шанс того, що ти помреш просто існуючи невеликий, але він є. Люди дуже крихкі створіння, та і перевертні смертні. Ти можеш виявитись не в тому місці не в той час, але насправді, якщо вірити в долю, то це не випадковість, просто прийшла твоя черга. На тебе можуть напасти, тебе може збити машина або… твій літак впаде. Юкі вірить в долю, але не погоджується з нею.

Коти єдині перевертні, які мають свій цикл з дев’яти життів. На кожен цикл дається приблизно сто років, у когось менше, у когось більше, в цілому перевертні-коти при спокійних умовах можуть дожити до тисячі років. Але і вбити їх дуже легко, тому їх не так багато, як інших, а ще їх «обожнювали» мисливці, які задорого продавали їх на чорному ринку. Юкі інколи замислювався про те, як зустріне свою першу смерть. Він помре від кінця циклу чи його вб’ють вороги мами, чи буде він сам в цей момент? В цілому він не часто про це думав, лише коли стикався з людською несправедливістю. Кіт не міг подумати, що колись може потрапити в катастрофу, це все відчувалось так, наче не могло ніколи статись з ним, з ними.

Перше, що відчув той після пробудження це холод металу. А потім думка. Це була смерть? Ось вона яка. Неможливо описати її та ніхто досі не зміг цього зробити. Він міг думати лише про це. Як приємно дихати, як приємно торкатись, як приємно існувати. Зовсім не розуміючи що коїться. Потім він знову почав чути звуки.

— Моє кошенятко!

Юкі відчув обійми й приємний запах своєї матері. Вона ніколи не змінювала своїх цукеркових парфумів. Той любив їх з самого дитинства. Цей солодкий аромат приносив затишок і безпеку.

— Мені так шкода, кошенятко, так шкода.

Того сильніше притиснули в обійми й він відчув, як щось вологе капало на його обличчя. Вона плаче? Але чому? Чому їй шкода? Що взагалі…

Перевертень часто чув вираз «стадії прийняття неминучого», які вміщували в себе п’ять стадій: заперечення, гнів, торг, депресія і зрештою прийняття. Той ніколи не сприймав це навсправжки, йому здавалось, що це лише літературний засіб заради якого можна гарно описати страждання. Але сидячи на стільці в морзі той просто не вірить тому, що трапилось. Це звучало так, наче йому розповіли повну нісенітницю. Або стадії існують, або це заспокійливі, які вкололи йому.

Вони кажуть: «На літаку, в якому ви летіли, вибухнув двигнув, який призвів до катастрофи. Винуватий в цьому з’ясовується»

Якого бляха дідька?

Вони кажуть: «На жаль, ніхто не вижив»

Ні, це неможливо. Це… це просто смішно!

— Я хочу бачити їх.

— Сонце, ти впевнений?

Сіван сиділа поруч з ним, та закутала його в ковдру і при обіймала, боячись відпускати.

— Так! Мені треба їх побачити. До того ж має бути якесь… упізнання?

— Тіла вже упізнанні, - почувся важкий голос чоловіка, який розповів цю страшну новину Юкі. Мабуть, він з органів, той не запам’ятовував.

— Та мені насрати! Бляха, я маю їх побачити!

Більше ніхто не заперечував. Цю мить Юкі не забуде ніколи. Вона буде переслідувати його в сновидіннях, на яву, в тінях та у зображені. Можливо це дійсно була помилка. Не варто було дивитись на це. Лише один вигляд тіл змусив його тікати. Йому так хотілось втекти від цього життя, цієї реальності, яка водоспадом впала на його плечі й світосприйняття. Але той лише вибігає з приміщення і блює в ближній смітник. Його душать сльози. Він відключається від реальності. Не маючи бажання і сил повертатись.

Минають дні, ночі, такі безглузді. Після катастрофи життя Юкі втратило сенс. Він переїхав назад до матері, бо більше не міг бути в тому будинку, яке колись було їхнім домом, та і він потребував нагляду. Увесь цей час кіт просто існував у своїй підлітковій кімнаті абсолютно знесилений. З кожним днем йому ставало гірше і це все почалось з похорон. Це все було таким неправильним. Вони мали вижити, або померти усі разом. Клята котяча сила. Якщо до цього він кляв жорстокість долі, то після цвинтаря Юкі абсолютно не розумів чому він теж не помер? Він мав померти. Мав виправити цю помилку.

— Ні, все так само.

Сіван готувала їжу на кухні й паралельно розмовляла телефоном зі своїм другом. Останнім часом вона не з’являлась в організації, та просто боялась залишати сина й не могла більше нікому довірити його. Її лякала ця беземоційність, невідомо про що той думав в цей момент.

— Чесно? Мені страшно. Його наче перемкнуло після похорон, розумієш? В мене таке відчуття, що він там і залишився.

Переветниця замовкла на деякий час, зазираючи в кімнату синові. Нічого не змінилось, той досі незворушно сидів дивлячись на точку в просторі. Та повернулась на кухню, вже думаючи, як змусити його поїсти.

— Я в пошуках спеціаліста, який би міг допомогти йому, але…

Сіван зойкнула й ледь не зронила телефон, коли несподівано побачила Юкі у дверному отворі. Та поспіхом завершила дзвінок і поцікавилась чи буде він їсти на що отримала негативну відповідь, тоді вона запитала про його самопочуття.

— Припини дивитись так на мене, - мовив кіт з хрипкою в голосі, - Це дратує.

— Вибач. Давай я підігрію тобі молока, - вона вже не питала, миттєво починаючи це робити.

Перевертень зітхнув і повернувся до вікна. Було хмарно й темно. Збирався дощ. Той зневолі згадав яка була погода на цвинтарі – палюче сонце, без натяку на грозу. І тому стало так злісно. Вже пройшло два тижні з того часу, як їх не стало, а життя… продовжується. Це так несправедливо! Той обійняв себе за плечі до болю стискаючи свою шкіру.

— Я хотіла дещо обговорити з тобою, - відверто кажучи Сіван не знала, як це сказати, тому трохи нервувалась.

— Не треба. Я не хочу це обговорювати.

— Але…

— Я сказав не хочу!

І тоді Юкі гнівно вибіг з будинку. Це було настільки раптово, що перевертниця не одразу збагнула, що той побіг на вулицю. Кіт прямував в невідомий напрям. Йому просто було потрібно виплеснути цю енергію, яка з’явилась незрозуміло звідки. Хотілось розтрощити усе, побитись об стінку, завдати шкоди собі або комусь. Пішов дощ. А він все біг.

Зрештою, він послизається і падає. Його легені горять і той не в змозі віддихатись. З його колін струмком тече кров, але майже не відчуває цього, зосереджуючись на тому, що він не може дихати й на це поколювання всередині нього. Той кашляє й остаточно лягає в калюжу, відчуваючи повне знесилення.

Після цього перевертень захворів. Декілька тижнів той був прикутий до ліжка, борючись з недугою. Бувши повністю непритомним, кіт бачив сни про те, що ніколи не було, про те, що траплялось не з ним. Він прокидався мокрим від поту і своїх сліз, а потім знову засинав і так по колу. Одного дня він прокинувся і подумав, а наскільки ще його вистачить?

Минув місяць. Юкі сидів за столом кухні й вимальовував на папері вигаданих монстрів. Останнім часом він захопився малюванням. Первертень ніколи цим не займався, та і малював той на рівні п’ятикласника. Але це єдине, що змушувало його відволіктись від реальності. Кіт божеволів від свого горя, і хоча той нікого не підпускав до себе, то той вже почав замислюватись, що більше так не може. В нього ще вісім життів. Так, він планував вбити себе, але, зрештою, йому так подобається жити! Навіть просто дихати повітрям, дивитись на зорі й відчувати прохолодний вітерець на своїй шкірі. Він замислювався про те, щоб почати вчитись жити далі й ненавидів себе за ці думки.

Коли простір на папері закінчився, то помітив, що його мати лаялась з кимось телефоном. Зрештою, вона не могла вічність не з’являтись в організації. Вона мала бути присутньою на тому зібранні, без усяких «але». Юкі спостерігав за нею деякий час, наче почав помічати. Йому стало соромно, що через нього в неї стільки проблем.   

— Я піду з тобою, - втрутився той.

— Але, кошенятко…

— Тільки я спочатку прийму душ, - мовив наостанок і пішов.

Сіван провела його поглядом, щось їй підказувало, що це нічим хорошим не закінчиться.

Знаходячись там Юкі почав розуміти чому не варто було це пропонувати. Він стільки часу провів не виходячи з будинку, що його трохи нудило від цієї кількості інших перевертнів. А ще ці погляди… ох, він точно когось вдарить сьогодні. Кіт не запам’ятав, що сказала йому мати, коли уходила, мабуть, те, що з ним хтось побуде, він навіть здогадувався хто. Треба було сидіти вдома. Зрештою, мама ж така сильна вона б точно виплуталась з усіх цих проблем які він створював.

Простоявши деякий час в самотності, повністю занурившись у свої думки, той відкрив для себе неочікувані висновки. Точніше не так, він дещо усвідомив. Ця організація це не просто якась «влада», це збір особистостей з надзвичайними силами, а також склад різноманітних артефактів. Може не треба іти далі, а варто спробувати це виправити? Той стояв, наче прикутий до місця, уявляючи різноманітні свої дії, а потім він робить крок…

— Юкі!

Той почув знайомий голос зовсім поруч. Вони не бачились з Расселом з того часу, як все сталось. Не те, що той не шукав зустрічі з ним, навпаки, ворон хотів допомогти, хоч чимось. Але кіт нікого не хотів бачити, та і Сіван нікого не підпускала до нього. Тому така спонтанна зустріч дещо хвилювала. Юкі відчував подібне. Хоча він не хотів обговорювати те, що трапилось і свій стан в цілому, але співчуття його давнього друга не дратувало. В один момент той дійсно хотів піддатись почуттям, обійняти того і виплакатись. Мабуть, варто було саме так і зробити, але той не міг відігнати нав’язливу думку спробувати хоч щось виправити. Ворон сказав йому дещо, але той не дуже вслуховувався, намагаючись провернути замислене.

— Так, вибач, мені… мені треба в туалет абощо… Поговоримо пізніше.

Змоловши нісенітницю кіт утік, поспіхом ідучи вглиб будівлі. Той взагалі не уявляв, що збирався робити. Він тинявся коридорами точно знаючи, що потрібні йому артефакти зберігаються в підвалі. Але перевертень не уявляв, що йому може допомогти, хіба що те, про що він гадки не мав. Ця беззмістовна ходьба привела його до дверей одного кабінету. Вони були трохи причиненими. Через які можна було підгледіти що там коїлось. Перевертниця-ластівка, літніх років, поспіхом кудись збиралась, скоріш за все на те важливе зібрання. Юкі знав хто це, вона була втіленням найвищого авторитету в їхніх колах. Але через це йому і не хотілось стикатись з нею. Ще йому для повного щастя не вистачало мудрих розмов про існування в цілому.

— Довго ще будеш так стояти?

Перевертень не здивувався, що його викрили, зрештою, той і не ховався. Його запросили до кабінету і хоча та поспішала, але виділила йому трохи часу. Звичайно вона знала, що трапилось з ним, усі це знали, тому проявляла делікатність. Як Юкі й боявся в них почалась, хоча і дещо однобока, але «мудра розмова про існування в цілому». Чим довше кіт сидів там, тим сильніше відчував себе дурним якщо думав, що міг щось виправити й мати химерні сподівання. Взагалі вона сказала йому багато чого, але той не був дуже уважним співрозмовником останнім часом, тому запам’ятав лише кінець.

— Я рада, що ти не пішов туди, ти ж розумієш, що ці артефакти могли тільки нашкодити тобі.

— Угу, - стримував себе той, - Я просто піду додому…

— Постривай, - та зробила невеличку паузу збираючись з думками, - Мабуть, це прозвучить жорстоко, але Юкі ти кіт. У твоїх життях буде ще багато подібних смертей. Люди уходять ти маєш це прийняти.

— Ага, дякую, - закотив очі перевертень і вийшов з приміщення.

Боже, ну який же він дурень! Треба було з самого початку просто сидіти вдома. Його дратувало усе на світі, але найбільше – він сам. Бувши повністю зануреним у свої думки, той не помітив, як штовхнувся з кимось, на виході з цього коридору,  а коли повернув голову в бік того перевертня, то здивовано блимнув, проігнорувавши лайку до себе. То був Масао. Він знав його, бо вони один раз уже бачились і це була найжахливіша зустріч в його житті. Те, що він тут нічого хорошого не значить, але як він взагалі пройшов аж сюди? Можливо варто перевірити куди той пішов? Стоп. Це ж взагалі не його діло, яка йому різниця? Йому що більше всіх треба? Варто просто піти додому, з тим змієм хтось та і впорається. Так, саме так.

Потупцювавши на місці секунд тридцять Юкі важко зітхає, а потім вертається назад. Запах змія привів його до дверей кабінету в яких той був зовсім нещодавно, а звуки які доносились звідти наводили на неприємні висновки. Часу думати особливо не було, тому той просто увірвався туди надіючись зіграти на ефекті несподіванки. Побачене настільки вразило перевертня, що той пошкодував про те, що прийшов. Скільки всього може трапитись за кляті тридцять секунд.

Велика темна постать змія немов заполоняла увесь простір, загрозливо нависаючи над ластівкою, наче збираючись її з’їсти. Зрештою, це не далеко від правди. Той міцно тримав в руках чорну катану, з якої тонкою ниттю крапала кров. Він встиг поранити її, але бажаного не добився. Вони мали не рівні шанси. Дійсно. Кремезний молодий перевертень і невеличка літня перевертниця. Ластівка, розуміючи, що програє, намагалась вибороти собі шлях до вікна, щоб вилетіти звідси. Але раптом відчиняються двері. Кіт звичайно не міг нічого кращого придумати, як взяти стілець і вдарити ним нападника. Звичайно це не було, як у фільмах, що стільчик одразу полетів на друзки, а ворог втратив свідомість. Навпаки. Це навіть не зашкодило йому. Масао лише залився сміхом, здається згадуючи, де бачив цього «захисника». Принаймні, той перемикнувся на нього, подумалось Юкі. Шанси досі були не рівними, але так здавалось більш чесним. Зрештою, у змія не було наміру гратись в ігри, він мав зробити все швидко, той розумів ризики й деяку дурість свого плану, але кращої нагоди геть чекати. В перевертня були плани на будь-які розвитки подій. Окрім катани той взяв з собою ще і пістолет з глушником, змій не любив зайвого шуму і возні, тому носив завжди срібні кулі, щоб його жертва не мала шансів на виживання. Помітивши дивний рух, Юкі не став чекати поки той зробить перший крок. В ньому розігрався адреналін. Кіт оголив свої гострі кігті й першим накинувся на змія, роздираючи йому руку. Той шикнув і намагався відповісти своїм мечем, але інший вдало увернувся від леза. Просто пощастило, бо в наступний момент перевертень вже намагався відкинути від себе катану за допомоги кігтиків, впавши на підлогу, це було важко й боляче, відчуття, що нігті зараз просто відваляться, але водночас не хотілось зустріти меч обличчям. Ластівка кинула щось в змія, щоб той відвернувся і Юкі зміг вибратись. Так і сталось, але кіт не міг зрозуміти чому перевертниця досі не втекла. Річ у тім, що її рана виявилась набагато серйозніше ніж та думала, тому полетіти не вийде. Масао не на жарт роздратувався. Він таки дістав свій пістолет і направив дуло на перевертня. Юкі завмер. Мабуть, почав думати про те, що все скінчено. Можливо, той згадав як це помирати в цілому. А може… Котик зажмурив очі не бажаючи цього бачити. Пролунав постріл. Перевертень невпевнено розплющив очі, той здивувався, що не відчував біль. А потім ледь затремтів. Як виявилась ластівка зібрала останні сили, щоб захистити його. Перевертниця вчепилась в змія, а куля потрапила де-інде. Масао штовхнув її, що та з характерним хрустом бахнулась об стінку. Юкі підповз до неї й жахнувся. Ластівка важко дихала, здавалось, що кожен ковток повітря приносив їй нестерпний біль, а рана розкрилась фарбуючи усе навколо багряним кольором. Але кота шокувало не це, а чітке усвідомлення – вона помирає. Ось так легко. Так швидко. Чи може він зарадити цьому? Той стискав рану аби хоч якось зупинити кровотечу і підбадьорював її дещо охриплим голосом. Тим часом змій шукав свою катану, яка випала з його рук коли та намагалась атакувати його. Зараз найкращий момент, щоб використати її.

— Юкі… вибач мені… - вона вчепилась намертво в його руку, - Збережи її.

Кожен перевертень має свою індивідуальну силу. Навіть якщо концепція однакова, але діяти вона буде по різному. Про це знає кожен хто колись стикався з цим боком світу. Всупереч цьому не кожен знає, що цю силу можна передати іншому. Це дуже важкий процес і його можна виконати лише помираючи. Але і в цьому є багато нюансів. У світі цю навичку розвили лише члени організації. Попри це, силу «великого» не кожен зможе прийняти. В кращому випадку ти взагалі втратиш усі сили, а в гіршому - помреш. Юкі відчув, як неймовірна потужна енергія, наче магма втікає в нього. Він також відчув дикий жар і не витримавши цього зомлів поруч з маленьким тілом пташки.

Масао важко зітхнув, розправивши плечі. Ось воно як все закрутилось. Той підійшов до місця «великої драми», як сам це характеризував і з огидою підняв за крило тіло ластівки.

— Стара курва, - грякнув той зневажливо відкидаючи її.

Змій уважно розглядує перевертня, в ньому стільки сили, що той трохи світиться зсередини. Такий гарний і захопливий процес. Так навіть цікавіше. В той самий час відчиняються двері. Масао навіть не треба обертатись, щоб зрозуміти хто це. Перевертниця мала вигляд кульбабки, та заплітала у своє блондинисте каре квіти й завжди носила довгі сукні – тигриця.

— Ти вже закінчив? – нервуючи запитала та.

Перевертень всміхнувся, а потім підняв на руки безтямного Юкі й повернувся до неї.

— В плані з’явились деякі корективи.

— Що? Якого! Чому цей виродок тут?

— Спокійно. Взагалі-то ці зміни лише вигідні тобі.

— Тобто? – насупилась тигриця.

— Той факт, що сила тепер у нього дає тобі повне право звинуватити цього кота в убивстві. Просто увімкни фантазію, залиш катану біля трупа й поістери, - мовлячи це азієць йшов до виходу, йому треба було ще багато чого зробити, - Це твій шанс помститись. Розважайся на повну.

Немає особливого ритуалу передачі сили. В тебе у свідомості не з’являється постать минулого користувача і не дає тобі настанови. Тебе просто обпікає зсередини не даючи тобі вибору. Юкі пощастило. Бувши прямим потомком «великої» той мав сильне нутро і хоча його рідна сила не виділялась чимось надзвичайним, але цей факт дав йому змогу прийняти потужну енергію.

Пройшла більше ніж година з усіх подій. Юкі відчував слабкість, той зробив надзусилля над собою, щоб підвестися. Тіло не слухалось, наче не належало йому. Свідомо той ще не розумів, що коїлось, а ще він не міг збагнути де знаходився. А після, розуміння лавиною накрило його. Це був його будинок. Перевертня почало нудити від тривоги. Він не був тут з похорон і не думав, що зміг би прийти сюди в ближні часи. Хто привів його сюди? Наступним кіт почав пригадувати, що трапилось.

— Боже… тільки не це, - прошепотів той дивлячись на свої руки, наче намагався розгледіти в них силу.

— Доброго раночку.

Юкі здригнувся, побачивши, що на кріслі перед ним сидів Масао. Той вальяжно розсівся й трохи всміхався, наче відчував себе господарем в чужому домі. Кота знову занудило.

— Чому ми тут?, - одразу пішов в напад інший, він не забував про існування пістолета у цього клятого змія.

— Ти носиш в кишені ключі, як мило.

— Замовкни, - в нього усе стиснулось зсередини, - Що ти хочеш від мене?

— Я хочу запропонувати тобі угоду.

— Угоду? Ти знущаєшся!?

Масао з прищуром дивився на нього декілька секунд створюючи незручну ситуацію.

— Припини… - навіть коту стало ніяково, - Скажи повними реченнями, що ти від мене хочеш?

— Ти навіть клепки не маєш, яка сила передалась тобі. Але, так і бути, я прийму це. В тебе все одно немає іншого виходу, як зникнути з цього світу. І ти візьмеш мене з собою.

— Про що ти говориш… - той взагалі не розумів, що коїться. Якого біса?

Змій встав зі свого місця, підійшов до перевертня зі-спини, що дуже не сподобалось іншому і наклонився до того.

— Ох, точно, ти ж навіть не розумієш ситуації. Все виглядає, наче ти зійшов з глузду зі свого горя і вбив бідолашну ластівку, бідося, - глузував Масао.

— Що за… Хто в це повірить? – скептично всміхнувся інший.

— Ти впевнений? – його голос прозвучав настільки близько, що кіт здригнувся, - Повір, ти справді думаєш, що я не залишив вагомих доказів проти тебе? В мене навіть є свідок, який скаже те, що потрібно мені. В тебе нема шансів. Поки ти лежав собі у відрубі, усі вже дізнались про те, що трапилось і про твоє зникнення. Якщо ти залишишся, то тебе будуть судити. Навіть якщо хтось таки залишиться на твоєму боці, то вони просто не повірять у твою невинність. Я про це подбав.

Юкі фізично відчув наче його шию стискає справжня змія. Щоб розвіяти це марення, той різко встав зі свого міста аби відійти на безпечну відстань. Але навіть так він не може позбутися цієї фантомної слизькістю шкіри.

— Гаразд, припустимо ти правий. Припустимо, що в мене нема шансів окрім, як утекти. Навіщо мені брати тебе з собою?

Масао хитро всміхнувся, а потім сів на його місце.

— Все просто, я тобі потрібен.

Кіт дещо істерично розхихотався на це. Йому знадобився деякий час, щоб зібратись.

— Що ти мелеш?

— Нічого, - спокійно мовив той, - Ти ще зрозумієш це. Моя сила може бути корисної для тебе, а твоя для мене. Що ж. Чому тобі не спробувати?

Змій кивнув головою до ближніх дверей. Юкі дратувала його пика і його спокій. Той відчував, що вірити йому не можна, але з іншого боку, як йому взагалі пояснити усе це? Слова кота проти фальшивих доказів іншого. Той глянув на свої долоні, а потім на двері. Невпевнено тримається за ручку. Концентрується. Робить крок в неминуче.

Перші кроки в чужому світі такі дивні. Все таке звичайне, але водночас ти розумієш, що це все не твоє, це все інше. Юкі відчував себе в фільмі жахів. Пекельно палило інше сонце. Його тіло поколювало і того знову трохи нудило. А потім він помічає себе і їх. Такі щасливі й сповнені енергії. Головне живі. Перевертень вчасно додумався сховатись за будівлею. Його усього трусило. Невже не у всіх так? Це просто йому так «пощастило»? Кота таки знудило. Це усвідомлення залишило глибокий рубець на його душі. Той поспіхом відчинив двері, а потім зупинився.

Значить не здалось. Той вдивлявся в цей пустий нескінчений простір. Він не ніс в себе нічого, але одночасно все там рябіло, все пульсувало. У Юкі запаморочилось в голові, його знову занудило, але блювати в такому місці не хотілось, тому він намагався тримати все в собі. А в голові одна думка.

— Чому… - мовив той в пустоту переходячи на крик, - ЧОМУ. БЛЯХА. САМЕ Я?

Кота заполонила лють. Йому захотілось розтрощити усе тут, але важко зробити це в просторі де немає нічого, тому той почав топтати й бити уявні предмети. Не міг зупинитись, хоча і розумів абсурдність своїх вчинків. Не міг зупинитись питатись у цього місця, в цього життя: «Чому? Чому саме я? Чому це взагалі мало відбутись?». Чому. І місце відповіло. В наступну мить Юкі не відчув підлоги, той впав, а потім виплив.

Судячи з солоності на язиці це було море. Була ніч, але місяць освітлював усе наче вдень, а ще було неймовірно холодно. Юкі б розсміявся якби не був в епіцентрі бурі. Простір хотів його «остудити», як мило, справді. Але, як повернутись назад? Коту не вистачало досвіду. Той поглянув на берег і побачене шокувало перевертня. Він побачив карету, але без коней, замість них там був двигун. Наступне – цей двигун вибухає, транспорт врізається в дерево і з нього ж на неї падають дві постаті. Потім крики та кров. Якого біса… Юкі панічно пірнув, намагаючись повернутись, але тільки набрав води у рота. Сфокусувавши погляд той помітив білу постать на берегу, той був доволі далеко, щоб помітити хто це, але він міг поклястись він дивиться на нього.

Вампір з білим волоссям вступив на пісок. Вони тільки що провернули доволі немале замовлення за яке дуже багато заплатять. Настільки багато, що він з його коханим могли нарешті поїхати у відпустку на «місячний острів» – великий вампірський курорт. А ще вони поїли. Одні плюси. Проте дещо його насторожило.

— Киць, щось не так?

Інший вампір, доволі високий і татуйований, підійшов до нього. Він якраз закінчив збирати докази їхньої роботи.

— Там хтось є.

Дейв глянув на горизонт і побачив білий силует, який бовтихався на хвилях.

— Свідок, - ввів далі біловолосий, - Вбий його.

— Послухай, він або втоне, або його приб’є до нас. Мені не обов’язково лізти в цю крижану воду, - склав руки на грудях той.

Юкі глянув на того з прищуром, а потім сів на пісок.

— Зрозуміло, ти мене просто не любиш.

— Що-

Перевертень не вдивлявся в те, що коїлось на берегу. Він намагався виплести в той простір. В нього вийшло лише з четвертого разу. Виявшись там де треба кіт викашляв цю противну воду, а потім обійняв себе руками й ліг поступово зігріваючись. Гаразд, або він зійшов з глузду, або цей простір відчуває його. Чи було воно ворожим до нього, чи навпаки? Юкі варто було ще стільки дізнатись. Зібравшись з силами той встав. Вже з цікавістю оглядаючи усе навколо. Пройшовшись кіт протягнув руку вперед і перед ним з’явились двері. Він не збирався зараз нікуди переходити, той просто вивчав. Провівши рукою ще раз, на його подив, двері стали прозорими, а на них були цифри. Число було настільки великим, що займало увесь простір. Наступним Юкі призвав ще декілька дверей. Де числа були менше. Перевертень навіть знайшов двозначні числа й однозначні. А потім йому потрапили двері без числа. Щоб той не робив, проте нічого не показувалось. Звичайно це дуже зацікавило котика й він хотів відчинити їх, але ті були замкнені. Кіт випав. Як щось може бути запертим від нього тут? Усвідомлення струмом вдарило його, що той відійшов на метр від неї.

— Це… перший світ, - шоковано промовив вголос і придумав цьому назву, - Це… це… канон? Що? Якого?

Юкі деякий час буревів ці двері поглядом. Роблячи якісь висновки всередині себе. Далі той викликав ще одні, ті які вели до його світу і глянув його код. Краще він цього не робив, бо його самооцінка рухнула до низу – цифр було настільки багато, що вони продовжувались і на іншій стороні дверей. Побісившись трохи він присів навшпиньки й провів рукою наче створюючи водну гладь. Море в яке він впав нещодавно і глянув його код. Кіт полегшено зітхнув коли побачив, що там ще більше цифр.

Розібравшись з цим його думки знову повернулись до «канону», як той сам його назвав, а точніше до ключів. Вони завжди були зачиненими? Чи хтось це зробив? У перевертня було відчуття наче ключі мають бути тут. Він вже зрозумів, що це місце приховує багато чого. Що ж він вирішив залишити це на потім. Навіть якби не було цього квесту з замком, то Юкі не був готовим побачити це. Він приховав усе і пішов далі, бажаючи знайти щось цікаве.

Поблукавши трохи, той здається знайшов, що шукав. Провівши рукою, замість звичних дверей, проявилось вікно. Кіт аж спіткнувся, такого він ще не бачив. Тоді підійшов ближче аби обережно заглянути туди. На перший погляд, це був звичайний світ, але Юкі одразу зрозумів, що там щось не так. Йому стало моторошно і тривожно. Спостерігаючи за цим світом, той зрозумів, що викликало це відчуття. Все повторювалась заново, наче як у зламаній касеті. Коту стало цікаво чи може він щось зробити з вікном, але це було помилкою. Як тільки його долоні зустрілись зі склом, то вони наче приклеїлись до нього. Неймовірний потік енергії проходив через кота, наче той був провідником. Доволі не надійним, між іншим. Кожна секунда приносила неймовірну агонію. Його нутро не було здатним справитись з цією силою. Вікно почало тріскатись.

— П… перестань… - хрипів той, сам не розуміючи що коїться, - ПОВЕРНИ ВСЕ ЯК БУЛО!

І тоді все вернулось. Електричний розряд, який міг би підживити ціле місто, проносився між ним. Юкі ніколи не відчував такого болю, навіть коли помирав. Хоча в порівняннях не було сенсу. Бо він таки помер і не раз. Ця енергія перемішалась з його життєвої, щоб полагодити те, що майже не зникло. Перевертень падає, не змозі зробити вдих. А потім панічно перевертається, щоб викашляти кров яка не давала йому дихати. Він втратив її забагато. В кота паморочилось в голові і його нудило від запаху заліза. Той відповз, не вистачало ще лежати у свої кривавій калюжі. Юкі скрутився в позу ембріона й намагався позбутися болю, хоча силою думки зробити це було неможливим. Доторкнувшись до своєї грудної клітини він відчув серцебиття, що було досить непоганим, але також той помітив рубець в місці яке відчувають лише коти. Це була немов відкрита рана, яка вже ніколи не затягнеться. Перевертень важко зітхнув і втомлено заплющив очі. Принаймні, Масао мав рацію в дечому – він зовсім не розуміє, що за сила дісталась йому. І на жаль ніякої інструкції до цього зовсім не було. Юкі лежав і думав. Думав, думав, думав, думав, думав. В такому місці було не дуже очевидним скільки пройшло часу: декілька хвилин, годин, а може днів. Це не мало значення. Весь цей час він лише міркував, приходячи до власних висновків всередині себе.

Перелігши на спину той розправив свої руки та ноги, а потім провалився в океан. Він тонув даючи прохолодній воді заповнити його легені. Згадуючи те поколювання, коли він біг під дощем, а після, коли від нестачі кисню мозок почав відключатись, той виплеснув в бассейні. Судомно кашляючи хапаючи ротом повітря. Насправді він не думав, що в нього вийде, тому навіть здивувався. Кіт зайшов в будинок через задні двері. Він повернувся. Залишаючи калюжі на підлозі той пішов до вітальні, де його, безсумнівно, очікував змій.

— Ну, і як тобі?

Масао повернувся до нього і навіть він не очікував побачити таке. Було відчуття, що той зник на роки, а потім вже повернувся. Такі висновки він зробив через його погляд. Юкі дивився на нього так, наче мав владу, з викликом. Це дуже зацікавило змія.

— Цигарка є? – єдине, що мовив кіт.

Інший дістав червону пачку «Мальборо» і передав тому з запальничкою. Перевертень сів на стіл і мовчки запалив одну, а після зійшовся в кровавому кашлі. Він кардинально знущався зі своїх легень. Звикнувши до тютюну, той продовжив, склавши ногу на ногу.

— Я обдумав твою пропозицію.

— Справді? – всміхнувся перевертень.

— Не перебивай.

Юкі дещо закотив очі, а потім замовк, звертаючи увагу лише на цигарку в його долонях. Це було вперше коли він закурив. Кіт вважав це заняття безглуздим, але якщо він і збирався шкодити собі, то краще вже так. Масао тим часом уважно спостерігав за ним.

— Я згоден, але лише на своїх умовах. Я не збираюсь бути твоєю маріонеткою. Якщо не будеш слухати мене, то залишишся сам в якомусь лайновому світі.

— Гаразд, буде по твоєму.

Юкі сплигнув зі стола і зробив крок до нього, трохи похилившись, щоб бути ближче.

— Не забувай, в першу чергу, це я потрібен тобі.

Мовивши це той залишив його. Коту треба було дещо забрати. Залишившись сам на сам в будинку той почав розуміти чому не хотів повертатись. Все буквально пахло ним. Перевертень нутром відчував фантомну присутність свого померлого коханого і засудження. Він викинув недопалок у раковину. Пішов у бік спальні, але затримався коло дверей. Зайти туди було найважчим. Якби він міг відчинити їх у минуле, все було б інакшим. Юкі судомно видихає і заходить всередину. Тут нічого не змінилось і від цього було фізично боляче. Лише стоячи тут перевертень почав чітко усвідомлювати – більше нічого не повернеш, треба іти далі. Проте, він хотів взяти з собою спогади. Спочатку він переодягнувся в більш універсальний одяг і вже тоді почав втілювати в життя замислене. Покопавшись у своїй шафі кіт знайшов тренч, який насправді належав Елу, і тоді не думаючи він одягнув його. Далі він перерив стіл і йому на очі потрапив невеликий блокнотик, якраз поміститься в кишені, але зачепило його інше – цю річ він вкрав у Лукаша. Так, перевертень часто позичав у тих двох усілякі штуки, але не тільки він це робив. Наступне було найважче. До нещастю, той не міг помістити в кишеню усю кімнату. Поміркувавши довше за потрібного він узяв напульсник, бо зберігати його поміж світами мало бути легким. Таким чином Юкі сів на ліжко, вкутавшись в тренчі, прислоняючи блокнот до серця і вдихаючи запах з напульсника. Просидівши так двадцять секунд той змусив себе піднятись. Забравши світлину яка висіла на стіні той прислонив її до вуст, а потім почав міркувати, що варто взяти ще. Але не встиг. Бо почув звук під’їджаючий машини й дуже знайомий запах.

— Дідько!

Вилаявся той і поспішив повернутись до кімнати де залишив змія. Виходить шляху назад вже нема. В останнє глянувши на свій минулий дім, той відчинив двері й повідомивши своєму супутнику, що нехай не звинувачує його, якщо не встигне за ним. А після зник з цього світу. Назавжди.

 

Перевертень не вдивлявся в те, що коїлось на берегу. Він намагався виплести в той простір. В нього вийшло лише з четвертого разу. Вампіри спостерігали за хвилями й більше нікого не бачили.

— Бачиш, я ж казав, що він потоне, - мовив Дейв.

Юкі, котрий досі сидів на піску, закотив очі й фиркнув. Сфокусувавши свій погляд на горизонт, той здивовано блимнув.

— Там ще хтось.

Інший вампір поглянув туди й побачив ще один силует, тільки темний. Так само дещо смішно бовтихався на хвилях.

— Дивно, - зазначив той, - Невже якийсь корабель потонув? Може-

— А він сексі, - вставив свій коментар білявий, чим не на жарт роздратував свого партнера.

— Клянусь, я його дістану, - загрозливо зробив крок.

— Розслабся, - захихікав Юкі, - Він теж зник. Містика.

Дейв фиркнув, а потім підняв на руки цього бешкетника й перекинув його на плече.

— Вдома поговоримо, - і так поніс його.

Але вампір не був проти такого розвитку подій, хихікаючи. Острів їх чекає.

 

— Я не розумію, що ви хочете від мене.

Чоловік літніх років намагався тримати себе в руках, але за майже годину розмови з цією персоною, робити це було дуже важко. Він нервово чесав свою лисину і тримав обличчя. Детектив, котрий сидів перед ним тяжко зітхнув.

— Лише хочу, щоб ви прокоментували ці документи.

— Послухайте, наскільки мені відомо, слідство прийшло до висновку, що це був нещасний випадок.

— Рот закрий, - не стримався той.

— Стефане… - м’яко намагався заспокоїти його хлопець, котрий прийшов з ним. Якщо їх втретє за день вижене охорона, то в нього точно трапиться приступ.

Хедерлі попиляв поглядом чиновника, він не збирався перепрошувати натомість розкрив думку.

— За роки служби в ФБР, я збагнув дещо. Деякі люди просто так не помирають, - детектив пристав і нахилився до чоловіка, тому стало дійсно лячно за своє життя, що він почав шукати «тривожну кнопку», а інший продовжив, - Якщо це нещасний випадок, я прийму це, але якщо це випадок тероризму чи замовне вбивство. Я повернусь. Не сумнівайтесь в цьому.

І коли кімнату заполонили охоронці Стефан Хедерлі пішов добровільно.

Chapter 20: 9. Між минулим і майбутнім

— Хутчіше! Принеси ще води!

Перевертня лихоманило, настільки, що від нього можна було топити увесь будинок. Юкі переживав своє персональне пекло – його минуло раз за разом прокручувалось в його підсвідомості не даючи ні секунди спокою. Нічим було дихати, в легенях бурувала магма, а сльози перемішались з потом. Кіт несвідомо чіплявся за своїх рятівників залишаючи на них подряпини від своїх гострих кігтів. Ні на мить не вгамовував свій шепіт. Свою молитву. Молитву за минуле і мольбу за майбутнє.

Ці двоє проробили чимало роботи за цю ніч, що вони безсилі сиділи на ґанку опершись один на одного. Юрчику прийшлось нашвидку пояснювати Дем’яну сутність речей, бо іншому стало набагато гірше, через що не можна було зволікати. Відчувши безпеку Юкі розслабився, йому вже не треба було пересилювати себе стримуючи свій стан. До дива в них вийшло стабілізувати його стан до ранку.

Наступні пару днів Юкі пробив у відрубі. Пара піклувалась за ним змінюючи свої пости двічі на день. У перевертня лише інколи підіймалась температура, але нічого критичного з ним не ставало. Кіт навіть одного разу прокинувся, відчуваючи нестерпний біль в грудях, але через те, що в той раз коло нього чергував Дем’ян йому було ніяково показувати ознаки пробудження, тому той знову впав в безтяму. Іншого разу, після пробудження, Юкі відчував себе більш менш нормально. Поруч нікого не було, тому той розліпив свої важкі повіки, що здавалось неможливим в цьому світлі, а наступним навіть спробував піднятись.

— Навіть не думай!

У хворого тикнули дерев’яною ложкою, щоб той зупинив свої потуги й ліг назад. Сфокусувавши свій погляд кіт впізнав Юру, той щось перемішував в глиняній тарілці. Закінчивши, він сів поруч і сам змінив положення Юкі, щоб той зміг прийняти їжу. Виявилось, що той старанно переминав в мисці ягоди та саме цим він почав годувати хворого. Кіт зміг з’їсти лише декілька ложок, бо його почало нудити. Тому дали спокій на деякий час, він взагалі не міг ні про що думати. Юрчик повернувся, щоб напоїти його ліками. Вони були настільки огидні, що Юкі ледь це пережив. Перевертень знову заснув, неспокійним сном.

Минуло декілька днів. За цей час перевертень був більше при тямі. Хоча йому все ще було ніяково через Дем’яна, але той звик до нього. В принципі, Юкі подобалось жити з ними, він би залюбки тут і залишився, якби ще Юра перестав би годувати його огидними штуками, то взагалі була б казка. Перевертню нарешті дозволили рухатись і навіть повернули його комфортний сучасний одяг. До цього він лежав овочем в якісь незручній для нього сорочці. Кіт відійшов в садок за хатою і сидів там в позі лотоса. Медитував. Поринув у свою підсвідомість. Це заспокоювало його, дозволяло розслабитись і прийняти якісь рішення. Проте зараз в нього не дуже виходило. Справа в лісі, який наче дивився на нього. Коли той здався і поглянув на дерева, то йому стало моторошно. Він відчував таку шалену енергію від нього, яку ніколи ще не відчував.

— Це захоплює чи не так?

До нього приєднався Юра, той сів поруч, з посмішкою дивлячись в той самий бік. Для нього ж ліс був домівкою, місцем де він відчував безпеку, де міг оновитись. Кіт би волів, щоб це місце ніколи не змінювалось. В якомусь сенсі так і станеться. Світ Юрчика, в глобальному масштабі, функціонує завдяки енергії лісу. В якомусь сенсі якщо колись він занепаде, то світ зруйнується. Завдяки цьому це місце ніколи не стане сучасним в нашому розумінні. Юкі вже збагнув це, тому нічого не відповів на ту фразу, натомість йому захотілось поцікавитись:

— Ти так багато знаєш про мене, а я про тебе нічого.

— Хочеш почути мою історію життя?

— З народження, будь ласка.

Юра захихотів, а потім ліг на м’яку траву. Він пам’ятав те, що коли народився було приємне тепле сонечко. Окрім нього було ще десять кошенят. В той час вони просто клубочились коло матері насолоджуючись своїми немовлятськими справами. Як одного разу, коли він трохи виріс, його не віднесли в інший бік лісу…

— Почекай, - перебив Юкі, - Ти народився котиком?

— Я так і сказав.

— Ні… тобто… ти народився котиком. Ти не перевертень від народження?

— Чому тебе так це дивує?

Він замовчав. Його це здивувало, бо перевертнем не можна стати, ними лише народжуються в адекватному розумінні, принаймні в його світі та мільйонах інших. Що ж дива трапляються.

— Продовжуй, будь ласка.

Коли його залишили, то котик не знав що йому робити. Він бігав туди-сюди, кликав своїх, а потім ловив маленьких пташок і мишок, щоб нагодувати себе. Все було непогано, поки була хороша погода, але згодом пішов доволі сильний дощ. Кошеня намагалось сховатися від нього під рослинами, але в нього нічого не виходило. Аж раптом. Людина. Чоловік дуже великого зросту, його пухнасте каштанове волосся стирчало збоку в бік, а довга борода була заплетена в косу в якій вплетені квіти. Але тваринку зацікавило інше – він був повністю сухим. Котик відчував заздрість і нерозуміння. Незнайомець присів перед ним і простягнув свої руки. Кошеня уважніше розглядало його великі зелені очі, такі старі, але добрі. Саме тоді він пішов йому на ручки.

Вони прийшли до могутнього дуба, той провів рукою і в ньому проявились двері, як виявилось дерево ховало в собі ціле мешкання. Котик не тільки вперше бачить чаклунів, але і людей в цілому, тому його цікавило буквально усе. Дім мав в собі одну мінімалістичну, але охайну кімнату. Одне ліжко, столик, невеличка пічка та шафи заполонені книгами й травами. А також декілька вікон, яких він не бачив ззовні, в принципі, двері той теж не бачив тому справедливо.

— Ти голодний, зараз я дам тобі щось поїсти, - чоловік підняв над собою тваринку розглядуючи його, - Але спочатку тобі треба дати ім’я. Хм… О, як тобі Юрчик? Мені здається, що тобі дуже воно личить.

— Няв, - коту було байдуже, якщо його будуть годувати. Так він і отримав своє ім’я.

— Насправді він був дуже самотнім, - розповідав Юра Юкі, - Мені подобалось гратись з його бородою, поки він розповідав мені багато речей. Зрештою, одного дня, він хотів, щоб я почав відповідати йому.

— Тоді він перетворив тебе на хлопчика? – іншого дуже захопила його розповідь.

— Не зовсім. Він планував просто дати мені дар мовлення, але… перестарався.

