Work Text:
Його будить крик Астольфо. Роланд підхоплюється на ноги, кидається до ліжка раніше, ніж встигає хоч про щось подумати — проте Астольфо сахається від нього.
— Ні, будь ласка, не треба! — він нажахано втискається в узголів’я, закриває голову тремтячими долонями, намагаючись захиститись. — Ні, допоможіть! Благаю!
Роланд завмирає, тоді все ж обережно простягає руку.
— Астольфо, все гаразд, — непевний вогник єдиної свічки відкидає колихкі тіні — Роланд вже встиг вивчити, що при світлі Астольфо засинає куди краще, ніж у повній темряві. — Ти не в маєтку. Ти в Ордені, в безпеці.
Астольфо завмирає, тоді кліпає — і в його очах зароджується іскра впізнання.
— Месьє лицарю?.. — шепоче він безкровними губами, і Роланд відчуває, як стискається від болю серце.
— Просто Роланд, ми ж домовлялися, — він підбадьорливо усміхається й сідає на край ліжка. Астольфо поволі, немов через силу, опускає руки й обхоплює себе за плечі. Несвідомо впивається пальцями в ті місця, де під тканиною сорочки сховані мітки, а його погляд все такий же сліпий.
— Все гаразд, — повторює Роланд, і ці слова гіркотою осідають на язику від того, наскільки вони неправдиві.
Насправді нічого не гаразд. Насправді все виявляється куди гірше, ніж Роландові здається спочатку. Коли він вперше обіймає і заспокоює Астольфо після кошмару, Роланд впевнений: достатньо буде просто залишитися поруч. Усміхатися, підтримувати, казати щось хороше — так, як завжди було з молодшими братами.
З Астольфо все виявляється інакше. Роландові здається: минуле чіпляється за нього своїми пазурами, проростає корінням всередину і не бажає відпускати. Астольфо знову і знову сняться кошмари про маєток, і після них він немов повертається назад у часі. Дивиться сліпим від страху і болю поглядом. Називає Роланда «месьє лицар». А одного разу надломленим, повним безкрайнього розпачу голосом благає врятувати сестру — і в ту ніч всі слова, які хоче сказати Роланд, застрягають у зведеному судомою горлі.
Тонкі пальці сильніше впиваються в мітки, і Роланд накриває дитячі долоні своїми.
— Ну ж бо, відпусти, — він намагається говорити м’яко, проте наполегливо. Астольфо ковзає по ньому невидющим поглядом, однак все ж поволі розтискає руки. Зминає край сорочки, і Роланд бачить, як сильно він тремтить.
— Все гаразд. Ти в безпеці, — повторює — і обережно накриває мітки своїми долонями. Роланд уже знає: якщо так зробити, Астольфо більше не намагатиметься їх роздряпати. Вперше він це робить, думаючи, що хай краще постраждають його руки — однак Астольфо ніколи, навіть в безпам’ятстві, не намагається завдати шкоди комусь іншому. Лише собі.
Пальці Астольфо стискають сорочку так, що біліють кісточки. Його дихання швидке і поверхневе, погляд раз за разом ковзає до свічки — і Роланд раптом розуміє, що світла надто мало. «Треба було одразу взяти нормальну гасову лампу», — проноситься в голові, і Роланду гірко, що він не подумав про це раніше: зараз, посеред ночі, навіть якщо він піде до чергового інтенданта, навряд чи йому стануть відчиняти склад і шукати потрібне.
Здається, щось мало залишатись у його власній келії — якщо не лампа, то хоча б свічки. Роланд кидає погляд на двері.
— Астольфо, я сходжу пошукаю ще світла, — він намагається підвестись, проте в рукав сутани намертво вчіпляються.
— Ні!!! — на обличчі Астольфо відбивається така паніка, що Роланду здається: йому встромили у груди широкий іржавий ніж. — Ні, будь ласка, не треба!
«Я швидко», яке він хотів сказати, застрягає у горлі. До очей підступають сльози, проте Роланд зціплює зуби і все же не дозволяє їм пролитися. Він повинен бути сильним — хоча б заради Астольфо. Якщо він буде слабким, якщо не покаже, що здатен захистити Астольфо — на кого той взагалі зможе покластися?
— Гаразд, я залишусь, — він опускається назад на ліжко. — Не бійся, я буду поруч. Я тебе не покину.
Астольфо поволі киває, однак його пальці так і не відпускають рукав. Роланд вільною рукою приобіймає його за плечі, лягає сам і м’яко тягне за собою, вкладаючи назад, і Астольфо ховає обличчя у нього на грудях.
— Я тебе не покину, — шепоче Роланд зовсім тихо, а кипучі сльози все-таки зриваються з очей і губляться десь на подушці.
Він не знає, що робити. Не знає, як допомогти. Роланд вчить з Астольфо «Pater noster» і «Ave Maria», і щовечора перед сном вони разом читають молитви, щоб відігнати зло — а тоді Астольфо знову прокидається посеред ночі від кошмарів. Роланд обіймає його, щоб заспокоїти, щоб дати відчути: Астольфо в безпеці, Роланд нікому більше не дозволить його скривдити — однак тонкі плечі під його руками так і не припиняють тремтіти. Як зараз, як вчора, як багато ночей до того.