— Перестарався??? – Юкі був шокованим, - Як це можливо? Як ця магія працює? Як взагалі можна було створити людське тіло з нічого? Ладно, якщо це був якийсь ритуал на основі якогось трупа, то я б ще зрозумів, але…

— Вибач, ти зовсім з глузду з’їхав? – перебив його Юрчик дивлячись на нього так, наче він притрушений.

Юкі дуже тяжко зітхнув, а потім змирився.

— Гаразд, продовжуй.

— Дякую, - закотив очі той, - В цілому, після цього випадку він признав мене, як свого сина.

— Сина? Тобто, цей чоловік твій названий батько?

— Мені починає здаватись, що ти не такий вже і розумний…

— Я просто уточнюю, боже, - гаркнув той закотивши очі.

Юра розсміявся, а потім прийняв сидяче положення.

— В цілому так. Коли він перетворив мене, я був ще дитиною, такого дуже маленького зросту. Він навчив мене ходити, потім розмовляти, писати, читати й мислити. Підтримував в усьому, хоча я завдавав таких проблем, що страшно уявити. Мабуть, так, це те, що називають батьківством, - кіт вдивлявся в темінь лісу, а потім вирішив запитати, - А ким був твій батько?

— Ох… батько? – тому стало дуже некомфортно від запитання, - В мене його нема, мене виростила мати. Давай краще про тебе. Чекаю, коли ми дійдемо до моменту де ти поясниш, як ти отримав силу дивитись у майбутнє.

— О… це… цікава історія… кхм.

— Розповідай.

Юра зітхнув.

— Був один чаклун з яким у мого батька були напружені відносини. Мене дратувало, що він ніяк не може поставити його на місце.

— Тож, ти послав його, - здогадався інший.

— Я послав його, - признав кіт, - І тоді він прокляв мене. Чесно кажучи в перші дні було дуже важко. Я не розрізняв де минуле, теперішнє і майбутнє. Було відчуття наче, я помирав. Але батько врятував мене, навчив це контролювати. Тепер те, що було прокляттям стало моєю перевагою.  

Юкі уважно вдивлявся в його обличчя, а саме на ці рубці. Тільки зараз він усвідомив увесь сенс цих хаотичних символів. Хоча до цього кіт був впевнений, що той сам їх собі наніс.

— Постривай-но, ти ж казав, що це тобі Велес допоміг, хіба ні?

Юра на це лише всміхнувся, продовжуючи вдивлятись в глибоку тінь лісу, наче очікував когось побачити. Інший зрозумів усе без слів. Вони деякий час мовчали, поки перевертень не запитав:

— Де він зараз? Твій батько.

— Він спить, - мовив кіт, трохи прикусивши себе за щоку, він намагався тримати обличчя, але його смуток було видно і без цього.

— Мені шкода… - Юкі пошкодував, що запитав, той не хотів зачіпляти його.

— Ох, - гаркнув той, закотив очі, - Перестань, він прокинеться. Обов’язково.

Кіт підсів ближче до Юрчика і при обійняв того за руку, поклавши свою голову йому на плече. Вони сиділи мовчки деякий час, слухаючи звуки які доносились з глибин дерев. В якийсь момент перевертень встав з місця, а потім протер свої очі.

— Тобі час приймати ліки.

— Тільки не це, - заскиглив Юкі, - Мені блювати від них хочеться…

— В цьому сенс, дурнику, - зітхнув інший, - Сиди тут, нікуди не ходи. Я серйозно. Зараз повернусь.

Кіт кивнув, залишившись сидіти. Навіщо йому іти кудись, все одно ліс його лякав, до того ж той не мав бажання загубитись. Перевертню набридло сидіти й він вирішив трохи походити. Юкі просто підійде до дерев і усе. В глибині хащ було навіть темно і вітер засвистів у його вухах. Щось йому підказувало, що краще повернутись до ґанку. Аж раптом, той помічає вдалині якесь неприродне яскраве світло. Перевертень обернувся до хатини й подумав, що якщо буде іти тільки прямо, то нічого поганого не трапиться. Таким чином він невпевнено дійшов до поляни, котра була усіяна маленькими квіточками. Але Юкі не звернув на них уваги, той закляк побачивши велику прогалину у самісенькому просторі. Тріщина блищала не гірше сонця освітлюючи усе навколо наче диско-куля. Кіт спітнів. Як таке взагалі можливо? Таке ж не могло з’явитись само по собі? Ще таке акуратне, наче це зроблено лезом. Це яку силу треба мати, щоб витворити подібне? Хтось це залишив тут. І цей хтось скоріш за все зовсім поруч. Від цієї думки Юкі стало тривожно і він обернувся. Через отруєння той погано відчував запахи останні декілька днів. Юра казав, що це незабаром пройде, але зараз він відчував гостру потребу відчувати їх. Світло навколо затьмарювало його погляд, він вдивлявся в тінь дерев і міг поклястись, що пітьма зацікавлено слідкує за ним. І це не було вигадкою його тривоги, хтось дійсно спостерігав за ним. Кіт навіть невпевнений, що дивиться в правильний бік, але від чогось його серце шалено калатає. Він робить крок вперед. А потім відчуває, що хтось не сильно вдаряє його по голові.

— Ай! – пискнув Юкі й повернувся, побачивши невдоволеного Юру.

— Одне. В мене було лише одне прохання до тебе, - склав руки на грудях той.

— Вибач, просто… Ти це бачиш? – він махнув рукою на прогалину.

— Бачу що? – Юра окинув оком галявину, вона нічим не відрізнялась від інших подібних.

Тоді кіт замовк. Здивовано вдивляючись в тріщину. Значить її ніхто не бачить окрім нього. Якщо подумати, то це дуже зручно.

— У твоєму стані нормально бачити речі яких нема, - нагадав про себе інший перевертень.

— Ні, це… ох, неважливо, - той нервово колошматив своє волосся.

Юрчик вдивлявся в нього уважним поглядом, а потім зиркнув на тінь серед дерев.

— Ліки вже зачекались, - мовив уводячи Юкі з цього місця.

Прогалина пульсувала, освітлюючи порожнє місце своїм світлом. Подув сильний вітер який уніс за собою декілька квітів. Зі свого сховку вийшов перевертень. Він встав перед тріщиною, а потім поглянув на шлях по якому пішли ті двоє. Тільки зараз, той дійсно усвідомив, що коїться. Перевертень дістає зі своїх ременів ніж і роздивляється його лезо. Спогади минулого досі боляче ранять його серце. До цього він мандрував без мети. Хоча частенько сам собі її придумував. Спочатку виживання, яким він займався через силу. Потім просто щоб порозважатись. Подивитись на інші світи. Рушити за загадковими аномаліями на які вказував його ніж. І коли він цього добився, то багато чого збагнув. Ці аномалії, які несвідомо стали його метою, мали в собі цілком фізичну форму. Мета, яка зараз відновлювалась від тяжкого отруєння. Як це взагалі трапилось? Пес важко зітхає. Згадує його останні слова, а потім розрізає прогалину цим же ножем. Йому потрібно було дещо зробити, але той обов’язково повернеться назад або ж піде далі за ним, як робив це весь час.

Notes:

підписуйтесь на мій тґк https://t.me/timekittyuawrite

Chapter 21: 10. Пропащий шлях невиправного

Notes:

! трігер ворнінг !
підписуйтесь на мій тґк https://t.me/timekittyuawrite

Думки Масао завжди були нечіткими та непослідовними. Можливо це почалось з дитинства. Перевертень виріз в заможній родині в який, як не дивно, нікому не було діла до його психологічних проблем. Коли змій почав усвідомлювати свою силу маніпуляцій з мозком, то той спочатку випробував її на своїх няньках. Він не робив нічого дійсно жахливого. Спочатку він балувався тим, що змушував їх на деякий час забувати те, що мали робити й тоді ті отримували штрафи від зарплатні. По справжньому Масао розійшовся коли потрапив до школи. Змій використовував свою силу, щоб отримувати відмінні оцінки, а потім він змусив двох дівчаток побитись до крові. Але в один зимний день той перейшов усі межі, коли через його «ігри» один хлопець покінчив життям самогубством.

Той ходив до приватної токійської школи для перевертнів. В подібних закладах зазвичай норма п’ять-десять учнів в класі. Кунайо - їжак який перевівся до них під час осінніх канікул. Він був тендітним, кволим, часто хворів і тому старанно вчився, щоб компенсувати свої лікарняні. Перевертень мав типову азійську зовнішність, він нічим не виділявся і не любив бути в центрі уваги, а також в нього були проблеми з «читанням аури». Тому коли Масао познайомився з ним в перший день, то той не думав, що це може бути небезпечним для нього. Кунайо щиро тішився тим, що в нього з’явився друг. Той навіть приходив до нього додому тоді коли їжак хворів. Засліплений цим перевертень не помічав червоних прапорців в їхній дружбі. Наприклад, змій часто критикував його зовнішність, хоча той був доволі гарним, просто хвороба дала своє, а також перевертень спонукав його до дурних вчинків, котрі могли заподіяти шкоду. Коли родина Кунайо почала зазнавати проблем у фінансовому плані, Масао, як справжній вірний друг, вселив думку їжаку, що це все його провина. Тому 17 лютого о 8:47 Кунайо помер з’ївши усі пігулки, що той мав. Масао ніколи не отримував покрань за свої вчинки. Навіть зараз, коли родина перевертня звинуватила в смерті сина саме його, того максимум перевели на домашнє навчання.

Сила змія працювала не на всіх, що дуже дратувало його носія. Наприклад, вона не працювала на його батьках, тому він навчився маніпулювати й без неї. Перевертень приділяв багато часу вивченню цієї теми та дізнався, що деякі здібності можуть не працювати без згоди тих у кого вони сильніші. Змій зачепився за останню тезу, йому стало цікаво з цим пограти.

Вже в дорослому віці Масао передався бізнес від батька. Це була мережа клубів. Той побачив в цьому можливість провернути нову гру. Він сприяв виготовленню і розповсюдженню наркотиків з аконіту, котрі мали назву «Тоя» серед своїх. Ця рослина з давніх-давен мала вбивчий вплив на перевертнів, але якщо погратись з її властивостями, то можливо було вивести галюциноген. Звичайно це було небезпечним. Аконіт дуже важко вивести з організму і смертність від нього була на дуже високому рівні. Масао вважав це досягненням. Чим більше він грався з долями інших, тим спрагліший був.

І ось Юкі. Така несподівана здобич, котра сама впала йому в руки. Що це як не знак долі? Якщо ви запитаєте думку змія стосовно нього, то він скаже вам, що цей кіт нікчемний. Нема нічого дивного в тому, що він не справляється зі своєю силою. Наче хтось дійсно міг мати сподівання на цього ні на що не спроможного перевертня. Сила Масао не діяла на нього, але навіть без неї маніпулювати Юкі було доволі легко, той вдало використовував його нестабільний стан після утрати. До того ж в один день він вмовив кота на те, що його сила може допомогти йому. Хіба ти не хотів забутись? Чи було б це легшим варіантом? Попри це, у змія були й інші думки стосовно нього. Масао подобалося його стійкість. Те, що він зберігав свій характер навіть всупереч утиску. Кіт завжди боровся з ним, навіть тоді коли цього не усвідомлював. Через це зачіпляти його було набагато веселіше. Коли Юкі дійсно щось ображає, той мовчки закривається в собі. Спостерігати за цим було найулюбленішим заняттям змія. Було в цій мові тіла щось особливе. Щось вродливе. Тому перевертню було цікаво наскільки його вистачить. Він бажав побачити його падіння, як ніщо інше. Він бажав стати його падінням. Хотів вирвати його серце і відчути теплоту крові на своїх долонях.

Але не тільки це приносило йому задоволення. Завдяки Юкі Масао має доступ до світу, який прихований для решти інших. Звичайно він не міг не скористатись цим. Одного дня він помітив, що світ в якому вони були, був дещо дивним. Кіт пояснив це тим, що він руйнується. Таке буває. Це може статись завтра, а може через тисячоліття. Всесвіт насправді дуже не стабільна система. Такий доволі моторошний факт зацікавив змія більше ніж мав. Масао часто знищував особистості, але, що якщо спробувати доруйнувати цілий світ. І ось, коли Юкі був зайнятий особистими справами, перевертень досліджував способи, як зробити те, що йому хотілось. А методи були. Їх придумали деякі великі в цілях милосерддя, але насправді вони ще ніколи не були використані на практиці через суперечки й моральні принципи.

Шляхи змія непередбачувані, його плани ненадійні й хаотичні, проте він дійсно ще ніколи не отримував покарань за свої дії. Дізнавшись, що Річард невдовзі навідує антикварну лавку, Масао готував свій план. Було навіть смішно від того наскільки це місце було не захищеним. І не скажеш, що в ньому храняться такі небезпечні артефакти, хоча, мабуть, в цьому і весь сенс. Вампіри такі зухвалі, навіщо їм охорона, коли вони самі доволі небезпечні. Це не варто не враховувати. Завдяки грошам, той дістав план будівлі, як він і думав – підвал був до біса величезним. Але як туди потрапити? Більш безпечним було б якби там нікого не було. Саме для цього і потрібен був Річард. Варто ризикнути. Зрештою, той має телепорт на випадок, якщо все піде не так, а замки він вміє зламувати.

В цю спокійну ніч, Генрі завідував своєю лавкою, як завжди. Сьогодні він вдовольнявся компанії себе, бо його друг був зайнятим своїми важливими справами, хоча, на думку самого вампіра, краще б той нарешті виспався. В минулу ніч Бенуа обслуговував одну цікаву пані. Попри те, що вона була лише людиною, та питалась про доволі цікаві речі. Хоча аристократ і багато чого розповів, але гроші за це не отримав, це було доволі сумно, тому сьогодні він надіявся трохи підняти статистику. В цей момент той розповідав історію зародження вази потенційному покупцю, але дзвін на дверях задзвонив. Прийшов Річард. Це був синонім до біди. Відчувши, що запахло смаженим покупець поспішив піти. Генрі втратив більше ніж десять тисяч доларів через це. Звичайно він був не в захваті.

— Ти маєш завжди бути радий мені, - зухвало мовив прийдешній.

Річард підійшов до вампіра, блондин був трохи вищим за нього і звичайно йому це подобалось.

— Я працюю, - чітко вимовив Бенуа, від того, як він відчайдушно тримав себе в руках, щоб мати вигляд «достойного аристократа», у Річарда завжди підіймався настрій.

— Мені байдуже. Всі знають, які шалені цифри на твоєму рахунку, а тобі все мало, яке неподобство.

Француз видохнув. Треба триматись. Це просто провокації.

— Навіщо ти знову прийшов?

— Мені не потрібна причина, щоб навідати тебе.

«Знову цей цирк», - подумалось Генрі. Принаймні в цей раз нікого тут не було, найменше йому хотілось, щоб були свідки цього видовища, особливо якби свідком був Рассел. Антиквар розвернувся, щоб піти, але інший не дав йому цього зробити.

— Ти не можеш піти поки я розмовляю з тобою.

— Справді? О це так, як цікаво, а головне мені так небайдуже на цю інформацію, - не витримав вже той.    

Річард вдивлявся в вираз обличчя вампіра з легкою посмішкою, чомусь йому почалось згадуватись минуле. Бенуа стало ще більш некомфортно, він очікував, що той розізлиться, як завжди. Був готовим до звичної агресії, а не до дивного мовчання.

— Пам’ятаєш нашу зустріч на Ейфелевої вежі сто років тому? – раптово запитав блондин.

Генрі замислився. В них була якась зустріч? Можливо і була. Але вампіру не зрозуміло навіщо той згадує про це зараз. Чомусь в нього було погане передчуття і він не зовсім певен, що це через Річарда. Щось не так.

— Ти не пам’ятаєш!? – дійсно розізлився інший, - Як про таке можна забути? Ти тоді когось чекав, але він не прийшов. Тож я підсів до тебе і ми випили.

Антиквар не дуже вслуховувався в це, той намагався зрозуміти, що коїться в його лавці зараз. Було б легше якби інший не заважав.

— Я сказав тоді тобі…

Генрі шикнув, притиснув палець до вуст іншого, щоб той нарешті замовк, але, здається, цей простий рух сприяв неабияке враження на іншого, що той невиправдано сильно розгубився.

— Тут хтось є.

 

Масао варто було б пильнувати краще. Його навіть не збентежили відчинені двері підвалу. Хоча він ніколи не відрізнявся адекватністю, але це було доволі дивним. Перевертень йшов в глиб вампірського лігва думаючи про те, щоб бистріше знайти потрібний артефакт. Факт того, що він може легко вибратись затуманив голову.     

— Хто тут?

Коли змій обернувся, то побачив молодого вампіра. Підліток з кучерявим світло-коричневим волоссям, він був в домашній одежі з блискітками на щоках. Навіть якщо йому вже є століття, то Масао зможе з ним справитись. Але Тимур не збирався просто залишати цю ситуацію, якщо тут злочинець, то він захистить свого батька, принаймні спробує.

Проте Генрі знайшов їх раніше. Він одразу заслонив собою свого сина попросивши його піти, хоча Тимур не хотів залишати його, але зрештою пішов, знаючи, що насправді мало в чому може допомогти. Річард стояв поруч, дещо потішений ситуацією. Становище змія дедалі ускладнювалось, доля не всміхнулась йому. Він в пастці у вампірів.

— Ой-йой, - блондин схрестив руки й поглянув на іншого, - В тебе в лавці пацюк і що будеш робити?

— Ох, mon dieu, тобі обов’язково завжди так поводитись? Не здивуюсь якщо це хтось з твоїх.

— На відмінну від тебе, я терпіти не можу цей нікчемний вид, - махнув рукою той.

Від цих слів і ігнорування в цілому Масао заполонила лють. Нехай йому не вийшло знайти меча, проте він не піде просто так. Не зараз. Звичайні кулі не шкодили вампірам, але не срібні. Перевертень дістав свій пістолет і без попередження вистрілив. Спочатку він прибере господаря лавки.

Річард ставився до ситуації серйозніше, ніж могло здатись, на перший погляд, тому помітив потуги змія, котрий відразу став йому ворогом після пострілу. Вампір потягнув Генрі на себе і куля пройшла якраз там де він стояв. Наступним той товкнув того позаду себе, доволі грубо, що антиквар вдарився куприхом.

— Ти перегинаєш, пацюку, - оголив ікла француз, - Ніхто не має права чіпати те, що належить мені.

Якщо ви запитаєте думку у Генрі про цю ситуацію, то він вам не відповість через те, що той занадто культурний, щоб підібрати слова. Проте йому точно потрібна відпустка і якісь заспокійливі, бо його психіка травмувалась в цю мить.

Тим часом Річард атакував. Він був набагато сильніше і спритніше, його ікла впились в руку перевертня котрою той намагався прикритись. Масао намагався вистрілити, проте він добився лише звільнення від ікл, бо вампір зміг ухильнутись. Кров забруднила підлогу, біль затуманила розум. Блондин самовдоволено всміхнувся, злизуючи кров зі своїх ікл, та мала доволі незвичний смак, цікаво було б спробувати більше. У перевертня не було шансу з самого початку. Розуміючи своє становище, змій зібрав останні сили, щоб активувати артефакт. І до того, як вампір знову накинувся на нього Масао зник з цього світу. Попри це Річард відчував перемогу.

Генрі отямився від шоку і встав на ноги. Це все було неприйнятним. Кращого слова той не зміг підібрати. На перший погляд, нічого неушкоджене після маленької бійки, проте вампір отримав невелику психологічну травму.

— Що це було? – не стримався той.

— Ти про те, як я врятував твоє життя? – він виглядав занадто задоволений цим, - Чекаю вдячності.

— Вдячності? Можливо ти б отримав її якби не та вульгарна фраза! Заради Бога, на секунду мені здалось, що ти адекватний.

Виплеснувши все, той пішов назовню, з нього досить. Річард пішов за ним він вирішив дати йому спокій на цей раз. Занадто хороша ніч в нього видалась. Проте, сюрпризи не закінчились, хоча це і було приємніше за решту. Насправді Тимур лише дитина і коли він наляканий, то шукає захисту у батька або ж…

— Расселе? – Генрі не очікував побачити його, але чесно кажучи відчув полегшення.

— Ти в порядку? – ворон підійшов до нього, той виглядав дуже занепокоєно, - Тимур подзвонив мені, сказав, що в тебе неприємності.

— Вже все добре, - вампір усміхнувся вперше за ніч, - Але я радий тебе бачити.

Річард фиркнув, недобре дивлячись на цих двох, проте мовчки пішов геть. Як він пішов антиквар розслабився, він підійшов до свого друга і поклав голову на його плече.

— Вибач… ця ніч справді жахлива.

І хоча Рассел трохи збентежився, проте при обійняв його, заспокійливо гладячи по волоссю. Вони мовчки стояли так деякий час, поки вампір відновлював свою менталку.

— Расселе, ти поїдеш зі мною в Париж на декілька днів? – звучав той з надією.

— Звісно.   

Notes:

mon dieu - боже мій

Chapter 22: 11. Кінець – початок нового

Notes:

! трігер ворнінг !
підписуйтесь на мій тґк https://t.me/timekittyuawrite
Фінал ери, дякую, що залишаєтесь зі мною
(вас ще чекає спешл)

Юкі не міг точно сказати, як довго перебував у світі Юри. Вони вимірювали час за допомогою сонця і кіт не дуже розумів, як в них це працювало, точніше в нього не було бажання в цьому розбиратись. Проте, прийшов час прощатись. Не те, що перевертень знав, що буде робити далі, але той не міг більше сидіти на одному місці. Він дивиться на двері, а потім на тих двох котрі піклувались за ним протягом всього часу. Згадує ранішню розмову з собою.

Сонце тільки планує підійматись. На дворі було прохолодно і ще трохи темно. Юкі сидів на ґанку вдивляючись в темінь лісу та думав про усе на світі. Чим здоровіше він ставав, тим тривожніше йому було. Він не знав чи зможе з усім справитись. Точніше абсолютно був впевнений в тому, що його чекає поразка, яка супроводжується смертю. В цьому стані його знайшов Юрчик, котрий підсів до нього, він як ніхто кращий розумів, що у кота було на душі.

— Гей, - тихо мовив Юкі, обіймаючи себе за коліна, - Я знаю, що ти не розповідаєш майбутнє, але… наскільки все погано?

Кіт дивився на іншого декілька секунд, а потім мовив.

— Майбутнє не стабільне, буквально усе може змінити його, навіть незначні кроки. Повір мені, чим менше ти знаєш, тим легше. Якщо я розповім тобі хоч щось, то ти не зможеш зосередитись на головному.

— Значить усе погано…

Юра важко зітхнув, трохи копнувши його в бік.

— Гаразд, я дам пораду, яку ти так хочеш. Так вже вийшло, що є ті, які бажають завдати тобі шкоди. Проте, зосередься на тих, хто на твоєму боці, - він пунькнув того в носик, - І я не про себе кажу.

— А такі є? – невпевнено чухає носа.

— Звичайно. Тобі варто дивитись ширше і перестати бути таким впертим, - він встав з місця, - Тобі не можна бути самому, така наша природа.

Юкі згадував ці всі слова перед вибуттям і від чогось йому було неспокійно. Настанови іншого себе лише викликали зайві тривоги. Зрештою, він відкриває двері й зникає з цього світу. Юра помічає, що під ґанком проповзла змія. Не добрий це був знак.

Минула поразка не вплинула на план Масао. Не так вже йому була потрібна та сила. Є багато способів, щоб подорожувати світами. Принаймні він себе так заспокоював. З кожним днем той відчував більше нетерпіння. Його дратувала відсутність кота поруч. Дратувала бездіяльність і компанія цієї жінки. Еріка з кожним днем ще більше віддалялась від усього цього, вона мала дещо своє бачення ситуації. На її думку, змій ставав все шаленішим, втрачав голову через речі які дівчині було важко зрозуміти. Азійка не дуже цікавилась тим чим це все закінчиться. Нехай плин історії тече без неї. Нещодавно вона підібрала невеличкий папірець. Він мав з себе список з дивних символів і цифр, поруч з одним з таких, дівчина побачила щось схоже на своє ім’я, хоча вона і не була впевненою. Декілька днів та витратила на збирання інформації й дослідженню цього важкого боку світу. Вона ходила по сумнівним закладам, спілкувалась з незрозумілими вампірами заради цього. Наражала себе на небезпеку в якомусь сенсі. Це все було не дарма. Бо в неї зародився план. Еріка взяла собі за мету викрасти у Масао той прилад, що він носить на руці. Постерігавши за ним деякий час дівчина помітила, що він ніколи не розлучався з ним, навіть якщо ходив в душ. Тоді та важко думала, як непомітно викрасти його, бо в сутичці віч-на-віч вона його не подолає через надприродню силу іншого. Азійка знову збирала інформацію у сумнівних істот і тоді вона вирішала усипити змія за допомогою дивного зілля яке вкрала в одній з лавок. Еріка не була певна в тому, що воно допоможе, проте була готова ризикнути.

Жінка вирішала вчинити по-хитрому. Спостерігавши за перевертнем цей час вона трохи зрозуміла його характер і помітила, що той полюбляє зелений чай, ніколи не пройде повз нього. Поки змія не було поблизу вона заварила чайник цього чаю і вилила туди весь вміст зілля. Оскільки Еріка не знала наскільки воно потужне, то нервувала, що воно не спрацює або ж буде діяти занадто мало часу. Дівчина розуміла, що помилка коштуватиме їй життя. Вона налила собі чай в чашку й очікувала. Масао не змусив себе довго чекати. Коли він зайшов, Еріка удала, що робить ковток чаю. Побачивши це Масао забрав з її рук чашку і почав скаржитись на щось, але та не особливо слухала. Дівчина витрачала усі сили, щоб зберігати спокій. Одна маленька не потрібна емоція й усе буде дарма. Змій підніс напій до своїх вуст, але в останній момент наче передумав, почав принюхуватись, через що серце дівчини пропустило удар.

— Що це за чай?

— Той що і був.

— Невже? – всміхнувся перевертень і тоді простягнув їй чашку, - Тоді випий.

Еріка зберігала спокій. Вона взяла її та наступним зробила ковток, звичайно ж проковтнувши. Здається Масао це задовольнило. Він сів на стілець і продовжив скаржитись п’ючи чай. Азійка все чекала, коли подіє те зілля. На другій чашці змій почав відчувати млявість. Той одразу звинуватив в цьому дівчину, проте було пізно. Коли перевертень заснув дівчина виплюнула рідину яку тримала так довго. Декілька крапель потрапили в її стравохід і та надіялась, що це не нашкодить їй. Те що на Масао так пізно подіяло зілля не означає, що воно не несе загрози й для неї. За цей час вона дізналась багато про перевертнів. Зокрема те, що їх доволі важко труїти звичними отрутами. Юкі був хорошим прикладом для цього твердження. Вона витратила на нього доволі сильну отруту, людина б в моменті померла від неї, але він лише погано почувався через це. Для них потрібні були спеціальні зілля чи аконіт. Проте для Еріки було головним втекти. Та дістала той пристрій і заперлась в ванній про всякий випадок. Вона довго вивчала його, а потім папірець. На мить їй стало лячно. А якщо це вб’є її? Азійка не дуже довіряла самій концепції телепортації кудись. Якщо через це її гени мутують і в неї… не знаю, з’явиться хвіст якийсь? Ще і ці цифри. Як взагалі цьому всьому можна довіряти? Чи то уява, чи дійсність, але дівчина почула кроки. Це змусило її миттєво діяти. Пан або пропав.

Еріка виявилась в лісу. Вона важко задихала, на мить їй здалось, що вона не може дихати, але потім збагнула, що це через тривогу. Та озирнулась. В лісі було прохолодно і темно, здається зараз була ніч, проте місяць ярко освітлював все навколо. Місцина була їй незнайомою, тому вона не могла точно сказати чи все в неї вийшло, проте дівчина вже була рада тому, що в неї не виріс хвіст. Еріка пізно помітила, що не сама тут. Спочатку вона побачила купу ґрунту, потім яму і незнайомця з лопатою. Вона сіпнулась побачивши, що лопата окрім бруду була забруднена чимось червоним. Чоловік був середнього зросту, все його тіло охоплювала одежа чорного кольору, на ньому навіть були перчатки. Темні одежі обтягували його, підкреслюючи непогану статуру. На плечах накинуте пальто, яке здається ось-ось впаде в багнюку. Проте не це впадало в очі. Хлопець приховував своє обличчя за респіраторним протигазом, яке взлохмачувало його темні кучері. Незнайомець звичайно помітив її, він уважно вивчав дівчину, а потім встромив лопату в землю і сперся об неї.

— Кукусики, - його голос звучав приглушено під маскою, він грайливо помахав їй рукою.

Еріка зробила два кроки назад, на що чоловік підняв руки наче він здається.

— Гей-гей, ти чого? Взагалі це я маю тебе боятись. З’явилась нізвідки. Жах який. Ніяких манер, - покачав головою той.

— Якого? – дівчина не могла нічого поробити з собою, але закотила очі, - Хто ти взагалі такий?

— Моє ім’я Джон Філд, - він зробив недбалий реверанс і розхихотався.

Масао прийшов до тями набагато пізніше ніж здалося Еріці. Коли він збагнув що трапилось той аж почервонів через лють. Як якась людська жінка могла взагалі обхитрувати його і викрасти настільки цінний артефакт? Це неприпустимо і сміховинно. Проте це трапилось! Гаразд. Виплеснувши агресію на предмети навколо змій вирішив, що розбереться з цим пізніше. Він знайде й інші способи аби вибратись з цього світу. Зараз найголовнішим було дочекатись коли повернеться Юкі. А він це зробить. Масао не сумнівався в цьому. Щось підказувало змію, що це станеться дуже скоро.

Тим часом кіт виявився в порту. На його думку, це було найліпшим місцем для початку. В нього була проста і зрозуміла ціль – знищити Масао. Проте, наскільки вона була реальною? Хоча Юкі непогано дрався і міг постояти за себе, але він ніколи дійсно нікому не шкодив. І ніколи не користувався пістолетом, навіть в руках не часто тримав. Перевертень не бачив в цьому нічого поганого, проте зараз, коли на кону стоїть його життя це було доволі прикро. Звичайно, він не такий дурний, щоб іти на змія голими руками. Тому перед Лондоном він завітав в інший світ. Юкі вже був там раніше, але, правду кажучи, той трохи побоювався ту версію себе. Через це він завітав до нього за порадою й отримав невеличкий електричний шокер, але перед цим йому прийшлось три рази клястись, що він його поверне. На питання чи зможе цей пристрій здолати змія інший же просто всміхнувся, а потім передав йому якесь зілля. Що ж, кіт надіявся, що зможе виконати цю обіцянку.

Якесь відчуття змусило Масао піднятись і піти в бік порту. Це була перша локація в якій вони виявились в самому початку мандрівки сюди. Тому трохи заспокоївшись перевертень прийшов до висновку, що він або з’явиться там, або навіть вже з’явився. Шкода, що він не міг учути запах з цієї відстані. Перевіривши кулі в пістолеті та наявність допоміжного ножа він пішов туди.

Погода була жахливою. Хмари насувались на мирне місто, розганяючи грозу. Було Різдво. Багато людей ходили по вулиці: деякі з них насолоджувались святом попри відсутність атмосфери, а інші забули про свято занурюючись з головою в роботу. Неспокій заважав святу. Дві перевертниці стояли на боці дороги та пили каву обговорюючи останні плітки. Одна з них ледь не подавилась згадуючи тему яку вони з подругою мали обговорити.

— Ти чула, що в нас з’явився маніяк, - прошепотіла та, - В нас, я маю на увазі нас.

Інша ж охнула, прикривши рот рукою.

— Що??

— Кажуть, - продовжила шепотіти та, - Що він спеціально вбиває тваринонародженних перевертнів, щоб легше було позбутись тіл. Люди не помічають трупи тварин.

— О боже! Який жах! Я тваринонароджена, аааа.

— Не панікуй, - тицьнула та їй в щоку, - Просто старайся не ходити сама.

— А звідки ти про це знаєш?

— Вже всі про це знають, хоча офіційно не розголошують, дурні. Кажуть, знайшли труп кота і ще декілька перевертнів. Думаю краще поїхати з міста на деякий час. Я ж теж тваринонародженна, як і більшість. В мене є родичі в Іспанії поїхали зі мною?

— Не знаю, в мене робота…

— Яка робота? Тут по вулицями шляється якийсь кончений психопат, а ти робота.

В перевертниць врізався якийсь перехожий, через що розлив каву однієї з них. Інша заступилась за подругу крикнувши йому, що той козел. Проте Масао було байдуже. Він йшов в бік порту захоплений передчуттям і навіть якимось збудженням всередині себе. І ось. Нарешті. Він учув його запах.

Коли Юкі відчув запах змія, то його серце на мить зупинилось. Він осягнув, що боїться. Йому було неймовірно лячно битись з ним сам на сам. Кіт заховався за доками картаючи себе за невміння стріляти, бо зараз в нього була зброя для ближнього боя, думка про який зводило шлунок. Треба заспокоїтись. Треба не забувати дихати. Інакше він дійсно помре. По-справжньому. Перевертень не мав сумнівів щодо того, що змій не залишить йому не єдиного життя.

— Гей, котику, чого ти ховаєшся?

Він почув голос Масао і змусив себе тримати спокій. Той ще не знайшов його, тому Юкі мав перевагу. Принаймні повинен був її мати. Треба підібратись ближче і напасти. За планом той мав оглушити його струмом, а потім влити міцну отруту. Це були настанови іншого себе. Іронічно, але той теж страждає через увагу змія. Їм пороблено.

Самому ж змію не подобалась ця гра в хованки. Він чекав достатньо довго і хотів отримати бажане. Хотів вирвати його серце і забальзамувати. Відчувши рух він вистрелив, але з досадою помітив, що то був щур. Тому він йшов далі на запах, не забуваючи кидати неумисні фразочки. Його бродіння привели його до закинутого приміщення. Змій всміхнувся.

— Хочеш мати шанс для відступу? В тебе нічого не вийде.

Як тільки Масао перейшов поріг закинутої будівлі Юкі напав на нього. В хід пішли усі його навички й гострі кігті. Той надіявся зіграти на несподіванці. Він намагався озброїти його. В ході бійки кіт проткнув кігтем долонь змія через що той вистрілив зовсім в інший від нього бік. Адреналін розбушувався, з’явилось відчуття, що щось може вийти. Проте Юкі не мав потрібного досвіду. Через це… Кіт відчув гострий біль внизу живота, а потім з жахом побачив, що змій проткнув його ножем. Він дістав шокер і вдарив іншого, проте не так сильно, як хотілось. Цього було достатньо щоб втекти. Перевертень міцно тримався за ніж. Головне не дивитись вниз. Не дивитись і не витягувати його, бо почнеться сильна кровотеча. Попри це він не бажав здаватись. Намагаючись притаїтись в одній з кімнат. Бажано в тій де є двері.

— Нікуди не підеш, сука, - прошипів той вдаривши кота в спину.

Юкі дивом не впав, якби це трапилось, то ніж всередині нього проткнув його наскрізь. Залишившись на ногах той кинув в нього каміння й утік. Що робити? Що робити? Бляха, він же повний псих. Він не справиться. Треба шукати двері. Він почув постріл. Куля пройшла повз нього, не зачіпая котика. Проте це не врятувало перевертня, бо змій наздогнав його. Не даючи тому знайти двері. Почалась нова бійка в якій кіт помітно програвав. Зрештою Юкі впав, сильно вдарившись спиною об стінку, викликаючи кровотечу, але це його не бентежило. Він зі страхом осягнув, що змій загнав його в кут нависаючи над ним. Масао всміхнувся дістав ніж, а після глибше вонзив його в тіло на що кіт закричав від болю матюкаючись рідною японською.

— Ну-ну, не треба так грубо, - здається змій відчував задоволення від страждання іншого.

Масао не зупинився на цьому, попри те, що Юкі відбивався залишаючи на іншому сліди від своїх кігтів, протикав того, той продовжив, роблячи надрізи ще вище. Як же хотілось жити. Попастись йому в руки було невідворотною помилкою. Той міцніше стиснув його руки, через що в іншого пішла кров на яку маніяк не зважав. Змія охопило те нестримне збудження, коли він робив надрізи ще дужче. Хватка кота ставала все слабшою, з очей полились сльози, що не могло не потішити вбивцю. Ось і все. Але ж він так мало прожив. Так мало зробив. Не встиг нічого виправити. Не встиг мовити слова, які хотів. Не зміг стримати обіцянку. Хоча це не дивно, про що він взагалі дума-

Пролунав постріл. Потім ще один. І ще. Юкі зажмурився і почув ще один, здається контрольний. Коли кіт розплющив очі, то побачив труп Масао, котрий впав в бік від нього, а кров забруднила його шкіру. Він затремтів від болю і не розуміння. Той підняв очі та охнув. Неможливо. Скоріш за все це просто галюцинація від відчаю.

— Д… Дейве? – і тоді кіт зомлів не витримуючи всього. Пес підбіг до нього, щоб витягти його і надати допомогу. Тим часом пішов сніг.      

Chapter 23: Маски

Еріка виявилась в лісу. Вона важко задихала, на мить їй здалось, що вона не може вдихнути, але потім збагнула, що це через тривогу. Та озирнулась. В лісі було прохолодно і темно, здається зараз була ніч, проте місяць ярко освітлював все навколо. Місцина була їй незнайомою, тому вона не могла точно сказати чи все в неї вийшло, проте дівчина вже була рада тому, що в неї не виріс хвіст. Еріка пізно помітила, що не сама тут. Спочатку вона побачила купу ґрунту, потім яму і незнайомця з лопатою. Вона сіпнулась побачивши, що лопата окрім бруду була забруднена чимось червоним. Чоловік був середнього зросту, все його тіло охоплювала одежа чорного кольору, на ньому навіть були перчатки. Темні одежі обтягували його, підкреслюючи непогану статуру. На плечах накинуте пальто, яке здається ось-ось впаде в багнюку. Проте не це впадало в очі. Хлопець приховував своє обличчя за респіраторним протигазом, яке взлохмачувало його темні кучері. Незнайомець звичайно помітив її, він уважно вивчав дівчину, а потім встромив лопату в землю і сперся об неї.

— Кукусики, - його голос звучав приглушено під маскою, він грайливо помахав їй рукою.

Еріка зробила два кроки назад, на що чоловік підняв руки наче він здається.

— Гей-гей, ти чого? Взагалі це я маю тебе боятись. З’явилась нізвідки. Жах який. Ніяких манер, - покачав головою той.

— Якого? – дівчина не могла нічого поробити з собою, але закотила очі, - Хто ти взагалі такий?

— Моє ім’я Джон Філд, - він зробив недбалий реверанс і розхихотався.

Азійка не дуже оцінила цього жесту. Вона була в скрутному становищі, досі не розуміла чи дійсно потрапила у свій світ, чи виявилась де-інде і перше кого та зустрічає – якийсь притрушений чоловік. Нічого вона зможе з цим впоратись.

— Тож, - ввів далі незнайомець заспокоївшись, - Якщо ти справжня, то якого біса?

— Справжня? Ти про що? І що значить «якого біса»? – склала руки на грудях та.

— Ну знаєш, - зробив крок на зустріч Філд, - Що мені ще думати? Коли я був людиною, я не міг просто рандомно з’являтись, а шкода. Я б зробив багато веселого, хех…

— Постривай- постривай. Можна повільніше? Ти видаєш забагато інформації за секунду, - махнула рукою та, - Ти не людина, тоді хто? Перевертень, вампір чи просто чудик?

— Грубо, але добре, - заусміхався той, хоча за маскою це не було видно, - Я вампір, дуже навіть справжній.

— Хм, тоді можливо ти зможеш допомогти мені.

Ериці нічого не залишилось, як переповісти йому повну історію. Вона була такою довгою, що їм прийшлось сісти на землю. В процесі Джон навіть пожертвував дівчині своє пальто, не забувши пожартувати, що зняв його з трупа, а потім ще хвилин п’ятнадцять пояснював, що це був лише жарт, бо фактично він сам труп, бо вампір. Азійка подумала, що їй ще прийдеться звикатись з манерою спілкування цього чудика. Таким чином вона все розповіла: і про тих двох перевертнів, і про різні світи, і про те, як в цілому потрапила сюди. Джон дуже полюбляв слухати різні історії, особливо якщо там є любовні лінії, в цій не було, що доволі прикро, проте справедливо.

— Так, як гадаєш, я змогла повернутись? –запитала в нього дівчина, коли закінчила розповідь.

— Ну… - вампір замислився, - Можливо.

— Ого, о це допомога, - закотила очі та.

— Вибач, я не даю експертні висновки, - розвів руками Філд, - Хочеш, щоб я визначив це по запаху? Ну ти пахнеш дивно, проте недостатньо дивно. Переконливо?

— Забий, - важко зітхнула азійка, вона зняла з себе пристрій і передала вампірові, - Так я і потрапила назад.

— Я в цьому не розбираюсь, - Джон повертів його в долонях, а потім додав дещо гордовито - Але не вираховуй мене з рахунків. Мій найкращий друг в цьому розбирається.

— Справді? Відведи мене до нього. – в неї зародилось трохи надії, дівчина просто банально хотіла знати чи вона в своєму світі.

— Є маленька проблема, - той показав це на пальцях.

Еріка важко зітхнула в очікуванні тієї самої проблеми.

— Він живе у Парижі зі своїм чоловіком, а ми трохи, ну зовсім, не в Парижі.

— А де ми?

— Недалеко, в Британії.

— Чудово…

— Та що ти, доберемось якось. Але зараз подзвоню своєму бро, проконсультуюсь.

Джон встав і відійшов до дерев, дівчина провела його поглядом. Вона помітила те, що він дуже пишався тим, що вони друзі або в принципі тим, що вони в нього є. Еріка зітхнула, їй було дивно, що цей вампір допомагає їй, але вона не могла повністю довіряти йому, хоча від нього не віяло ворожістю попри його вигляд. Просто дивний тип з незрозумілою історією і мотивацією. Хоча якщо в них дійсно намічається поїздка в Париж, то в неї буде час дізнатись про нього більше.

Коли вампір повернувся, то той щасливо окреслив план їхніх дій, наче це була якась захоплива фентезійна пригода. Він з ентузіазмом розповідав як вони пройдуть через ліс, потім сядуть на потяг, після на паром і знову на потяг. В один момент їй здалось, що Джон намагався придумати, як ще розширити їхню мандрівку. Еріка поборола бажання прямо сказати йому, що це не якийсь квест. 

— А у твоєму чудовому плані, - дівчина намагалась стримувати свій сарказм, - Буде чисте місце з душем?

— О, ну, звичайно, ми зайдемо до мене додому, але спочатку мандрівка лісом!

— Надіюсь ти знаєш куди іти, - зітхнула та встаючи з місця.

— Надійся, - засміявся інший.

— …

З цього моменту і почалась їхня пригода. Попри удаване нагнітання з боку вампіра, який же цей ліс страшний і кровожерливий, вони перетнули його за хвилин двадцять. За цей час Еріка зрозуміла декілька речей, але головне це те, що у цього Джона рот не закривається, він постійно знайде тему для розмови або почне розповідати щось своє не дуже зрозуміле. Проте дівчина все ж змогла уловити корисну інформацію з цього потоку геніальних думок. Як виявилось Філд був дещо інакшим вампіром. Точніше сказати цілком звичайним, але той мав потужний артефакт, у вигляді персня, котрий дозволяв йому не горіти на сонці. Найцікавіше в цьому те, що зняти його було майже неможливо. Джон розповів якусь миленьку легенду про ці каблучки, так це був парний артефакт, в яку Еріка не дуже заглиблювалась, її більше зацікавила частина в якої казалось, що його неможливо зняти. Вампір запропонував їй спробувати зробити це. І та звичайно погодилась заінтригована розповіддю. Проте в неї нічого не вийшло. Дівчина просто не змогла усвідомити де розташований цей незвичайний перстень. Вона бачила його і ні одночасно. Це дратувало, тому азійка поспішила змінити тему.

Дійшовши до траси, Джон взяв на себе ініціативу зловити машину, проте це в нього не вийшло, ба більше, він своїм виглядом налякав одного водія ледь не створюючи аварійну ситуацію. Еріка вирішала взяти все у свої руки. Спіймати попутку для жінки не було проблемою, проте вона стикнулась з тим, що не всі захотіли впускати й Філда. Зрештою вони такі знайшли того хто довіз би їх до міста.

— Чому ти не можеш просто зняти маску? – трохи роздратовано запитала та, мабуть, не в перший раз.

— Бо не хочу, я не маю пояснювати чому, якщо не хочу щось робити, - схрестив руки на грудях вампір стоячи на своєму.

Виявившись в місті їм прийшлось ще трохи пройтись. Хоча і була ніч, але вулиці ще досі заповнені людьми або не тільки ними. Після відкриття про існування перевертнів і вампірів азійка не могла не думати, що може цілком звичайним бути те, що хтось з них проходить повз неї. Джон помітно виділявся серед інших і на нього постійно звертали увагу. Той же, здається, був в цьому як риба у воді, той дивився на інших у відповідь, говорив до них і навіть сфотографувався з одним з них.

Квартира вампіра була маленькою, а ще доволі брудною. Філд попросив не засуджувати його, бо він не часто сюди приходить, а ще це його тимчасове мешкання поки той не збагне, що йому робити в цьому житті і як, в цілому, його жити. Бо зараз у нього важкі часи про які він не хоче розповідати. Еріка вирішала поки не запитувати його про це, вона раділа через те, що може спокійно прийняту ванну і більше не бути частиною минулого конфлікту. Коли дівчина вийшла з душу, то побачила, що вампір збирав речі в рюкзак, трохи пихтячи в масці.

— Ти так і поїдеш? – запитала азійка витираючи своє чорне волосся рушником.

— Взагалі-то, я змінив штани, тепер вони шкіряні. Я немов рокер, проте я не вмію грати на гітарі чи співати, але…

— Ти ж знаєш, що я не це маю на увазі, - перебила його дівчина.

Джон важко зітхнув не приховуючи легкого роздратування.

— Гаразд. Розставимо крапки над і. Я розумію, маска може бентежити і я одразу відповім: «ні, я її не зніму». Ти скажеш: «але чому?», - Філд спародіював її голос, - Слухай, в моєму житті зараз повна каша. Я не розповім подробиць, лише те, що я вже не знаю, що правильно, що було правдою чи хто я взагалі. Тому поки я не розберусь з усім, то буду її носити, навіть якщо пройдуть роки.

З цими словами він застебнув рюкзак. Еріка опустила очі, вона не стала цього казати, проте дуже розуміла його. Дівчині б самій розібратись з тим, що їй робити по життю. Натомість вона мовила.

— Тому в тебе немає дзеркала в ванні?

Вампір проігнорував це, натомість той подивився на годинник і повідомив, що їхній потяг через п’ять годин і вона може поспати поки, а в нього ще є деякі справи. Тоді він пішов залишаючи її саму.

Еріка все ж змогла заснути. Їй навіть снився якийсь цікавий сон, проте, як часто це буває, її збудили якраз тоді, коли сон почав набувати цікавості. Джон приніс їй каву і круасан на сніданок. Вже час збиратись на потяг. Дівчина зауважила, що від вампіра приємно пахло. Скоріш за все він вже привів себе до ладу, даючи їй більше часу для сну.

Вони прийшли якраз вчасно. Це був швидкісний потяг, який за декілька годин мав доставити їх в інший куток країни. Азійка сиділа напроти свого нового друга біля вікна. Їхали в тиші. Дівчина вдивлялась в пейзажі попиваючи каву, яку купив їй вампір вже в потязі. Зрештою, Еріка не мала ніяких речей тому повністю покладалась на Джона. Хоча він своєю чергою казав, що дорогу повністю оплатив його друг Рассел. На питання чому вони не скористались літаком Філд відповів, що так не цікаво. В один момент, коли стало очевидним, що ніхто нічого обговорювати більше не буде, той надягнув свої бездротові навушники та почав слухати музику. Вони трохи пропускали звук, проте не було очевидним, що саме вампір слухав зараз. Він гойдав ногою і стукотів пальцями в такт, захоплений мелодією. Поки зрештою шепотом не проспівав рядок з пісні:

— [Танцюй і пий поки живий, бо завтра буде пізно]

Еріка не впізнала цю мову, вона дивилась у вікно, але інколи кидала погляди на її супутника думаючи про те, який би в нього міг бути вираз обличчя в цю мить.

— [Танцюй і пий поки живий, бо завтра прийде смерть]

Зрештою дівчина задрімала, впершись головою в стінку потяга, підсвідомо продовжуючи слухати це бурмотіння. Коли та прокинулась, то помітила, що Джона не було поруч, але на його місті стояв його рюкзак. Вона трохи почекала, а коли той повернувся, то сказав, що їм залишилось недовго до прибуття, але є маленька проблема. Їхній паром відпливав о другій половині дня, а зараз був ранок. Проте нічого страшного, бо вони знайдуть чим зайнятись увесь цей час.

Насамперед по прибуттю вони знайшли кафе в якому поснідали, вампір теж поїв за компанію. Потім Філд запропонував сходити в магазин і купити Ериці речі першої потреби, зрештою той мав заощадження тому охоче міг це реалізувати. Так вони і вчинили через деякий час. Вже в магазині азійка не встигла й оком кліпнути, як втратила Джона з поле зору. Та зітхнула подумавши, що він наче дитина і спокійно почала обирати речі, ходячи з кошиком. Вона не знала який в них бюджет, тому намагалась обирати недорогі предмети.

— Бу! – підкрався вампір зненацька, надіючись налякати.

Еріка не злякалась, вона повернулась до нього, здивована його виглядом. Як виявилось Філд знайшов собі нову маску, вона повністю приховувала його обличчя і мала дзеркальну поверхню, дещо нагадуючи фехтувальну маску.

— Як ти в ній взагалі бачиш? – мовила та бачачи своє зображення.

— Ну, щось бачу, - тиснув плечима той.

— Невже? Тоді пішли, мені потрібно в інший відділ.

Дівчина пішла, очікуючи що той зробить те саме, але у вампіра були деякі труднощі з пересуванням, як і підозрювала азійка. Вона зітхнула, взяла його під руку і вони пішли у відділ з масками.

— Ти її хоча б не купив вже?

— Ну…

— Гаразд, тоді надягни стару.

— Але мені вже хочеться нову…

— Добре, тоді я тобі щось підберу.

Еріка з цікавістю оглядала асортимент цього відділу, тоді їй приглянулась та, що була у привида опери. Вона простягнула це Джону, він трохи підняв маску, щоб побачити її, а потім розсміявся.

— Гарна спроба, але ні. Взагалі я б хотів тоді маску крика.

— Навіть не думай. Я оберу те, що тобі сподобається.

— Ну-ну.

Тоді дівчина серйозніше поставилась до завдання. Вона хотіла обрати практичну, проте не дуже кричущу і при цьому цікаву, яка б підійшла норову вампірові. Азійка запропонувала йому карнавальну маску, яка була цікаво розписана і при цьому та прикривала усе обличчя і не утрудняла зір, хоча там і була сітка в розрізах. Джон прийняв її вибір, той розвернувся щоб одягти її, а потім подивився у дзеркало.

— Ооо, я виглядаю дуже моторошно, мені подобається!

— Як на мене, мило, - посміхнулась та задоволена що вони розв’язали це питання.

Закінчивши з пакунками, в них ще досі було багато часу, тому вони вирішили прогулятись містом. Еріка переодягнулась в нові речі перед цим. Вона одягнула тенісну спідницю на щільні колготи й чорний гольф, а поверх цього те саме пальто, яке їй дав Джон. В цілому вона була стійкою до холоду. Місцина - доволі маленька й через це затишна. До того ж з Філдом не засумуєш, в нього енергії на три міста вперед. Вони стояли на набережній обговорюючи усе на світі, в один момент азійка навіть запитала в нього чому він допомагає, на що той відповів, що приємно бути корисним хоча б інколи.

Час минув непомітно. Разом з цим вампіром було легко. Він розповів їй багато цікавої й не дуже інформації. Тема зайшла про Ідзумі. Джон розповів про свій неприємний досвід, в нього був цілий поєдинок на мечах з лідеркою якудза в якому той звичайно ж програв. Еріка поглузувала з нього, мов на що він розраховував, а інший відповів, що він мрійник і взагалі в нього була мета тоді захистити свого колишнього. Проте, поки не зав’язалась тема його минулих стосунків, вампір поспіхом змінив її. Той повідомив те, що Ідзумі живе своє краще життя, вона навіть одружилась з однією перевертницею місяць назад. В них є дитина і взагалі все чудово. Азійка була рада за неї, хоча їй досі було ніяково за минулий раз.

Ця дивна парочка сіла на паром, котрий мав доставити їх до Франції лише за півтори години. Вони сіли в зовнішній частині, щоб мати змогу поспостерігати за хвилями. Проте, не пройшло і п’ятнадцяти хвилин, як дівчина відчула маленьку тяжкість на своєму плечі та здивовано глянула на свого супутника який заснув уткнувшись в неї. Їй здавалось, що вампіри не сплять, але не була проти такого. Джон прокинувся якраз тоді коли вони вже підходили до берегів і дуже засмутився, що не встиг подивитись на хвилі. Вампір трохи відтулив маску, щоб почухати око. Еріка помітила, що в нього була легка щетина і невеликий шрам на щоці, проте вона трохи розчарувалась не побачивши його очей.

Коли вони знову сиділи в потягу, то Джон подзвонив Расселу повідомити йому про це. Через ідеально вибудований маршрут вони мали досягти антикварної лавки якраз посеред ночі, тоді коли вирувало життя. Усю дорогу ці двоє успішно проспали. Еріка примудрилась вмостити свою голову на колінах вампіра, комфортно дивлячись свої сновидіння, втрачаючи адекватний режим сну. На вокзалі вони викликали таксі й ще там примудрились трохи поспати.

Азійка сонливо стояла на вулиці Парижа, тут було трохи тепліше ніж в інших містах де вони бували. Звідси навіть було видно Ейфелеву вежу. Вона задумливо дивилась на скляні стіни лавки та вирішала повідомити свого супутника перед тим як зайти туди.

— Я вже була тут, в іншому світі.

— Справді? Тоді ти знаєш, що боятись нема чого. Пішли нас вже чекають, - заохотив її той.

В лавці було доволі тепло, в деяких місцях стояли вампіри котрі спокійно обирали собі товар, інколи перемовляючись між собою. Їх радо прийняли хазяїни цього місця. Через свій минулий досвіт, Еріка знала хто з них Генрі, а хто Рассел. Вони хотіли допомогти їй, але дівчина помітила, що подружжя було стурбованим і через самого Джона. А те, що було далі дуже здивувало дівчину, бо її супутник залишив її на них саму, бо йому захотілось «подихати повітрям» і чомусь він трохи хіхікнув коли казав це, наче це був жарт. Азійка трохи засмутилась, бо з ним їй було трохи легше, але поставилась з розумінням до його потреби побути трохи на самоті.

Дівчина вирішала не тягнути й одразу вразила усіх своєю історією. Вона розповідала дещо імпульсивно, несвідомо копіюючи манеру свого нового друга. Перевертень з вампіром переглянулись, вони хотіли запропонувати їй сісти десь і щоб вона могла в спокійній обстановці все розповісти, проте не сміли її перебивати вислуховуючи ці сумбурні події. Рассел глибоко замислився. Справи інших виморів не стосувались його, але все одно трохи тривожило те, що в це були залучені прості люди. Натомість він вирішив заспокоїти дівчину.

— Не хвилюйся, ти повернулась у свій світ, це точно, - кивнув ворон, втішно усміхаючись.

— В мене ще є пристрій… точніше він у нього, зараз… - вона аж запихалась поки все це говорила.

— Чому б нам не випити чаю? – встряг Генрі в це, - І продовжити розмову в більш… кхм, тихому місці.

Ериці стало в мить соромно за те, що вона так вивалила на них все це в межах лавки де були покупці. Тепер їй почало здаватись, що хтось її обговорює.

— Звичайно… я покличу Джона.

Дівчина вийшла на вулицю, їй не прийшлось довго шукати його, бо той сидів на бордюрі слухаючи музику. Вона сіла біля нього і взяла один навушник, це була невідома їй пісня, ще і іспанською мовою. Який же в нього різноманітний плейлист. Азійка пам’ятала, що вона мала покликати його всередину, проте їй захотілось трохи посидіти так з ним. Новина, що вона повернулась у свій світ її заспокоїла, проте вона все одно не знала, як бути далі. Дівчина зробила стільки помилок в минулому і продовжувала їх робити дотепер.

— Останнім часом мене тільки музика і рятує, - несподівано мовив Філд дивлячись на жваву вулицю, а Еріка якраз дивилась на нього, раптова журба опалила її грудину.

— Джоне…

— Мм?

— Ти казав, що вчишся жити далі… Можна з тобою?

Він глянув на неї. В цей момент дівчина як ніколи гостро хотіла побачити вираз його обличчя. Вампір розсміявся, а наступним зробив дещо дуже не очікуване. Він зняв з себе маску, відчуваючи холод на своїй блідій шкірі й одягнув її на неї.

— Вітаю в клубі!

Еріка втратила дар мовлення, дивлячись в його усміхнені смарагдові очі крізь маленькі отвори маски.

Notes:

[Танцюй і пий поки живий, бо завтра буде пізно] [Танцюй і пий поки живий, бо завтра прийде смерть] - Zwyntar -Танцюй і пий
Тґк: https://t.me/timekittyuawrite

Chapter 24: 3 частина. Дім 1. Кроки до…

Notes:

Ку
мій тґк: https://t.me/timekittyuawrite
Також я випустила відео де детально розповідаю про лор вампірів і перевертнів. Посилання в тг.
Приємного читання)

Колись, в давні часи, відчуваючи гостру тугу за власною батьківщиною один майстер вирішив зробити крила з воску та пір’я для себе і свого сина. Після того, як в нього це вийшло, чоловік довгий час вчив свою дитину, як літати. В день коли вони мали це реалізувати батько мав лише дві застороги до меншого: не летіти занадто низько, щоб хвилі не збили крила та не летіти занадто високо, бо сонце може розплавити віск. Проте, син захоплений волею, яку давали небеса, забув про застороги батька і підлетів вище, достягаючи сонця, яке знищило його крила.

Юкі прокидається. Рана на животі нила, нагадуючи про себе кожну секунду. Він рушив пальцями, відчуваючи зціпеніння, цікаво скільки взагалі часу він вже лежить тут. Свідомість прокинулась пізніше за перевертня. Він раптом згадав минулі події й це змусило його швидко встати, через що він взявся за живіт болісно стогнучи. Кіт був в приміщенні сам, але знайомий запах в повітрі змушував серце стукотіти бистріше і хвилюватись сильніше. Він поступово захлипувався в паніці, поки не змусив себе заспокоїтись. Той оглянув приміщення. Це була стара невелика хатина, видно що хтось робив тут косметичний ремонт для того, щоб вона банально не розвалилась. Попри це, тут було навіть затишно і ліжко м’яке, що не відповідало характеру мешкання. Юкі хотів встати, щоб подивитись у вікно, але рана настільки заболіла, що він вирішив зробити це пізніше. Натомість той прислухався і почув шум хвиль. Яке дивне місце. Звуки кроків вибили усі думки з голови. Серце зрадило йому шалено стукотівши. Двері відчинились і він побачив його.

Дейв виглядав так, як він пам’ятав, але водночас був зовсім чужим. З першого погляду пес був набагато підготовленішим до всього. Натреноване тіло під спеціальними одежами, той навіть помітив ремені для різноманітної зброї. Нетипова сива прядка ярко виділялась серед темного волосся. Юкі послідкував за його виразом обличчя і зрозумів, що той так само розгублений, проте намагається цього не показувати.

— Треба перев’язати рану, - першим порушив тишу пес.

Перевертень опустив очі побачивши червону пляму крізь бинти. Той кивнув дозволяючи іншому це зробити. Кіт знову ліг на ліжко спостерігаючи за діями Дейва, котрий з обережністю змінював їх. Дивне відчуття.

— Болить? – запитав перевертень.

— Трохи…

— Бо треба лежати смиренно, - зітхнув Дейв.

Юкі закотив очі, не приховуючи легкого роздратування на його зауваження.

— Що це за місце?

— Ми на закинутому острові серед вампірських поселень, - спокійно пояснив інший, прибираючи інструменти, - Друзі розповіли мені про це місце, не хвилюйся, зазвичай сюди ніхто не заходить. Тут навіть «купола» немає.

Кіт замислився, він уловив багато термінів які були притаманні цьому невідомому йому світу. Але зараз той вирішив зосередитись на головному. Якось потім дослідить концепцію цього місця.

— Ти привів мене сюди, як?

—  В мене є свої методи для подорожі, - трохи всміхнувся він.

— Коли я був у світі Юри, то бачив прогалину в просторі. Це був ти?

— Так, - не приховав пес, проте він встав з місця, щоб сказати, - Тобі треба поїсти.

Дейв вийшов з кімнати ненадовго залишаючи пораненого самого. Він приніс молочну кашу, але навіть так котика прийшлось дещо вмовити з’їсти хоча б трохи. Рана ще не загоїлась і йому треба набиратись сил, щоб видужати якнайшвидше. Юкі ще запитав в нього стосовно Масао на що інший відповів, що змій мертвий без сумнівів. Від цього коту стало трохи спокійніше. Він заплющив очі, кажучи, що хоче спати, на що пес вирішив не заважати йому і вийти на вулицю. Проте насправді спати зовсім не хотілось. В голові перевертня цілий вихор думок які давили до болю в голові. Зрештою, він здається. Юкі встає з ліжка, тримаючись за рану, а потім відчиняє двері зникаючи з цього світу.

Крофтіан стояв на березі вдивляючись в спокій хвиль. Йому подобалось це місце і не тому, що його друзі дозволили залишитись тут майже на усьому готовому. Доволі потішна історія була. Мати власний тихий кут в цьому хаосі світів багато вартує. Зараз пес був розгубленим, він медитативно підкидував ніж намагаючись зібратись з думками. Як раптом, той почав набувати червоних відтінків, що зазвичай мало лише одне значення. Дейв на мить здивувався, проте одразу рушив за ним розколюючи простір.

Коли Юкі відчинив двері в інший світ, то побачив доволі милу картину. Юрчик щасливо проводив свої нескінчені часи з коханою людиною. Відверто кажучи той не дуже хотів бачитись з перевертнем, але і пішов на вулицю, щоб поговорити. Кіт не дуже вдало приховував своє поранення та щоб за це не зайшла мова він «атакував» першим.

— Ти знав?

— А тепер подумай, будь ласка, в який момент я мав тобі сказати? Коли ти помирав в гарячці чи був не в собі? – схрестив руки на грудях, - Що за питання взагалі?

— Вибач, - важко зітхнув інший притулившись до дерева, - Просто… я не знаю, це занадто.

— Що? – не дуже зрозумів кіт.

— Мені ніяково.

— Ніяково? Саме тому ти кинув усе, перервав мої плани й замість того, щоб поговорити з ним, стоїш тут ще і кровоточиш? Ти ж розумієш, що він вже тут?

На ці слова Юкі трохи сильніше стиснув рану. Він відчув, що Дейв неподалік, хоча й не розуміє, як швидко той його знайшов.

— Не шукай логіки в моїх діях, добре? Я просто… не знаю. Занадто багато подій в одну мить. Просто бум. Я наче пропустив декілька сторінок.

Юра дуже важко зітхнув, потерши свої скроні, приймаючи якесь рішення. Зрештою, той махнув рукою, щоб цей бідосік пішов за ним. Інший так і зробив, хоча відчував себе доволі дурно в усіх сенсах. Він не здивувався тому, що він повів його до Дейва, який звичайно ж підслухав цю малозмістовну розмову. Кіт побачив в його очах розуміння водночас з невдоволенням через його витівку. Проте, поки вони не почали це обговорювати, Юрчик клацнув пальцями повертаючи усю увагу на себе.

— Гаразд, я думав, що ви достатньо розумні, щоб розібратись самостійно, але якщо ні, то нехай-нехай. Слухайте уважно, дітки. Голос розуму все пояснить. Так ви розгублені. Досить довго ви мандруєте світами не розуміючи, що робили це одночасно. Вас бентежить те, що ви… еее, це ви. І забуваєте одну важливу деталь. Насправді для один одного ви незнайомці. Майте це на увазі, та забудьте про власні застереження. Що робити далі цілком очевидно. Продовжуйте свої мандри, але разом. І бажано не діймайте бідних котиків в процесі. Як перший крок до цього пропоную вам нанаво познайомитись.

Закінчивши свій монолог Юра махнув рукою спонукаючи їх до дій. Двоє перевертнів переглянулись між собою, проте виконали його настанови, всередині себе признаючи його правоту. Вони потиснули один одному руки називаючи свої імена, наче це дійсно було вперше.

— Розумнички, я починаю вами пишатись, - похвалив їх кіт, - Тепер я можу повернутись до своїх справ? Щодо тебе, можу приготувати мазь, щоб рана швидше загоїлась.

— Наскільки швидше? – запитав Юкі.

— Має пройти якийсь час.

— Я не хочу чекати, - зітхнув кіт, стиснувши рану.

— Куди ти поспішаєш? – запитав в того Дейв.

— Ну, вибач, помахом руки лікувати не вмію, - додав Юрчик.

Від його слів Юкі дещо усвідомив, це було видно по виразу його обличчя.

— Я знаю хто вміє.

Десь, в минулому  

Перевертень сидить на дзеркальній підлозі нескінченого простору й задумливо дивиться на двері. Той самий запертий від нього світ. Звикнувши до сили й свого становища, думки завжди повертались до цих дверей. Факт того, що щось закрите від нього дратував. Кіт вважав, що цілком опанував простір. Юкі ще ніколи не зустрічав тут когось. Хоча ця пустота і здавалась безмежною, але водночас і мертвою. Кіт вважав, що лише він має доступ до неї, принаймні хотів, щоб це було так. Тут він відчував себе в безпеці, він відчував химерний спокій. Тож. Він дивиться на зачинені двері. І думає.

Наступним він підходить до них. Проводить рукою по шершавій дерев’яній поверхні та трохи дивується відчуваючи деякий опір. Інші світи так не поводять себе, точніше вони ніяк це не роблять. Юкі не планував здаватись. Дослідження перевертня привели його до того, що він знайшов невеликий отвір в якому був ключ. Юкі з недовірою оглядав предмет. Річ у тім, що це виглядало неприродно, наче самі двері вкинули йому це, щоб той нарешті перестав їх чіпати. Кіт мотнув головою, не бажаючи надавати ще більше «живих» рис цьому світу. Зрештою, той вирішив скористатись ключем, проте замість того, щоб відчинитись - вони подвоїлись і зникли разом з дарунком. Перевертень дивився на копію відходячи від подій. Він легко роздратувався і перейшов в інший світ.

Кіт виявився в підвальному приміщенні. Він не любив з’являтись в таких обмежених місцях, це завжди відчувалось неприємно. Наступним той побачив себе. Юкі з цього світу був одягнутий в домашні речі й лабораторний халат з захисними окулярами. Той дуже зосереджено проводив якесь дослідження. По думках перевертень назвав його першим. Оригінальний світ був недоторканим, але здається щось пожаліло мандрівника даючи йому зазирнути в цю історію. Те, що траплялось до його появи було ідентичним до «канону», але після вже не факт. Проте, Юкі це не хвилювало. Саме минуле картало його, він хотів порівняти їх. Наступним його присутність помічають…

В цей раз їхня зустріч також була в підвалі. Кіт стискав рану, яка знову відкрилась, фарбуючи усе червоним. Той тихо лаявся не розуміючи чому йому так не щастить по життю.

— Ти вчасно, - з радістю прийняв його «перший», - Я якраз закінчив робити твої пігулки… оу… це хто тебе так?

— Потім… можеш допомогти? – він спеціально звучав якомога жалісніше, удаючи наче сам в цьому жорстокому світі.

Юкі посадили на стільчик. Потім попередили, що буде трохи боляче. Інший кіт сильно притиснув свої долоні до рани, що той аж ледь не відкинувся. Гострий біль, хоча і був лише секунду, але запам’ятався надовго. Далі він відчув холод і полегшення. На його животі зникли усі пошкодження.

— Чому це боляче, - заскиглив перевертень, який відчував себе наче заново народився.

— Головне, що ефективно.

Інший помив руки, а потім кинув баночку пігулок, щоб той зловив. І сів на другий стілець в очікуванні неймовірної історії. Вони давненько не бачились, тому мало трапитись багато чого за цей проміжок.  

Chapter 25: 2. Вампірське містечко

Notes:

Лор світу може бути неприємним. Мій тгк ви вже маєте знати)

Легенький вітерець колихав сонливі хвилі на світанку. Кіт сидів на піску та палив цигарку, його ноги майже достягали меж води. Він струшував попіл в кришку пакування цих самих цигарок. Юкі чекав на схід сонця думаючи над усім на світі. Той поспав до цього декілька годин на тому ліжку в хатині й примудрився виспатись. Оскільки наразі йому було трохи ліниво досліджувати невідомий острів він просто сидів на самоті.

Коли небо почало набирати червоні й рожеві барви до нього доєднались. Дейв пригостився в нього цигаркою. Перевертні мовчки сиділи та курили спостерігаючи за змінами нагорі. Одна грайлива хвиля намочила ногу котика, але інший не зважав на це вдивляючись в небесну блакить.

— Розкажи мені про цей світ, - Юкі глянув на іншого вперше за цей час, як вони сиділи. Він почав трохи звикати до його присутності.

Пес розповів йому, що в загальних масштабах, це світ в якому панують вампіри. Перевертнів тут не існує, а люди ховаються у своїх поселеннях маючи надію, що сонце їх врятує. Тим кому пощастило менше змушенні терпіти існування на людських фермах. Тому, що їхня популяція меншає з кожним роком, то у вампірів існують жорсткі правила щодо вбивств і перетворень. У кожного є картки які підтверджують твою особу і статус. Свої поселення вампіри прикривають куполами, котрі захищають від сонячних променів. Острів на якому вони знаходяться є частиною великого архіпелагу, який перетворився на елітний курорт. Якщо встати в правильному місті, то можна побачити як цей купол виглядає, проте треба буде дуже добре дивитись, бо він зливається з місцевістю.

Юкі все це слухав аналізуючи інформацію. Він любив дізнаватись про нові світи, в особливості коли вони так сильно відрізнялись від усіх, а цей доволі інтригував. Цікаво, як виглядають усі ці поселення?

— Як гадаєш люди повстануть? – натомість запитав кіт.

— Не знаю, але, мабуть, спробують, - тиснув плечима пес, - Знаю, що тобі цікаво ми в цьому світі теж вампіри, як і Ел з Лукашем.

— Оу… ну… я тепер не так сильно вболіваю за людей…

Інший розсміявся на це. Вони ще деякий час так просиділи обговорюючи неважливі деталі світу. Поки, за ініціативою Дейва, не пішли снідати. За їжею кіт запитав чи зможе він побачити ті поселення на що другий перевертень не побачив причин відмовити йому.

— Як ми це зробимо? – запитав Юкі, котрий стояв вже на вулиці, опираючись об стіну хатини, - Я можу відчинити двері будь-де, але я там ще не був, тому не знаю де саме ми з’явимось.

— Не хвилюйся щодо цього в мене є мітка в місті.

З цими словами Дейв дістав свій ніж і вправними рухами розрізав простір. Розріз гарно переливався різними барвами, трохи осліплюючи місцину, як це було у світі Юри. Пес розвернувся до нього пропонуючи свою руку.

— Пішли, не бійся, це не страшно.

Кіт дивився то на нього, то на тріщину, то на долоню. Від чогось він трохи засоромився і перевів погляд на якусь точку в просторі, проте він простягнув руку, переплітаючи їх разом.  

Вампірське місто поєднувала в собі середньовічний стиль і дива майбутнього. Це дещо нагадувало стімпанк, але водночас зовсім ним не був. На дорогах їздили вишукані карети на водневих двигунах. Атмосферу особливо підкреслювала місцева архітектура. Поєднання готики з модернізмом створює щось індивідуально нове. Проте це було доволі охайним містечком. За столиками кав’ярень потягували каву поважні старі вампіри обговорюючи свої важкі теми. Молоді вампіри об’їхали їх тротуаром на своїх електричних скейтах. До того ж на вулиці наче день, але це були світові панелі купола які природно імітували сонячне світло. Всі були занадто заклопотані своїми справами, настільки, що здається не помічали двох перевертнів з іншого світу. Відверто кажучи Юкі очікував іншого. Йому хотілось більше… трешу. Але кіт думав, що це просто треба добре пошукати, проте вголос сказав інше.

— Чому на нас ніхто не звертає уваги? – глянув той на свого супутника.

Дейв трохи тиснув плечима.

— Думаю їм просто байдуже на усе навкруги, а ще це, мабуть, залежить від району. В іншій частині міста нам би не дали так спокійно пересуватись.

— Так і думав… - він невдало маскував велику цікавість.

Кіт йшов далі уважно розглядаючи кожну деталь навкруги.

— А ми випадково не зустрінемо наші версії?

Коли той мандрував сам, він полюбляв знаходити себе і розпитувати їх про усе на світі. Проте зараз Юкі ще не достатньо звикся до компанії іншого перевертня. А ще велику роль грало те, що в цьому світі він вампір. Кіт взагалі намагався не контактувати з представниками цього виду, а тут ще і з самим собою. Він сумнівався в його адекватності.

— Не думаю, - вивів його з роздумів пес, - Знаєш вони... ем, хаотичні. То тут, то там, то це роблять, то інше.

— Вампіризм в голову вдарив, - прокоментував той, задивившись на блакитного метелика, - Ти їх доволі добре знаєш.

Перевертень кивнув, а потім притримав іншого, щоб той не впав, бо настільки задивившись на комашку, кіт перестав дивитись під ноги. Юкі трохи сполум'янув, але ніяк не прокоментував цю ситуацію, натомість він очікував історію його знайомства з тими вампірами. Проте, від чогось, Дейв не спішив її розповідати.

— Дивись туди, - показав пес вперед.

Кіт трохи нахмурився, але прослідкував поглядом за напрямком. Як виявилось вони дійшли до головної площі на якій було скупчення вампірів. Звичайно Юкі було цікаво і він хотів послухати що коїться, але Дейв вважав, що підходити впритул не дуже хороша ідея. Благо в перевертнів добрий слух від природи, тому вони могли підслухати на відстані.

У вампірів точилася деяка дискусія. Хоча це важко було характеризувати саме цим словом. Бо усі нападали звинуваченнями на одного, а той відбивався. Трохи прослухавши, стало зрозуміло, що винуватець перетворив когось на вампіра, хоча він не мав на цього дозволу. Найцікавіше те, що ні одна душа не заступалась за нього, більшість просто спостерігали за видовищем наче це було виставою. В один момент, той вже не розумів, як ще вийти з ситуації та почав кидатись звинуваченнями у відповідь. За жертву він вирішив взяти поважного антиквара котрий за щасливою версію обставин теж зупинився послухати що за галас. Проте, він був не сам. Поруч з ним був хлопець трохи нижчий за нього в довгому шкіряному пальті. Вітер легенько колихав русі кучері новоперетвореного вампіра. Цей факт був більмом на оці для першого. Хоча на відмінну від нього той мав усю потрібну документацію.

— Ого, ти бачиш хто там стоїть? – здивувався кіт, він сидів навпочіпки за будівлею та склав руки біноклем, щоб краще усе бачити.

— Пізніше розповім тобі таке, що ти впадеш, - всміхнувся Дейв, той стояв біля стіни більше дивлячись на перевертня перед собою ніж на юрбу вампірів.

— Якщо виявиться, що твої пригоди цікавіші за мої, то я тебе покусаю, - поглянув на нього інший всміхаючись, а потім повернувся до розглядання подій.

Насправді нічим цікавим це не закінчилось. Антиквар махнув рукою, не бажаючи брати участі в цій безглуздій дискусії. Натомість той взяв свого супутника під ручку, щоб спокійно продовжити побачення. Юкі так і не дізнався, що зроблять з тим вампіром, бо його просто в один момент забрала місцева поліція. Цікаво, як часто в них такі драми?

— Мені тепер цікаво побачити людські поселення, - мовив перевертень встаючи на ноги й трохи їх розминаючи, - В тебе є мітки там?

— Ні, проте не думаю, що це проблема.

Дейв нічого не встиг зробити, бо Юкі взяв його за руку, хитро посміхаючись і мовлячи, що тепер його черга, повів іншого в бік ближніх дверей. Людські поселення нагадували старовинні села без ознак цивілізації. Усюди бруд і дерев’яні будинки. По вулицях ходили тварини та бігали діти. Перевертні дійшли до дошки оголошень. Більшість місця займали портрети особливо небезпечних вампірів. Кіт дуже здивувався від того, що вони усі були намальовані від руки та не дуже вправно. Той роздивлявся кожен, поки не знайшов себе і ця знахідка його трохи обурила. Він зняв з дошки цей портрет.

— Ми так не виглядаємо! – і для наочності прислонив його до обличчя.

— Як на мене, мило, - ледь стримував сміх пес.

— Тобі легко казати, ти навіть тут вийшов гарненько, - фиркнув той і викинув портрет розвертаючись, краще він огляне щось інше.

Дейв підхопив папірець і поки кіт був зайнятий розгляданням місцевості, той сів на камінь і діставши олівець почав щось малювати.

— Людські міста усі такі?

— Ага.

— Але чому? – не розумів кіт спостерігаючи за курками за огорожею.

— Бо усі вправні, розумні та талановиті давно перетворенні на вампірів, - спокійно мовив пес, продовжуючи свою діяльність, - Грубо кажучи у людей зараз два варіанти: або піти на корм, або багато працювати, щоб доказати свою користь для вампірів. З кожним роком стати ним все важче, бо їх майже не меншає, на відмінну від людей. Навіть через інтимні зв’язки, або гроші не вийде домовитись. Як я вже казав, дехто створює цілі людські ферми вирощуючи покоління заради їжі. Але не всі вампіри схвалюють це, дехто вважає це аморальним і воліють домовлятись з людьми. Не секрет, що продавати себе для їжі це легкий спосіб заробити гроші, хоча дуже небезпечний. Вампіри навіть придумали посаду для людей, яка, якщо спростити, виглядає так, наче вони заводять домашніх тваринок. Вампір обіцяє піклуватись, утримувати тебе і подарувати краще життя за кров. Звучить жахливо, але краще ніж все життя гнити на фермі.

Юкі уважно слухав його спостерігаючи за сірим котом, який також дивився на курку. Він трохи зголоднів.

— Не хотів би я бути людиною тут.

— Але, ти ж розумієш, що кожен вампір колись був людиною.

Перевертень поглянув на іншого, він розглядував його деякий час, поки не мовив:

— Ти дуже багато знаєш про це місце. Мабуть, пробув тут немало часу, - міркував вголос той, підходячи до супутника, - До речі, що ти робиш?

— Май трохи терпіння, - відповів пес, трохи всміхнувшись.

Юкі здалось, що той цією фразою відповів одразу на два його питання і від цього трохи закотив очі відвертаючись. В принципі, тут більше не було нічого цікавого. Окрім тих небезпечних місць в вампірському місті, про які кіт не міг забути. З думок його вивів приємний голос Дейва, який повідомив, що він закінчив. Кіт не дуже зрозумів, що той має на увазі, проте розвернувся до нього знову і не дуже впевнено забрав папірець з його рук. Юкі приємно здивувався побачивши, що на тому папірці, який він викинув раніше з’явився ще один його портрет, хоч і маленький, проте дуже вправний. Кіт відвернувся, намагаючись приховати сильне збентеження, яке фарбувало його обличчя в багряний колір.

— Тепер схоже? – задоволено усміхався Дейв помічаючи його реакцію.

Перевертень кивнув, обережно складаючи папірець і ховаючи його у свій блокнот.  

Chapter 26: 3. Подвійний півмісяць

Notes:

!можливо тригер!
Мене довго не було через захист диплому, не забули про мене?

В цьому місці було чути навіть легенький пробіг вітру. Мох накривав собою залишки старовинного фундаменту з каменю, а подвійний півмісяць грайливо освітлював руїни колись могутньої цивілізації. Від неї залишилась лише напівзруйнована вежа до верхівки якої вели гнилі дерев’яні сходи по колу. Попри аварійну ситуацію місцини двійка мандрівників зібрались на верхівку вежі. З неї відкривався чудовий вид. Там в далечині за полями й кущами ховалась метушлива цивілізація.

— Не підходь сильно до краю, - застеріг Дейв одного дуже любо цікавого кота, - Каміння може опасти.

— Я обережно, - посміхнувся той намагаючись добре розгледіти незвичний місяць, - Тут зовсім нема зірок! Якось не те, що я очікував, якщо місяця два, то іншого теж має бути парна кількість.

Перевертень розсміявся підходячи до Юкі ближче, щоб якщо що зловити його.

— І планети дві?

Кіт кивнув на це поглянувши на нього, інший був якось занадто близько, на його думку, проте той зробив легкий крок до нього, він все хотів запитати… Вони почули звук, який походив на те, наче хтось ніс в якомусь мішечку металеві деталі. Здається цей шум доносився з вулиці. Юкі повернув голову назовні і побачив невеличку фігуру в масивному темно-коричневому плащі, той ніс на своїй спині торбу майже вполовину його зросту. Незнайомець також помітив їх, бо почав активно жестикулювати, щоб вони негайно спустились звідти. В його жестах було навіть трохи претензії.

— Здається, нам не можна тут бути, - мовив перевертень відступаючи від отвору.

— Наче, якби ти знав це з самого початку, це б тебе зупинило, - посміхнувся пес.

Юкі лише повернув йому цю багатомовну посмішку і вони спустились на землю де їх вже чекав мешканець цього світу. Хоча плащ повністю покривав статуру та обличчя незнайомця все одно можна було помітити рівень його невдоволення. Головне, щоб той не вирішив напасти, хай в нього і не було б шансів проти них. Але до подиву, той мотнув головою, щоб вони слідували за ним і не промовив ні слова. Звичайно вони так і вчинили, цікавість завжди перемагає в таких випадках. Незнайомець водив їх по закутках намагаючись не видавати звуків, а коли брязкання з торби ставало гучним, то тихо лаявся невідомими для двох перевертнів словами. Ця вся обережність наводило на думки, що перебування в руїнах було, або небезпечним, або протизаконним, або усе разом. Вони пройшли чималий шлях майже в абсолютній тиші. Зрештою фігура в плащі повела їх через підземний тунель і вийшли вони вже в місті. Юкі відчув невеличке дежавю від виду місцини, бо це знову було видозмінене середньовічне містечко. Нещодавно був дощ, а в калюжах виднівся подвійний півмісяць. Проте кіт не встиг спокійно оглянути усе, бо незнайомець поспішив буквально впихнути їх в помешкання.

Хатина мала хаотичний вигляд. За вхідними дверима була доволі велика кімната, проте через розкидані речі навколо, вона здавалась маленькою. На підлозі лежали купкою різноманітні механізми та більшість з них охопила старовина іржа, стіл був захламлений металом та паперами, а єдина вільна стіна завішана великою мапою міста. Було видно, що в цій кімнаті незнайомець проводить більшість часу, але там було ще декілька дверей. Хазяїн помешкання важко кинув торбу на стіл та розім’яв руки. Не знімаючи капюшона той поглянув на двох перевертнів і нарешті мовив:

— Що ви робите на вулиці під час комендантської? Ще і в такому місці, - його голос був дещо знайомим, - Те що ви схожі на артенців вас не врятує від покарання.

Юкі переглянувся з Дейвом і вирішив вести цю розмову не даючи іншому і шансу.

— Вибач нам, - він зробив крок ближче і підмітив, що незнайомець нижчий за нього майже у два рази, - Ми просто мандрівники, тому не знали про все це.

— Незнання не полишає відповідальності, - відповів йому той і повернувся до торби, - Але я добрий і не вижену вас допоки комендантська не закінчиться. Просто стійте мовчки й не дратуйте.

Кіт закотив очі, не бажаючи більше вести розмову. Крокуючи крізь завали металу той підійшов до мапи. Вона була дуже детальною і через це Юкі захотілось її запам’ятати, це було б доволі корисно.

Дейв, своєю чергою, стояв ближче до столу, хоча його супутник вже здається втратив цікавість до незнайомця, в нього ще були питання. Тим часом хазяїн мешкання займався своєю торбою. Він діставав з неї якесь громіздкий пристрій, це було доволі важко через химерність її конструкції. Зрештою, вона застрягла гострими кутами об тканину. Той так старався її дістати, що та аж впала на підлогу з характерним звуком. В цілому пристрій нагадував за формою котушку, яка мала основу з шестерн, через падіння деякі з них відпали, а посередині неї було причеплене смарагдове каміння.  Пес допоміг йому зібрати це докупи й покласти усе на стіл. Незнайомець хоч і з затримкою, але подякував йому та почав розглядувати пристрій. Дейв почув механічний звук коли інший щось поправляв під капюшоном та вирішив зав’язати контакт раз Юкі цього робити не хоче.

— Як тебе звати?

Іншій відповів не одразу.

— В мене нема імені, проте можеш кликати мене Каґе.

— Цікавий вибір, - іронічно посміхнувся кіт біля мапи.

— Заціпся! – гаркнув на нього той.

Пес зітхнув і витримавши паузу вирішив знову спробувати запитати.

— Що це за пристрій?

— Мені б самому знати, - важко зітхнув той кинувши одну шестерну в купу.

Наступним він сів на якусь коробку і почав масажувати свої скроні. Здається це питання вплинуло на нього серйозніше ніж того планував перевертень. Проте, він знову почав говорити через мить.

— Майже сто років назад на місці тих руїн, в які ви вдерлись, квітнуло невелике, проте розвинуте королівство. Сусіди заздрили їм, бо не могли придумати щось своє, тому вирішили піти війною. Також ми морфи суттєво відрізняємось від них будовою тіла. Я думаю це теж мало вплив на їхнє жахливе рішення, - втомлено розповідав їм історію Каґе, - Зрештою, після себе артенці залишили лише руїни, викрили усі креслення в яких мало що тямили, а мешканцям надали коди замість імені та переселили де-інде. Відтоді нічого майже не змінилось. Не знаю навіщо я таскаю увесь цей мотлох. Мабуть, просто хочу знати, досліджувати. Принаймні, поки місяць не возз’єднається.