— Хочеш, розповім тобі казку? — слова самі зриваються з губ, а тоді Роланд затинається. Що він може розповісти? Красуню з Зачарованого Лісу, яка піддалася цікавості й накликала прокляття не лише на себе, а й на все своє королівство? Червоний Каптурець, яка не послухала матір і привела хижого вовка до власної бабусі? Казки вигадують, щоб вчити дітей слухатися дорослих і не порушувати заборони, однак Астольфо і так тоне в почутті вини за те, за що не мав би нести відповідальності. Найбільший слід цієї вини, досі червоний і запалений, Роланд щовечора обробляє і наново перев’язує на його шиї — і кожного разу у нього холонуть пальці від думки, що ножиці, які потрапили Астольфо під руку, могли поцілити трохи правіше.
Він відчуває долонями якийсь рух й лише за мить розуміє, що Астольфо підвів голову, почувши його слова. Завмирає, тоді набирає повні груди повітря.
— В далекому-далекому королівстві жили-були король з королевою, — починає тихо, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — І був у них син — вродливий і хоробрий юний принц. Приходить він якось до батька і каже: «Батьку, дай мені коня вороного і меч гострий, хочу поїхати, світ подивитись і людей пізнати». Дав батько принцу, що той просив, повісив принц піхви з мечем на пояс, скочив на коня — і помчав світом. Довго їхав чи коротко — як приїхав нарешті у далеке королівство. Тим королівством правив великий король, і на службі було у нього одинадцять лицарів. Тільки дванадцятого він ніяк не міг знайти...
Вогник свічки за спиною раз за разом тріпотить, і Роланд незмигно дивиться, як вигинаються на стіні напроти відкинуті ним тіні.
Він все ще вважає, що Астольфо не місце в Ордені. Що йому куди краще було б поїхати кудись далеко, у якусь тиху провінцію, де ніщо б не нагадувало про жахіття, які він пережив, де він міг би поступово зцілити рани на серці.
З кожним днем Роланд все більше впевнюється у тому, наскільки це нездійсненно. Тут, в Ордені, є він — і є Олів’є. Хоча б їм двом не все одно. Хоча б вони двоє не відвернуться і не покинуть Астольфо. Там, десь в далекому притулку при невеликій церкві в Оверні чи Провансі, хто може обіцяти, що Астольфо не полишать напризволяще? Що знайдеться той, хто будитиме його від кошмарів і зупинить, коли він знову спробує роздряпати мітки. Що йому в руки не потраплять вдруге ножиці чи ніж — чи що цього разу поруч буде той, хто не дасть скоїти непоправне.
Врешті, навіть монахиня, яку приставив до Астольфо Орден, не зробила нічого сама, а одразу побігла кликати Олів’є.
Роланд міцніше обіймає Астольфо за плечі, пригортає до себе, зариваючись пальцями у тонке шовковисте волосся.
У нього нікого не залишилося — ця думка з кожним днем все більше сковує кригою серце. Він нікому не потрібен. Якщо Астольфо помре — його навіть ніхто не оплаче. Він просто тихо щезне, немов його ніколи не існувало.
Єдина свічка не здатна розігнати темряву в келії, і Роланду здається, що та затікає через очі й затоплює серце.
— А далі?..
Він кліпає, скидаючи заціпеніння — і лише тоді розуміє, що уже довго мовчить. Поволі опускає погляд.
— Що було з принцом далі? — питає Астольфо. Він дивиться на Роланда знизу вгору, і той помічає, що тонкі пальці припинили стискати рукав його сутани, а плечі під його долонею нарешті не тремтять. Роланд змушує себе усміхнутись: сильним, він повинен бути сильним. Заради Астольфо.
— Король вирішив влаштувати турнір, щоб все ж віднайти свого дванадцятого лицаря, — продовжує він по хвилі мовчання. — Багато славних воїнів взяли у ньому участь, був серед них і юний принц.
Він розповідає далі — про те, як принц стає дванадцятим лицарем. Про чарівного списа, якого він отримує на турнірі, про битву проти цілого війська, про полон у східного царя і перемогу над велетнем. Про острів амазонок і плавання на киті, про двох фей — ту, яка перетворила принца на мірт, і ту, яка зняла закляття. Про погоню за гарпіями до самих воріт Пекла і політ на вогненній колісниці на Місяць, в Долину втрачених речей. Про порятунок найславетнішого лицаря з дванадцяти і про повернення додому. Відкинуті свічкою тіні колишуться в такт слів, і Роланд відчуває, як поволі розслабляється спина Астольфо.
Він не помічає, коли саме Астольфо нарешті сповзає у сон — продовжує говорити, поки голос не хрипне, а коли нарешті змовкає, довго вслухається у рівне дихання. Астольфо спить, сховавши обличчя у Роланда на грудях — нарешті без кошмарів.
Свічка востаннє спалахує і гасне, і келію накриває непроникний морок. Роланд лежить, боячись поворухнутися. Сльози тихо котяться з його очей і безгучно падають долі.