— Що буде тоді? – запитав в нього Юкі, повернувшись до нього.

— Боги прокинуться, повернуться на землю та знищать нас усіх, - він встав, знову підходячи до столу, - Принаймні це є частиною моєї культури. Хоча вірити в Богів справа кожного, але місяць дійсно возз’єднається. І насправді ніхто до цього готовим не буде.

Важкий стукіт у двері перервав цю дивну розмову. Каґе цикнув і трохи запанікував не знаючи за що взятись першим, зрештою той, нічого не поясняючи, потягнув двох перевертнів та заховав їх в тісній коморі велівши мовчати та не висовуватись.

— Громадянин дельта-303, негайно відкривайте! – наполягав голос за дверима.

— Та зараз відкрию, - відгризнувся той в цей час ховаючи пристрій в коробку.

Каґе розумів, що шансів вийти сухим з води з даної ситуації майже ніяких. Рано чи пізно мав настати день коли йому перестало щастити. Він нарешті скинув свій плащ та кинув його на стіл. Біле волосся занедбано стирчало з боку в бік спадаючи на плечі, великі котячі вушка нарешті знайшли волю гордо випрямившись. Також від пастки був звільнений довгий та пухнастий хвіст. Різноколірні котячі очі з острахом дивились на вхідні двері через які було чутно декілька нетерплячих голосів. Обличчя морфа було дещо спотворено глибоким шрамом який діагоналлю простягався крізь усю площину. Через той інцидент око кольору бурштину було втрачено, замість нього кіт носив механічний протез, котрий треба інколи налаштовувати для ясності зору. Тим часом стукіт був наполегливішим, тому той нарешті відчинив їм.

— Ви хлопці так часто до мене заходите, що мені здається, що я вам просто подо- - він запнувся побачивши перед собою високого чоловіка з невдоволеним обличчям, - Старший офіцере, яка честь.

Чоловік пропустив іронію поміж вух і дістав документ, позаду нього ще стояли двоє патрульних, що трохи нервували поряд з керівництвом. Ті дійсно частенько заходили до кота, проте особливо не перевіряли, а тут якщо завітав сам старший офіцер, то справи дійсно кепські. Форма артенської поліції мала свій характерний колір з темно-синіх відтінків. Через це більшість мешканців міста намагалась уникати подібних поєднань кольорів, бо вони викликали негативні реакції.

— Ви мене заарештуєте, офіцере? – морф не пам’ятав його імені, бо не вважав за потрібним його знати, проте зараз опустив очі на напис в документі: «Вінсент Маклауд».

— Так, - важко зітхнув той даючи команду тим двом зайти в приміщення, а потім промовив більш офіційно, - Громадянин дельта-303 ви затримані через порушення комендантської години, а також за підозрою у держаній зраді.

Офіцер дістав важкі наручники та під вбивчий погляд скував ними Каґе.

Тим часом перевертні ховались в тісній коморі, ледь в ній вмостившись через велику кількість речей. Ця вимушена близькість була наразі не дуже бажаною і до цього всього геть недоречною. Юкі намагався розгледіти й розчути те, що коїлось, проте це було майже не можливим. Вони чули звук ретельного обшуку, а потім один з них навіть почав підходити до комори в яку їх запхнули. Проте патрульного відлякав голос іншого, бо він знайшов дещо цікаве. Мова йшла про ту саму котушку.

— Ви знаєте що це босе? – патрульний котрий знайшов пристрій носив одну дуже довгу сережку, котра спадала йому на плече.

— Так, це календар, - навіть довго не думав Вінсент похмурнівши ще більше.

— Календар? – не повірив йому Каґе.

— Але він вже закінчив свій розрахунок, - той тикнув на зелений камінь посередині, а потім взяв себе до рук, - Хлопці уведіть його.

— Хах, закінчив розрахунок? Це про місяць? Він возз’єднається сьогодні? – іронічно всміхнувся той, коли двоє патрульних охопили його з двох сторін і повели, - Не чіпайте мене! Я сам!

Коли голоси вщухли перевертні вийшли зі сховку. Після обшуку мешкання їхнього нового знайомого ще більше походило на сміттєзвалище.

— Це було дивно і швидко, - першим прокоментував ситуацію Дейв.

— Та? Ти просто його зачарував, що він ледь не усю свою біографію тобі розповів, - поіронізував Юкі тримаючись за ручку дверей, - Не зволікай.

Перейшовши через двері, кіт виявився на темній вулиці, не дарма він запам’ятав мапу, бо тепер було легше переміщатись. Зараз перевертень був поруч з будівлею поліції, поки його супутник добирався, він кинув погляд на півмісяці. Чи вони дійсно стали ближче, чи це просто так здається. Проблема в тому, що Юкі не пам’ятав якими вони були на початку їхньої пригоди. Проте зараз це виглядало як два місяці які заповнені наполовину.

Великий чорний ворон сів на дах сусідньої будівлі. Світло двох півмісяців ставало все яскравіше підкреслюючи синяву темних крил птаха. Немов сама ніч створила цю дивовижну істоту. Він уважно оглядав місцевість і здається знайшов те, що шукав сповіщаючи це різким карканням.

Кіт здригнувся від цього звуку й оглянувся. Це викликало шалений приступ тривожності, в нього навіть долоні спітніли. Той зробив крок назад і врізався в пса, який нарешті його наздогнав.

— Ти в нормі? – запитав Дейв.

— Так-так, - не дуже впевнено промовив інший, а потім перевів усе в жарт - Просто відчув різке бажання втекти з цього світу.

Пес ледь всміхнувся поклавши руку тому на плече, проте різкий поштовх з землі не дав йому вимовити й слова.

— Босе, дивіться місяці зближаються! – зойкнув один з патрульних.

— Головне не панікуйте і дійте за протоколом.

Ті двоє, кинувши заручника, побігли на свої позиції. Каґе на це лише тиснув плечима та сів на землю вдивляючись в вбивчу красу возз’єднання місяця. Маклауд дістав рацію та почав віддавати накази:

— Код перший, - майже одразу після його слів залунала груба сирена, - Тримайте спокій і дійте згідно з інструкціями. Час ще є. Бережіть свої життя.

Вінсенту важко дались ці слова. До цього моменту його готували майже усе життя. Було важко тримати стрій не знаючи чи твої близькі будуть в безпеці та чи дійсно укриття витримає. Відкинувши тривожні думки, той повернувся до кота. Маклауд не зміг стримати свого роздратування від його поведінки.

— Якого біса ти робиш?

— Яка різниця, ми все одно усі помремо.

Грізно фиркнувши та не гаючи часу офіцер взяв кота за шкірку і під взаємну лайку потягнув того в укриття.

Поштовх. Крики. Небо падає. Нічого не залишається. Все скінчено. Остання посмішка. Чиї то крики? Поштовх. Червоне. Повітря закінчується. Небо впало. Крики. Все скінчено. Надія захлинулась землею. Біле. Повітря. Крики. Поштовх. Чому ти вижив?

Юкі зойкнув коли помітив, що земля почала розколюватись. Треба вшиватись поки не стало занадто гаряче. Проте коли кіт поглянув на Дейва, то його стан налякав його більше за місяць котрий знищував усе. Перевертень наче відключився від цього світу, попадаючи в пастку своїх страхів і спогадів. Він дуже зблід і майже не дихав. Юкі підхопив його, поки пес сам не впав, та потягнув його важкого в бік дверей намагаючись не вбити їх по дорозі впавши в новоутворені розколини.

Notes:

Каґе (яп) - тінь

Chapter 27: 4. Казка про кота і ворона

Кіт лежав біля озера, гріючись на сонці. Прокинувшись, він помітив, що тепер був не сам, бо прилетів великий чорний ворон, щоб випити води. Кіт мотиляв своїм хвостом думаючи про те, чи можливо дихати під водою? А ворон думав, що цей кіт дурник, бо час повертатись додому, нащо спати на вулиці?

  

Десь, в минулому

Стефан Хедерлі не був улюбленцем долі. Його життя складне з самого початку, ще тоді коли мама залишила хлопця в торговому центрі та більше не поверталась. І ось зараз втративши ще і прийомних батьків двадцяти п’ятирічний детектив вперше зламався. Провівши місяці в прострації, його гнітила думка, що все це не могло бути збігом. Має бути інша відповідь. А якщо насправді весь цей час це масоване вбивство? Стефан пообіцяв собі, що за будь-яку ціну дізнається правду.

Насправді Хедерлі не залишився на самоті. В цей важкий час поруч з ним був його люблячий хлопець та декілька друзів. Те що Стефан потроху повертався до життя не могло не приносити радість, але через горе він став ще більш хаотичним і від цього за ним було важко встигати. Та і методи в нього стали більш жорстокими. Якщо виражатись простою мовою детектив перестав стримуватись. Для того, щоб розкрити цю емоційно важку справу Хедерлі задіяв усі свої можливі зв’язки. І далеко не усі з них були законі. Та в багатьох випадках його просто приходилось виловлювати по закутках. Як зараз.

Детектив збився зі свого шляху. Він перестав розуміти, що в цьому світі правильно або як бути нормальним. Хлопець сидів на бордюрі поруч з трасою дивлячись на похмуре небо. Кістяки руки боліли після інтенсивної розмови з одним з покидьків який мав щось знати. Проте хлопець перестарався, що той ще місяць не зможе нічого сказати. Стефану було кепсько. Хедерлі не розумів, чи то це прокинулось сумління, чи просто огида до себе; чи він став таким, чи завжди був?

Позаду нього зупинилась чорна машина марки БМВ, а з неї вийшов статний чоловік. Ідеально випрасуваний темно-зелений костюм та вкладене темне волосся свідчили про те, що він залишив якусь важливу зустріч заради цього.

— Ми шукаємо тебе по всьому місту, - попри свій вигляд, той сів поруч на брудний бордюр.

— Я радий, що ви усі так здружились, Пітере, - мовив інший не дивлячись на нього.

Маклауд помітив його рани на руках та мовчки встав, щоб взяти аптечку з машини. Хлопець розумів його. Коли Пітеру було п’ять, вони разом з його сестрою близнючкою втратили батьків в автомобільній аварії. Правда, в той час дітям забули уточнити, що ДТП сталось через те, що в їхню автівку стріляли, бо подружжя було пов’язано з мафією. Таким чином діти опинились в дитячому будинку де і подружились зі Стефаном.

— Наступного разу залиши хоча б записку, - промовив той беручи руки хлопця, щоб обробити садни.

— Я залишив, - втомлено заперечив хлопець, поклавши голову на плече друга.

— «Я в магазин на пів години» і зник на півдня. Ще і телефон залишив, щоб тебе не знайшли. Дуже відповідально.

— Але ти ж знайшов мене…

— Ми усі дуже хвилюємось за тебе, - Пітер закінчив обробляти його долоні, - Особливо твій.

При згадці Корні, той відчув докори сумління і випрямився дивлячись на особливо темну хмару.

— Не хочу, щоб він бачив мене таким, - промовив той переводячи погляд на свої руки.

— Він кохає тебе, навіть «таким», - Маклауд підвівся, - Пішли, я відвезу тебе додому.

— Постривай! Я б хотів заїхати ще в одне місце… Це дуже важливо.

Стоячи на порозі будинку Сіван, хлопець зважував усі за і проти. Поки прийомні батьки піклувались про нього, поруч завжди були близькі друзі родини, двійка перевертнів які завжди грались з ним в дитинстві та вміли підбадьорити. Дізнавшись про те, що Юкі вижив Стефан відчував, що досі не сам, але він не встиг отямитись, як і цей важливий йому перевертень зник. В ту мить коли він дізнався про це, то відчув докір провини. Вони місяцями не бачились страждаючи по одинці. Можливо якби вони не віддалились один від одного, то всього цього не було б? А потім детектива обпалила лють, яка за цей час встигла стати його близькою подругою. Якого біса? Що взагалі коїться в цих перевертнів? Набравшись сміливості той натиснув на дзвоник.

Перевертниця відкрила з затримкою. Вона наче постарішала на років десять, біле довге волосся було зав’язано в тугий пучок, на ній був світлий халат та і сама кішка виглядала так наче тільки прокинулась. Хедерлі перетинався з нею, але вони ще ніколи не розмовляли. Пояснивши хто він і навіщо прийшов та запустила його всередину. Сіван привела його на кухню в якій панував безлад, усюди розкидані якісь пляшки, принюхавшись хлопець відчував стійкий запах валеріани. Перевертниця якраз взяла одну з них та зробила ковток.

— Я хочу знайти його, - першим промовив детектив.

— Людям краще не вплутуватись, це може бути небезпечно.

— Чому? Що взагалі трапилось? – нахмурився той.

Сіван погойдала пляшкою та міцно стиснула її.

— Я взагалі невпевнена чи варто йому повертатись, а все через цих ідіотів… Як же я їх ненавиджу… ненавиджу… покидьки!

Вона з великою силою кинула пляшку об стіну, маленькі осколки розлетілись навкруги та сама земля трохи затремтіла. За цю мить кішка розбила чимало пляшок насилаючи прокльони, поки не втомилась.

— Як же я хочу усім їм перерізати горлянки, - та сіла на холодну підлогу, - Я маю таку силу, але яка від неї користь, якщо я власного сина захистити не можу?

Стефан нічого не розумів, він присів поруч і вирішив ще раз спробувати запитати.

— Чому він не має повертатись? Що буде тоді?

— Вони вб’ють його, Стефане, - вона повернула голову до нього, її блакитні очі дивились прямо в його карі, - Просто вб’ють.

Здається, в цей момент, хлопець забув як дихати.

Детектив не зміг дізнатись більше. Він вклав Сіван на диван, а потім прибрав осколки та пляшки. Хедерлі не вкладалось це в голові, від не розуміння навіть нудило. Що значить «вони вб’ють його»? За що? Бляха, що взагалі могло статись за цей період? Але також думки приводили й до самої перевертниці. Це все так підкосило її, невже нема кому піклуватись за неї? Стефан прийшов до думки, що не може залишити її так. Наступного разу варто прийти сюди з Корні, бо сам він не справиться. Він подумав, що Юкі було б приємно якби хтось попіклувався про його маму. А його батьки б схвалили такий хороший вчинок, чи не так?

— Я прийду ще завтра, відпочивайте, - попередив її той і пішов в бік виходу.

Проте, хлопець завмер біля дверей. У вікні він побачив постать. Це теж був перевертень, дуже високий на зріст з вороновими рисами обличчя, під його очима були темні кола – поцілунок місяця. Стефан впізнав Рассела одразу, хоча до цього теж не контактував з ним. Навіщо він прийшов? Детектив дивився на те, як ворон, так і не наважився постукати та пішов. Хедерлі звичайно ж вирішив прослідкувати за ним, трохи почекавши перед тим, як вийти. Той підійшов до машини Пітера та передав йому мішок зі сміттям попросивши ще трохи почекати на нього.

Помітивши, що за ним слідують, Рассел і сам зупинився. Хлопець одразу ж повідомив йому, що хоче поговорити про Юкі, бо чув що вони були близькі. Тоді вони сіли на лавку.

— Я розмовляв з Сіван, - почав детектив.

— Справді? – здивувався ворон, бо знав, що зараз з нею було дуже важко контактувати. В останнє коли його батько ходив до неї, то повернувся з синцем на обличчі. Рассел не знав про що була розмова, проте кішка навіть його самого більше не впускала. Невже Говард настільки її образив?

— Але вона нічого не пояснила мені. Лише сказала, що вони вб’ють його. Поясни хоч ти мені, що трапилось? – втомлено благав той.

Перевертень виконав його прохання та розповів про те, що хтось підставив кота, зробивши так, що інші думали, що він вбивця. Рассел не вірив цьому не тільки тому, що Юкі був його близьким другом, але і через те, що, на його думку, докази були мало переконливі. Проте, навіть так треба було це ще доказати іншим.

— Його чекає суд, - мовив ворон далі, хоча це було важко, - Але, в будь-якому разі, вони хочуть забрати в нього силу. А цей процес вбиває її носія. Принаймні інший спосіб ще не придумали…

— Так нехай придумають! – перебив його хлопець, якого переповнювала лють, той встав і почав ходити туди-сюди, - Чи їм насрати? Те, що він має декілька життів не означає, що їх можна забирати! Тепер я розумію чому Сіван хоче їх усіх повбивати! Бляха! Це нестерпно!

Стефан знову сів на лавку, злісно видохнувши та продовжив:

— Юкі не дурень, він знає, що на нього чекає, тому не повернеться, - той закрив обличчя долонями, хлопець був на межі, - Йому, мабуть, так лячно. Він, як і я втратив їх, а тепер… Він втратить ще і дім?

У Рассела стиснулось серце, він підсів ближче та поклав руку йому на плече в заспокійливому жесті.

— Я так не вважаю. Я вірю, що існує інший вихід. Проте, він має повернутись і повір мені, я зроблю усе можливе, щоб захистити його. Мені не байдуже на його долю.

— Він не повернеться, - той підняв свої заплакані очі.

— Тоді я приведу його сам, - він обійняв юнака, підставляючи своє плече для його сліз, - Я обіцяю.

Вночі пішов дощ. Кіт сидів під деревом. Декілька крапель падали йому на хутро. Той плакав, бо хотів побачити зорі. Проте хмари усе прикрили. Тепер він не знає куди іти. Де його дім? Прилетів ворон. Він стояв поруч з ним вдивляючись в далечінь. Коли мине дощ він покаже йому шлях. Але кіт не хоче іти за ним. Йому подобається сидіти тут. Проте. Також кіт не хотів, щоб ворон залишав його.

Chapter 28: 5. Колискова

Notes:

З цього моменту тепер в нас є бета: minkolis

Усе палає. Поштовхи землі стали настільки сильними, що навіть найміцніші будівлі починали руйнуватися. Хаос. Його тіло здавалось таким маленьким на його руках. Це кінець?

Дейв прокидається весь у холодному поту. Він сів на ліжку — було відчуття, наче його добряче побили. Тіло ломило, та пес не пам’ятав, як вони повернулися до їхнього тимчасового лігва. Перевертень встав, щоб умитись холодною водою з імпровізованого крану. Перевівши подих, він логічно завдався питанням: де Юкі?

Попри цю думку, той вирішив зачекати на нього тут. Дейв сів назад на м’яке ліжко та дістав з ременя ніж. Він вдивлявся в гладку, дзеркальню поверхню металу, відчуваючи знайому тугу в серці. Спогади похороним маршем тупцювали по нестабільному ґрунту його підсвідомості. Але не можна їм підкорятися — ця стежка не приведе до добра.

— Привіт, — промовив кіт біля дверей. — Як ти?

— Живу, — відповів той, ховаючи ніж на своє місце.

Кіт несвідомо затупцював на місті. Він хвилювався, проте не знав, як заговорити на цю тему. Навряд чи той відкриється від прямого запитання, принаймні він судив по собі.

— Я приготував сніданок.

— Невже? – всміхнувся пес. — Вже кортить його скуштувати.

— Щодо цього… е-е-е… так вийшло, що тепер ним ласують риби, і, здається, їм стало погано…

Дейв трохи розсміявся на це, хоча й не здивувався. Проте йому було приємно, що кіт піклувався про нього. Навіть спробував приготувати сніданок. Перевертень відчував себе більш-менш нормально, тому міг узятися за це, як і завжди. Він розумів, що рано чи пізно має поговорити з Юкі про те, що сталося, однак зараз не був готовим до розмови.

За їжею вони переважно мовчали. Хоча порції для кота і без цього були маленькі, він з’їв лише невелику частину. Загалом, він виглядав так, наче йому було що сказати, але водночас Юкі гадав, як це зробити.

— Ти кудись ходив поки я спав? – зробив припущення пес, помічаючи внутрішню боротьбу іншого.

— Що? Щоб я? Е-е-е… ну… тільки не злись.

— Я не буду, якщо ти не скажеш, що повертався до минулого світу.

По мовчанню перевертня Дейв зрозумів, що той таки повертався. Він насупився та склав руки на грудях. Чим він думав? Як узагалі після того, що сталося, в голові могла виникнути думка туди повернутися? Це казали його очі, але також пес повторив ці думки в голос.

— Треба було попросити тебе пообіцяти не злитися, — важко зітхнув кіт.

— Якби я попросив тебе пообіцяти нікуди не ходити без мене, ти б це виконав?

— Це не було аж настільки небезпечно. Так, були ризики, але…

— Ризики? Нев—

— Послухай, — у відповідь перебив його Юкі. — У масштабах всесвіту там усе нормально, та й не може моя сила перемістити мене в аномальний світ. Правда, тепер це пустка і суцільні  розвалини, проте навіть у таких умовах є ті, хто вижив. Саме це я хотів розповісти.  

Запала невелика, проте відчутна тиша. Хоча кіт роздратувався через те, що його відчитали, він усе ж розумів причини хвилювання іншого. Той підсів ближче.

— Я зробив це, щоб упевнитися, що світ не помер, — прослідкувавши за поглядом іншого, перевертень побачив там проблиск прихованого болю, тому взяв його за руку, щоб пом’якшити свої слова. — Віриш чи ні, але я більш-менш розумію ризики своїх дій. На мою думку, будь-хто перевірив би на моєму місці. Не хочу себе захвалювати, але я вважаю, що цілком підходжу на роль «Наглядача світів». О, звучить круто.

Юкі віджартувався, щоб повернути легкість атмосфері. Зрештою, Дейв здався. Він втомлено зітхнув та поклав свою голову на плече перевертня, через що інший трохи збентежився, але не був проти.

— Так… підходиш, однак я тебе прошу, хоча б попереджай про свої наміри. Добре?

— Добре, - погодився кіт, а потім, не стримавшись, ледь відчутно погладив його по макітрі.

Цілий день вони провели у спокої, роблячи невеличкі справи та обговорюючи незначні речі. Проте обидва розуміли, що колись прийде цей момент, коли їм доведеться відкрити один одному найболючіше та найдорожче. Давши собі час на перепочинок, вони збирались з новими силами зустрічати небезпеки й цікавинки світів. Юкі не пам’ятав, коли востаннє міг дозволити собі ось так зупинитися та нікуди не поспішати. Коли кіт мандрував зі змієм, то терпіти не міг стояти на місці. Він ішов далі попри все, лише щоб переварити цей і наступні дні. Однак зараз перевертень відчував дивний спокій. Він навіть мало думав про те, що його розшукують, хоча й мав відчуття, що забув про щось важливе.

За звичайною схемою перевертні використовували свої вміння поодинці. Юкі був першим. Покладаючись лише на долю, він міцно стиснув ручку дверей та, не гаючи часу, перейшов.

Кіт вийшов на прохолодне повітря. Позаду нього був маленький будинок — той нагадував їхню хатинку з острова, але на відмінну від неї, був у розваленому стані посеред пустки. Трава лоскотала коліна, а небо було всіяне зірками. Ця місцина заворожувала, але приносила дивні відчуття. Тут було занадто холодно. Юкі сильніше стиснувся, намагаючись укритися пальтом. Він збирався почекати на Дейва тут, щоб вони не розділилися. Але холод ставав усе нестерпнішим. Трава перетворювалася на лід.

А потім усе змінилося.

Відчувши ці дивні зміни, кіт розвернувся, щоб утекти, проте хатини вже не було. Як і трави. Та зірок. Нічого. Пустка. А головне – не було більше дверей.

— Бляха!

Перейшовши через розлом, Дейв опинився в епіцентрі того, що не розумів. На вигляд це був звичайний парк розваг — таких у світі повно. Але цей нагадував йому часи дитинства, коли мати водила його бавитися в схоже місце. Точніше, було відчуття, що це і є той парк із його спогадів. Найдивніше було те, що пес чув гомін голосів, проте на місці, де мали бути люди, зараз стояли лише моторошні тіні. Перевертень кинув погляд на свій ніж і вирішив якнайшвидше знайти Юкі. Коли він переходить за ним, артефакт має перенести його десь за кілька метрів від кота, тому той мав бути поруч.

— Постривай, синку, — почув пес голос старої. — Я тобі розповім твоє майбутнє.

Дейв кинув погляд на намет ворожки. Бабця прикривалася темними тканинами. Вона виглядала занадто реальною для подібного місця, через що могла бути небезпечною. Зовнішність завжди була оманливою. Він зробив крок назад. Як раптом… Пес виявив, що стоїть впритул до намету, а його долоня затиснута в цупкій хватці старої. Вона водила гострим нігтем по лінії життя, поки той не міг поворухнутися.

— Я бачу, — прохрипіла вона неприємним голосом. — У тебе важка доля. Ти втратив усе і всіх. Проте не думай, що труднощі покинули тебе. Бо ти знову все втратиш.

Відчуваючи напад нудоти, Дейв намагався визволити руку, проте вона наче приросла до бабки, яка почала сміятися і волати.

ВТРАТИШ

УСЕ

Вирвавшись із цієї хватки, пес ледь не впав назад. Його серце мало не вистрибувало з грудей, а цей противний голос досі відлунював у його голові. Це пастка. Єдине, що розумів перевертень — треба негайно знайти Юкі та вибиратися звідси. Але ноги були такі ватяні, а паніка обпалювала груди. Він чув лише той голос. Мотнув головою — і все зникло. Ніякого парку. Лише пустка. Нічого, так буде навіть краще шукати.

Нерівною ходою Дейв пішов уперед. Як вони взагалі могли натрапити на такий небезпечний світ? Було відчуття, що він стоїть на місці. А потім перевертень бачить знайоме біле волосся, і хвиля полегшення накриває його. Той збирався розповісти йому, що тут небезпечно, що вони мають утекти, що він хвилювався. Проте не встиг. Дейв відчуває гострий, пекучий біль унизу живота та з нерозумінням дивиться вниз. Його ніж усе глибше входив у нього, забруднюючись у крові. Він піднімає голову й зіштовхується поглядом із пустою блакиттю очей. У цей момент хотілось померти.

— Чому ти не врятував мене?

 

КАР КАР КАР КАР КАР КАР КАР КАР КАР КАР КАР КАР КАР КАР

Юкі біжить, затиснувши вуха, бо це каркання було просто нестерпним. За ним гналася сотня… ні, тисяча ворон. Це було настільки абсурдно, що кіт майже одразу зрозумів, куди вони натрапили. Цей світ влазив у їхні голови й проєктував це в реальності. Чому це не могло бути чимось приємнішим ніж ворони-вбивці? Перевертень мав бурхливу фантазію, тож обирати було з чого.

Він заховався за шматком стіни та сів, важко дихаючи після бігу. Інколи тут з’являлися нові предмети. Навіть у такому становищі кіт встиг проаналізувати все. На його думку, тут ніхто не живе, бо сам світ і є живий організм. Великий енергетичний вампір, що харчується мандрівниками. Однак, на думку Юкі, цього було замало. Мандрівників настільки мало, що світ би вмер із голоду. Скоріше за все, той харчується енергією аномальних світів. Це пояснювало б багато речей. Наприклад, коли помирає всесвіт, його енергія нікуди не зникає. Це просто неможливо. Раніше перевертень пояснював це тим, що ця енергія бере участь у формуванні нових світів. Можливо й так, але тепер він знав і про інший спосіб її використання.

— Це неймовірно, — промовив уголос кіт. Помітивши що ворони зникли, той встав, не дуже впевнений у тому, що збирається робити. Повітря наелектризоване, а в небі згущувалися кольорові хмари.

Пульсація.

— Це було дуже смішно, але відпусти нас. Ми ж не смачні, — він подумав, що навіть для нього намагатись спілкуватись з світом — це занадто, й його вуха почервоніли від сорому.

Сильний вітер.

— Ти мене чуєш чи я остаточно зійшов з розуму?

Легке відчуття, що ворон сів тобі на плече, яке минуло за мить.

— Значить, мені не здалось тоді?

Тиша.

Юкі роззирнувся, відчуваючи дивні відчуття від цього досвіду, а ще неприємну втому. Це не означало нічого хорошого, треба тікати, поки є сили. Він ішов, поки не побачив перевертня, який зомлілий лежав на землі. Той підбіг до нього й оглянув. Зовнішніх пошкоджень Дейв не мав, мабуть з нього вижили усі сили, як із лимона. Кіт відчував себе більш-менш нормально, бо через інші життя, в принципі, мав більше енергії.

— Прокинься, — благав той і обережно тряс його. Дверей не було, тому артефакт іншого тут не завадив би. Однак йому поки не вдавалося добудитися пса. Перевертень важко зітхнув, а потім сів на рівні його грудей та м’яко доторкнувся до теплої щоки, ледь погладивши її.

— Щось в нас із тобою не виходить нічого, — зітхнув той, відчуваючи, як сили покидають його, він нахилився та притиснувся до його лоба, трохи потершись. — Це лише друга наша мандрівка, і вона знову перетворилася на катастрофу. Вибач… Справді вибач.

Кіт випрямився, відчуваючи, як очі почали пекти через непрохані сльози. Він змахнув їх, бо зараз було не на часі звинувачувати себе. Треба виходити з ситуації. Якщо нема дверей, то варто зробити їх самому. Юкі встав, намагаючись сконцентруватися. Він уже робив так колись, навіть декілька разів, хоча й був тоді в кращому стані. Однак розумів, що від цього залежить усе. До того ж почуття провини непогано підживлювало його мотивацію. Тому в нього не зайняло багато часу для створення.

Всесвіту не сподобалося втручання в його порядок, і він протестував гучним гулом та трясінням землі.

— Надіюся, це не увійде в звичку, — бурмотів перевертень, коли вибирався геть із цього світу разом з виснаженим псом.

Він переніс їх в простір. Юкі ліг поруч із Дейвом, відчуваючи полегшення. Його логіка була проста: якщо в цьому місці неможливо відчувати втому, то чому б не використати його як зарядну станцію? Кіт прикрив очі та заснув від виснаження.

Chapter 29: 6. Місце мрій

Дейв прокидається з відчуттям легкості. Йому нічого не снилось, проте минулий досвід нав’язувався в його думки. Рух поруч змусив перестати аналізувати це. Він опустив погляд та побачив, що Юкі спокійно собі спав, пригорнувшись до нього та міцно обіймаючи за руку. Навколо них — біле ніщо, яке привітно огортає перевертнів. Пес ще ніколи не бачив подібного. Однак найбільше зараз він не хотів розбудити кота, тому нахилив голову до нього, щоб утикнутись у його м’яке біле волосся та поринути в сон без сновидінь і жалю.

Коли Дейв знову прокидається, то перше, що бачить, — це блакитні очі, які, вочевидь, з цікавістю розглядали його обличчя уві сні. Перевертні якийсь час мовчки дивилися один на одного, поки кіт не здався першим.

— Добрий ранок.

— Добрий, — посміхнувся йому пес. – Де ми?

— Це простір між світами. Моє персональне лігво. Коли я тут, ніхто не зможе мене знайти.

— Тоді я б не хотів, щоб ти ховався від мене тут.

Юкі захихотів.

— Час тут зупиняється, тож ти б не помітив моєї відсутності. Правда, якби я пішов назавжди, то помітив би… А цього я не хочу. Я маю на увазі — йти назавжди… Але ти, мабуть, і так зрозумів…

Дейв просто посміхнувся на це та простягнув руку, щоб поправити біле пасмо котика. Ці маленькі, обережні дотики…

— Вибач мені, — майже пошепки мовив інший.

— Що? Чому ти вибачаєшся? – насупив брови той, щиро не розуміючи цього.

— Ну… — він склав руки на грудях та ліг на спину. — Минулі світи закінчились катастрофою. Не так я уявляв наші мандри.

Пес сів, щоб не втрачати зорового контакту.

— І що? Це не твоя провина. Я чудово знаю, наскільки мандри світами бувають небезпечні.

— Мені не подобається ця тенденція, але я вже маю план, — кіт встав і ледь не вдарився лобом з іншим. — Як щодо гарячих джерел?

 

Величезні гори гордо височіли над землею, вкриті білою ковдрою. Вони наче зручно влаштувалися для вічного сну. Кіт крокував по схилу, і сніг потріскував під його ногами. Він був тут раніше та завжди обіцяв собі приходити частіше, проте не було часу й приводу. І ось він з’явився.

Перевертень привів їх до невеличкої занедбаної будівлі в традиційному японському стилі. Час і погода не пожаліли її. Вивіска вицвіла та втратила більшість своїх елементів. Дах прогнувся й мав отвори в більшості місць, а дерев’яний каркас прогнив зсередини, почорнівши. Попри це Юкі свідомо збирався потрапити всередину. Кіт із зусиллям відкрив вогкі шьоджі та пройшов уперед.

— Може, це не вражає, проте джерело все ще в хорошому стані, — пообіцяв Юкі, хоча не був певен у своїх словах, бо не знав, скільки часу минуло з тієї пори, як він був тут востаннє.

Дейв оглядав сіре приміщення: на підлозі валялося купа сміття й дощок, а на стінах висіли дуже старі плакати шістдесятих років. Проте його увагу привернуло велике графіті, котре заполонило всю стіну: рівні ієрогліфи,  нанесені за допомогою трафарету.

— Що там написано? – запитав Дейв. Йому було цікаво, бо цей напис додавав атмосфери.

— «Місце мрій», — відповів той, виламуючи двері в чоловічу роздягальню, — Та що ж таке!?

— Допомогти?

— Ні. — І тоді, додавши трохи внутрішньої агресії, він усе ж поборов ці двері, відкривши їх. — Фух, пішли.

Юкі пройшов уперед. Роздягальня мала ще більш-менш привабливий вигляд, однак кіт усе одно не хотів би роздягатися в подібному місці. Стійкий запах цвілі відштовхував від цієї ідеї, тож він упевнено пішов далі. В кінці мав бути вхід до самих джерел.

З деяким натхненням перевертень зазирнув туди та побачив, що все було так само, як колись. Гарячі джерела парували серед зимових гір, відбиваючи місяць і зірки в дзеркальній поверхні води.

— Бачиш? — заусміхався котик, коли інший перевертень наздогнав його. — Я обіцяв джерела, і ось вони.

Юкі вже кортіло випробувати цю гарячу воду, тому він зняв своє пальто та обережно поклав його на підлогу поруч. У процесі зняття верхнього одягу він осягнув, що їм обом доведеться роздягнутися догола. Кіт звернув увагу на своє тіло: хвороблива худоба й огидний шрам на животі, залишений Масао після останньої сутички. У мить Юкі втратив свою впевненість у собі. Можливо, це була не дуже вдала ідея. Котик кинув погляд на іншого перевертня, котрий теж роздягався в цей момент. Татуювання покривали його м’язисте тіло, в якому теж було кілька шрамів, однак вони ніяк не спотворювали вроду пса. Юкі мотнув головою, відриваючи свій погляд від нього. Ні, це була неймовірна ідея.

Гаряча вода охопила тіла перевертнів, викликаючи приємне поколювання всередині. Вони сиділи поруч один з одним, недостатньо близько, щоб торкатися плечима, проте на межі до цього. Коту подобалося те, як їх освітлював повний місяць.

— Що це за світ? — запитав Дейв, бо це був найкращий початок для розмови.

— Не знаю, насправді… Я його ще не досліджував, якось було не до цього, — той провів пальцями по водній гладі. — Минулого разу я відкрив двері прямо сюди та вирішив, що цих знань мені достатньо. Але я думаю, що це звичайний і нецікавий світ.

Перевертні майже не розмовляли весь цей час. Однак, це була комфортна тиша. Вони насолоджувалися цим моментом близькості та спокою. Вода розслабляла тіло, а гори приносили рівновагу в душі. Незабаром почало сніжити. Великі білі клапті снігу танцювали в небі, проте жар джерел не давав їм впасти до низу.

Абияк витершись речами, які були під рукою, мандрівники покинули цю територію, щоб погуляти під снігом і відчути дитячу безтурботність — хоча б на мить, відкинувши дорослі клопоти. Вже нічого не заважало снігу рясно осипати перевертнів. Юкі якийсь час просто спостерігав за тим, як замерзлі кристалики падали з темряви, а потім хитро посміхнувся, замислюючи щось не дуже добре. Він сформував у долонях снігову кульку та кинув її в Дейва, поціливши в спину й задоволено хіхікаючи. Це призвело до початку їхньої «великої снігової боротьби».

Перевертні із задоволенням кидалися один в одного сніжками, не думаючи про те, що могли захворіти. Вони настільки захопилися цим, що в якийсь момент разом упали на товщу снігу, сміючись від душі та тримаючись за руки.

Мандрівники грілися біля вогнища на березі свого острова, сидячі на ковдрі. Як Юкі й казав, то був абсолютно звичайний світ, принаймні в його розумінні. Тому перед уходом вони ще добули звідти деякі речі для свого комфортного життя. Кіт сидів, піджавши коліна до себе, та їв моті зі смаком зеленого чаю. Смачно. Давненько він не їв солодощів. Він спостерігав за тим, як пес підкидає гілки у вогонь.  

— Ця хатина досить мила, — почав кіт.

— Але тобі вона не подобається, — всміхнувся той, підсаджуючись до нього. Вони сиділи досить близько через розміри ковдри.

— Ну, не те щоб… — він відклав частину моті в бік, щоб доїсти пізніше. — Просто я думаю, що ми могли б знайти щось краще для нас. Те, що мало б… навіть не знаю, душ в приміщенні, як мінімум.

— Добре, якщо під час мандрів ми знайдемо щось подібне, то змінимо лігво.

— Чудово, — заусміхався Юкі. — Звичайно, ми будемо сюди повертатися час від часу, якщо хочеш. До речі, ти, здається, казав, що це місце тобі показали друзі. Я хотів би колись почути подробиці.

— Так, це доволі потішна історія. Проте довга, — мовив Дейв. Той зловив себе на думці, що не може відвести від нього погляд.

— А що, в тебе нема настрою розповідати довгі історії? – нахилив голову котик, заглядаючи в сірі очі, наче щось шукаючи там.

— А в тебе є настрій розповідати такі історії? — запитав інший, ледь торкаючись його лоба своїм.

— Взагалі-то, це було моє питання, дурнику.

Вони одночасно потягнулись один до одного, поки їхні вуста не зустрілися в обережному поцілунку. Подихи перевертнів змішалися в один, як і биття їхніх сердець. Набравшись хоробрості, Юкі обійняв іншого за шию, притискаючи його до себе та цілуючи більш сміливо. Кіт упав на м’який пісок, не розриваючи їхніх вуст від цього дещо нужденного поцілунку.

— Так, зараз точно не час для історій, — задихано промовив Юкі.

Дейв лише всміхнувся на це та знову припав до його солодких губ.

Chapter 30: 7. Метелик, який летить на світло

Десь, у світі

Вже як місяць Стефан навідував Сіван. Зазвичай він приходив до неї зі своїм хлопцем, проте і бували дні, коли вони бачились на самоті. За цей досить короткий проміжок часу перевертниця зблизилася з цією дитиною на ґрунті їхнього схожого болю. Вони обговорювали багато різних тем, якось усе дійшло до того, що кішка дістала коробку, в якій зберігала світлини з дитинства Юкі, і з великою материнською журбою розповідала, при яких обставинах вони були зроблені. Того дня вони засиділися до пізньої години. Через цю атмосферу Сіван навіть поділилась своїм страшним секретом – хто справжній батько Юкі. Вона ще ніколи ні з ким не ділилася цим, навіть своєму сину не розповідала, про що дуже шкодує. Стефан підтримував її, кажучи свої думку або те, що вона хотіла б почути. Хлопцю завжди вдавалось підлаштовуватися під інших. Благо, в цьому випадку його особиста думка часто збігалася з тим, що варто було їй казати.

Паралельно з цим Хедерлі продовжував вести розслідування. Це було набагато важче, ніж той міг собі уявити. Однак він поклявся, що дізнається правду всупереч усьому, тому працював, не покладаючи рук. Детектив був у цьому не сам. Корнеліус завжди був поруч, допомагаючи в побуті, у розслідуванні, та також підтримуючи й оберігаючи. Його хлопець робив усе, що було в його силах. Одного вечора, коли вони сиділи на дивані своєї вітальні, а Корні заснув на плечі в іншого, Стефан замислився про те, що, мабуть, ніколи не зможе віддячити йому за те, що він для нього робить. Без його підтримки він просто втратив би розум через горе. Зі смертю батьків Стеф заплутався, перестав розуміти, що правильно, а що ні. Хлопець забув, як працює соціум і як потрібно в ньому перебувати. Хедерлі цьомнув Корні в макітру та теж задрімав із думками, що йому ще є для кого жити й триматися за здоровий глузд. 

«Матильда» — звичайне придорожнє кафе, котре було на межі банкрутства. Власник спився, залишивши всі проблеми й борги своїй дружині, котра була вимушена сама все тягнути. Усюди брудно, бо на прибиральницю не вистачало коштів. Червоні дивани вицвіли, а в деяких місцях шкіряна оболонка облупилася, показуючи своє дешеве наповнення. Стефан помішував свою каву, яка радше нагадувала йому розбавлений бруд з водою. Корні сидів поруч, мовчки намагаючись не видавати свого дискомфорту. Погляди хлопців були спрямовані на блондина, котрий сидів перед ними. Тайлер нервово озирався, молячи ще трохи почекати. Коли вранці детектив отримав від нього повідомлення про те що той знайшов якусь зачіпку, Стеф кинув усе й поспішив приїхати, хоча місце зустрічі було за містом. Проте зараз він утратив це завзяття, думаючи, у що його друг вляпався цього разу. 

Глухо задзвонив дзвін на дверях. У кафе зайшла екстравагантна жінка. Вона була доволі високо зросту, але, всупереч цьому, носила зелені туфлі на шпильці. Її довгі гарні ноги охоплювали колготи в сіточку. Це все підкреслювала чорна шкіряна міні-спідниця та топ такого ж стилю. Жінка поправила на плечах зелену шубку та припустила окуляри-сердечка, наче когось шукала, а коли помітила компанію хлопців, то посміхнулася й пішла до них. Вона посунула Тайлера та валяжно сіла на диван, наче це було найдорожче місце у світі, а не придорожнє кафе на межі банкрутства.

Ця жінка була незнайома Стефану. Він зустрівся поглядом із блондином, вимагаючи пояснень, і краще для нього було б, якби це справді допомогло у справі.

— Це Агата, вона…                                           

— Крісті, — перебила його вона, поправляючи світле пасмо.

— Вибач?

— Агата Крісті, — повторила жінка, посміхнувшись.

Хедерлі нервово фиркнув, а Тайлер, здається, не зрозумів, у чому справа. До них підійшла офіціантка, і Агата із завзяттям замовила собі морозива.

— Тут воно найкраще, — прокоментувала вона. — Коли я була маленькою, батько приводив мене сюди, щоб поїсти його. Правда, це було лише один раз…

— Ми тут по справі, — першим мовив Корнеліус, помічаючи, як його партнер закипає. — Давайте перейдемо до суті.

— Так, звичайно. Це жахлива трагедія, я дуже співчуваю вам…

На ці слова Стефан сильно стиснув долоні в кулаки. Корні взяв його за ручку, щоб підтримати. 

— Перейдемо до суті, — повторив Стефан доволі грубувато.

Агата всміхнулася й склала руки перед собою, ні на мить не втративши своєї впевненості. Ну що ж, перейдемо до солодкого. Якраз в цей час їй подали декілька кульок морозива.

— У мене є інформація, що крах літака — це не випадковість. Однак за цим стоять дуже впливові люди зі зв’язками в уряді. Я теж маю деякі зв’язки, — легко мовила вона, смакуючи пломбір так, наче це був найсмачніший смаколик у світі.

Хедерлі мав здогадки, що так воно і було. Цей факт робив розслідування майже неможливим. Хлопця не лякали труднощі, він зі шкіри вилізе, але дізнається правду. Нехай він поки й не знав, що з цією правдою робити. Проте йому були незрозумілі мотиви самої жінки. Хто вона взагалі? Ще й назвалась несправжнім іменем. Стефан дійшов висновку, що вона спеціально шукала його. Вийти на Тайлера і зманіпулювати ним було неймовірно просто. Хоча детектив мав примарні надії, що після досвіду з лідером секти його друг взявся за розум і більше не ведеться на сумнівних особин. Чудес не буває. Як же це все трохи невчасно.

—  В чому твоя вигода з цього? — прямо запитав Стеф.

Агата шкіриться, помішуючи ложечкою морозиво, яке стрімко тануло через відсутність кондиціонерів. Вона витримала невеличку паузу, зрозумілу тільки їй.    

— Скажімо, це… особиста цікавість.

— На тому літаку було більше двохсот пасажирів, і всі вони померли. Всі, — хлопець ледь стримував свою злість, яка все більш накопичувалась в ньому. — Там також були мої близькі. Перепрошую, але в мене немає часу, щоб приймати участь у чужих «іграх».

Стефан встав, бо більше не міг терпіти все це. Він навіть трохи почервонів від злості. Перед тим як піти, той кинув багатозначний і водночас розчарований погляд на Тайлера, який і без цього картав себе та почувався повним лайном. Корнеліус, звичайно, пішов за ним, наостанок засуджуюче зиркнувши на тих двох.

Жінка була задоволена цим «перформансом» і доїдала своє морозиво, наче нічого поганого не сталося. Вона глянула на те, як блондин поруч звинувачував себе, й дістала з кишені маленькій смаколик.

— Цукерочку? — запитала вона з невинною посмішкою.

Стефан вийшов на вулицю та сів на бордюр. Йому треба було зробити паузу, щоб подихати. Корні сів поруч, узяв його за ручку, втішно її стиснувши та зберігаючи тишу. 

— До біса її, — мовив Хедерлі в один момент. — Нам варто зосередитися на справі.

— Щодо цього… Коли вона казала про «зв’язки в уряді» я подумав про те, що ми могли б попросити допомоги в мого батька. Інакше ми просто будемо «битися об стелю».

— Ти впевнений? Він же кинув тебе… та й узагалі, Бог зна де, — він втомлено поклав голову йому на плече.

— Я розумію, однак у нас більше немає іншого виходу. А він має потрібні нам зв’язки, і я думаю, що він відмовить нам у будь-якому разі…

Стефан розумів, що той мав рацію. Його трохи дивувало, що він сам про це не подумав. Останнім часом хлопцю важко структурувати свої думки. Він вважав, що це через стрес, і мав надію, що незабаром усе минеться. 

— Гаразд, у нас є напрямок, куди рухатися. Це непогано, — відповів хлопець.

— Але спочатку повернемося додому, — Корні ніжно цьомкнув його в скроню, заспокійливо гладячи по спині. — Тобі треба відпочити, і тоді ми вирішимо, де його шукати.

— Добре… хочу картоплі смаженої…

— Я приготую, — м’яко посміхнувся інший, а потім допоміг своєму хлопцю встати.

---

Розкішне блискуче авто зупинилось перед фактурними воротами. Водій пред’явив свій пропуск охоронцю, щоб їх пропустили далі. Колеса ледь скрипнули, зупиняючись біля великого маєтку з білими стінами. Їх зустрів доволі високий чоловік в ідеально попрасованому чорному костюмі-трійці. Його темно-каштанові пасма лізли в очі, проте той не зважав на це. Коли автівка зупинилася, він підійшов, відкрив двері, а потім простягнув руку, беручи холодну жіночу долоню у свою, щоб допомогти їй вийти. 

Агата поправила свою шубку та, цокаючи підборами, зайшла всередину. Потім вона зняла її та передала чоловікові, який її зустрів.

— Як усе пройшло? – запитав він її.

— Чудово, хоча я надіялась, що буде більше шуму, — вона пройшла до вітальні та розбулася, відчуваючи легке полегшення. — Аллене, я хочу випити.

Хоча хлопець насправді був її повноправним партнером, а не особистою служкою, йому подобалося виконувати прохання цієї жінки. Аллен приніс склянку бурбону та поставив її на столик біля крісла, в якому відпочивала Агата. Деякий час кімнату заповнювали лише записані звуки каміна. Наразі було занадто спекотно, щоб розпалювати справжній, але жінку заспокоювали ці звуки.

— Коли ти плануєш розповісти мені деталі свого плану?

—  Хіба я не розповіла тобі достатньо? — вона зробила ковток напою, ледь розгойдуючи склянку в повітрі.

— “Достатньо” – це майже нічого? З чого така раптова таємничість? Ніколи не повірю, що тобі небайдужа доля… будь чого.

Агата глибоко розсміялась на це. За роки співпраці Аллен помітив, що його партнерка не така, як інші. Її світогляд та сприйняття відрізнялися від усіх, розкриваючись у дещо жорстокий спосіб. Вперше вони зустрілися за не дуже приємних обставин, секрет яких зблизив їх і змусив чоловіка закривати очі на поведінку цієї жінки.      

— Не поспішай, Алле, — шкіриться вона, допиваючи напій, який в ту мить обпік їй горло. — Незабаром ти все зрозумієш. Тільки зроби для мене ще дещо….

Chapter 31: 8. Острів привид

Посеред тихих вод безкрайнього океану бездиханним монументом стояв острів. Бетоні споруди, посічені часом та стихією, здіймалися над хвилями, немов великі могильні плити. Єдиний звук, котрий лунав у цій тиші, – свист вітру, що пронизував будівлі, та легкий гул землі, спричинений ударами води. І ще дещо, що важко було пояснити…

Двері зламалися одразу після того, як перевертень відчинив їх. Крихти фундаменту та деревини хрустіли під ногами, а морське повітря било в обличчя.

— Я чув про це місце зі школи, — мовив кіт своєму супутнику. — Завжди хотілося побувати тут, хоча, скоріш за все, у цьому світі воно відрізняється від того, що я вчив.

Вони зробили декілька кроків уперед. Кожному було цікаво дослідити це місце та побачити, що воно їм принесе. Однак, не встигли вони багато пройти, як їх розбурхав дивний звук зі землі, що пронизував місцину вібрацією. Так само раптово, як це почалося, воно й закінчилось.

— Що це?

— Еее, не знаю, — Юкі прибрав своє біле пасмо з очей, однак воно знову вилізло. — Може це шахта? Наскільки я пам’ятаю, цей острів, у принципі, існував заради видобутку вугілля. А вже потім з’явилася інфраструктура, щоб шахтарі могли повноцінно жити тут зі своїми родинами. Щось таке.

— Або ми потрапили у світ із зомбі-апокаліпсисом, — не зовсім серйозно мовив Дейв.

— Не вірю, це було б занадто жорстоко, — всміхнувся йому кіт.

Перевертні мандрували місциною. Ця атмосфера занепаду настільки поглинула їх, що вони навіть забули про той незрозумілий звук із глибин. Кіт із великим ентузіазмом піднімався схилом по старих вуличних сходах, наче стрибав по них, не боячись, що вони осипляться під ним. Пес йшов за ним більш обережно, якщо що — готуючись його ловити. Сонце сліпило очі, однак не приносило тепла. Шум хвиль проносився крізь спустошені будівлі.

— Хочу залізти в якусь будівлю, — очікувано мовив Юкі, коли вони разом дивились на вид з пагорба.

— Гадаю, немає сенсу казати тобі про те, що це може бути небезпечно, так?

— Не будь занудою, я впевнений, що тобі теж цікаво дослідити старі закинуті будинки.

— До речі, ти так і не розповів, чому цей острів покинули, — запитав Дейв. Він не особливо розбирався в історії островів, тим паче «привидів».

— Бо вугілля вже нікому не було потрібне. Шахти закрили, а люди виїхали звідси. Все просто.

За ціль мандрівники обрали майже найбільшу житлову будівлю. Всередині вона була засмічена технічним сміттям: крихтами бетону та штукатурки. Більшість вхідних дверей були або зруйновані вщент, або зламано висіли на петлях. Від старої деревини тхнуло пліснявою. Меблі були хаотично розкидані по приміщенню, інколи заважаючи пройти вперед. Значна кількість речей були в жахливому стані, але деякі з них можна було розгледіти та уявити, як тут жили люди. Адже колись у цьому місці гомоніло життя. Тут жили цілі родини, котрі будували плани на майбутнє та мали надію на стабільність. Поки все це не зникло.

Зрештою, хоча це було цікаво, але в той же час майже нічого не траплялося. Юкі захотілося додати більшої атмосфери, тому він почав розповідати страшні легенди, які полюбляв слухати в шкільні роки.

— Подейкують, що колись жила одна дівчина – звичайна, як і всі. Але одного разу з нею трапилося дещо жахливе. Вона потрапила під потяг. І, ну, уявляєш, її розрізало навпіл! Але от що дивно – вона не померла. Вона стала злим духом! Відтоді вона повзає на руках, бо ніг у неї немає, а замість звуку кроків видає лише «теке-теке» – це її кістки, які дряпають землю! І якщо ти її побачиш, то все, тобі кінець, — коли кіт розповідав це, з його обличчя не сходила хитра посмішка, йому це подобалося навіть трохи більше за полуничне молоко. — Кажуть, вона полює вночі, носячи з собою косу, щоб розчленувати жертву та зробити її такою самою, як вона. До речі, хоча ми й на острові, проте все ще в Японії. Ще й у такому закинутому місті! Аура тут – дай боже. Хто зна, які злі духи тут ходять, уууу!

Поки перевертень хіхікав та вважав себе геніальним, Дейв зачаровано дивився на те, з яким ентузіазмом інший намагався його налякати. Це радше було милим, ніж страхітливим.

— Якщо вона без ніг і пересувається за допомогою рук, то як вона ще й косу з собою тягне? — логічно запитав пес.

— Еее, ну, вона ж злий дух, мабуть, вона її матеріалізує або носить на спині… І взагалі не докапуйся! Вона багатозадачна жінка. От зустрінеш її — отримаєш повний відвал ніг, — буркнув котик.

— Як скажеш, — усміхнувся інший.

— Взагалі не розумію твого скептицизму. Ми ж в іншому світі, на закинутому японському острові! — повторився той, додаючи більше експресії в голосі. — Тут точно мають бути злі духи!

Юкі схрестив руки на грудях. Його трохи роздратувало і навіть засмутило те, що його історія не налякала Дейва. Хоча коли він уперше почув цю легенду в шкільні роки, то деякий час боявся дивитися у вікно та гуляти допізна. А потім до нього прийшла геніальна ідея. Якраз вони проходили повз школу, коли гуляли.

— Тоді влаштуємо перевірку на хоробрість! У школі!

Пес зітхнув. Він трохи недооцінив його запал щодо лякливих історій. Можливо, якби той хоча б трохи злякався, то іншому б не прийшла в голову така дурнувата ідея. Проте перевертень нічого не міг поробити з собою, кіт занадто чарівно це все розповідав. Що ж, нічого вже не поробиш, варто просто змиритися та погодитися.

— Чому саме школа?

— Бо якщо в цьому світі й існують злі духи, то вони стовідсотково з’являться там, — мовив інший так, наче це було дуже очевидним, а потім повернувся, щоб вийти назовні.

Мандрівники йшли по занедбаних вуличках. Сонце вже потихеньку заходило за горизонт. Землю знову потривожив той дивний звук, проте перевертні вже не звернули на нього уваги.

— Ти колись брав участь у подібному? — запитав Дейв, поки вони йшли до потрібного місця.

— Ні, але я часто бачив таке в аніме. Хоча вони зазвичай лізли в якісь печери чи «прокляті» ліси. Це має бути весело… але і лякливо, звичайно! — швидко виправився котик.

Будівля навчального закладу стояла майже у центрі острова. Фасад охопив у свої зелені лещатка дикий плющ. Школа мала чотири поверхи. Фарба на стінах облупилася, і її крихти давно унесло вітром. Місцина була засмічена паперовим сміттям. Перевертні зайшли всередину. Шухлядки для змінного взуття лежали, наче доміно. В приміщенні пахло сирістю.

— Тепер ми маємо розділитися, такі правила. На тобі будуть два перші поверхи, а на мені два верхніх, — закомандував кіт. — Надіюсь, ти витримаєш ці хвилини без мене, але я не буду засуджувати, якщо ти заплачеш.

Дейв розсміявся на це, а потім заусміхався.

— Це буде неймовірно важко, — пес намагався тримати серйозне обличчя, хоча в нього і не виходило. — Думатиму про тебе, коли той злий дух їстиме мене.

Юкі показав йому язика і поскакав до сходів, наче він кролик, а не котик.

— Будь обережним, — кинув наостанок Дейв.

— Духи мене просто так не з’їдять, — мовив інший, знаючи, що той мав на увазі безпеку в закинутій будівлі.

Кіт блукав коридорами. Він вирішив почати з найвищого поверху. Підлога скрипіла під його ногами, перевертень мав надію, що вона достатньо міцна і його мандри не закінчаться на тому, що він провалиться вниз, ще й застрягне. Юкі зайшов в один з класів. Приміщення непогано збереглося за ці роки. Хоча парти стояли в хаотичному порядку, а деякі навіть лежали, зелена дошка була в хорошому стані. Тут навіть крейда залишилася. Перевертень згадав свої підліткові роки. Його школа повністю відрізнялась від цієї, однак було цікаво думати, як це було — навчатися в подібному місці. Він випадково романтизував це, а потім взяв до рук крейду, і щось написав на дошці японською.

Дейв проходився першим поверхом. В нього не було таких приємних уявлень щодо цього місця. Той пройшов повз пожовтілих та розм’яклих стендів, котрі були написані незрозумілими йому ієрогліфами. Проте, дещо привернуло його увагу. На дошці, судячи з усього, оголошень висіло декілька папірців. Більшість були в поганому стані та й написані японською, але навіть не знаючи мови, перевертень зрозумів, що йдеться про зниклих безвісті учнів. Таких папірців було забагато, як для маленького острівного містечка. Пес пішов трохи далі. Він не помічав нічого дивного, поки не натрапив на абсолютно порожній клас, у якому були відсутні парти та стільці. Це все було занадто підозрілим, і щось підказувало Дейву, що справа зовсім не в злих духах.

Тим часом Юкі продовжував захоплюватися своєю пригодою. Той довго думав, чи варто оглядати туалет. Справа в тому, що більшість лячних історій, які перевертень пам’ятав, так чи інакше приводили до того, що злі духи сидять за кабінками вбиральні. Кіт і сам не знав, чому так, але факт залишається фактом. Зрештою, він вирішує не заходити туди. Юкі мандрує далі, поки не доходить до клубних кабінетів. І тоді хвиля романтизації накрила маленького японського перевертня з головою. Йому стало цікаво, в який би він вступив клуб, якби навчався в такій школі в свої підліткові роки. Що його взагалі цікавило в ті часи? Чи ходив він узагалі на якісь гуртки? Щось було важко це згадати.

Котика привабив кабінет клубу журналістики. Це мало б бути цікаво, а ще пізнавально, якщо щось там уціліло, звичайно. На щастя, приміщення добре збереглося, було це відчуття недоторканності. Однак висока вологість не пощадила стоси газет і плакатів, які заполоняли більшість простору. Йому було цікаво, що писали в ті часи, тому він цілеспрямовано шукав якусь газету, в якій щось можна було прочитати. І знайшов. Хоча більшість статей були пов’язані з успіхами шахти та рибалок, одна стаття зацікавила котика. Більшість слів були розпливчасті:

Наш ост_ів переживає скрутні ч__и!

_обітники, які _______ в шахти, більше не _____, а місцеві по__домляють про загадкові зн__нення! Шахтар Йосіда К____, який вже ____ років старанно працює у вуг___них копальнях, став одним з останніх, кого ба_или перед зникненням. «Він казав, що чув ди___ зв_ки в глибинах, - розповідає його колега. – Наче маленькі _____ шк____ по ______.

Далі більша частина статті була втрачена, окрім її закінчення, яке не містило в собі багато інформації, однак змусило замислитись:

____ поки не робить офіційних заяв, але від_мо, що кілька ____, відр___них на розслід____, також не вийшли на зв’язок!

Що коїться на ост___ _____? Хто стоїть за ______ зникненнями? Журналісти прод____ стежити за розвитком подій.          

Пес наткнувся на зниклі парти, трішки пройшовши вперед. Вони великою купкою барикадували запасний вихід, тож навіть якби він захотів пробратись до того входу, йому довелося б витратити більше двадцяти хвилин, щоб прибрати це все. Судячи з цього, постає логічне питання: якщо місцеві покинули острів самостійно, то навіщо було барикадуватися? А головне — від чого?

Дейв поглянув у вікно й побачив, що за цими дверима є шлях до спортзалу, вхід до якого теж був завалений чимось. Він замислився, чи варто перевіряти. Йому не дуже хотілося залишати Юкі самого в цій будівлі, хоча, зрештою, він усе одно не має гадки, де інший ходить.

Сам котик вже встиг залізти на дах. Колись давно тут висаджували багато зелених насаджень і квітів, щоб школярам було затишніше відпочивати. Однак зараз від них залишався лише гній та стирчали дерев’яшки. Перевертень притулився до високої загорожі, не хвилюючись, що вона може впасти, бо за нею була частина даху. Юкі зацікавлено спостерігав за тим, як його… партнер по мандрах стовбичив біля спортивного залу. Мабуть, знайшов там щось цікаве. Він зітхнув. Тут точно немає злих духів, а шкода. Котику так хотілося налякати песика й, можливо, щоб той ще сказав: «Ого, ти мав рацію». Може, ще не пізно і варто трохи схитрувати? Заховатися на першому поверсі та злякати його?

Те, що ховалось всередині спортзалу глибоко занепокоїло Дейва. Йому довелося трохи повозитися, щоб потрапити всередину, і, як виявилося, не дарма. Бо колись будівля для занять спортом перетворилася на склад людських кісток. Скоріш за все, це учні, вчителі та інші працівники школи. Вони ховалися тут, сподіваючись урятуватися, однак їхні заходи безпеки не допомогли. А потім у голову перевертня прийшла думка, від якої в нього пішли сироти по шкірі. Те, що вбило їх, могло бути все ще тут. Він згадав про Юкі й тоді швидко вийшов із зали, повертаючись до школи. Ця гра в «перевірку на хоробрість» офіційно завершена. Кіт переміг, тепер краще скоріше звалювати звідси.

Юкі повільно спускався сходами, повністю занурений у свої думки. Він дійшов до другого поверху, коли почув дивний звук. Не той, який вони чули раніше, а тихіший і водночас ближчий. Це нагадувало тупотіння великої кількості ніг. Не дуже схоже на «теке-теке», але не менш зловісне. Потім він згадав, що існує багато лякливих історій про злих духів, які зображені з великою кількістю рук. Це, звичайно, не ноги, але щось в цьому дусі. А коли звук став ще ближчим, він, накручений спогадами, з коротким викриком швидко спустився на перший поверх. Де зіткнувся з іншим перевертнем, врізавшись у нього й уткнувшись прямо в грудну клітку.

— Я, здається, знайшов злого духа! — поділився кіт, піднімаючи на нього очі.

— Тоді я — залишки його їжі, — пес зітхнув з полегшенням, що з ним усе гаразд.

— Йой, пропоную обговорити це вдома… — промовив той, очима шукаючи якісь двері.

Місцину знову охопила вібрація звуку з глибин. Дейв дістав свій ніж і скористався ним, прорвавши простір перед собою, а потім, притиснувши свого кота до себе, потягнув їх геть із цього моторошного місця.

Будучи в безпеці на своєму острові, мандрівники висунули свої теорії про те, що ж насправді трапилося в тому місті. Про монстрів чи злих духів — кому як до вподоби, — які прийшли з шахти та, з’ївши робітників, вийшли назовні, аби харчуватися іншими мешканцями. Чи зміг хтось урятуватися? Або ж вони всі залишилися похованими в цьому маленькому містечку-привиді? Перевертні не могли знати.

Chapter 32: 9. Обіцянка з відчаю

Notes:

Вибачте за незручності прийшлось переписати

«Будь ласка, пообіцяй мені…»

Дейв стояв на кухні та готував овочевий суп. Звичайно, на острові з тропічним кліматом не виростити добрих овочiв, тому вони добули їх в іншому світі, як i деякі інші речі. Ось такi дива мандрівок простором, коли йдеш в інший всесвіт, наче в супермаркет.

— Я інколи думаю про дещо.

Кіт сидів поруч на стільчику. Він мiг запропонувати свою допомогу, але не дуже хотів. Йому більше було до вподоби спостерігати за його рухами i базiкати від безділля.

— Про що саме? — запитав пес.

— Ну, про твій ніж. Такий цікавий. Можна мені якось спробувати використати його?

На одну мить перевертень завмер. Цей ніж багато значив для нього. Більше, ніж просто артефакт, за допомогою якого він мандрує. Але не через це він не хотів давати його йому. Дещо дуже непокоїло пса.

«Проте не думай, що труднощі покинули тебе. Бо ти знову все втратиш.»

Дейв не розповідав про те, що йому мовила та моторошна ворожка з абстрактного світу. Він не був упевнений у тому, що це було насправді. Можливо, це лише проекція його внутрішніх страхів. Ця думка трохи заспокоювала. Однак це не основна причина того, чому він умовчав. Справа в тому, що це спонукало б до розмови про минуле. Вони досі не говорили про це, хоча мали б. Це все дуже важко.

В якісь момент тиша стала занадто довгою. Юкі трохи злякався, що, скоріш за все, випадково розтормошив якийсь особистий біль іншого. Це було видно за раптовою мовчанкою і мовою тіла перевертня, за яким той так уважно спостерігав.

— Вибач, — кіт порушив тишу першим, — я не хотів, щоб так вийшло. Забудь про це. Я розумію, що цей ніж багато значить для тебе.

— Він дійсно важливий, але справа не в цьому, — пес трохи зітхнув і прийшов до тями, закриваючи каструлю кришкою. Тепер залишилося дочекатися, коли суп звариться.

— А в чому тоді?

Дейв завагався перед відповіддю. Забагато емоцій викликав у нього цей невеличкий діалог. Забагато переживань і, найважливіше, спогадів.

— Це може бути поганою прикметою.

— …Що? — розгубився інший.

Більше вони не підіймали цю тему. Юкі досі був спантеличений такою загадковою відповіддю, а пес просто не хотів продовжувати. Однак, попри це, саме кіт перевів їхню розмову в інше, більш приємне русло. Принаймні спробував.

— Щодо нашої наступної пригоди. Не повіриш, але в мене безліч ідей!

— Дійсно, в це складно повірити, — м’яко всміхнувся інший перевертень, — однак перед цим треба хоча б трохи поїсти.

Юкі дуже важко зітхнув та поклав голову на стіл. Ситуація легшою не стане, чи не так? Як же важко уникати розмов про важливе. Знову запала тиша, в якій спокійно доварювався суп.

— Це важко, — кіт, мабуть, уперше признається в цьому вголос. – А життя таке хаотичне… Ці внутрішні проблеми здаються не на часі, враховуючи, що…

Кіт недоговорив. Боже, вони зовсім не розмовляли про головне. Той відчув, що інший перевертень сідає поруч із ним, а потім обережно гладить по голові. Це було приємно і навіть заспокоювало.

— Я вже давно помітив, що щось відбувається, — мовив Дейв. — Ти постійно озираєшся назад, і є відчуття, що тобі важко розслабитися. Я хвилююсь за тебе.

— Я розповім тобі, якщо ти почухаєш мої котячі вушка, — мовив перевертень, показуючи їх.

Суп уже встиг приготуватися, коли Юкі закінчив свою розповідь. Це все, м’яко кажучи, тривожило.

— Тож Альянс шукає тебе?

— Мають шукати, — відповів кіт, дивлячись у вікно. — Байдуже, чи вони вважають мене вбивцею. Вони будуть судити мене й заберуть мою силу. Ось чому важливо не потрапити їм до рук, інакше все закінчиться. Я не знаю, яким чином вони могли б відстежити мене. Але шляхом довгих мандр я зрозумів, що моє переміщення через двері не залишає слідів, точніше не мало б залишати! Однак я довгий час був із Масао — це наче тримати в руках димову шашку і кричати: «Я тут!» Тому я часто залишав його десь, щоб мандрувати самому, ну і… плутати шляхи, про всяк випадок.

До Дейва почало доходити.

— Тому ти попросив ножа? Через те, що воно реагує на тебе?

— Я мав переконатись… Це просто… нестерпно! Якщо ти можеш, то і вони теж. Це зводить з розуму!

— Ти мав розповісти мені про це одразу. Ти не маєш переживати це сам. Я завжди буду на твоєму боці й не дозволю, щоб хтось забрав її в тебе. Я дійсно не можу дати тобі ножа, але обіцяю, що розберусь з цим.

Після цих слів з блакитних котячих очей полилися сльози, які він одразу ж прибрав. Перевертень так довго тримав це все в собі, що аж забув, яке це полегшення — коли маєш когось, хто міг би допомогти тобі або ж просто зрозуміти й підтримати. Без зайвих слів Юкі обійняв Дейва пригортаючись до нього.

— Дякую… Гадаю, я спробую трохи поїсти.

— Ти молодець, — він цьомнув його в макітру.

Кіт розірвав обійми та сів за стіл, спостерігаючи за тим, як інший насипає йому їжу. Він багато чого зміг пережити за ці мандри, і миска супу — це не найжахливіше з цього, чи не так?

Невелика річка розділяла ліс на два боки. Вода була настільки чистою, що було видно її кам’янисте дно. Не часто в наш час можна зустріти щось настільки недоторкане. Однак це все лише через те, що купатися в ній було дещо небезпечно через підводні течії. Компанія молодиків у вишитих сорочках розкладали хмиз — вони планували запалите велике вогнище в цю теплу ніч. Поміж темряви дерев за цим спостерігали мандрівники.

— Тут зараз має бути свято. Я чув, що воно доволі романтичне, — заусміхався котик.

— Це світ, як у Юри? — запитав інший, бо Юкі зазвичай не розповідає, в які світи вони прямують, як той каже, заради «вау-ефекту».

— Ні, він абсолютно сучасний. Я вирішив не ризикувати й просто погуляти.

— Ризикувати?

— Ну, знаєш, коли я деякий час жив у них, то якось вийшов подихати повітрям і бачу в далечині якийсь дим. Думаю, невже ліс горить? Питаю в Юрчика, а він мені каже: «Та це просто когось у жертву спалюють». Просто. Я шокований. Я, звісно, розумію, що в нього там цікавіше і що папороть точно заквітне, однак у мене немає бажання потім тебе у мавок відбивати. Тому звичайна сучасність зі стрибками через вогнище й танцями. Романтика.

— Гаразд, я тебе зрозумів, — заусміхався пес. — Але як ти плануєш влитися туди?

— Незабаром тут буде багато народу. Нам варто почекати й переодягтися.  Беру це на себе, а ти почекай мене тут.

Перевертень пішов у бік села, яке було біля річки. Кіт був доволі спритним для того щоб непомітно «позичати» речі. Хоча той і мав яскраву зовнішність, однак його маленький зріст також допомагав у цьому. Вочевидь, місцеві зараз були заклопотані тим, щоб зібратися на свято, тож перевертень планував скористатися цим і на деякий час поцупити дві сорочки. Це, звісно, не дуже правильно, однак Юкі не вважав, що мав подібні якості взагалі. Він знайшов те, що шукав, і це навіть зайняло в нього небагато часу. Можна було сказати, вони самі потрапили до його рук – гарно висихаючи на ґанку. Навіть розмір мав підійти! Радіючи, що удача так посміхнулась йому, котик швидко пішов геть, поки його не зловили.

Невдовзі після цього на ґанок вийшов хлопець. На ньому не було верхнього одягу, показуючи ночі розпис його родимок, наче ті сузір’я. Його смарагдові очі дивились з недовірою на порожнє місце, в якому мали чекати їхні вишиванки. Він оглянув місцину, бо припустив, що одежа просто впала, однак нічого не знайшов. Невже хтось украв їх, або ж легенди правдиві й це пакостять лісові духи? Українця не влаштовував жоден із цих варіантів. Хлопець так довго чекав на це свято, щоб разом із коханим відсвяткувати за всіма традиціями. А тут таке.

— Ну що ти так довго там? — на ґанок вийшов блондин. За його розрахунками, на те, щоб забрати сорочки, не потрібно стільки часу.

— Вони зникли…

— Га?

Лукаш важко зітхнув. Він не знав, що його гнітить більше: те, що вони зникли, чи те, що той і гадки не має, як це трапилось.

— Доведеться тоді одягти просто щось біле… — мовив той хлопцю, котрий підійшов до нього майже впритул.

— Не засмучуйся, ми обов’язково знайдемо їх пізніше, — пообіцяв Мікаель, провівши подушечками пальців по родимкам на плечі іншого. — До того ж мені й без цього все подобається…

— Ми запізнимось на свято… — зітхнув Лукаш, задивляючись у його зіниці.

— Я думаю, що ми якраз встигнемо на все цікаве й на твої стрибки через вогнище теж. Хоча я і без цього ворожіння знаю, що ми з тобою будемо все життя разом, — заусміхався Ел і першим поринув у поцілунок.

 

Коли Юкі повернувся, то людей біля річки знатно побільшало. Він простягнув знахідку своєму супутнику.

— Ось, має підійти. Хоча за тебе я хвилювався найбільше, ти ж у нас такий… ну, ти зрозумів. Одягай давай, — трохи наказав той і продовжив. — Завдяки цьому ми зможемо особливо не виділятися в натовпі. До того ж я певен, що вони зараз трохи мекнуть, і їм взагалі буде байдуже.

Кіт спостерігав за тим, як інший переодягається. Ось що він мав на увазі під хвилюванням. Дейв мав доволі м’язисте тіло, через що було важко ось так на око щось підібрати йому. Однак, на щастя, ця сорочка підійшла, і перевертню не довелося повертатися до села, щоб знайти щось інше. За себе він не хвилювався — йому будь-що завжди підходило.

Свято розгарячилося в прямому і переносному сенсі. Вогнище палало, освітлюючи місцину в теплі кольори, а юрба молоді співала купальські пісні. Коли справа дійшла до танців, Юкі вийшов зі сховку, водячи за собою свого партнера. Це чудове відчуття — віддатися моменту, тримати за руки того, хто тобі небайдужий, та бачити лише його, не помічаючи нікого навкруги. Та й, здавалося, майже ніхто їх не помічав також. Якби не яскраве біле волосся, то вони взагалі були б наче тінню.

У цілому мандрівники не довго провели в компанії людей. Поцупивши віночок та одягнувши його, котик потягнув свого перевертня до місточка, який запримітив раніше. У цей час люди планували стрибати через вогнище.

Перевертні сиділи на цьому місточку, зорі відбивалися в воді, а гул свята залишився на іншому плані. Юкі дивився на те, як по річці пливли інші віночки. Той не пам’ятав, що це значить, проте не хотів розлучатися зі своїм. Він поклав голову на плече пса, трохи руйнуючи цілісність вінка, а Дейв взяв його за руку, трохи стискаючи її.

— Це так дивно, — мовив кіт в один момент. — Ми знаємо один про одного усе, але водночас геть нічого.

Юкі випрямився, щоб подивитись в його сірі очі, та продовжив, не даючи іншому відповісти.

— Давай з цього моменту будемо морально готуватись до того, щоб розповісти про минуле життя? А потім розпалимо вогнище на нашому острові й поринемо в цю безодню. Я теж ще не все розповів тобі, — мовив кіт переплітаючи їхні долоні.

— Гаразд, я згоден з цим.

Дейв зняв з його голови вінок, який ледь тримався, та поклав його поруч із собою. Перевертень заправив його біле пасмо й легенько погладив по щічці, не стримуючи усмішки від того, як інший линув до нього, наче течія цієї річки. Котик поцілував першим, схилившись до нього достатньо, щоб м’яко припасти до його вуст.

«Будь ласка, пообіцяй мені, що попри все будеш жити далі.»

Chapter 33: 10. Сімейні справи

Единбург — місто, окутане туманами. Величні замки століттями височать над вузькими вуличками. Вночі атмосфера давнини, що витає довкола, загострюється, переносячи мешканців і гостей міста в магічні старовинні легенди. Корнеліус багато чув про нього, хоча самому ще ніколи не доводилось тут бувати — до сьогодні. Единбург був дуже гарним, шкода, що вони тут за таких обставин. Їхній літак приземлився глибоко вночі. Попри втому після перельоту, Стефан хотів би одразу перейти до справи, тому вони замовили таксі й поїхали за адресою.

Корні й сам був здивований тому, як швидко вони його знайшли. Здавалось, його хлопець міг дістати будь-кого на цій землі, якщо буде потрібно. Хлопець не розумів, що він відчуває через цю зустріч. Раелс Лесстрейд всиновив його багато років тому, замінивши йому батька. Вони були досить близькими — до того дня, коли той просто зник, нічого не залишивши після себе. Ніякої записки, ніяких пояснень. Справа в тому, що Лесстрейд займався злочинною діяльністю та був досить впливовим і відомим у цих колах, тож з ним могло трапитися все що завгодно. Корні не міг подумати, що все набагато глибше і заплутаніше. Він злився на нього, ще дужче сумував, однак від чогось відчував провину через свої почуття.

Раелс мав гірший вигляд, ніж той пам’ятав. Депресія геть вполонила його. Це було видно не тільки по зовнішньому вигляду, а і по розмові. Ніяких драматичних розмов — усе пройшло досить лінійно. Однак хлопець не міг помітити, як їх візит приніс ще більше смутку в душу колишнього мафіозі. Корні було шкода бачити його таким. Хлопець був досить емпатичним, що геть забув про свої образи та про те, що батько добровільно віддалився від нього, зникнувши, і за цей час ні разу не зв’язавшись з ним. Корнеліус хотів вірити, що той візьметься за себе та пройде терапію. У вампірів вона ж мала бути?

— Думаєш, він допоможе?

Голос Стефана вивів його з важких роздумів. Вони стояли на вулиці, перші промені сонця відбивались у вікнах старовинних будівель. Уся ця розмова пройшла у фрустрації, тож Корнеліус і не думав, що вони провели там декілька годин.

— Звичайно.

Хедерлі важко зітхнув. В якийсь момент вони стояли мовчки, кожен думаючи щось про себе, поки місцевість не ставала все більш освітленою. Місто прокидалося.

— Ти в нормі? – перший порушив тишу Стеф.

— Угу, тільки втомився трохи.

Хлопці зійшлись на тому, що варто замовити таксі та поїхати до готелю, який забронювали завчасно. Необхідний відпочинок, щоб тримати себе до купи. Іншу частину часу вони мовчали, зосередившись на своїх думках, однак водночас їм було легше поруч. Хоч і в тиші, проте парі було комфортно один з одним.

Тим часом за ними спостерігали. Через свій стан вони і не могли помітити чорну машину неподалік. Коли хлопці сіли в таксі, жінка за кермом уже готувалась їхати слідом, однак їй постукали. Та цикнула, поправляючи свою брендову хустку, а її чорні окуляри закривали майже усе обличчя. Вона відчинила вікно й побачила чорну тінь – чоловіком це важко назвати. Незнайомець був доволі крупним, усе його тіло покривала щільна темна мантія, а голову — масивна маска «крику».

— В мене немає звички попереджувати, але тобі краще перестати переслідувати мого онука.

— Гелловін вже пройшов, діду, — глузувала та.

Вона більше не слухала його, натискаючи на педаль газу, зникаючи в перших проміннях сонця.

Минув деякий час

Корні спостерігав за тим, як Стефу буквально було важко всидіти на місці. У детективній справі терплячість була ключовим елементом. В це важко повірити, але коли треба, Хедерлі вмів її проявляти, однак наразі ситуація була занадто особистою. Мабуть тому не варто розслідувати подібні справи, але в світі не існує ще методів, які б змогли втримати Стефана. Іншому лишалось лише підтримувати його, або, як правильніше сказати, – стримувати.

Все це тривало до тих пір, поки на пошту не прийшла обіцяна інформація. Детективів наче приклеїло до екранів. Вони боялись проґавити будь-яку дрібницю, яка могла розкрити очі на правду. І дійсно — поїздка в Единбург дала свої плоди. Інформація була навіть занадто обширною — все ж правильні зв’язки творять дива. Нарешті зусилля й час виправдали себе. Останній шматок пазлу встав на своє місце.

Але чи дійсно усі справи мають розкриватись? Що, якщо правда занадто жорстока, занадто нестерпна? І як тепер взагалі жити далі?

 

Агата відпочивала в своєму маєтку. Сьогодні дійсно був досить заклопотаний день: декілька важливих бізнес-зустрічей, які переходили в режим світських бесід. Жінка полюбляла подібні заходи, як і, в принципі, спостерігання за людьми, за їхніми емоціями. Вона уважно вивчала їх, а потім повторювала — це її улюблене заняття ще з дитинства, і це досить важко, не завжди виходить з першого разу. Агату завжди дивувало те, як інші роблять це без зайвих зусиль. А ще вона відчувала несправедливість через те, що мала підлаштовуватись під інших. Вона не любила соціум, однак дуже любила гроші, тому й робила усе, щоб її статки лише подвоювались. Тому все ж зустрічі втомлювали її. Жінка зручно сиділа на своєму м’якому кріслі, поки її особистий масажер розминав її ступні — це була найкраща мить за день.

Коли Аллен увійшов у приміщення, жінка відкликала майстра, щоб вони могли спокійно поговорити. Чоловік, що щойно підійшов, наблизився до неї зі спини та почав масажувати її плечі.

— В тобі пропадає талант, — мовила вона, прикриваючи очі в задоволенні.

Інший всміхнувся кутиками вуст на це.

— Як все пройшло? – поцікавився той.

— Як завжди чудово. Надіюсь, ти теж порадуєш мене добрими новинами.

— Звичайно. Я дізнався усе, що ти хотіла, але перед цим мене все ж непокоїть увага того чоловіка в масці…

— Алле, перестань бути занудою. Краще налий бурбону та перейдемо до справи. Повір, я не боюсь дідів з масками, — поглузувала та.

Зрештою, чоловік не міг не підкоритись її волі. Той дістав з бару пляшку улюбленого напою жінки та поставив склянки на столик. Наливши бурбону, той сів на сусіднє крісло.

— Мої джерела повідомили мені, що рік тому на волю вийшов пан Картер.

— Щось досить знайоме прізвище, — мовила та, розглядаючи рідину медового кольору через кришталеву склянку.

— Був досить гучний скандал декілька років тому, — пояснив Аллен. — Картер володів мережею, яка надавала послуги безпеки в декількох штатах. Однак проти нього було проведене розслідування, в ході якого було виявлено, що…

Агата відпила бурбону та помітила, що чоловіку було якось важко продовжувати розмову. Вона поставила склянку на стіл і підсіла ближче, беручи його долоню в свою.

— Алле, люди — жорстокі створіння і роблять дуже-дуже страшні речі, – вона гладила його долоню великим пальцем. — Тож продовжуй.

— Кхм, що ж… Були виявлені його зв’язки з кримінальним світом. Охоронна діяльність була прикриттям для… — той знову зробив паузу, але, помітивши нетерпіння жінки, все ж сказав це: — Він викрадав дітей і продавав їх для… Ох, бляха, я думаю, ти і так зрозуміла. Мені блювати хочеться від самої думки…

— Так, це жахливо, — Агата умостилась у кріслі, відпиваючи напою. – Випий, на тобі обличчя немає.

Жінка спостерігала за тим, як інший допив свою склянку до дна. Все ж які дивні ці людські емоції. Ця інформація, безсумнівно, була неприйнятною, але не дуже її вразила — на відмінну від партнера. Вона не помічала за ним такого раніше. Адже і вони не святі: заради своєї цілі вони проробляли брудні махінації й прибирали «зайвих» людей. У всіх є свої межі прийнятного — це була цікава думка.

— Тепер я пригадала, — першою заговорила та, дочекавшись, поки хлопець трохи прийде до тями. — Коли ця інформація просочилась у світ, люди не стримували себе. Він втратив усе: бізнес, репутацію, гроші. Але його ж посадили на довічне — йому ще пощастило, що в цьому штаті смертні кари нелегальні. Тож як він вийшов?  

— Його брат — член Конгресу. Звичайно, щоб зберегти свою репутацію, той прилюдно відрікся від нього, однак це був лише фарс. Коли все більш-менш стихло, той витягнув його. Картеру залишилось лише лягти у підпілля. Наскільки я знаю, той мав втекти за кордон, але дещо спинило його.

— «Дещо» — це помста, чи не так? — зашкірилась жінка, відчуваючи легке нетерпіння. — Ми з тобою так заговорились, що забули про головне. Ну ж бо, потіш мене — назви мені ім’я того слідчого, що розтормошив це гніздо.

— Це був Стефан Хедерлі.

Агата не витримала і дещо істерично розсміялась на це. Тепер була черга Аллена чекати, поки вона заспокоїться, бо він ще мав розповісти їй деяку інформацію про літак. Однак, на його подив, вона почала кудись збиратись. Звичайно, хлопець поцікавився в неї, куди саме та збирається прямувати.

— Думаю ти знайдеш чим зайняти себе, не стримуйся, — мовила жінка з натяком. — В мене ще є деякі сімейні справи.

 

Стефан нічого не відчував, наче хтось вимкнув в ньому цю здатність. Можливо, так було краще. Людські емоції були занадто нестерпними. Їх досить важко розуміти, а переживати — ще важче. Заради цього він підлаштовувався під соціум? Не дарма ж він всі ці роки вивчав людську поведінку? Заради того, щоб відчувати порожнечу?

Хлопець сидів на лавці біля якогось дитячого майданчика. Йому хотілось побути на самоті, хоч це було і важко зробити. Однак, всесвіт явно не чув його, бо той відчув запах жіночих парфумів. Вона сіла поруч, поклавши ногу на ногу.

— Яке твоє справжнє ім’я? – поцікавився Хедерлі, все ще дивлячись на крапку в просторі.

— Агнес Томпсон, — всміхнулась та, дістаючи цукерку з кишені. Вона запропонувала її йому, а коли хлопець ніяк не відреагував, лише знизила плечима і з’їла її сама.

— Значить ти його донька, так і думав. Відверто кажучи, мені зараз не до цього.

— Ну чому одразу грубити? Я прийшла, бо мені цікаво: як це — жити з розумінням, що все це через тебе, братику?

Chapter 34: 11. Великий Крук

Багряний місяць височив над готичним замком. На баштах, котрі нагадували гострі списи, майорів червоний прапор з óбразами чорного птаха. Люди в мантіях виходили на вулиці, купались у променях могутнього супутника, а потім падали на коліна, молячись своєму Богові. Вони бурмотіли молитви попри крики, попри те, що земля кропилась кров’ю.

Двері відчиняються в стайнях. Кінь голосно фиркнув на білу макітру, так що мандрівник ледь не впав у багно. Неприємний запах переслідував перевертнів навіть на вулиці. Ласкаво просимо до середньовіччя. Знову. Цього разу воно було більш готичним, ніж в інші мандрівки, й більш історичним. Юкі вдивлявся в цей моторошний замок, поки не помітив шинок. Йому завжди хотілось зайти в подібне місце, однак ніколи не було на це часу. Тому котик буквально затащив свого песика туди. Дейв навіть дивувався спритності іншого — здавалося, вони лише прибули сюди, а Юкі вже встиг поцупити мішечок з монетами, за які вони й придбали яблуневий ель. Він був смачним, хоча котику хотілося додати туди хоча б трішки м’яти, але йому не дозволили — яка прикрість.

В шинку гомоніло життя, допоки перевертень не помітив у вікні темні силуети, котрі тримали свічки в руках. Після цього всі перейшли на шепіт. Усе наче стало на паузу, а потім ті люди зникли, й присутні повернулись до жвавих обговорень.

Юкі полюбляв таємниці, однак навіть у нього було погане передчуття. Або це тривожність — важко розрізнити. Перевертні запитались у пані, яка тримала цей заклад: «Що це було?» — пояснюючи свою необізнаність тим, що вони дуже з далеких земель.

— Це верховні жерці роблять свою ходу, панове, — пояснила та. — В нашому королівстві поклоняються Великому Крукові.

Замок дійсно був гігантським. Від його величі трохи паморочилось у голові. Юкі погано знав історію, однак йому здалося дивним, що саме тут збиралися жерці, і кожен міг зайти туди, щоб отримати просвітлення. Наскільки вони чули, цей палац колись належав графу, однак той подарував його церкві — що вже звучало підозріло. Ще Юкі чув, що королівський замок набагато більший, і він не зміг навіть уявити цього.

— Ти впевнений, що хочеш піти туди? — запитав у нього Дейв.

— Боїшся сектантів? — у відповідь запитав інший, дивлячись на червоні прапори.

— Ні, хоча вони точно небезпечні.

— В нас є легкі шляхи відступу — це розв’язує руки, хіба ні?

Тоді кіт відчинив важкі двері, і вони зайшли в приміщення. Послідовники займали більшість простору: дехто стояв, а дехто сидів на підлозі та молився. Однак усі вони уважно слухали проповідь чоловіка за трибуною. Мандрівники встали в куточку, щоб не привертати уваги, проте, здається, ніхто не помітив їх — занадто захоплені промовою. А вона дійсна була вражаючою, навіть дещо артистичною.

— Слухайте! Слухайте, Крила Його! — розмахував руками проповідник. — Сьогодні над нашими головами кружляє Тінь Його! Великий Крук! О, слава Йому, нашому Творцю!

Після цих слів залою поширились крики слави і восхваляння могутнього птаха.

— Він летить між світами, між снами, між серцями зрадженими й серцями пробудженими! Його велике Око бачить усе! І Воно бачить нас зараз!

Люди почали залякано перешіптуватися, а інші — молитись інтенсивніше. Від чогось Юкі почав відчувати люту тривожність, хотілось вийти на вулицю, але той залишився слухати.

— В світі гнилі, в світі, що боїться смерті – Великий Крук несе визволення! Смерть – Його пісня, і кожна смерть — це крок до чистоти! Не бійтесь темряви, пташині діти! Бо темрява – Його мантія! Не бійтесь болю, бо біль — Його благословення! Не бійтесь самотності, бо кожна самотність веде до Нього!

— Я бачив багато віруючих, але це дійсно жахає, — прошепотів кіт. — Багато хто полюбляє використовувати образи цього птаха для подібних речей, але невже все королівство в це вірить? Як завжди — просто використовують страх для влади з такими гарними казочками.

Стара почула його слова й розсміялась на це. Її сміх був хриплим та до біса гучним, що уся зала замовкла та вирячила очі на них. Перевертень подумав, що треба тікати, однак наступні слова вибили його з рівноваги.

— Як цікаво чути такі богохульні слова від того, в кому тече кров ворона.

— Ви… ви божевільні! Купка шизиків!

Юкі не міг дихати, все почало давити на нього: і люди, і запах ладану, і вітраж Крука на вікні. Тому він утік. Добре, що ніхто з сектантів не збирався перешкоджати цьому. Однак навіть на вулиці не полегшало. Дуже хотілось закурити, проте в кишенях не знайшлось цигарок. Коли вони закінчились? Кіт так давно не палив, що вже і забув.

— Б… божевільні йолопи, — важко видихав той. — Я просто… я просто ситий по горло цими пі..

— Юкі…

— Їх усіх варто ізолювати від суспільства… — не зупинявся той. — Ненавиджу… це... я… це…

— Кицю.

Перевертень замовк, важко ковтаючи повітря, і наступним пірнув в обійми іншого. Дейв притиснув його до себе, ховаючи від усього світу, наче коштовну перлину. Він тримав його біля себе, поки тому не полегшало, і навіть після. Вони сіли на траву біля стін замку, трохи відійшовши від головного входу. Кіт поклав голову Дейву на плече, міцно тримаючи його руку. В цій тиші прогриміли хмари.

— Це правда, — ці слова давались важко. — Мої батьки інших видів. Мати – кішка, а ось батько… ворон чи крук, яка різниця? Діти в таких пар рідко народжуються, тим паче здоровими, але, як бачиш, мені пощастило. Я народився повноцінним котиком, без жодних ознак… іншого виду. Мене з батьком пов’язує лише кров, грубо кажучи. Ми навіть майже не спілкувались, і в моїх документах там стоїть прочерк. Я взагалі про нього сам дізнався. Якщо це великий секрет, то нехай ним і залишається.

— Тебе це гнітить.

Хоча це й не було запитанням, але Юкі відповів:

— Ні, — і це була брехня.

Небо захмарилось ще дужче. Воно ще трохи погриміло, поки не пустився дощ. Однак щось у ньому було не так, бо, коли краплинка потрапила на шкіру, вона почала шипіти й поколювати. Дейв затямив першим і, поки опіки не накрили усе тіло, повів котика геть з вулиці, прикриваючи його собою.

Перевертні зайшли в невелику каплицю, і, як тільки двері зачинились, дощ забарабанив сильніше. Всередині було декілька лав і купа зображень круків: на картинах, на вікнах. Була там навіть статуя, яка трохи перевантажувала приміщення. Однак на це вже ніхто не звертав уваги.

— Дурень? Нащо взяв весь удар на себе? — невдоволено промовив котик, вдивляючись у сірі очі песика. — Боляче?

— Не дуже… але в рюкзаку має бути мазь.

— Як добре, що ти в нас такий відповідальний. Знімай кофту.

Більшість краплин потрапили Дейву на спину, залишивши після себе незначні опіки. Юкі дбайливо змащував їх, паралельно дуючи, щоб хоч трішки пом’якшити біль. Той міг лише уявити, наскільки це неприємно. Однак, перевертень завжди дивувався рівню підготовки іншого. У котика з корисного були лише пігулки, проте у пса, здавалось, було усе. Юкі й сам дивувався, як дожив до цього дня.

Закінчивши, перевертень обережно цьомнув його неподалік від опіку, а потім сів на лаву перед ним, притискаючись спиною до грудей.

— Більше не роби таких дурниць.

Дейв пригорнув його до себе, утикаючись в плече. Його котик пахнув полуничками — і як в нього це виходить?

— Захищати тебе – це не дурниці.

— Кажеш прям як лицар, — всміхнувся той, дивлячись на синій вітраж. — Мій лицар без обладунків.

— Тоді… — пес замислився, а потім поцілував його у вигін шиї. — Ти мій принц без корони.

Юкі посувається, щоб бачити його обличчя, а потім хитро всміхається і припадає до його вуст в дещо хаотичному поцілунку. Перевертні трохи захоплюються, бо Дейв випадково притискається спиною до лави та шикає від болю.

— Ой, вибач…

— Нічого, все добре.

— Нам варто трохи змінити позу, щоб не тривожити опіки.

Після цих слів котика поклали на лаву та нависли над ним. Юкі заусміхався вдивляючись в зіниці песика.

— Хитрун.

— Це я хитрун? – посміхнувся у відповідь той.

Дейв нахилився нижче та цьомнув його в перенісся, через що Юкі кумедно поморщився. Перевертень не зупинився на цьому. Він продовжив усипати поцілунками обличчя, задаючи особливу увагу цим грайливим вустам, через що котик замуркотів. Той опустився ще нижче, досліджуючи шию іншого так, що аж перехоплювало подих. Юкі вчепився в його темне волосся, борючись із бажанням опустити руки нижче, щоб не тривожити рани. Він відчував сильні руки на собі та не міг більше ні про що думати…

 

Дощ не зупинявся ні на мить, знищуючи рослини та пошкоджуючи бідних тварин, які не знайшли місця для сховку. У вежі зібралися поважні жерці на нараду. Головний пастор церкви дивився у вікно та невдоволено хитав головою.

— Це все покарання Його. Ми мусимо принести жертву Йому.

— Це стає все важче, — мовив один. — Хоча заборона діє вже давно, але останнім часом лицарі патрулюють завзятіше. Я чув, що кронпринц зараз займається цими питаннями через недугу короля.

— Королівська родина не розуміє всієї святості нашої справи. Великий Крук потребує жертв — тільки так можна зупинити руйнівні дощі, — пастор розвів руки, а потім розвернувся до інших. — Тоді ми принесемо таку потужну жертву, що аж сам Крук явить перед нами.

Схвильовані люди зашепотіли між собою. Зустріч із Великим Птахом викликала захват, але й напругу.

— В мене є ідея, — мовив другий, і коли йому дозволили, продовжив: — Пресвята Мати вказала, що у того єретика кров ворона. Може, схопимо його?

— Навіть не надійтесь, — хрипло мовила стара. — Вам його ніколи не схопити.

На деякій час в кімнаті застигла важка мовчанка. Другий явно хотів вислужитись, тому мовив попри страх:

— Я все думав, кого мені нагадує цей єретик, і зрозумів, що він схожий на дорослу версію королівського байстрюка…

— Що ти хочеш цим сказати? — суворо запитала Мати.

— Хоча він не чистокровний, однак все ще з королівського роду, — продовжив той впевненіше. — Якщо ми хочемо таку жертву, щоб сам Крук явив перед нами, хіба це не хороша кандидатура?

— Та як ти смієш! – обурилася стара, однак її перервав пастор, підходячи до чоловіка.

— Як тебе звати?

— Маркус, отче, — схилив голову той.

— Добре, Маркусе, скажи мені: як ти збираєшся це зробити?

— Вибачте мою зухвалість, але ми можемо використати ім’я церкви — підіслати духовного вчителя, який провів би урок за межею замку. Вони не будуть чекати від нас підступу. Головне — вивести його за межі палацу. Я розумію, наскільки це ризиковано. Мені треба трохи часу і людей, щоб довершити план.

— Припустимо, я дам тобі це, але відповіси мені на одне питання: чи готовий ти своїми руками відправити десятирічну дитину на смерть?

— Я зроблю усе заради Нього, отче, — схилив голову чоловік у молитовному русі.

— Чудово. Він бачить твою відвагу, пташине дитя.

— Король стратить вас усіх, — ледь стримувала гнів стара.

— Вельмишановний король має бути нам вдячний за порятунок королівства, матінко.  Хтозна, може, Крук явить милість та вилікує його важку хворобу?

 

Перевертні сиділи на лаві, пригорнувшись один до одного. Дейв монотонно перебирав білі пасма, поки той кутався у своє пальто на голе тіло. Це був дивний момент затишку. Вони були в невідомому світі, в сектантській каплиці, а за вікном не вщухав кислотний дощ. Попри це, їм було комфортно разом. Це відчувалось правильним — наче серця билися в одному ритмі, а слова самі лилися назовні.

— У моєму світі була війна, — відкрився пес, поки інший уважно вслуховувався в його слова, боючись щось пропустити. — Знаєш, це був той самий жахливий сценарій, коли всі люди дізнались про наше існування та вирішили, що ми достатньо небезпечні для того, щоб співіснувати… Наскільки я помітив, мисливці є в усіх світах, однак у моєму вони забрали собі всю владу. Ті навіть створили пристрій, який виявляв запахи, щоб краще нас знищувати, хоча я впевнений, що вони самі б до такого не додумались. На вампірів теж полювали, однак вони пішли в підпілля та, наскільки я знаю, жорстокіше поводились зі своїми жертвами. Як на мене, їхнє життя не особливо змінилося — на відмінну від Альянсу, який прагнув вирішити усе дипломатичним шляхом.

— Кинули б у них якимось потужним артефактом, — тихо мовив кіт, — боялись би нас і не лізли… Їх же ще набагато більше за нас.

Дейв усміхнувся кутиками губ та поцілував його в макітру, продовжуючи гратися з білими пасмами.

— Натомість Альянс залучав інших, більш лояльних людей для пропаганди мирного співіснування. Хоча було досить важко перебити іншу пропаганду — про те, які ми жахливі монстри. Клан мисливців міцно тримався за владу. Вони божились, що це «священна місія» і що вони «захищають людство». Коли ті штурмували штаб Альянсу, вони не розбирали, в кого стріляти. У той день полягло багато перевертнів і людей.

На цьому запала мовчанка. Юкі міг лише прошепотіти слова співчуття та пригорнутись сильніше. Його жахало те, що йому довелося пережити, але водночас він не дивувався такому сценарію.

— Це нічим не закінчилось, — продовжив пес через деякі миті. — Наш світ почав руйнуватися, і ми були заклопотані тим, щоб вибратись звідти.

— Руйнуватися? Але чому? – Юкі сів так, щоб бачити його обличчя.

— Ти мені скажи, — мовив той, вдивляючись у ці спантеличені блакитні очі. — Вибач, не бери в голову…

Юкі хитнув головою, замислюючись над цим питанням.

— Світи не руйнуються раптово. Перед цим вони, як правило, стають аномальними. Цей процес може тривати роками, якщо не більше, перед знищенням. Після одного випадку я не наближаюсь до подібного, але я якось спостерігав за аномальним світом. Він застряг в одному дні, наче як зіпсована плівка. Проте я не думаю, що в усіх так. Якщо ви не помічали нічого довгий час, то, можливо, аномалії проявляли себе по-іншому. Тобі треба пригадати деталі. Може, з’являлись речі, яких ніколи не існувало? Але я ще думаю, що і сам процес протікав набагато швидше, ніж зазвичай… Мені шкода.

Дейв замислився над цим, але вирішив залишити ці важкі роздуми на потім, змінюючи тему, зачіпляючись за деякі слова.

— Що це був за випадок?

— Йооой… Це було тоді, коли я отримав силу. Я не можу потрапляти в аномальні світи, але можу спостерігати за ними через вікна. Важко пояснити… Я випадково щось зробив, і вікно почало руйнуватись. Тоді я намагався це виправити і… дещо трапилось, — він не хотів у деталях розповідати про те, що помер декілька разів у процесі, тому пом’якшив історію. — В мене тепер є «душевна» рана — теж важко пояснити — яка інколи болить. Проте, в мене є знеболювальні від цього, та й поруч із тобою мені ще не боліло, тож ти чудово на мене впливаєш.

Тоді кіт пересів йому на коліна та обійняв за шию. Інший перевертень відповів на це, притискаючи того до себе за стан. Розмови про важливе ще ніколи не відчувались так приємно. Вони мовчали деякий час, приймаючи те, що подібними розмовами ставали все ближче один до одного — і це було по-справжньому. Дійсно по-справжньому. Від цієї думки Юкі заусміхався та поглянув на песика, а потім на його сиве пасмо — захотілось посмикати його, що він і зробив.

— Воно тобі дуже личить, — мовив перевертень, продовжуючи своє заняття.

— Тому ти намагаєшся його вирвати? – усміхнувся той.

— Не правда.

Котик буквально легенько вкусив його за перенісся, але потім пом’якшив свою дію, солодко цілуючи Дейва у вуста…

Вже повністю зібравшись, перевертні прийшли до висновку, що з цього світу пора звалювати. Кислотний дощ не переставав лити, тож їм не пощастило. Юкі було цікаво подивитись на королівський замок, тому, в останнє подивившись на круківський вітраж, він повернувся до свого партнера, пропонуючи колись повернутись сюди. Пес не був проти цього, дістаючи свій ніж, щоб перед тим, як вони підуть, залишити «засічку» — маленький розріз, завдяки якому артефакт зміг би повернути їх назад до цього світу без перешкод.

— Прийшли сюди через двері, а повертаємось через розріз? – хмикнув кіт, підходячи до нього.

— Звучить як чудовий компроміс.

Мандрівники залишили позаду цей моторошний світ, повертаючись до свого теплого острова. Кіт почав звикати до нього — деякі мінуси, які непокоїли його, переставали так дратувати. Принаймні, тут не було нищівних дощів, хоча в цьому місці їх майже і не було в принципі. Але Юкі не встиг як слід поміркувати над цим, бо коли вони відчинили двері в хатинку, то побачили, що за столом спокійно собі пив чай біловолосий вампір.

— Ви б ще через тиждень повернулись, — привітався з ними той.

 

Дощ не припинявся навіть до глибокої ночі. Принца дуже непокоїло це, бо їхні технології ще погано справлялись з тим, щоб зберегти врожаї. Та й чоловіка не покидали тривожні думки, однак зараз він відкидав їх. Той затушив усі свічки в кімнаті, окрім тих, що були біля ліжка, та присів на край.

— Я прочитаю тобі казку, — м’яко посміхнувся той, накриваючи дитину ковдрою.

— Але я вже дорослий, брате, — буркнув інший.

— Справді? Тоді мені піти?

— Е… ти ж ще не прочитав казку!

Чоловік не стримав маленький смішок, а потім погладив того по голові, скуйовджуючи біле волосся маленького принца.

— Про лицаря?

— Угу-угу!!

— Добре, тоді слухай…

Chapter 35: 12. Навіть якщо світ впаде

Notes:

Рекомендую під час флешбеків слухати треки BAH.ROMA: "На глибині" і "Бувай - вже час"

«Неспокій огорнув цвинтар. Сильний вітер колихав дерева та стрічки, які були міцно зав’язані на хрестах. Два перевертня сиділи на сирій землі перед подвійною могилою. Блакитно-зелені стрічки міцно переплелися між собою, через що вітер майже не чіпав їх.

Менший перевертень міцно обіймав руку іншого та трохи щулився від пронизливого холоду. Вони відчули товчок із землі.

— Якщо підемо зараз, то встигнемо до світанку, — мовив той йому тихо, наче боявся порушити спокій, якого й так не було.

Пес кивнув, в останнє дивлячись на могилу свого друга».

 

— Ви б ще через тиждень повернулись.

Вампір допивав свій трав’яний чай зі спеціями, який, скоріш за все, приніс він сам. Хоча Юкі не був певен у тому, що в них удома він узагалі є. Той відчував збентеження через незваного гостя в хатині, але, здавалось, Дейв не був таким здивованим, тому відповів першим:

— Неочікувано. Ти сам?

— Поки що так. Мій невдовзі прийде, в нього деякі справи, — відповів той, наче його дратувала сама думка про те, що вони роблять щось окремо.

Юкі не очікував що він так швидко зустріне їхні вампірські версії. Хоча Дейв розповідав про них лише хороше, в іншого були свої застереження. Його дратувало те, що інший він помітно краще виглядав. Звичайно, у вампірів же немає проблем з харчуванням — посмокчеш кров, та й уже повен сил й енергії. Однак також йому було цікаво дізнатися більше, бо перевертні й вампіри значно відрізнялись своєю будовою. Це означало, що і здібності в них мали бути геть не схожими.

Інший помітив, що його уважно розглядали, та трохи всміхнувся. Підійшов ближче з неймовірною швидкістю та почав розглядати перевертня з помітною нахабністю.

— Овва, о це тебе життя покалічило! — шкіриться вампір.

— Гей!

— О, ти вмієш розмовляти, — не припиняв глузувати той.

— Не сваріться, — важко зітхнув пес, який паралельно трохи прибирав на їхній маленькій кухні, бо окрім нього це ніхто не зробить.

— Вважай, що ми вже кращі друзі. Зараз сходимо фруктів нарвемо.

Вампір узяв іншого під руку та, скориставшись тим, що перевертень не звик, що ініціативу проявляє не не він, повів його на вулицю.

— Тільки не кусай його! — крикнув їм вслід Дейв.

— Не… ЩО? — кіт уже не хотів нікуди йти.

Юкі ще не заходив так далеко на острів, чомусь у нього не було бажання робити цього раніше. Він сприймав цю місцину лише як місце, де можна перевести дух — не більше. Той уявляв, що за хатиною були джунглі, але це перевершило його очікування. Як виявилось, квіти й фрукти в цьому світі мали інший вигляд, ніж думав кіт.

Інший Юкі хутко заліз на дерево та дістав з ременя клинок, яким почав різати плоди. Цей фрукт був схожий на манго, але мав яскраве пурпурове забарвлення.

— Тримай.

Після цих слів вампір кинув «манго» перевертню, але той не встиг зорієнтуватись, і фрукт вдарив його в обличчя, через що інший дзвінко розсміявся.

— Не лови ґав!

— Треба просто нормально попереджувати! — шикнув на нього кіт, а потім краще роздивився плід. — А воно точно не отруєне?

— Звичайно ні, я ж не дурень.

Кіт мовчав деякий час, спостерігаючи за іншим, а наступним не стримався — запитав:

— Як ви стали вампірами?

— Ой, це було дуже давно, декілька сотень років тому, якщо бути точнішим. Раніше ми складали іспити для цього, а зараз навіть не уявляю, як це робиться. Так як я дуже розумний, мене відправили в дослідницький центр, де я і познайомився зі своїм майбутнім чоловіком. До речі, ми там розробляли о цих крихіток, — мовив той показуючи гострієм клинка на бар’єри.

— Ого, це ж дуже поважно, мабуть.

— Та яке, — тиснув плечима вампір. — Невдячні тварюки, ще й поперли мене, а Дейв просто зі мною пішов.

— Чому? – запитав перевертень, хоча й не був здивований цим сценарієм.

— Мені було нудно. Після створення бар’єру нічого важливого не траплялось. Тому мені спало на думку: а чи можливо вампіра перетворити на людину? Як на мене, це досить важливе дослідження! А їм не сподобались мої експерименти! Боягузи! Наука ж потребує жертв!

Юкі підняв руки догори, а потім, міцно тримаючись ногами за дерево, перекинувся вниз, догори дригом дивлячись на котячу версію себе, що той аж пискнув від несподіванки.

— До речі, про науку. Може, все ж таки даси себе вкусити? Я трішечки, та це не так вже й боляче.

— Не дам, — фиркнув на нього інший.

— Але ж мені так цікаво! Ти геть інший вид! Вас не існує! Ви тупо прибульці, розумієш!?

Перевертень тяжко зітхнув — ще трохи, й він би переконав його.

— Ти ще довго будеш так висіти?

— Взагалі, я надіявся, що ти допоможеш мені…

Вони ще деякий час ходили по острову. Юкі вже трохи втомився тягати на собі всі ці фрукти, та й у нього було відчуття, що інший не просто так потягнув його збирати це все, хоча нічого досі не питав. Вампір наче вичікував чогось, уважно спостерігаючи за діями та мімікою кота. Зрештою, перевертень запитав у нього те, що його цікавило з самого початку і те, що, на його думку, і сам хотів розповісти Юкі.

 

«Ніч була досить теплою. Вітерець ледь колихав травинки та листву, наче линувався це робити. Спокій. Тиша. Було відчуття, наче він помер. Можливо, це і трапилось. Можливо, він зараз насправді в пеклі — в якому немає нічого. А разом з цим — немає і його.

— Гей, там хтось валяється.

Вампіри йшли додому пішки через ліс. Це звучало як чудова ідея в таку погоду. Однак їхній романтиці завадив один прикрий факт – пара заблукала. Хоча вони не особливо переймались цим фактом, навіть попри те, що знаходились у місцині без бар’єру. Декілька годин тому вони провели одне з грандіозних замовленнь за останній час, що дасть їм багато ресурсів для майбутнього відпочинку на улюбленому острові вампірів. Тому ніщо не могло погіршити їхнього настрою — ні данна ситуація, ні дивна особа, яка лежала на землі.

Незнайомець промок до нитки, хоча небо ясне й дощу не було як тиждень, а океан був достатньо далеко звідси. Проте, бентежило зовсім не це, а те, що це був Дейв. Без сумнівів. Його запах був таким дивним, що збивав з думок. Хто міг подумати, що, заблукавши, вони натраплять на прибульця в лісі. Однак сам цей «прибулець» не проявляв жодних ознак зацікавленості — він продовжував лежати, дивлячись на крапку в просторі крізь піврозплющені повіки, та стискав ніж у своїй руці так, що поступово втрачав чутливість долоні.

Вампіри поняття не мали, що робити з цим. Навіть столітні життя не готують до такого. Можливо, було б легше приймати рішення, якби це був не він, а просто звичана істота іншого виду, з іншого світу. Як не дивно, але цей ступор перервав беземоційний «прибулець».

— Ви ж вампіри? То просто вбийте мене.

— Ніхто тебе їсти не збирається, — першим оттямився біловолосий. — Візьмемо його до себе.

Дейв уважно вдивлявся у свого «двійника». Хоча вони ще не розмовляли між собою, але той уже зрозумів, що трапилось. І чужа кров на ньому була тому підтвердженням.»

 

— Після цього ми забрали його до себе, — розповідав Юкі. — Але тримати перевертня у вампірському місті — така собі ідея. Тому ми перевезли його сюди, бо все одно збирались на острови, та й ничка в нас тут є. Хоча це було досить важко зробити через його апатичність.

Кіт мовчав. Він уже знав, що світ Дейва зруйнований, та розумів, що це означає. Однак досі було важко уявити, що той пережив. Вони мали поговорити.

— Дякую, що піклувались про нього.

— Це вже точно не мені кажи, — усміхнувся вампір. — Вони багато розмовляли між собою. Зрештою, хто зрозуміє тебе краще, ніж ти сам? Тому й мені було цікаво колись зустріти «себе». А коли Дейв розповів про тебе, то я з нетерпінням чекав зустрічі.

— Він розповідав про мене?

— Ага, і досить багато. Взагалі, він так оживився через тебе… Я дуже радий, що він тепер у хорошому гуморі.

Вони продовжували блукати по місцині, розмовляючи на різні теми. Вампіру дійсно було дуже цікаво «поговорити з самим собою», тому той задавав темп розмові, перескакуючи з однієї теми на іншу. Перевертень подумав, що ця його версія не така вже й погана.

Ніч продовжувала свій плин. На початку Юкі відчував себе трохи незручно в компанії вампірів, однак швидко звик та навіть почав розуміти, чому його партнер так любить їх. Це подружжя дійсно було трохи хаотичним, але Дейв приносив рівновагу в їхню пару, будучи більш спокійним. «О це так, — подумалось коту. — Чи працює це в них так само?» Було досить цікаво спостерігати за цим з іншого боку. Юкі ніколи про це не замислювався та не помічав подібного раніше або не надавав значення.

Вони розпалили вогнище на пляжі й сіли всі вчетверо на ковдри. І хоча кіт добре проводив час, він усе одно подумав, що їм для різноманіття варто завести друзів, які б не були їхніми варіаціями. На цих посиденьках перевертень дізнався багато цікавого. До прикладу, те, що це подружжя дуже полюбляє цей архіпелаг та при будь-якій нагоді повертається сюди. Тож одного дня вампіри забрели на цей невеличкий острів і знайшли закинуту хатинку. Хоча тут і не було бар’єру, вони вирішили відбудувати цю місцину для себе. Окрім сонця, проблемою було ще те, що потрапити на цей «маленький рай» можна лише через головний острів. Через те, що це курортне місце, вхід туди був за гроші. Вампірів влаштовував такий розклад, бо вони дуже цінували приватність. Та коли в них вийшло виконати це, їхні життя пішло не за планом — вони зустріли «прибульця». Тримати перевертня в вампірському містечку звучало як погана ідея, тому без жодного жалю подружжя заховало його тут. Це було не так уже й легко, однак ті були наполегливі. Та й цей «прибулець» їм щиро полюбився.

За затишними розмовами ніч підходила до свого завершення, тому вампіри покинули їх, повертаючись до місцини з бар’єром. Юкі притулявся до Дейва, кутаючись у ковдру, поки океан не почали освітлювати перші промені світанку. Було тихо.

— Мені подобається це місце, — мовив кіт в один момент.

— Ти ж хотів покинути його, — відповів інший. Він притулявся головою до його плеча, комфортно розташовуючись там.

— Ну… можна сказати, я передумав. Залишимось тут, але доведеться запровадити деякі зміни. Ось так.

— Добре, — усміхнувся пес.

Вони мовчали деякий час, слухаючи легкий звук хвиль. Проте Юкі не міг перестати думати про цю ніч. Він вагався, довго роздумуючи над своїм рішенням, поки не здався.

— Я багато думав… Ні, краще сказати — наважувався думати… — той зробив паузу. Думки плутались, і було трохи важко. — Я готовий розповісти тобі усе… тобто геть усе… буквально усе, що було… кхм… А потім… ну, якщо ти захочеш чи будеш готовим, я послухаю тебе… ось, що я мав на увазі…

Дейв відчув, як той нервує, наче як провідник. Він взяв його за руки, повертаючи до себе, готуючись слухати й також відкритись у відповідь, адже він теж про це неодноразово думав чи, як правильно зазначав кіт, — наважувався думати. Вони розмовляли увесь ранок, багато плакали, не стримуючи емоцій, та пообіді заснули, міцно пригортаючись один до одного, наче боялись втратити себе знову.

 

«Гул. Це почалось декілька місяців тому. Спочатку — маленькі товчки, на які мало хто звертав уваги. Пізніше землетруси почали з’являтись все частіше в кожному куточку Землі. Саме тоді усі зрозуміли, що насправді це означає, хоча повірити в це було важко.

Юкі полюбляв артефакти. Він подовгу міг засиджуватись за їхнім дослідженням. Ця його пристрість призвела до того, що він почав працювати на Альянс. Зрештою, це все було не так, як він собі уявляв. Хоча йому не подобалось там, він всеодно залишався, бо там у нього було більше можливостей проводити час із чарівними артефактами. І завдяки цьому він знав багато корисної інформації. Світ почав руйнуватись, а пристроїв для порятунку не так вже й багато — їх майже немає, тож вони стали об’єктом палювання.

Завдяки своїй перевазі Юкі дізнався про існування дуже рідкісного артефатку — ножа, котрий розрізав простір. Його місцезнаходження — єдина інформація про нього. Навколо цього пристрою точилися легенди, і достеменноно не було зрозуміло, як він працює. Через це кіт відчував деяке захоплення, намагаючись це приховувати. Дейва ж огортав неспокій: гул із землі ставав усе інтенсивнішим, а ножа могло й зовсім не існувати. Що вони будуть робити в цьому випадку? Однак він намагався триматись та не втрачати надії. Часу обмаль, але він ще є.

Перед важким шляхом перевертні завітали до могили своїх друзів. Вони знали, що це востаннє. Навіть якщо світ впаде — пам’ять про них вони збережуть до самого кінця.

— Якщо підемо зараз, то встигнемо до світанку, — мовив Юкі йому тихо, наче боявся порушити спокій, якого й так не було.

Пес кивнув, востаннє дивлячись на пошарпану могилу. Їхня ціль знаходилась досить далеко – в підземному місті, майже на іншому кінці країни. Тому Дейв завів свій байк та помчав уперед, намагаючись бути швидшим за весь час.

Підземне місто утворилось внаслідок війни. Перевертні шукали спокою, перебудувавши старі тунелі під прихисток. Однак жити в таких умовах було важко, а коли почалися землетруси, ті взагалі закинули цю місцину. Хто міг подумати, що володар потужного артефакту теж ховався тут? Однак невідомо, чи він досі живий, і чи взагалі існував. В деяких місцях тунель осипався, залишаючи барикади, а нові поштовхи лише посилювали неминуче зникнення містечка.

— Я думаю, тут нам варто розділитись, — мовив Юкі, дивлячись на роздоріжжя перед собою.

— Мені не подобається ця ідея.

Через новий поштовк зі стелі посипалась земля.

— Часу обмаль, — нагадав кіт, а потім підійшов до нього, мовивши вже м’якіше: — До того ж я спритніше за тебе і стріляю краще. Все буде добре, але нам варто пришвидшитись.

Перевертень поцілував іншого в уста, після чого вже збирався йти досліджувати прохід.

— Я кохаю тебе, — мовив Дейв, відчуваючи потребу в цьому зізнанні.

— Ну тебе, що за настрій? Ми ж незабаром побачимось та підемо звідси далеко-далеко, — усміхнувся той і пішов.

Пес вчинив так само. Хоча він не був у захваті від цієї ідеї, але почав швидко блукати тунелем. Превертень не знав, де саме шукати і де міг бути артефакт. Це дуже тривожило, однак той продовжував вперто досліджувати бараки. Чим довше він шукав, тим швидше йому хотілось повернутись до Юкі. І справді — світ вмирає, а вони шукають міфічний прилад під землею, ще й нарізно. У той момент, коли пес уже планував кинути це все, тунель затряс дзвінкий звук. Це був не гул.

Постріл.

У Дейва похололо все всередині, серце впало вниз, наче зрослось зі землею. Ніхто не давав гарантії, що вони будуть тут самі. Він біг, а постріли продовжували відлунювати.

Здавалось він подолав шлях за долю секунди, однак цього виявилось недостатньо. Цього разу поштовх був сильніше за попередні, але пес на це не зважав. Землею притрусило труп невідомого йому перевертня, а неподалік від нього сидів Юкі — він стискав долонею рану в районі ребер, але в цій же руці тримав ніж, який майже повністю окропився його кров’ю. Коли Дейв підповз до нього, кіт дихав дуже слабо.

— Я не думав… що він ще живий… — хрипів той ледь чутно.

— Не розмовляй зараз, — він шукав щось, щоб перев’язати рану, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.

— Вже пізно, — зупинив його кіт.

У Дейві щось зламалось у цей момент. Він не став заперечувати, лише пригорнув його до себе. Інший слабо приластився до нього.

— В тебе ще залишились життя? — будь ласка.

— Це останнє, — вибач.

— Чому ти не сказав мені? — його голос тремтів.

— Не хотів… щоб ти хвилювався…

Кіт хрипко зітхнув. Йому було лячно, але він не міг піти ось так. Він притиснув артефакт до грудей іншого.

— Скористайся ним…

— Я не можу.

Товчки ставали інтенсивніше. Клапті стелі падали на підлогу. Дейв відчував дивний спокій — він був готовим померти тут, тримаючи своє кохання в руках. Йому й думки не спадало використати артефакт.

— Будь ласка… пообіцяй мені…

— Юкі…

— Пообіцяй, — мовив той впевніше, вкладаючи в це останні сили. Він уперто притискав ніж до нього, — Ми ж… обіцяли один одному побачити світи…

— Разом, — нагадав йому пес, відчуваючи ком у горлі.

— … Я завжди буду з тобою, — Юкі відчував, як сили покидали його, але він був дуже впертим навіть перед смертю, — в твоєму серці… разом з Лукашем і Елом… будемо дивитись на… інші світи… з тобою.

Як він не старався, але пес не міг вимовити і слова. Сльози котилися по його обличчю. Чому він просить у нього саме це?

— Будь ласка… пообіцяй мені, що попри все будеш жити далі.

Це була остання його воля. Це усвідомлення спричинило електричний заряд у тілі Дейва. Кохання всього його життя помирає в нього на руках та просить не здаватись? Це — найважче прохання за все його життя. Тремтячими руками він взяв ніж з його рук. Кров на ньому була ще теплою.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Юкі на останньому зітханні, перетворившись на кота, випромінюючи тепле золотаве сяйво.

Почався землетрус, який приносив сильніші руйнування, та поки тунель падав, перевертень притискав до себе біле тільце та кричав.»

 

«Острів колихали ледь помітні хвилі. Перевертень спостерігав за цим, тримаючи в руках ніж. Він вже не пам’ятав, як довго знаходився тут. Всі ці місяці перемішалися в один. Кожного дня йому снився гуркіт, утім останні ночі він бачив інші сни. Хоча вони були досить тривожні, але Дейв приписує їх до хороших. Тому що йому снився він. Невдоволений тим, що той застряг на острові в світі, до якого навіть не мав цікавості. Нетерплячий, як і завжди.

Дейв роздивлявся артефакт, хоча йому було ще досить важко через це. На вигляд він був геть звичайним мисливським ножем. Той не пам’ятає, як використав його минулого разу — це трапилось машинально, наче ним керували інстинкти. Та й узагалі весь час перевертень не мав цікавості до нього, лише зараз взявши його до рук. Перше, на що він звернув увагу — це те, що ніж був досить важким. Пес сильніше стиснув руків’я, а потім направив лезо вперед, і хоча там нічого не було, він відчув, що сперся кудись. Приклавши більше сили, простір почав тріщати, наче скло. Він прибрав ніж, залишаючи маленьку дірку, яка переливалась різними барвами, поєднуючись у біле сяйво. Дейв подумав, що це схоже на зірку. А ще це нагадувало йому…

— Як ти?

Перевертень здригнувся від несподіванки. Він настільки занурився у свої думки, що не помітив, як до нього прийшла його вампірська версія. Розмовляти, в якомусь сенсі, самим із собою було спочатку дивно, але зрештою це дало терапевтичний ефект.

— Якось, — невпевнено відповів той, а потім показав на дірку. — Роблю зірочки.

Інший не зрозумів, що той має на увазі, бо нічого дивного не бачив. Деякий час вони мовчки спостерігали за хвилями, поки пес не мовив, пильно вдивляючись у лезо ножа:

— Не пам’ятаю, чи казав це, але дякую, що очистив його. Я… сам би не зміг, — ці слова давалися важко, але він відчув потребу в них.

— Не дякуй, бо… я теж не зміг.

Дейв трохи розтиснув долоню, через що артефакт лежав на ній.

— Якщо чесно, мені здається, що я ніколи не перестану бачити цю кров, — він стиснув руків’я, знову відчуваючи біль від спогадів. — Бережи його.

— Бережу, — відповів вампір, дивлячись на свого друга.

Цю меланхолію перевав раптовий червоний спалах леза ножа, наче його щойно дістали з печі.

— Що це з ним? — запитав інший, підходячи до нього.

— Не знаю, він періодично робить це, наче вказує на щось.

Через свою цікавість вампір намагався знайти якусь інформацію про подібний прилад, але поки нічого не знайшов, тому лише робив легкі припущення.

— Може, він вказує на якусь аномалію? Щось йому не подобається — ось і показує хазяїну, тобто тобі. Чому б тобі не перевірити?

Перевертень вагався, однак вирішив не заперечувати. Він спрямував лезо трохи вище, а потім — за схожим принципом, як робив дірку — зробив цілий розтин. Простір розбився перед ним, набухаючи яскравим світлом, утворюючи портал, у який він зміг би перейти. Дейв розглядав цей вибух кольорів із дитячим захватом. Це видовище було найвражаючим в його житті»

Chapter 36: 13. Мати відвагу, щоб жити

В лабораторії пахло стерильністю та цигарками, що не мало сенсу, бо ці слова не могли стояти поруч один з одним. Однак, перевертню було байдуже на такі формальності. Він не спав уже дві доби та мріяв про спокій, якого той явно не дочекається. Перед ним стояв скляний контейнер з металевими кріпленнями, а всередині — чорна жижа, яка тяглась до тепла. І це все викликає логічне запитання:

— Якого х…

 

Деякий час до цього

Перше, що Юкі помітив, коли вступив у цей світ, — це те, що травичка пахла яблуками. Це бентежило і навіть трохи дратувало, бо, на його думку, запах був не дуже. Перед ними височіли білі башти. Вони мали досить цікаву структуру: тунель розширювався, приймаючи овальну форму, та завершувався в піку. Там має бути гарний оглядовий майданчик.

— Якесь «класичне» майбутнє, — розмірковував кіт, поки над ним пролетіла прямокутна машина. — Буде смішно, якщо тут ходять фурі.

Дейв розсміявся.

— Навіть не знаю, що сказати. Чому тобі це взагалі прийшло в голову?

— Ну, такі в мене асоціації, — потиснув плечима він.

Перевертні пішли далі прямісінько до футуристичних веж. Приторно-кислий запах яблук не покидав їх, та Юкі не розумів, як люди живуть тут із ним. Однак ще він прийшов до думки, що яблука – не помідори, тому можна і потерпіти.

Біля вежі вони зустріли юнака в комбінезоні срібного кольору. Той займався тим, що ретельно вимивав підлогу. Він настільки віддано це робив, що нічого не помічав поруч із собою — навіть дивних незнайомців, які звернулись до нього. Робітник лише продовжував вимивати місце. На його шиї блистіли дивні символи.

— Він не запрограмований, щоб відповідати. 

Раптом позаду себе мандрівники побачили юнака з білим волоссям та блакитними очима. Хоч той і не мав запаху, але без сумніву з першої секунди можна було визначити, що це був Юкі цього світу. Однак, здається, його не дуже вразила поява цих перевертнів. Він вирішив удавати, що так і має бути. Раз так — то й мандрівники підтримали це.

— Це робот? – запитав пес.

— Ні, — легко відповів прийдешній, — це допельгангер, просто низької якості. Вони зазвичай не розмовляють, а просто виконують команди, як собачки.

Дейв вирішив промовчати на це, тому була черга Юкі задавати питання: 

— А що це за будівля?

— Це звичайний ТЦ, — знизив плечима той. — Просто зараз п’ята ранку, тому тут нікого немає.

— А ти тоді що тут робиш? 

— Гуляю? Ходіть зі мною.

Перевертні не встигли навіть переглянутися між собою, бо той швидко почав вести їх кудись. Ситуація з самого початку була дивною, але зараз вона розгорталась у незрозуміле русло. Було в цьому щось сюреалістичне. Ще й цей нав’язливий неприродній запах переслідував їх. Щоб підтримувати це «ненав’язливе» становище, Юкі вирішив порозпитувати про цих «допельгангерів». Інший же відповів, наче був довідковим центром.

П’ятдесят років тому люди бурили землю та знайшли залишки чорної рідини. Спочатку вони припустили, що це була нафта, однак знахідка виявилась живою. Рідину швидко забрали під лабораторію та засекретили. Дослідження йшло на диво легко. Ця речовина мала чарівні здібності та цікаво реагувала на людське ДНК. Це неможливо було порівняти ні з чим, що було відомим дотепер. Вчені захопились цим дослідженням та через десяток років презентували розумних клонів, яких назвали допельгангерами. Вони викликали страх і захват одночасно. Справа в тому, що ці «клони» повинні були мати зв’язок із тими, кого копіювали. Ці люди були сировиною для них. Щоб створити вдалого допельгангера, він повинен мати повний зв’язок із цією людиною. Персону поміщають у спеціальну капсулу, завдяки якій «клон» має доступ не тільки до її зовнішньості, а й до її пам’яті та персоналіті. Однак для того, щоб допельгангер існував, цій людині не обов’язково бути живою — цілком достатньо підтримувати «тіло».  Вони повністю копіюють поведінку цієї людини та навіть можуть приймати рішення в її дусі. Такі допельгангери мають найвищу класифікацію — на відмінну від тих, які не мають доступу до серовини. Такі «клони» живуть мало та не вміють говорити, але розуміють неважкі команди. Вони чимось нагадують тваринок та мають найнижчу класифікацію. Допельгангери перевернули світ та викликали суспільний резонанс. Однак, навіть попри негативні реакції, цей винахід мав занадто важливе значення, тому ними почали активно користуватись. Так як ці «клони» були ідентичні з «власниками», влада наказала залишати на них «номер» на видному місці, щоб ніхто не сплутав їх із людьми.

Допельгангери не мають власної свідомості. Допельгангери не мають своїх думок. Допельгангери не мають почуттів. Допельгангери не мають емпатії.

Дейв уважно спостерігав за тим, куди він веде їх, та за незнайомцем у принципі. Перевертень багато чого підмітив про себе та мав надію, що Юкі теж це помітив. На жаль, кіт ще нічого не збагнув. Тим часом вони підійшли до дивної будівлі, яка нагадувала срібний куб.

— І коли я побачив вас, — вів далі той, — подумав, що ви зможете допомогти мені.

— Ти ж допельгангер, чи не так? — припустив пес, спостерігаючи, як інший щось набирає на прозорій панелі куба.

— І як ти здогадався?

Котику теж було цікаво почути відповідь, бо він нічого такого не помітив, та й зараз не помічає. Зацікавлені блакитні очі дивились на перевертня.

— Бо у Юкі є дві родимки за вушком, а в тебе їх немає.

«Копія» здивувалась, а потім дзвінко розсміялась.

— Це навіть дуже мило.

Після своїх слів він натиснув на останню кнопку. Через це земля під ногами перевертнів зникла, та вони впали кудись униз. Допельгангер зітхнув та зайшов у середину срібного куба.

Тим часом мадрівників чекало не дуже приємне падіння. Точніше, одного з них, бо Юкі впав прямо на руки Дейву.

— Здається, ми занадто довіряємо тим, хто схожий на мене. Ти в нормі?

Отримавши схвальну відповідь, кіт встав та оглянув приміщення, але це не зайняло багато часу, бо це був якийсь темний підвал. Там були двері, однак на них висів якийсь кодовий замок. Перед тим як почати вирішувати що робити, Юкі захотілось запитати:

— А все ж, як ти зрозумів що він копія?

— Я ж уже розповів, — вигнув брову той.

— Та ну, не вірю. Хіба в мене є там родимки?

Дейв лише всміхнувся йому, залишаючи того самого переварювати цю думку, а сам підійшов до панелі біля дверей. Нажаль, він не розбирався в подібному та не вмів зламувати замки. Та йому й не довелось багато думати чи болісно згадувати деяких людей із минулого, бо двері відчинились, а за ними був той допельгангер.

— Чудово, ви тут, — мовив він так, наче боявся, що вони впадуть кудись в інше місце. — Ідіть за мною.

— Постривай, — втрутився Юкі, встаючи всередину дверної рами про всяк випадок. — Поясни, що ти хочеш від нас?

— Пізніше, — відповів «клон» із певною затримкою. — Тобто, я розкажу по дорозі.

Допельгангер мовчки повів їх уперед, і перевертням нічого не залишилось, крім як іти за ним. Вони йшли темним коридором, спускаючись усе нижче і нижче. Вигляд у провідника був хворобливим, той інколи стріпував головою, наче відганяв набридливу муху. А коли відстань до потрібного місця ставала все меншою, допельгангер мовив:

— Якщо ви уважно мене слухали, то почули б, як я казав, що у нас мають бути номери на шиї, щоб не бути повністтю схожими з людьми. У мене такого немає, тому що я створений нелегально. Через це було допущено багато помилок у процесі, — він завагався, але продовжив: - Я чую голос у голові. Постійно. Він змусив мене підійти до вас та привести вас сюди. Він хоче волі, а я не розумію, що це значить. Якщо чесно, він мене страшенно дратує. 

— Тож ти слухаєш те, що каже тобі голос, — мовив Дейв, уважно спостерігаючи за середовищем. — Але чого хочеш ти?

Юкі, розуміючи, що він робить, зацікавлено навострив вушка. Допельгангер зітхнув, у нього закрутилась голова.

— Він каже, щоб ти не питав у мене подібного…

— Але?

— Мені б хотілось побачити Африку та помалювати тварин.

Перевертні перезирнулися — навіть вони не очікували на таку відверту відповідь. Допельгангери ж лише копіюють, чи не так?

Далі він ввів їх мовчки, однак на обличчі «копії» було легко прочитати збентеження. Його трохи нудило — це було дивне, незрозуміле відчуття. Нарешті вони зайшли в потрібне їм приміщення. Різноманітні датчики рябіли та пікали, немов із надією, що їх почують. А в центрі приміщення, наче під куполом, лежало тіло справжнього Юкі. По всьому тілу, немов зміями, були прокладені трубки, які впивалися в нього укусом. 

— Він живий, — мовила «копія», підходячи до нього та надто уважно розглядаючи. Голос тут був ще гучнішим.

Мандрівники зайшли слідом, ще не розуміючи, яку роль у цій історії мають відіграти вони. Однак було відчуття, що слід триматись напоготові до будь-чого. Тим часом допельгангер підійшов до головної панелі, проте не поспішав її активовувати.

— А що буде зі мною? — прошепотів той самісинькими вустами.

Здається, відповідь, або ж її відсутність, не задовольнила його, тому він зробив декілька кроків назад.

— Я не хочу.

Тоді в цей момент втрутився Юкі. Він підійшов до панелі, але нічого не чіпав.

— Тож, якщо звільнити його зараз, ти помреш? 

— Так, — відповів той, відчуваючи, як усе стискається всередині.

— Але і залишати його так теж не можна, — мовив кіт, кивнувши в бік іншого себе. — Оце задачка.

Допельгангер вороже зиркнув на кота та стиснув кулаки. Усередині нього вирували дивні почуття, незрозуміле йому бажання боротись, але це все був лише страх. Раптова рука на плечі змусила його вийти з цього стану.

— Не хвилюйся, — Дейв намагався заспокоїти його дружнім жестом, — ви ж покликали нас на допомогу.

Перевертні уяви не мали, як вирішувати це все. Однак, вони й не знали, що ситуація скоро настільки накалиться, що на те, щоб приймати якісь рішення, часу геть не буде. 

Несподівано в приміщення зайшла жінка. Ніхто не помітив її вчасно, бо вона не мала запаху, однак її важко було не впізнати: недовге світле волосся та «повітряний» стиль, натхненний квітами – тигриця, яка в цьому світі нею і не була. Юкі довелось піднапружити пам’ять, щоб згадати її справжнє ім’я — Ада. Якщо вона з’являлась на горизонті — це приносило лише проблеми великого масштабу. Так було завжди, так було і зараз. Враховуючи, в якому вони були становищі, це було лише питання часу. Нелегальне створення допельгангера вже несло за собою багаж таємниць та змов. І, на жаль, котику не щастило завжди бути в центрі цих подій.

Аду сильно не лякали невідомі «прибульці» на території — скоріше дратували. Тому вона дістала пістолет та спрямувала його на Юкі. Не зрозуміло на кого саме, однак вони і без цього були близько один до одного. Наявність вогнепальної зброї загострила середовище та змусила діяти обережніше.

— Так і знала, що не можна довіряти цій технології. Коли ж ви, виродки, залишите мене в спокої.

— Ти так сильно ненавидиш мою матір, — мовив перевертень, щоб потягнути час, — і ця ненависть поширюється на усі світи. Цікаво, що вона такого зробила тобі?

— Я не збираюсь вести душевні бесіди з підробками. Нехай цього разу я зазнала помилки, але мені залишається лише почати спочатку.

Ада підійшла до панелі пристрою, продовжуючи вперто ігнорувати ситуацію. Допельгангеру це не сподобалось — він прагнув зберегти своє життя, навіть якщо не розумів чому. Не думаючи про ризики, той накинувся на неї. Дейв хоча й зміг обережно підійти до них ближче, однак усе одно не встиг стримати злющу «копію». Жінка відкинула його від себе, але той був наполегливим та відчайдушним. Усе трапилось за долю секунди. Куля пробила грудну клітку допельгангера, однак замість крові з поранення текла чорна рідина. Було відчуття, що він почав танути. Дейв підхопив його, коли той почав падати. Проте вже було пізно — пес наче тримав желеподібну масу.

— Мені лячно… Допоможи мені, — «копія» міцно вчепилась у перевертня, в якого трохи перехопило подих.

— Ох, не влаштовуйте сцен — це лише матеріал, який легко відновити.

Скориставшись ефектом несподіванки, Юкі накинувся на неї. Це були продумані рухи: той глибоко розцарапав її руку, чим вибив зброю, та забрав собі. Наступним, поки Ада тряслась над своєю рукою, він повалив її, щоб виграти час. На щастя, у цьому світі вона була людиною, а вони набагато слабші за перевертнів, тому кіт використав цей шанс на повну. Він кинув Дейву металевий контейнер, щоб той зібрав цей «матеріал», а сам визволив зі сну іншого себе. Йому чисто пощастило натиснути на правильні алгоритми. Впевнившись, що той живий та функціонує, він залишив хлопцю пістолет та, зібравши усіх, скрився з цього світу, покинувши його невизначену історію…

 

— Яка зворушлива історія, — Юкі поправив свою пов’язку на оці, шрам трохи свербів. За цей час поки він слухав усе це, встиг викурити дві цигарки. — Але чому ви вирішили, що саме я можу допомогти?

— Бо ти найрозумніший, кого я знаю, ще й з лабораторією, — мовив кіт. — А ми не могли втрачати час.

— Здався він вам. Теж мені, добродії, — зітхнув учений, притиснувшись долонею до контейнера. Рідина слідувала за теплом його тіла. — Як я можу впоратись із речовиною з іншого світу? До того ж, я не знаю наскільки їхні технології перевершують мої. Я маю певне розуміння, але це всеодно ризики. Ви розумієте, що я можу зробити гірше? Якщо через мої дії він помре, хто за це буде відповідати? Я? Не мрійте.

— Тоді я візьму за це відповідальність, — втрутився в розмову Дейв, який тримав мовчання більшість часу.

Юкі окинув його скептичним та оцінювальним поглядом свого єдиного вцілілого ока, а потім його ж роздратовано закотив. Він його бачить уперше — і той уже його бісить. Перевертень підняв контейнер угору, переводячи свою увагу на нього та приймаючи рішення у себе в голові.

— Але з іншого боку, якщо вийде… — розмірковував той уголос, — це буде велике наукове досягнення, ще й особисто моє. Джош лусне від заздрості.

Кота потішала ця думка, він сміливіше взяв контейнер до рук.

— Вмовили, але мені потрібна твоя кров, — вільною рукою вчений потягнув іншого себе за руку.

— Чому всі хочуть моєї крові, — скиглив той, не пручаючись.

Юкі повели до іншої кімнати та посадили в крісло, а потім приєднали потрібний пристрій через трубочки. 

— У мене паршива кров, — вирішив попередити перевертень.

— Я не сумнівався, але мені буде простіше працювати з твоїм ДНК, ніж того громили.

— А шкода, вона в нього точно краща.

— Та замовкни вже, — зітхнув той.

Вони мовчали, поки набиралась кров. Цей процес не був болісним — радше неприємним. Кіт думав про те, яка доля приколістка — той вампір теж хотів її «заради науки». Тоді в нього вийшло відмовитись, але зрештою її таки забрали для схожих цілей. Хоча Юкі це робить більше для Дейва, який мав понурий вигляд після цієї сутички. 

— Думаєш, це можливо? – запитав той.

— Побачимо, — небагатослівно відповів вчений, прибираючи з нього прилад.

— Мгм, — зітхнув той, рука трохи поболювала. — До речі, а хто такий Джош?

— Не твоя справа.

— Та ну, мені цікаво. Я в своєму житті ніколи не зустрічав когось із таким іменем. Він гарненький?

У первертня досить грубо кнули пачку з журавлиновим соком.

— Геть, ти заважаєш.

— Ооо, та ти зашарівся!

Після цих слів бідного Юкі буквально викинули з приміщення. Якби не Дейв, котрий чекав за дверима, той, мабуть, так і впав би на підлогу. А за ними пихтів розчервонілий від злості вчений.

— Сидіть тихо, — просичав той. — Якщо я почую хоча б звук… вам краще не знати, що я зроблю. У мене й так через вас будуть проблеми — не створюйте їх мені ще більше.

Хоча він і сказав це, але грюкнув дверима досить гучно, що відлунило в нічній лабораторії. Юкі тяжко зітхнув та сів на підлогу, притуляючись спиною до стіни та відкриваючи свій сік.

— Думаю, десь дуже-дуже-дуже глибоко всередині душі він добрий, — мовив кіт.

— Я в цьому не сумніваюсь, — відповів пес, сідаючи поруч. — Ти в нормі?

— Це я хотів запитати, — перевертень притулився до нього. — Я – так. Тільки рука болить. А ти?

Дейв кивнув, обіймаючи його рукою за талію, та цьомкнувши його в макітру, а тоді розмістив там свою голову. Так вони і сиділи усю ніч, встигнувши навіть поспати в такому положенні. 

Відкривши очі, вони чули гомін життя за дверима. Однак Юкі ще не було. Хтось навіть намагався пройти всередину, проте вони були замкнені, тому ті почули лише роздратоване бурмотіння. Приблизно в цей момент кіт повернувся. Він випромінював пиху за самого себе, а поруч із ним була істота, яка нагадувала п’ятнадцятирічного хлопчика. Той виглядав так, наче провантажився не повністю — половина його тіла була такою темною, немов вона була самою темрявою, але плоть там була твердою. Інший бік — «провантажений» — показував блакитне око та сіре волосся з котячим вухом. Він мав риси Юкі, однак більш м’які — дитячі. В один момент чорний бік зарябів перешкодами, як у старому телевізорі. Тоді вчений дав йому пакетик з кров’ю, який хлопчик випив та стабілізувався.

— Знайомтесь, це в нас…

— Я Ханні, — сором’язливо відгукнулась істота.

Chapter 37: 14. Залишки людяності

Маленька дівчинка жила зі своєю мамою у невеличкий квартирі. Це було чудове місце, поруч із яким знаходився великий ігровий майданчик. Батька вона майже не знала та бачила його лише раз і плекає його в своєму серці. Вони колись їли морозиво разом.

Дівчинка мала довге світле волосся, яке любила плести в косичку, заплітаючи туди блакитну стрічку. Ігровий майданчик був неймовірний — великі різнокольорові горки, гойдалки на ланцюзі та пісочниця. Вона любила сидіти на гойдалці, однак дівчинка вважала, що це не вдале рішення — поставити її сюди, адже цим ланцюгом так легко обвити шию…

— Привіт! Мене звати С@%@. Давай дружити? Твоя стрічка така гарненька.

Дівчинка перестала думати про зламані шиї та звернула увагу на незнайомку. Та була трохи пухкенька, мала кучеряве волосся і веснянки, але не це справило враження на неї, а до біса великі блакитні очі. Було відчуття, наче дивишся на небо — ці очі манили та пригортали до себе.

З цих пір розпочалась дружба Дівчинки зі Стрічкою і Великими Очима. Мати раділа тому, що її донька знайшла собі подругу та проводить час не тільки в компанії комах. Однак разом з радістю прийшло дивне почуття, яке накопичувалося в животі, ховалося в горлі та обвивало шию, наче змія. Вона надіялась, що нічого поганого не станеться.

Діти багато часу проводили разом на майданчику, адже їм не дозволялося виходити за його межі. Великі Очі не лякалися захоплення Дівчинки зі Стрічкою комашками. Вони разом ліпили з піску їм домівки і цілі міста, а Дівчинка зі Стрічкою навіть майже не думала про те, щоб поховати їх живцем під цим піском.

Одного дня Дівчинка зі Стрічкою завела Великі Очі за межі майданчика. Вона хотіла показати їй світ. Насправді в цьому не було нічого страшного, адже та частенько це робила, й нічого поганого не відбувалося. Біля їхнього будинку була швидка траса та міст для пішоходів. Це так банально — не дозволяти дітям ходити сюди. Але якщо це настільки небезпечно, то чому вибратися з ігрового майданчика настільки легко?

Міст простягався над швидкою трасою, наче над урвищем. Дитяча уява малювала замість машин крокодилів, а інша — лезо з газонокосарки. Дівчинка зі Стрічкою залізла на паркан, який мав оберігати людей від небезпеки «урвища». Вона любила сідати там та мотиляти ногами над небезпекою — це приносило приємне відчуття внизу живота, яке маленька дівчинка ще не могла зрозуміти.  

— Ти така смілива, — прошепотіли Великі Очі, з острахом дивлячись на вир машин унизу.

— Ти теж, бо пішла зі мною, — відповіла їй Дівчинка зі Стрічкою.

Великі Очі м’яко всміхнулися їй. Дівчинка поглянула вниз — було так страшно, однак поруч із подругою в неї прокидалися внутрішні сили та хоробрість, про які вона ніколи не знала. Великі Очі залізли на поручень, намагаючись сісти на нього, як Дівчинка зі Стрічкою, проте це було важче, ніж здається на перший погляд. Дитині не вдавалося вмостити своє тіло та правильно розташуватися. А коли здавалося, що ось-ось вийде й треба лише перекинути ногу за загорожу, їй не вдалося втримати рівновагу. Дівчинка запанікувала та намагалася вчепитися за щось, але єдине, що потрапило у її руку, — була Блакитна Стрічка, яка легко вислизнула з білявого волосся.

Дівчинка без Стрічки дивилася на те, як Мертві Очі розмазало по асфальту, а її кров розтеклася, нагадуючи форму метелика.

Цей інцидент викликав великий галас у містечку. Дівчинка ще ніколи не бачила стільки поліції. Вона спостерігала за тим, як батьки її подруги сварили її маму та звинувачували їх в усьому. Цікаво, чому вони так розлючені?

— Вона така сама, як і її батько!

 

— Він такий самий, як і його батько!  

Хлопчик відсторонено сидів на стільці. Той не спостерігав за сваркою дорослих — йому було глибоко байдуже на це. Він не вважав себе винним у чомусь та й не відчував суму або якихось інших емоцій через те, що прийомна родина відмовлялася від нього. Хлопчик без Надії й не покладався на них.

— Перепрошую, але ми не приховували цю інформацію і… — відбивалася жіночка від словесних атак іншого чоловіка, але її перебили.

— Аякже! — виплюнув той, наче отруту. — Ви не розумієте, я маю ще молодшого сина. А якби щось трапилось?

Цей шум ще деякий час стояв у повітрі, поки все не заспокоїлося. Хлопчик без Надії полегшено видихнув — у нього вже розболілася голова від цього всього. Проте ця тиша протрималась недовго, бо до дитини підсіла та пані та якомога лагідніше запитала:

— Ти ж вів себе добре, Ст^&@*^?  

Хлопчик без Надії подивився на неї та кивнув. Якби ж вона знала.

— Я можу іти?

Жінка дозволила, відчуваючи, як у неї пішли сироти через цей проникливий, моторошний погляд.

Хлопчик без Надії крокував коридорами — йому хотілося піти до себе та просто поспати. Той не бажав ритися в собі, шукаючи проблеми та вади. Він зробить це пізніше, коли біль у голові вщухне. І тоді Хлопчик без Надії викорінить із себе усі «помилки» та «вади». Попереду ще дуже багато роботи.

Сьогодні був приторно сонячний день. Лавки нагрівалися, приносячи неприємне тепло. Однак дитина все одно сиділа на ній, читаючи захопливу книжку, щоб заняти свої думки хоч чимось. Хлопчик без Надії не спілкувався більше з іншими. Це було добровільне відсторонення — одному було легше все «виправляти». Аж раптом до нього підсіли якісь люди. Вони прикрили собою сонце, і дитині стало трохи комфортніше через тінь. Дорослі питали про його справи та захоплення, намагаючись не набридати, але виглядаючи при цьому досить зацікавлено. А коли хлопчик відповідав, то заохочували розмову. Хлопчик без Надії відчув дивне тепло всередині себе після цієї зустрічі.

Минуло чимало років з тих подій. Спогади втрачають барви, застигаючи, наче на фотоплівці. Легенький вітерець колихав хвилі океану, простягаючи їх до металевої огорожі набережної. Хлопчик з Надією пройшов повз Дівчинку без Стрічки, навіть не звернувши на неї уваги.

 

— Я мав бути на тому літаку. Якби я сів тоді, то помер би разом з ними.

Стефан сидів на лавці, стискаючи руками свої кучері, нахиляючись так низько, наче він збирався впасти.

— І тоді б на одну могилу стало більше.

Агнесс помітила гойдалки поруч та вирішала пересісти на них, повільно похитуючись.

— Думати треба ширше, — вела далі жінка, — якби ти не посадив того чоловіка, то ніхто б тобі не мстився. Жалкуєш про це?

— Ні.

— Чому? Тобі що, шкода тих дітей?

— Я вчинив правильно, — беземоційно відповідав хлопець.

— З чого ти взяв?

— Мені так сказали батьки.

— Замкнене коло, — зітхнула та, гойдаючись трохи швидше. — Тоді чому ти страждаєш?

— Тобі не зрозуміти.

— Мабуть, — дівчина зупинилась. — У дитинстві я любила спостерігати за мурашками. Мені здавалося, що вони схожі на людей. Однак не мають важких почуттів. І їм не треба в них розбиратись.

— Чому ти шукала мене? — поглянув на неї той. — Хіба тобі не байдуже?

Агнесс встала з гойдалки, підходячи до нього.

— Може, все ж хочеш цукерку?

— Ти не відповіла.

— Коли я дізналась про твоє існування, то мені було цікаво, як ти живеш, — вона сіла поруч, пояснюючи. — Я заздрила тобі. Ти мав чудову родину.

— І коли я її втратив, тебе це потішило? — злісно запитав Хедерлі.

— Саме так, — вона цього навіть не приховувала. — Мені було цікаво поспостерігати за тим, як ти реагуєш на це. У дитинстві я мала подругу, ми були дуже близькі, але вона померла через мене. Однак мені було байдуже. Зараз я маю Аллена — тільки його і більше нікого. Проте я не впевнена, чи зачепить мене його загибель. Іноді мені хочеться вбити його — лише щоб перевірити це. А ти інакший. Навіть якихось незнайомих дітей жалієш.

— Я не казав, що жалію їх, — випрямився той. — Я казав, що жаліти їх — правильно. Насправді мені байдуже на всіх, окрім своєї родини. Тож, якщо ти вб’єш свого друга чи коханця — мені теж буде байдуже.

— Дивно чути це від агента ФБР, — всміхнулась вона. — Хоча я чула, що ти пішов звідти. Що ти там робив?

— Працювати на них теж було правильним. Я завжди хотів стати детективом, як у книжках, — поділився Стефан, хоча і сам не був упевнений навіщо.

— Створи свою агенцію — і бався скільки хочеш.

Хлопець на це нічого не відповів. Він встав, плануючи піти додому. Корні чекає на нього — той не хотів лякати його ще більше, та й сам був дуже втомлений.

— Що ти будеш робити далі? — запитала його Агнесс, відчуваючи, що він іде. — Знайдеш Картера і вб’єш?

Хедерлі зупинився. Преспектива помсти була занадто заманливою, але вбивати — не правильно. Він не для цього стільки років «виправляв» себе. Та й його батьки це б не схвалили, навіть попри те, що самі святими не були. Стефан відчував їхню підтримку досі. Вони пішли, але залишили своє світло в ньому. Тож він хитнув головою.

— Візьму свого хлопця та поїдемо до океану — в улюблене місце моїх батьків. Залишуся там на деякий час та буду чекати на повернення Юкі.

І тоді Стефан пішов, не озираючись.

Chapter 38: 15. Емергенція

— Я Ханні.

Допельгангер боязко оглядував приміщення та усіх навколо. Він почував себе стабільно, лише незвично. Світ виглядав геть інакше від того, що він пам'ятав. Кольори змішалися між собою, відлунюючи дивними відтінками. А потім він кліпає, і йому здається, що все ставало на свої місця. Вчений казав йому, що згодом усе прийде в норму. А ще він сказав, що той сам може обрати, в якому роді звертатися до себе, бо допельгангер не має статі. Ханні мало, що в цьому розумів, але вирішив залишити чоловічі займенники, бо так було зручніше особисто йому.

Юкі дуже пишався своїм творінням, хоча й розумів, що воно тримається на єдиному сподіванні. Через хвилювання шрам з-під пов'язки трохи свербів, але він його не чіпав. Ці дні мають бути вирішальними для життя цієї істоти.

— Що ж! — перервав невеличку тишу вчений. — Ось вам цілком зрозумілий посібник, як турбуватися про допельгангерів: 1) не давайте йому ні їжі, ні води — це важливо; 2) давайте йому кров лише з пакетиків і охолоджену; 3) якщо буде "мерехтіння", то кров треба дати негайно; 4) якщо буде щось дивне і нове — негайно до мене; 5) будьте обачними.

— Та все буде нормально, — підійшов до "себе" Юкі. — Хіба ти нам не довіряєш?

— Якщо чесно — ні, — зітхнув інший кіт. — Але залишити в себе я його не можу. У мене й так будуть проблеми через раптове зникнення донорської крові.

— Скажеш, що на вас напали дурні вампіри або сатаністи.

— Дуже смішно, — тріснув його по голові той.

Тим часом Ханні підійшов до Дейва, трохи сором'язливо всміхаючись.

— Дякую, що врятували мене. Я вже й не надіявся.

— Як ти себе почуваєш? — лагідно запитав пес дитину.

— Дивно, але нормально, — не брехав допельгангер. — Ви ж візьмете мене з собою?

— Звичайно, візьмемо.

Ханні дуже порадів цьому, але потім замислено подивився в інший бік та запитав:

— Ми ж повернемося сюди? Я буду сумувати за татом. Ми в принципі мало були разом.

Дейв трохи здивувався цьому звертанню, але потім посміхнувся йому та погладив по голівці.

— Звичайно, в будь-який момент, коли ти захочеш.

— І передамо багато-багато подарунків?

— Обов'язково, — погодився перевертень.

— Що ви там шушукаєтесь? — трохи невдоволено запитав лабораторний Юкі. — Я тут важливі речі розповідаю! Якщо все зрозуміло, то валіть, мені пора працювати. І кров не забудьте. Боже, які ж ви… ох.

— Не нервуй, уже йдемо.

Юкі легко підняв невеличкий переносний холодильник, який інший пожертвував їм, та підійшов до дверей.

Ханні трохи захвилювався та підбіг, щоб попрощатися.

— Бувай, тату! — він міцно обійняв кота.

Вчений збентежився та не знав що сказати, коли той відпустив його та повернувся до дверей.

— Бувай, татусю, — весело глузував Юкі, відчиняючи двері в інший світ та зникаючи разом з усією компанією.

Юкі сів за робочий стіл. Стало тихо та звично. Настав час повертатися до буденності, але для цього треба трохи перевести подих.

Двері відчиняються, і в приміщення заходить ще один вчений. Він був досить високим та худорлявим. Хлопець поправив свої окуляри, які трохи сповзли з носа. Той був не в гуморі.

— Чому запираєшся? Мені що, цілий день у коридорі чекати? Це, взагалі-то, не твій особистий кабінет, про що ти так зручно забуваєш!

Претензії так би й лилися з вуст хлопця, якби він не помітив, що обличчя його колеги було неприродно багряного кольору, що дуже контрастувало з його білизною волосся та шкіри.

— Що з тобою? Ти що, захворів? — резонно припустив вчений, трохи пом'якшуючись у голосі.

— Іди до біса, ще тебе мені не вистачало для повного щастя, — фиркнув Юкі, прикладаючи розчервоніле обличчя до прохолодної гладі столу.

Великий базар гомонів життям. Не тільки його розміри вражали, але й те, де він знаходився — ці геть незвичайні торгові точки висіли посеред глибокого космосу. Платформа була насичена не тільки киснем, але й перекладачем, який мікропластиком розпилювався навкруги, дозволяючи всім, неважливо з якої ти планети, розуміти один одного. Прилавки ломилися від різноманіття речей, деякі з яких навіть складно було уявити. Крупний гуманоїд із шістьма руками роздавав смаколики, заманюючи покупців до своєї крамниці. Ханні було дуже цікаво скуштувати подібні ласощі, але, на жаль, йому було не можна.

— Мені точно не можна? — перепитав той.

— Вибач, але твій татусик точно нам заборонив годувати тебе будь-чим, — Юкі погладив його по голові. — Якщо тобі стане зле від чогось тут, то він нам голови повідриває. Краще подивись туди: там якась жижа прикраси продає.

Допельгангер зацікавлено поглянув у тому напрямку та почимчикував туди.

— Не думаю, що "жижа" казати дуже доречно в такому місці, — підмітив Дейв, лише щоб трохи покепкувати.

— О ні, тепер мене точно заарештує межгалактична поліція! Що робити? — драматизував інший.

Поруч із ними пробігли маленькі діти рептилій, які бешкетували поміж крамничок, поки їх шукала розлючена мати.

— Ти обрав чудове місце, — вирішив похвалити його пес.

— Давненько хотілося побачити щось подібне, — усміхнувся перевертень. — До того ж для нашого особливого супутника це чудове місце для першої пригоди.

Спостерігаючи за різноманіттям видів, Юкі відчував себе занадто звичайним. Авжеж, для інших він так само виглядав "дивно", проте перевертень розумів, що це не до кінця справжній він. Котик хитро заусміхався та відкрив погляду свої котячі вушка й хвіст, однак останньому було затісно через пальто.

— Я досить рідко це роблю, — мовив кіт.

— Дарма, вони дуже доповнюють тебе, — перевертень посміхнувся та погладив його по макітрі, не оминаючи вух.

— Дякую, але тепер твоя черга!

— Моя? — трохи розгубився перевертень.

— Аякже! Коли б ми ще змогли б так спокійно погуляти з ними? Тим паче твій хвіст нічого не має стискати.

— Я можу понести твоє пальто, — запропонував пес, помічаючи його страждання.

— Понеси, — погодився Юкі, обережно знімаючи його з себе, та передаючи йому, — але не переводь тему! Показуй-показуй!

Дейв зітхнув. Ну як можна йому відмовити? Та й він погоджувався з тим, що в цій атмосфері це було б дуже доречно. Тому перевертень оголив свої собачі вуха та хвіст. Вони були вугільно-чорними й через пухнастість — досить схожі з Юкі, але мали більш загострені риси. Пара виглядала наче інь та янь.

— Аааа, вони такі гарнесенькі! — кіт аж засвітився від захвату, припіднімаючись, щоб пожмякати його вушка. — М'якенькі! Я хочу бачити їх частіше, ти мій хорошенький песик!

Дейв розсміявся, його пестощі були приємними. Мабуть, усім перевертням подобалося, коли їх гладили.

— Як скажеш, кицю.

Юкі зашарівся від того, яким тоном він це сказав, та потягнувся, щоб легенько цьомнути його в губи.

Тим часом Ханні розглядав різноманітні прикраси. Лавка желеподібної істоти ломилася від коштовних каменів незвичайної краси. Та й самі прикраси вражали: здається, тут є все, що могло б підійти істоті будь-якої форми. Допельгангеру дуже хотілося подарувати щось таке батькові в знак вдячності за створення, та й просто, щоб покласти початок їхнім відносинам. Вони досить мало провели час разом, і дитині було трохи млосно від цього. Однак це все мало коштувати чималих грошей, а в нього їх не просто не було — він навіть уявлення не мав, яка тут фінансова система, тим паче на цій нейтральній території.

Просто візьми це.

Ханні озирнувся. Здається, він щось почув, але не побачив того, хто міг би звернутися до нього. Мабуть, просто здалося.

— Тобі щось приглянулося, дитинко? — лагідно захлюпала істота.

— Я тут уперше і не дуже розумію, як щось купувати у вас, — сором'язливо признався той, — а я б дуже хотів зробити татові дарунок.

— На базарі діє своя валюта — кори. Ти можеш обміняти гроші своєї планети в обміннику, та за курсом, поставленим Альянсом Тіней, їх переведуть у кори, — охоче пояснив продавець.

Ханні подякував і думав про те, де дістати гроші. Він йшов до перевертнів, як почув розмову дітей-рептілій.

— Ці дурники кидають стільки кóрів у той фонтан через традицію! Якщо ми зберемо їх, то вистачить на солодкий тофу з Нікі! — завзято мовила ящірка з червоним чубчиком.

— Але якщо нас помітить патруль, то мама нас насварить, і цілий місяць ми будемо їсти лише комах, — боязко відповіла ящірка з синім чубчиком.

— Та ну!

— Вибачте… — втрутився Ханні в їхню розмову, — ви збираєтеся ловити кори, так? Можна з вами?

— Як тебе звати? — гордовито запитала ящірка з червоним чубчиком.

— Ханні…

— Я Торі, а це моя сестра Лорі. Ханні, тепер ти в нашій команді. Нікому не можна казати, що ми збираємося робити!

— Гаразд, — розгубився допельгангер, — я просто розповім, що піду до фонтану, щоб мене не загубили.

— А на що ти хочеш зібрати кори? — боязко запитала Лорі, ховаючись за сестрою.

— Хочу зробити подарунок татові!

Таким чином допельгангер підійшов до перевертнів у компанії сестер ящірок.

— Можна я піду до фонтану з друзями?

— Але якщо щось станеться, то ми не зможемо допомогти, — сумнівався Дейв.

— Не хвилюйтеся! — мовила Торі. — Мама з народження нас брала з собою сюди, тож ми знаємо усі дороги! Та і зі мною усі будуть в безпеці, хіба ви не бачите мої м'язи?

Ящірка самовпевнено хвалилася собою, а Ханні дивився на них, благаючи.

— Гаразд, — погодився пес, — але не довго.

Діти дуже зраділи цьому та побігли, тримаючись втрьох за ручки.

— Він ще в тому віці, коли так легко заводиш друзів. Це так мило! — мовив Юкі.

Фонтан стояв у центрі базару, завершуючи його композицію. Він був побудований із білого матеріалу, який видобувається на планеті з назвою Н'коп. Цей матеріал настільки міцний, що пережив би падіння десяти ядерних бомб. Однак, як би прикро це не звучало, його запаси були повністю вичерпані, тому речі з нього були дуже рідкісними й водночас цінними, але не матеріально.

Сам фонтан виглядав вишукано, обособлюючи дві фігури в танці, з кінцівок яких текла вода глибокого блакитного кольору. Неймовірно бачити щось настільки витончене з такого міцного матеріалу. Якщо воно дійсно таке міцне, то яким чином автор зробив такі тонкі лінії? Мабуть, ми ніколи про це не дізнаємося. Відомості про автора були повністю втрачені, і на цьому підґрунті розпливлося купа історій та навіть легенд. Хтось каже, що це був відомий аристократ родом з Н'коп, який вклав цілий статок у розвиток базару, а хтось складав теорії, що це був бродячий митець із зниклої планети Кропс. Хай там як, фонтан став справжнім серцем цього місця.

Ханні вдивлявся у гладь води, намагаючись розгледіти дно, але вона була занадто щільною, щоб щось побачити. Тому допельгангер здебільшого розглядав своє відображення — він ще не дивився на себе так уважно. Темний бік трохи рябів, і в якийсь момент той так довго вдивлявся в себе, що йому здалося, ніби його відображення посміхнулося йому.

— Все добре? — занепокоєно поцікавилася Лорі.

— Як ми дістанемо кори? Я нічого не бачу, — запитався допельгангер.

— Залиште це мені!

Торі покопалася у своїй сумці та дістала щось, що нагадувало маленьку вудочку з металевим приладом на кінці. Було видно, що вона дуже пишалася своїм винаходом. Рептилія помістила його у воду, а потім дістала — на приладі блистіли золотисті кори.

— Це неймовірно! — вражено промовив допельгангер, коли монети впали до його долонь.

— Тихо! Нас не мають помітити!

Ханні кивнув, і тоді вони втрьох удавали, що дуже зацікавлені фонтаном та водичкою, поки у кожного з компанії не накопичилося по добрячий гірці монет.

З цим уловом вони побігли до крамнички з прикрасами. Допельгангер уважно розглядав коштовності, бо подарунок мав бути дійсно унікальним. І він знайшов. Це була прикраса на шию, кольору нічного неба, а маленькі камінчики імітували зорі. На перший погляд було відчуття, що це клаптик справжнього неба на тканині. Однак Ханні не вистачило на це грошей. Звичайно, така майстерна робота коштує чимало.

Сестри-рептилії, недовго думаючи, віддали свою частину монет. Та цього досі було замало. Але Ханні пощастило — бо продавець був дуже добрим до дітей і погодився продати коштовність за цю суму. Допельгангер був настільки щасливим, що йому хотілося всіх розцілувати.

— Не дякуй так, — мовила Торі, — краще пообіцяй, що прилетиш у гості на нашу планету!

— Обіцяю!

— Нам вже час іти, але ти готуйся, що там буде дуже спекотно!

Друзі обійнялись на прощання та розійшлися своєю дорогою. Ханні шукав перевертнів, які мали гуляти в цьому районі. Навіть попри місцевий колорит вони дуже відрізнялись від усіх.

Надіюсь, тепер ти задоволений собою.

Допельгангер знову почув цей голос. Він озирнувся та побачив дзеркало заввишки йому по пояс, прикрашене трояндами з червоного каміння. Але його відображення було повністю чорним і посміхалося. Ханні це не здивувало.

Тебе це геть не дивує?

— Ні, у моїй голові вже був один чудило. Якщо є ще один, то це, мабуть, доля.

Інший глухо розсміявся на це.

Ох, не хвилюйся, я не в тебе в голові — я в твоєму відображенні.

— Тож, якщо я відійду від дзеркала, то не чутиму тебе?

Так… але… Постривай! Я так довго чекав, послухай же мою історію!

Ханні ігнорував його. Він хутко покрокував далі. Єдине, про що він думав, — так це про те, щоб скоріше подарувати батькові прикрасу.

Chapter 39: 16. Цей світ нагадував мені…

Космічна пригода залишила значний слід на маленькому серці допельгангера, проте після неї йому захотілось побути "вдома". Так як він не мав свого дому загалом, то вважав ним те місце, де був його батько. Ханні інколи ловив себе на думці, що він занадто нав'язливий, проте це недовго залишалося в його голові. Єдине, що бентежило, — його відображення. Воно не було страхітливим, радше набридливим. Ханні так і чув його писк, коли проходив повз дзеркала, вікна та все інше, через що він міг хоча б трохи відображатися.

Перевертні залишили його в лабораторії та самі пішли. Юкі виглядав втомлено, і здавалося, що він був розлючений. Ханні ще не бачив інших його емоцій, тому не був упевнений, чи це через нього, чи він постійно такий, але все одно був йому радий. Допельгангер хвилювався, стискаючи в руках маленький пакунок. Той мав надію, що йому сподобається. Та коли все ж наважився заговорити про це, то не встиг, бо перевертень першим порушив тишу.

— Як ти себе почуваєш?

— Все чудово, тату!

Юкі важко зітхнув.

— Ти не міг би перестати мене так називати?

— Але чому? Ти ж створив мене, то ж ти мій тато, хіба ні? — розгубився допельгангер і замислився. — Або ж правильніше казати мамо? Я не дуже розбираюся в цьому…

— Тато, так тато, — в нього розболілася голова від цього, тож він продовжив: — Нічого дивного не помічав за собою?

— Якщо не рахувати те, що моє відображення спілкується зі мною, то ні, — спокійно мовив той, наче це звичайна справа.

— Відображення спілкується? Ханні це дуже недобре, — похитав головою кіт. — Я боявся що щось подібне може трапитися. Зробимо декілька аналізів, і я вирішу цю проблему. Добре?

Яку проблему? Я не проблема!!

Почувся тихий голос із пробірок. Те, наскільки гучно він звучав, залежало від того, на якій відстані було відображення.

— Добре, він дуже набридливий, — легко погодився Ханні.

Гей, перестаньте так казати! Я не якийсь там звичайний голос! Ну, коли ж мене почують!?

— Що він тобі каже?

— Його дратує що я не хочу слухати його історію.

Юкі замислився про це. Він подумав, що було б непогано дізнатися трохи більше, але поки вирішив не продовжувати цю тему. В нього була кімната в гуртожитку, яку надавала лабораторія, тому після дослідів той планував відвести Ханні туди. Правда, там може бути брудно, бо перевертень не так часто там бував. Кіт готував все для аналізів.

Допельгангер помітив, що той поринає в роботу, але йому хотілося подарувати йому коштовність уже зараз, тому він перервав його:

— Я тут привіз тобі подарунок…

Трохи невпевнено він простягнув йому пакуночок. Юкі здивувався, дивлячись то на нього, то на дарунок, але не спішив його приймати.

— Мені… ще ніколи не робили подарунків… — кіт був щиро враженим.

— Справді? Тоді я надіюсь, що тобі сподобається.

Ханні почав нервувати сильніше: якщо це перший подарунок, то він має бути ще більш особливим!

Вчений розгорнув цей згорток та охнув від вигляду прикраси — вона виглядала так незвично й занадто розкішно для нього.

— Де ти її дістав? — щиро запитав той.

— Я знайшов гроші у фонтані та купив. Тобі подобається? Давай я одягну її на тебе? — запропонував Ханні відчуваючи нетерпіння.

Юкі погодився, хоча й із затримкою. Він почав відчувати себе дуже невпевнено та й справді не знав, що варто казати. Ханні одягнув на нього коштовність, і знайшов невеличке дзеркальце в кабінеті, щоб той міг подивитися на себе. Прикраса створювала ефект справжнього неба на його білосніжній шкірі.

— Ти впевнений, що хочеш віддати її мені?

— Що ти таке питаєш? Звичайно! Я підбирав її спеціально для тебе. Тобі подобається?

— Так, подобається, — промовив кіт, відчуваючи якийсь ком в горлі.

Юкі нервово поправляв своє волосся та випадково зачепив вузол своєї пов'язки, яка впала на підлогу. Під нею була темна порожнеча, яка займала чверть обличчя. Перевертню стало млосно через це, його стан узагалі трохи підкосився, порушуючи звичайну байдужість. Той відчув, як Ханні обіймає його.

— Тату, ти найгарніший у світі!

Кіт думав, що не заслуговував цієї любові та, в якомусь сенсі, не дуже розумів, як це. Він розмірковував над тим, що дитяча любов не піддається логіці. Однак, мабуть, це найщиріші почуття, які він отримував, окрім ненависті. Юкі струснув себе, приходячи до тями, та міцно зав'язав пов'язку з думкою про відповідальність, яку звалив на себе.

— Гаразд, давай швидко поробимо усе, та я відведу тебе до себе в кімнату.

Вчений взяв у нього деякі аналізи та почав працювати з ними. Тим часом, поки Ханні чекав, той сів на підлогу та пив пакетик крові. Він спостерігав за батьком та думав над тим, що той голос не турбував їх, поки вони дивилися на прикрасу. Невже він мав відчуття такту? Можливо, варто колись подарувати йому свою увагу. З роздумів його перервало те, що Юкі сів поруч.

— Залишилося трохи почекати результатів і підемо.

— Ти виглядаєш дуже втомлено.

— Я не спав сьогодні.

— Чому? — зацікавлено та стурбовано поглянув на нього той.

— Бо не можу, — зітхнув кіт, дістаючи пачку цигарок, але в останній момент передумав палити при дитині.

— Тоді можеш відпочити, поки ми чекаємо.

Юкі приліг, кладучи свою голову йому на коліна. Він дійсно дуже втомився, проте не мав надії на відпочинок.

— Розкажи про свою пригоду.

Ханні зрадів тому, що йому цікаво, та почав захоплено розповідати в усіх деталях. Вчений приймав участь у розмові, ставлячи уточнювальні запитання, поки ця захоплива історія не приспала його, і той не поринув у сновидіння.

Двері відчиняються, та мандрівників зустрічає теплий вітер в обличчя. Колись тут стояв будинок, але зараз від нього залишилися лише двері темно-зеленого кольору. Вони зливались з травою, яка заросла аж до колін. Небо наче картина, усіяна яскравими космічними вогнями. Їх були мільярди тисяч, і кожна з них горіла по-особливому. Юкі відібрало мову, коли він бачив ці танці зірок. Він не пам'ятав точно, як довго мандрував, але ще ніколи не бачив нічого настільки прекрасного. Хотілося плакати від цього усвідомлення та захвату, але кіт стримався. Він сів на землю, навіть не маючи бажання йти кудись далі. Дейв умостився поруч.

— Я ще ніколи не бачив таких зірок, — пошепки мовив Юкі.

— Вони незвичайні, — підтримав пес, а потім поглянув на нього. У блакитних очах іншого відображалося ціле небо, наче в ньому самому була його частинка. — Прямо як і ти.

— Таке скажеш, — зашарівся котик. — Я просто дивак, не порівнюй мене із зірками.

Дейв приобійняв його однією рукою, притискаючи ближче.

— Ти і сам не помічаєш того, як сяєш, але я бачу це світло кожного разу, коли дивлюся на тебе. Не недооцінюй себе.

— Все перестань! — котик сполум'янув, ставши схожим на ненависний йому помідор. — Ти такий романтик.

— Взагалі-то я казав цілком серйозно.

Кіт не знайшов, що сказати, лише поклав свою голову йому на плече. Спостерігаючи за зірками, той зміг підібрати слова, хоча й невміло.

— Я сяю лише тому, що поруч є той, хто може запалити мене. Самостійно я ні на що не здатний.

— Який ж ти дурник, — лагідно промовив пес, цьомаючи його в макітру.

— Ґа? — підняв голову той. — Взагалі-то тільки мені можна називати усіх дурниками!

Дейв щиро розсміявся на це, переводячи погляд на небо. Перевертні деякий час сиділи так, поки не піднялися йти далі з ініціативи Юкі.

Світ був пустим та заповненим водночас. Було відчуття, що він складався із самих зірок, а ось земля існувала лише як додаток до них. А ще тут було дуже тихо, наче тут ніхто не жив. Мандрівники блукали місцевістю, поки не натрапили на будинок, який більше походив на вежу. Так як це було єдиним, що вони побачили тут, окрім зірок, то питання про те, чи зайти туди, навіть не підіймалося.

Будинок виглядав наче у класичному фентезі. Те, що найбільше кидалося в око, — дерев'яні сходи, які закручувалися до самого неба. Він не мав чітких кімнат, тому все було як на долоні. Оселю заполонили чудернацькі речі та механізми, природу яких було досить важко вгадати. А один із поверхів складався повністю з книжкових стелажів. Будинок був закинутий, але водночас виглядав так, наче його покинули хвилину тому. Тут навіть було тепло.

Однак мандрівників не сильно цікавила історія цього місця. Вони пішли до самого верху, старі сходи рипіли під ними. Під скляним дахом була майже порожня кімната, наче хтось спеціально прибрав там. Крізь мозаїки на великих вікнах пробивалося світло зірок, яке легко барвилося в різні кольори, відображаючись на підлозі танцями світла. Мабуть, той, хто проєктував цю будівлю, був глибоко закоханий у небо та не бажав розлучатися з ним ані на мить.

Дейв помітив, що в кутку кімнати стояв невеличкий столик із темного дерева. На ньому був антикварний грамофон, у якому вже лежала відносно нова платівка; він дуже виділявся своєю "нормальністю" в такому місті. Також на столі поруч лежали зламані окуляри, які хтось намагався полагодити, проте без успіху, тому вони сумно лежали біля програвача.

Тим часом Юкі оглядав шафу. Вона була захаращена дивними речами. В одному з мішечків він помітив кристалики, котрі нагадували зорі, наче частинка неба впала на землю. Вони випромінювали легке світло та на дотик були досить тепленькими. Однак перевертень побачив дещо, що відволікло його від споглядання "дітей зірок", — це був невеличкий блокнотик у шкіряній обгортці. Кіт без зайвих роздумів відкрив його та побачив японські написи, зроблені його почерком. Записи там відрізнялися від його власних, хоча деякі були схожі. Перевертень відкрив найсвіжіші з них: «Цей світ нагадував мені…»

У кімнаті залунала ніжна французька мелодія, грамофон рипів, додаючи цій романтичній атмосфері таємничості. Юкі заусміхався та, залишивши свій слід у щоденнику, поклав його на місце. Перевертень підійшов до свого песика, обіймаючи його за руку.

— Яке дивне місце, — поділився Дейв.

— Можливо, це залишки людства, а можливо, тут живуть мандрівники, подібні до нас, — Юкі трохи замислився і додав: — Ну, майже подібні, бо ми набагато крутіші за них!

— А ти вже здогадався хто тут живе, котику? — повернувся до нього пес.

— Звичайно, але я потім тобі розповім. Потанцюємо?

Дейв посміхнувся, вдивляючись у це хитре, але дуже миле обличчя. Він взяв його за руку, лагідно стискаючи її, а іншу умостив на його талії. Юкі подобалося, коли він торкався його, настільки, що він забував про усе на світі, навіть про те, що танцювати він не вмів. Попри це, кіт удавав впевненість, поклавши свою руку йому на плече. Перевертні закружлялися в танці під різнокольоровим світлом зірок. Кіт навіть жодного разу не наступив тому на ноги, що дуже підбадьорювало. Всесвіт застиг у цьому моменті, де існували лише вони удвох. Від цього сироти йшли по шкірі, а серця стукотіли в однаковому ритмі. Це відчуття, наче повернувся додому після довгої подорожі.

— Юкі, я довго думав про це й хочу сказати тобі дещо дуже важливе.

— Звучить дуже серйозно, — хихотнув той. — Але я уважно слухаю.

Дейв вдивлявся в його великі блакитні очі. Це була дуже слушна нагода для відвертості.

— Я тебе…

Та й не встиг пес перейти до головного, бо вхідні двері відчинилися, а за ними послідувала пара голосів.

— Дідько, ну чого так швидко, — заскиглив кіт. — Я б не хотів із ними пересікатися.

Інший лише важко зітхнув, розділяючи його розчарування. Дейв дістав свій ніж та, не відпускаючи свого котика, забрав їх із цього світу.

«Цей світ нагадував мені зірочки. Так, звучить якось не дуже, але інакше не скажеш. Це немов казка, яка стала реальністю. Я радий, що зміг показати йому це. Сподіваюся, йому тут також подобається. Я хотів би, щоб він був щасливий, хотів би, щоб у нашій казці був хороший кінець».

 

Ханні гладив свого батька по волоссю, воно на дотик нагадувало йому котяче хутро. Він по-дитячому захоплювався ним та хотів допомагати й піклуватися про нього. Допельгангер відчував, як зображення в пробірці тисне на нього, хоча він і не чув його на такій відстані.

Раптом двері відчиняються. В кабінет заходить вчений, геть не готовий до того, що він побачив. Ти ніколи не очікував би побачити на робочому місці істоту, яка схожа на прибульця. Цілком справедливо Джош розгубився.

— Хто ти?

— Тихіше, — шикнув той, — не розбуди батька.

— Батька?

— Якщо він прокинеться через тебе, то я тебе відлупцюю.

Вчений не знав, що сказати на це. Він помітив, що на комп'ютері були готові якісь аналізи, тож пішов їх вивчати, поки допельгангер оберігав сон котика.

Chapter 40: 17. Твоя улюблена пісня

— Тож ти підеш з нами?

Ханні сидів за стільчиком та пив пакетик з кров’ю в компанії себе та далекого відображення. Допельгангер трохи рознервувався, тому йому довелося випити декілька пакетиків за раз. Аж раптом до нього прийшов Юкі з невідомого світу. Було приємно, що про нього не забували.

— Я не проти, але це буде остання пригода.

— Остання? Чому? — здивувався кіт.

— Я вже достатньо дорослий, мені вже десь три дні, тож я б хотів почати подорожувати самостійно.

— О, ну… — він завагався трохи, — це не так легко, як тобі здається, і це може бути досить небезпечно. Ти вже розповідав про це батькові? До речі, де він?

— Тут така історія, не дуже мені зрозуміла. Мене помітив його колега, тож вони зачинилися в кабінеті та дуже довго розмовляють. Спочатку це було досить голосно, але зараз, здається, вже тихо.

— Він би й не зміг ховати тебе вічно, — промовив Юкі, відчуваючи незручність ситуації. — Сильно не хвилюйся щодо цього.

— Мабуть, — невпевненно промовив той. — Я тільки з батьком попрощаюся…

 

У відображені калюж на асфальті блистіли неонові вивіски. Останнім часом дощі не припинялися, затоплюючи деякі занедбані райони міста. У центральній же частині над мурашником височіли багатоповерхівки, дахи яких заповнювали реклами у вигляді великих голограм. Ці технології більше лякали, ніж захоплювали. Хоча через них і здіймали дрижаки, та ніхто, здається, не звертав на них уваги, занадто звикнувши до цього, як до світла звичайних лампочок.

Червона парасолька звисала з дерева. Воно стискало її своїми голими гілочками, наче лещатами, настільки, що навіть вітер ніяк не міг зрушити її з місця. Нею цікавилися лише комашки та маленькі птахи, які залишили в ній купу дірочок. По сусідству з нею проходили нескінчені електричні кабелі, які, переплітаючись між собою, прикривали небо.

На голову допельгангера сіла маленька роботизована пташка. Вона поводилася як цілком справжня, хіба що була геть не лякливою та, здається, заснула на ньому. Ханні відчував тяжкість, наче хтось поклав на макітру невеличку гантелю. Він зробив декілька рухів, та цій пташці було байдуже, тож допельгангер вирішив більше нічого не робити з цим.

Моє існування починається з глибин історії…

Ханні здивовано подивився на своє відображення. Тут стільки хмарочосів із панорамними вікнами, що від цього голосу нікуди було тікати.

— Хіба я казав, що мені цікаво?

В цьому і проблема! Від тебе не дочекаєшся! Тому я змушу тебе мене вислухати! Тож я народився разом з всесвітом…

— Я, взагалі-то, зайнятий.

Я довго спав у глибинах, поки мене не почали рвати на шматки. Я був усюди та водночас ніде. Я втратив здоровий глузд, якщо взагалі колись його мав…

Допельгангер озирнувся довкола, але не побачив, куди можна було втекти від цього. Через це він почав нервувати.

Та ось я прокинувся. Ще ніколи я не чув цієї приємної тиші. Не знаю, що ви зробили та як це можливо, та я дуже вдячний і хотів, щоб ми стали друз-

Зрештою, Ханні утік до перевертнів, які стояли недалеко від нього. Його почало нудити від цього голосу. Пташка на голові прокинулася та змінила своє положення з голови на плече. Вона уважно розглядала його, наче прийняла за свого.

Юкі спостерігав за краєвидами. Йому трохи не вистачало подібного, хоча тут і було досить важко дихати. Невже в кожному світі з далеким майбутнім настільки все погано з атмосферним повітрям? Та, здається, Дейву тут подобається, тож варто уважно дослідити це місце й його історію.

— Ханні хоче мандрувати самостійно, — поділився кіт.

— Я думаю, він ще занадто маленький для цього, це як водити машину на скелях, — зробив таке порівняння пес.

— Так, я знаю, я попередив його про це, але знаєш цих підлітків — вони роблять, що хочуть: уганяють тачки та їздять по скелях, — зітхнув кіт. — Хоча мене це бентежить, але я радий, що це не повністю наша відповідальність. Чудово, що в нього є батько!

Дейв не встиг нічого відповісти на це, адже до них підійшов герой їхнього обговорення. Ханні виглядав дуже нервово, а його темний бік рябів різноманітними барвами.

— Що трапилось? — стурбовано запитав Юкі, поки інший перевертень шукав пакетик із кров’ю для допельгангера. Вони були впевнені, що той просто розглядав місцевість.

— Просто забагато шуму, — той зробив декілька ковтків через соломинку та йому ставало краще.

Місцеві цього світу також вражали своїм різноманіттям. Вони походили на роботів: більшість частин тіла була замінена або покращена  різноманітними механізмами. Окрім зовнішньості, ті мало чим відрізнялися від звичайних людей — усі кудись поспішають та не помічають нічого навколо себе.

Мандрівники блукали місцевістю. Вони пройшли повз жінку з тату на оці, яка продавала залізні квіти. Вулицю заповняла мелодія з електричними нотками, яка навіювала певну меланхолію. Бродячий гурт із підлітків умостився в темному провулку, граючи на старезних інструментах. Ханні сподобалась ця мелодія, тож він зупинився, щоб краще послухати, поки перевертні розглядали ті дивні квіти.

Незабаром вони закінчили свій концерт для самих себе, згортаючись. Здається, цей виступ зацікавив лише допельгангера — навіть його новий робо-друг перейшов у сплячий режим. Тому до нього підійшов юнак: у нього було чорне волосся з червоним чубчиком, темну шкіру прикривав плащ кольору хакі, та й загалом його одяг нагадував мілітарі стиль. Він не мав у собі нічого роботичного, і цим, мабуть, виділявся поміж інших.

— Ви дуже гарно грали, — першим мовив Ханні.

Музикант спантеличився — правду кажучи, той думав, що він буде жалітись на шум, як це вже бувало.

— Дякую, — невпевнено відповів хлопець. — Живий звук зараз не дуже цінується, хоча якби в нас була гарна вокалістка чи вокаліст, то, можливо, ситуація покаращалася б. До речі, ти вмієш співати?

Тепер була черга допельгангера збиватися з пантелику від такого раптового питання.

— Не знаю, я ніколи не пробував. Я й цілеспрямовано музику слухаю вперше, — визнав той.

— Невже? – здивувався інший.

— Барні, не докучай хлопцеві.

До них підійшла дівчина, яка виглядала досить схожою на музиканта, лише мала більш треноване, масивне тіло та довге кучеряве волосся. У багатьох місцях на її тілі були рубці внаслідок численних вуличних пригод. Її брат трохи зніяковів від цих слів, хоча тримався досить гідно.

— Ой, ви це про мене? — встряг Ханні. Ця ситуація здавалась йому трохи смішною через її незрозумілість. — Я не хлопчик, а допельгангер. Я такий один, тому не дивно, що ви мене не впізнали.

Мовлячи це, він уважно спостерігав за їхньою реакцією. Вони тепер були здивовані і розгублені ще більше, ніж він.

— Допельгангер? Я ніколи не чула про таких.

— Бо я ще й з іншого світу.

— Справді? А виглядаєш цілком звичайним, — приєднався Барні.

— Дякую, — розсміявся той, подумавши, що вони дурники. — Але можна просто Ханні.

— Ну, моє ім’я ти чув, а це моя старша сестра Ребекка. Не хочеш позависати з нами?

До них втрутились перевертні. Юкі тримав у руках горщик із металевою квіткою, яка нагадувала соняшник, прикрашений різнокольоровим склом. Вона мала б пасувати їхній хатинці на острові. Взагалі є сенс у тому, щоб збирати різні сувеніри та тримати їх у себе як пам’ять.

— У тебе все добре? — запитав Дейв, підходячі до нього.

— Так, просто кличуть мене до себе. Я думаю вони класні.

— Можете піти з нами, — звернувся Барні до дорослих. — Заразом покажемо вам місто.

Так як Ханні схвально відгукувався про цих дітей, то вони погодилися. Перед тим, як вирушити, кіт відчинив двері та залишив свою квітку в просторі, щоб не тягати її з собою.

Вони йшли тісними провулками. Бруд був розмазаний по асфальту, що дуже подобалось щурам. Таке відчуття, наче з усіма тими технологіями люди геть забули про довкілля. Адже, коли ти маєш голограми з розміром із хмарочос, то можна було б спроєктувати й чисні механізми. Мабуть, вони мали надію на те, що переберуться на інші планети.

Вуличні музиканти привели мандрівників до свого лігва. Це була платформа, яка звисала з закинутого будинку. Місцина була досить прибраною, а навколо були розставлені горщики з рослинами. Видно, що підлітки, скоріш за все, тут і живуть, бо усюди були плакати, гірлянди та інший різноманітний стаф.

Перевертні встали трохи осторонь, ближче до перил, розглядаючи панораму міста. Тим часом Ханні посадили в крісло-мішок. Поки інші члени гурту займалися своїми справами, Барні щось шукав в коробці.

— Ти казав, що не слухав музику до цього.

— Ну, ще не встиг. А що?

— Треба це виправити!

— Не розумію, як люди… — потім він швидко додав, — та інші види можуть виживати без музики. Особисто мені вона дає заряд енергії та покращує мій стан — краще за будь-що. Я маю колекцію старої музики. У неї був свій особливий вайб.

Той нарешті знайшов що шукав. Це був досить великий пристрій округлої форми молочного кольору. Через нього можна було слухати музику, та й він мав підійти під котячі вуха гостя. Так і трапилось — ці навушники ідеально підійшли під особливі вушка Ханні. Від цих рухів прокинулась пташка, вона невдоволенно чірікнула та пересіла на макітру допельгангера знову переходячи в сонний режим.

— Мені особливо подобається один гурт, — продовжив завзято обговорювати музику хлопець. — У них усі пісні крутезні, тому я вмикну ту, яку слухав нещодавно. 

Чутливих вух допельгангера торкнулися приємні нотки електронної мелодії, за якими послідували ритмічні звуки барабанів. Вона принесла спокій його нестабільній душі й змусила відчувати те, чому Ханні ще не встиг дати визначення. Якесь тепло й відчуття безпеки. Востаннє він відчував це лише поруч з батьком.

«I wasn't lookin' for love this year

But my robot told me that I shouldn't fear»

— Як тобі? — повернув його до реальності хлопець.

— Хочу ще!

— Я так і знав! — розсміявся інший.

Тим часом перевертні спостерігали за різнобарвним світлом міста. Юкі подобався цей спокій. Вони лише насолоджувались цим буттям у приємній компанії один одного. Було настільки чудово, що навіть не хотілося думати про те, що це може закінчитись. Коли ти постійно мандруєш світами, то неможливо вгадати, що буде завтра. Та й у цьому немає необхідності. Юкі приобіймав Дейва за руку — він мав хороший настрій.

— Здається, вони геть захопились музикою, — порушив їхнє мовчання пес.

— Агась, з нашим стилем життя не часто знайдеш вільну хвилинку, щоб послухати щось, — котик хитро заусміхався, коли збирався промовити наступні слова, — окрім, звичайно, минулого разу. Було чудово, хоча шкода, що нас прервали.

— Тоді нам теж треба знайти собі програвач, — усміхнувся інший перевертень.

— Тільки з кращою музикою, бо та не дуже в моєму смаку.

Дейв легко хихотнув та поцілував його в макітру.

Підлога трохи завібрувала від далеких поштовхів. Серед хмарочосів ходив великий робот округлої форми. Його наче спеціально спроєктували під «старий» стиль з цим кольором іржі. Його рухи виглядали досить незграбними, проте обережними. Він сканував місцевість своїм ніжно-зеленим променем.

— Не бійтесь, це Фред, — повідомила перевертнів дівчина, а потім пояснила: — Він милунчик, який перевіряє порядок.

— І що, допомагає? — поцікавився кіт.

— Нє, але він гарненький маскот міста. Хочете коли?

Мандрівники погодились на цю пропозицію, ще трохи порозпитувавши про цей світ. Штучний інтелект запудрив людям мізки. Людство настільки покладалось на роботів, що геть деградувало, поховавшись у своїх бульбашках. З плином часу мода на усе роботичне змістила усе біотичне. Кажучи простими словами, рослини більше мало кому були потрібні. Однак люди, в основному, не таке вже й стадо, тож серед сірої маси були й іншодумці. Їх називали еко активістами, або ж просто неформалами. Як і наш гурт.

Ханні продовжував відкривати для себе чудеса музики. За допомогою неї він міг би легко ігнорувати своє відображення, та ще й дуже приємно. Його новий друг подарував йому ці навушники, але допельгангер хвилювався, що у його світі могли б не існувати twenty one pilots. Той вірив у краще. Було приємно обговорювати свої вподобання з кимось, особливо коли ти тільки починаєш чимось захоплюватися. Час ішов, і ставало очевидним, що мандрівка незабаром закінчиться. Було сумно, адже невідомо, коли вони ще побачаться. Різні світи — це не те саме, що інші країни. Та у світлу голову Ханні прийшла цікава ідея. Він мало що розумів у тому, що можуть перевертні, але всеодно вирішив запитати у Юкі, чи можна зарадити цій проблемі. Адже якщо він може так легко мандрувати світами, то має розумітися в цьому.

На щастя, кіт дійсно міг допомогти їм, та виглядав при цьому дуже поважно. Перевертень любив бути корисним, особливо якщо це не дуже тяжка справа. Він може зробити їм артефакти, якщо вони знайдуть підходящі вмістилища. Це вирішилось майже одразу. Барні відкопав у своїх коробках два комунікатори, які давно вже не працювали. Ті нагадували стаф з космічно-пригодницького фільму.

Юкі ніколи не робив нічого подібного, тому йому треба було налаштуватися, ще й бажано, що на нього ніхто не дивився. При створенні артефактів перевертні вкладають свою силу, при цьому нічого не втрачаючи. Однак, щоб усе працювало як треба, вкладати її потрібно в належні речі, бо куб з силою нічого робити не буде, якщо його не довершити. Цей процес зайняв небагато часу. Комунікатори ожили завдяки цієї енергії, однак чи вони працюють — підлітки зможуть зрозуміти лише на практиці, коли будуть на відстані один від одного. Юкі лише мав надію, що не перестарався і що вони лише відправляють повідомлення та приймають дзвінки, а не фізично переносять.

Коли справа йшла до завершення, перевертні вийшли з цього лігва, чекаючи, поки Ханні з усіма попрощається.

— Ми сьогодні були як справжні туристи. І навіть світ не рухнув на нас, — заусміхався котик.

— Так, було чудово, — хихотнув Дейв, переводячи погляд із хмарочосів на нього.

— До речі, ми так і не закінчили нашу розмову з минулого разу.

Юкі підійшов до нього ближче, впритул, та взяв за руки. Вони були такі теплі й великі, що лише від цього хотілося посміхатись.

— Мені теж є що сказати тобі. Ти завжди підтримуєш мене, навіть якщо самому важко. Я дуже ціную це. Ти неймовірний, і я к…

Земля сильно колихнулась через непрорахований хід робота. В наслідок цього червона парасолька втратила свою стійкість, падаючи з дерева зі своєю екосистемою просто на білосніжну макітру замріяного котика.

Chapter 41: Шум від мрій

Notes:

Це схоже на кінець?

Різнокольорові смужки розтинали панель телевізора. Ті ритмічно блимали, наче залишаючи послання. Світло неприємно кололо очі, змушуючи їх полопатись та червоною фарбою стекти по обличчю. Втрачена душа без надії на порятунок. Замість темряви очниці заповнив сірий шум, крізь який пробивались барви спалахів. Нескінченні страждання, які не прикрити навіть щільними бинтами. Веселкова сльоза покотилась по щічці, стираючи чорну усмішку, яка розтинала обличчя на дві частини. 

Канал 01.

Юкі розплющує очі, розглядаючи неймовірну кількість зірок. Цієї ночі мав бути зорепад. Про це мандрівники дізнались із радіо, яке гарно вписалось в інтер’єр поруч із залізною квіткою. Тож ті розстелили велике простирадло на пляжі, аби поспостерігати за цим явищем. Перевертень умостив свою голову на стегні Дейва, використовуючи його замість подушки. 

— Цікаво, чи можуть усі ці зірочки виконати мої бажання? — прошепотів кіт.

— Які твої бажання? Може, я допоможу їм їх втілити? — запитав пес, лагідно перебираючи білі пасма.

Інший лише розсміявся на це.

— Мені вистачає того, що ти поруч зі мною. А що б ти забажав?

— Хіба ти не чув, що не можна казати їх вголос? — відповів питанням на питання той, хитро посміхаючись.

— Ах ти! Дурник!

Перевертні продовжили своє спостереження за падаючими зірками в тиші, повністю проживаючи цей момент, та закарбовуючи його в своїй пам’яті. Небо нагадувало полотно, на яке розсипали блискітки. Вони сяяли, підказували шлях, але чи хотіли вони цього?

— Цікаво те, — порушив тишу кіт, — що світло, яке ми бачимо, насправді випромінюють уже мертві зірки. Це все змушує замислитись про те, ким ми є. Знаєш, навіть смертельно хворі перед своєю смертю відчувають себе повністю здоровими. Можна сказати, вони починають сяяти. Хоча це і не порівняні речі. Вибач, щось мене понесло. Хоча останнім часом усе добре, але все одно різні думки в голові.

— Я розумію, — Дейв продовжував гладити його, трохи заколисуючи. — Проте ти завжди можеш поділитись зі мною тим, що тебе турбує.

Витримавши невеличку паузу Юкі зізнався:

— Через всі ці пригоди я починаю забувати своє колишнє життя. Звичайно, неможливо тримати стільки інформації в голові, але я боюсь, що колись забуду геть усе. Так, ці спогади болючі, однак я хотів би їх пам’ятати. 

Небесні світила продовжували хаотично з’являтись і зникати, уносячи з собою надії на завтра. Тепло тіла поруч і загальне відчуття безпеки заколисало котика, і він досить міцно заснув. Помітивши, що інший перевертень спить, Дейв цьомнув його в скроню та відніс до ліжка. 

Наступний ранок почався досить буденно. Хвилі ритмічно досягали берега, залишаючи після себе легкий бриз. І навіть те, що Юкі прокинувся лише о другій половині дня, теж було досить типовим. Якраз вчасно для того моменту, коли пес готував обід. Сонливий перевертень обійняв його ззаду, пригортаючись до його великої спини, й трохи по-котячому ластячись до нього, муркочучи.

— Доброго ранку, котику, — лагідно заусміхався Дейв.

— Ранку, — той витримав паузу. — Я так багато згадав поки спав. Навіть дуже несподівані речі. Це ж твоїх рук справа, чи не так?

— Не розумію, про що ти, — усмішка не сходила з обличчя перевертня. — Тобі заварити чаю?

— Який ж ти… 

Юкі не договорив, лише потягнувся до нього, щоб поцілувати.

 

Біле пір’я падало з неба, втрачаючи свою святість. З корпусу масивного телевізора вилівалась рідина чорного кольору. Вона заповнювала кімнату, поглинаючи все. В’язкість рідини перемішувалась із пір’ям, застрягаючи в горлі та носі. Перекриваючи дихання.

Канал 02.

Ледь відчутний вітер колихав гілочки дерев, порушуючи їхній спокій. У місцині, де завжди гумоніло життя, стояла крижана тиша. Вона була шанобливою, й разом з цим — некомфортною. Через це Юрчик приходив сюди не так часто, як йому б цього хотілося. Він хвилин п’ять вдивлявся в могутній стовбур старезного дуба, поки набирався сміливості зайти. Усередині все залишалось як зазвичай, — так само, як кіт залишив колись. І хоча Юра ніколи не прибирався з відтоді, тут усе одно було стерильно чисто. 

Перевертень сумно розглядав усе це, а коли його погляд перемістився до батька, то до горла підібрався підступний ком. Велес незворушно лежав на невеличкій платформі, а його тіло обвила щільна лоза. Чарівник виглядав так, наче заснув лише п’ять хвилин тому, хоча й минули десятки років. Юрчик сів на стільчик поруч із ним. Неважливо, скільки пройде ще часу, хоч тисячу століть, перевертень усе одно віритиме в те, що він прокинеться. 

— Нещодавно знову приходили ці дурні з іншого світу, — час від часу кіт приходив сюди та розповідав йому про все, що коїлось. — Не знаю, чому вони причепилися до мене. Таке відчуття, що нічого не можуть зробити без моїх настанов. Ну, з іншого боку, я не можу засуджувати тих, хто набагато відсталіший за мене. Це якось негарно.

Юра зітхнув, а потім приклав голову до платформи. Він стиснув долоню свого батька, яка була оманливо теплою. 

— Знаєш, життя в селищі не таке вже й погане. Дем’ян чудовий, він піклується про мене та кохає. Мені дуже добре з ним. Думаю він би тобі сподобався. Тільки… прокидайся скоріше.

 

Кігті впиваються в шкіру, розбиваючи її, наче скло. Чорна рідина змішувалась із червоною, утворюючи водоспад зі спогадів. Кожен день — знову і знову. Це ніколи не закінчиться та ніколи не почнеться. Телевізор блював веселкою, отруюючи рідину. Вона була скрізь: у легенях, у печінці, у серці та в спогадах. Трансформуючись у рожеве молоко.

Канал 03.

Свічки віддавали ірисками. Вампіру подобалось запалювати їх не тільки через смачний аромат, а й через те, що вони приємно трискотіли, створюючи несамовиту атмосферу. Юкі сидів за столом та підраховував сімейні фінанси. Він не дуже любив математику — на відмінну від свого чоловіка, — але полюбляв витрачати кошти на спільні подорожі. Здавалося, що за час нескінченних життів можна було побувати де завгодно, але це не так легко, як може здатись на перший погляд. До того ж сьогодні визначна дата, і для неї варто особливо постаратися. Тож пара вирішала ризикнути й поїхати в подорож до «диких земель», — так називали частину світу, яка не мала захисного купола.

Юкі не вважав себе дурним, — навпаки, він був дуже зарозумілої думки про свій розум. Однак навіть у геніїв бувають дощові дні, і в нього двічі не зійшлася кінцева сума. Вампір уже бісився й невдоволено стукотів своїми довгими нігтиками, коли він почув, як двері в квартиру відчинилися — повернувся його чоловік. Судячи зі звуків, він приніс щось важкеньке. 

Дейв залишив це в коридорі, а сам пройшов далі до кімнати, щоб обійняти свого «котика». Байдуже, скільки пройде років чи століть, — а такі комфортні контакти з коханим завжди дають заряд енергії, краще за найякіснішу кров. Якби цьому подружжю дали вибір: розійтись чи відмовитись від харчування, то вони б заснули вічним сном, згорнувшись один до одного, й створивши найромантичнішу легенду з усіх.

— Ти пізно, — трохи пробурчав Юкі, уже стомившись бути сам на сам із числами.

— Вибач, це зайняло більше часу, ніж я розраховував.

— Ти що, ходив на полювання? — здивовано розвернувся до нього вампір.

— Це мав бути сюрприз, — лагідно усміхнувся інший. — Особлива вечеря в цю особливу ніч.

— Невже це те, про що я думаю? Але ж це ж так важко дістати! — невірячи, однак захоплено лепетав той.

— З річницею тебе, котику.

— З річнцею, коханий.

Вампіри одночасно потягнулись один до одного для ніжного поцілунку. Та хоча їхні вуста так швидко розмкнулись, тепло, яке вони передали, дійшло навіть до мертвих сердець. 

— До речі, як успіхи? — запитав Дейв, вдивляючись у його записи.

— Ну… в процесі.

Інший кивнув, уважно розглядаючи хаотичні нотатки свого чоловіка.

— А звідки в тебе тут мінус з’явився?

Юкі поглянув в той самий бік, а потім дуже тяжко зітхнув, попри те, що вампірам не потрібно дихати.

— Гаразд, — промовив той, закриваючи блокнот, — давай ти в нас будеш розумним, а я просто гарним?

Дейв розсміявся на це, цілуючи його в макітру.

 

Земля раптом збила з ніг. Шум від телевізора поглинав. Вчиняти опір не було сенсу. Лінії шнурів зв’язували ноги та хвіст. Руки залишились на волі. Та що можна зробити, коли очі бачать лише ліпнину з кісток?

Канал 04.

Потужний землетрус буквально поділив землю на дві частини, що дуже заважало пересуватись. Котик ледь вловлював баланс на цих дощечках, покладаючись лише на свої лапи. Каґе ніс важкі коробки — він мав досить зрозумілу задачу: перенести їх усі з одного «берега» на інший. Однак той робив це самостійно й уже добряче втомився. Більшість населення світу не пережило злиття двох місяців, тому для відбудови катастрофічно не вистачало ресурсів. На останній коробці морф ледь не спіткнувся й не впав у провалля. Проклявши цей місток, той нарешті завершив свою роботу. Та удача не всміхнулась бідолашному котику, адже йому знову підкинули завдань.

— Ви знущаєтесь? Я вже забив усі свої лапки!

— Ти лише переносив коробки, — втомленно відповів йому Вінсент, намагаючись проаналізувати всі записи. Хоча йому, як главі общини, вдавалось налаштовувати команду та зберігати дух, але з цим котом завжди було тяжко, а через це морф потребував особливого нагляду. Артенець порівнював це з сидінням із немовлям. 

— Не лише! А аж! Ти нічого не чув про розподілення праці?

Інший дуже тяжко зітхнув, адже Каґе ніколи його не слухав. Ще ніколи не було так тяжко пояснити, що для наступного завдання фізична сила була не потрібна.

— Будь ласка, — той намагався звучати спокійно. — Піди до Августа та допоможи йому з розподілом ресурсів. Після цього можеш відпочивати.

Котик фиркнув на нього, але пішов виконувати це завдання.

 

Кров розліталася, наче фарба на полотні, залишаючи після себе різнобарвні клякси. Синергія пензля та душі розбивала екран, створюючи паровий ефект. А потім плівка перематувалась, застигаючи в одному моменті. І знову кров. Знову бинти. Знову очі.

Канал 05.

Майже вісім років минуло з того часу, як послідовники Великого Крука викрили королівського байстрюка для жертвоприношення. Це була страшна ніч, але, на щастя, принца вчасно врятували, і він отримав лише психічні пошкодження. Цей інцидент сполохнув усіх та спричинив жорсткі зміни в регулювані релігії, що раніше здавалося неможливим, з огляду на те, який вплив мало вірування в Крука. Але більшість змін торкнулася саме палацу, адже якщо одну дитину змогли викрасти, це означало, що небезпека могла очікувати будь-кого. Охорону значно посилили, а осіб, які заходили до палацу, ретельно перевіряли. На фоні цих хвилювань Король одужав та почувався набагато краще і без «втручення божественого птаха».

Палац був під охороною найкращих лицарів і лицарок, але родина хвилювалася, що Юкі знову можуть викрасти заради обрядів, тому приставили до нього особистих лицарів – кращих з найкращих. Також із міркувань безпеки його завжди мали супроводжувати, а виходи за межі палацу дозволялися лише за неймовірно важливих обставин, коли вже ніяк інакше. Звучить досить важко, але після того, що трапилося, принц не відчував себе комфортно на самоті, навіть в своїх особистих покоях, хоча й знав, що якщо покличе на допомогу, то його врятують у ту ж секунду. Хоч він і мав декілька охоронців, але більшість часу з ним був «старший» з них. В цьому році його замінив інший лицар — хоча він був досить молодим, проте мав дуже потужні навички, та проявив себе настільки добре, що йому довірили найвідповідальнішу роботу з усіх. Та найскладнішим в цьому завданні було миритися з характером принца, адже той одночасно поєднував в собі боязкість та цікавість до усього, особливо, якщо це за межами палацу. Також через не дуже значну різницю у віці (на відміну від попередніх лицарів) Юкі не сприймав Дейва всерйоз, не дотримуючись субординації. Але в цілому все було непогано.

— Я хочу туди, — це була улюблена забавка юнака: тикати у випадковому напрямку і виявляти до нього цікавість.

— Це занадто далеко, Ваша Високосте, — спокійно відповідав лицар, як завжди.

Принц закотив очі, зручніше вмощуючись на подушках біля вікна.

— Як мені відвідати батьківщину матері, коли мені навіть у місто не можна? — склав руки на грудях той. — Я чув, що там рожеві дерева. Не повірю, поки не побачу! Мені б хотілось привезти гілочку на мамину могилу. 

— Шлях звідти дуже довгий, для того щоб перевезти гілочку неушкодженою, але садженець — можливо. Тоді у вас було б ціле дерево.

Юкі на мить усміхнувся та швидко повернувся до вікна.

— Але питання залишається відкритим, — пробурчав той, схмурнівши. 

— Хоча в місто не можна зараз, але я можу відвести вас до річки, мій пане, — промовив лицар лагідно, простягаючи йому свою долоню.

— Ну… гаразд, — принц пом’якшав, дозволяючи йому вести. 

 

Кольори змішались в один, зникаючи назавжди. Чи існував колись цей світ? Телевізор увімкнений. Вікна стежать, сміючись над безпорадністю Дверей. Години стукотять, завершуючи свій цикл. Ти прокидаєшся, але замість звичного життя бачиш Його. Простір. Час. Кінець.

Канал 06.

Було незвично повертатись додому з роботи, знаючи, що хтось чекає на тебе. Юкі завжди був сам, розчарувавшись в усіх, і не підпускав нікого до себе. Хвилюючись за всіх, він зник, зіткнувшись із переслідником сам на сам. Пожертвувавши своїм оком, кіт убив його, а потім переховувався по церквах, шукаючи прощення. Та, прийшовши до тями, він швидко збагнув, що це не спрацює, адже Бог ненавидить його від самого існування.

Але зараз все інакше. У квартирі тепло, звідти лунає музика та квапливі кроки. Наче світ змінив сірі кольори на помаранчеві.

— Привіт, тату! — Ханні обіймає його, зустрічаючи на порозі. — Іди мити руки, бо я приготував тобі вечерю!

— Справді? — здивувався той, виконуючи прохання. — Не пам’ятаю, щоб в мене хоч щось було з їжі.

— У цьому й проблема, що, окрім рису, нічого не було. Але я навчився замовляти продукти через інтернет. Потім шукав, що такого не складного можна приготувати, і знайшов рецепт онігірі. Виглядало легко, та я не впевнений, чи правильно приготував рис, бо він не дуже тримає форму. Не знаю, чи смачно, але я старався.

Перевертень заходить до кухні та бачить цілу гору цих рисових кульок — їхня неідеальність виглядала навіть дуже милою. Кіт сів за стіл під пильним наглядом допельгангера, який тільки й чекав коли інший їх скуштує. Юкі не змусив його довго чекати, не дуже впевнено беручи онігірі — він все ніяк не міг звикнути до того, що хтось піклується про нього. Через це перевертень ледь не вдавився, відчуваючи ком у горлі.

— Це найсмачніше, що я їв у житті.

— Не правда! — розсміявся Ханні, тішачись його реакції.

— Я серйозно.

Допельгангер усміхнувся та взяв пакетик із кров’ю, щоб поїсти разом.

— Тату, ти не проти, якщо я покажу тобі деякі музичні кліпи?

— Не проти.

 

Веселкова сльоза покотилась по щічці, стираючи чорну усмішку, яка розтинала обличчя на дві частини. Нескінченні страждання, які не прикрити навіть щільними бинтами. Замість темряви очниці заповнив сірий шум, крізь який пробивались барви спалахів. Втрачена душа — без надії на порятунок. Світло неприємно кололо очі, змушуючи їх полопатись та червоною фарбою стекти по обличчю. Ті ритмічно блимали, наче залишаючи послання. Різнокольорові смужки розтинали панель телевізора. 

Канал 00.

Вибухи лунали з відусіль. Їх було так багато, що вже важко було розрізнити, які з них справжні, а які лише відлунювали в свідомості. Це продовжувалось годину, а по відчуттями — усю вічність. Наче нескінченний цикл від жужання шахеда до його, хотілося вірити, збиття. Юнак сидів під дверима зачиненого укриття, не знаючи що робити. Думав про те, що якщо він виживе, то піде до KFC — і байдуже на ті калорії. Та раптом, після досить гучного вибуху, він почув нявкання. Юра підняв голову та побачив білого пухнастого котика, який забився в іншому кутку, дуже наляканий.

— Не бійся, — промовив йому хлопець, хоча і сам тремтів, як листок. — Це скоро закінчиться…

Знову пролунав вибух, через який кіт метнувся до Юри, ховаючись. Юнак гладив тваринку, намагаючись заспокойти її, навіть обіцяючи нагодувати смаколиками. А потім — десять хвилин тиші, і сирена з додатку повідомляє про відбій загрози. Хлопець полегшено видихає, поступово повертаючись до реальності. Він встає, усе ще тримаючи котика на руках. Тваринка міцно вчепилась у нього, очікуючи якоїсь загрози, джерело якої пухнастик не міг зрозуміти. 

Не встиг Юра зоорієнтуватись, як почув чоловічий голос, який налякано й завзято шукав свого «Пухнастика». Хлопець пішов на звук і побачив кремезного чоловіка, який бідкався, шукаючи котика. Помітивши свого улюбленця, він полегшено видихнув, але кіт лише нявкнув, не бажаючи виплутуватись із обіймів нового знайомого.

— Я просто пообіцяв йому смаколиків — от він і вчепився, — пожартував Юрчик.

— Я радий, що з ним усе гаразд. Він утік, коли це все почалось. Я б собі не пробачив, якби з Пухнастиком щось трапилось.

— Ви шукали його увесь час? Це ж небезпечно.

— Нічого, я бував і в більш небезпечних ситуаціях.

З усіма цими подіями Юра й не помітив, що перед ним — військовий. Це було навіть милим — те, що він так хвилюється за свого кота. Хлопець вирішив, що це чудова нагода представитись, адже їм ще треба було сходити разом нагодувати Пухнастика. Тож знайомство було не зайвим.

— Приємно познайомитись, я Дем’ян, — усміхнувся йому той. — Це буде звучати дивно, але мені здається, що ми вже десь зустрічались.

— Не думаю, — мотнув головою інший. — Але шість років тому зі мною дещо трапилось, тож це питання мені не звучить дивним.

— Не проти, якщо я перейду на «ти»? — отримавши схвалення, чоловік продовжив: — Можна я пригощу тебе кавою чи чаєм? Поговоримо в більш приємній обстановці.

— Я не проти, — усміхнувся йому Юра, усе ще тримаючи теплого котика. 

 

Біп…. Біп….

….

Біп….

….

Шум