Work Text:
В голову Ньюта влучила куля.
Він не розумів, чому ще живий. Він не розумів взагалі нічого. Розпливчасті спогади крутились в його хворому мозку, і він знав, що смерть от-от забере його. Якою б субстанцією не поставало в уяві саме життя, воно дуже швидко полишало його, не по краплинкам, а бурхливим потоком через зруйновану дамбу.
Томмі вистрілив йому у голову.
Засліплений Спалахом, Ньют змусив його це зробити. Він благав його це зробити. Він знав це тільки з уривчастих флешбеків та внутрішніх відчуттів, наче йому це наснилося. Але гострий біль в черепі і світ, що картинка, що блякла перед його очима, давали йому зрозуміти, що все сталось насправді. Спалах вчепився у вмираючі клітини його мозку так, як ніколи раніше. Вибух чистого божевілля. Він був майже сліпим від білого туману, не в змозі почути через шум у вухах, наповнений відчуттями настільки, що гнів узяв над ним повний контроль, наче якийсь божевільний тиран викрав Ньютову душу.
Деталі губились в тумані, який застилав йому очі.
«Ньюте.»
Жіночий голос. Тихий і м’який, проникаючий прямо в його вуха. Він одразу подумав про янголів і небеса, міркуючи, чи він от-от не дізнається щось дуже приємне про загробне життя.
Янгол продовжив. «Ньюте, я сподіваюся, ти мене чуєш. Мені шкода, що твої життєві функції згасають, і у нас не так багато часу. Ми намагалися тебе врятувати, повір мені. Ми намагалися врятувати тебе усіма силами, які були в нашому розпорядженні».
Він намагався заговорити, але стало ясно, що він вже на це не здатен. Чому ця жінка розмовляла з ним? Хто це був? Чому вони намагалися його врятувати? Незважаючи на те, що його життя вислизало, він згадав Кешу. Данте. Джекі. Він усміхнувся подумки, не здатний і справді розтягнути губи в усмішці.
Знову голос.
«Ньюте, послухай мене. Є речі, які тобі потрібно знати. Соня — твоя сестра, і вона жива. Я обов’язково врятую її, навіть якщо не змогла врятувати тебе. Я обіцяю.»
Ньюту було важко міркувати. Важче, ніж будь-коли. Думки перестали формуватися будь-яким узгодженим чином. Але він відчув хвилю тепла, що затопила його серце. Соня була жива. Соня була жива! Він був неймовірно щасливий цьому, і почуття поступалось лише суму від того, що він ніколи більше не побачить її, не побачить її, згадавши про її існування.
Янгол знову заговорив.
«Ньюте, я знаю, ти думаєш, що твоє життя не таке важливе, як життя решти, що ти якимось чином був марним, тому що ти не мав імунітету». Він почув несамовитий гул голосів, які не мали форми, але врешті урвалися чимось схожим на схлип жінки, перш ніж вона продовжила. «О, Ньюте, мені дуже шкода. Просто знай — Соня має імунітет, а ти — ні, і ви брати й сестра, і тому ми повинні були вас вивчати і продовжуватимемо це робити після... — Вона прокашлялася, і цей звук оглушив його, як грім. «Має бути якийсь зв’язок, щось, що покаже, чому вірус впливає на тебе, а неї — ні. Я працюватиму над цим до останнього подиху».
Ньют не знав, чи смерть така для всіх людей, але він відчував її присутність. Хоча його розум був занурений у хаос, він відчував Життя як вогник, а Смерть як щось, що може його згасити. Навіть зараз вона глибоко вдихала, готова дмухнути з усієї сили всесвіту, готова задути свічку, якою був Ньют. Повітря вирвалося з пащі Смерті, і Ньют відчув — і побачив — світло слабшає, слабшає, майже зникає.
Янгол заговорив ще раз.
«У мене є твій щоденник, Ньюте. Навіть якщо це останнє, що я зроблю на цій Богом забутій планеті, я віддам його Томасу. Вони повинні знати, що ти запам’ятав».
«Томмі» — подумав Ньют. Томмі зрозуміє. А потім світло згасло.
«Ньюте?»
«Ньюте?!!»
***
Томас ледве дихав. Він кашляв і плювався. Серце в нього шалено билося, геть не бажаючи сповільнюватися. Він приземлився на деревʼяну підлогу повітки, а тепер повз уперед, бажаючи відійти від прямтрансу на той випадок, якщо крізь нього пролетить якесь страшне сміття. Але краєчком ока він помітив Бренду. Вона тиснула на якісь кнопки на панелі керування.
— Виходь разом із Мінхо, — сказала вона з такою наполегливістю в голосі, що Томас не зрозумів наказу. Вони тепер у безпеці. Хіба ні? — Я ще мушу дещо зробити наостанок.
Мінхо вже звівся на ноги і підійшов, щоб допомогти встати Томасові.
— Блін, мій мозок не може задуматися ні на секунду. Просто дай їй зробити, що вона хоче. Вперед.
— Добре, — погодився Томас. Обидва вони часто дихали, відсапуючись й немовби наново переживаючи пройдені разом випробування.
— Здоров, Томмі.
За відчуттями його наче прошило блискавкою. Він знав цей голос, знав надто добре, щоб не впізнати з першої ж секунди. Але це було неможливо. Це було абсолютно неможливо, бо він своїми руками пустив кулю в голову Ньюта. Томас перевів погляд на Мінхо, який застиг з виразом обличчя, який, мабуть, на сто відсотків копіював його власний.
— Я чекаю вибачень, шлапак, то може, хоча б подивишся мені в очі? Чи мені тут весь день стовбичити?
На очах у Томаса виступили сльози. Він повільно, подумки благаючи, щоб це не було примарою чи сном, повернувся у бік джерела Ньютового голосу.
Ньют стояв прямо перед ним. Весь череп був охайно замотаний бинтами, синці та подряпини з обличчя так і не зійшли повністю, але хтось явно добре його підлатав. Вдягнений в чистий одяг, усміхнений і… живий?
Всі погляди були спрямовані на нього, але ніхто не наважувався підійти або навіть сказати щось.
— Я дуже сподіваюсь, що це місце справді безпечне, і ми всі можемо видихнути і розслабитись, але я мушу задокументувати, що цьому дурбелику — Ньют махнув рукою в бік Томаса. — не можна довірити жодної важливої місії. У тебе було одне завдання, Томмі — вбити мене, щоб я не здурів від Спалаху остаточно, і що ми маємо?
— У нього було… що? — нарешті ожив Мінхо. Він перевів погляд з Ньюта на Томаса.
— Я… я… — руки у Томаса трусилися, він відчайдушно намагався взяти себе в руки. — Якого біса? — він підійшов ближче і ткнув у Ньюта пальцем, перевіряючи, чи той справді стоїть перед ним.
— Ауч! Вирішив добити, але вже примітивнішими методами? — засміявся Ньют і згріб хлопця в обійми.
Томас не вигадав нічого кращого, ніж розридатися.
***
Пагорб заріс дикими квітами і високою травою. Довкола блукали десь із двісті людей, яких вони врятували; дехто з них навіть бігав і стрибав. Праворуч схил пагорба спускався в долину височезних дерев, які, здавалося, розтягнулися не на одну милю, закінчуючись стіною скелястих гір, які тягнулися до безхмарного синього неба. Ліворуч від нього травʼянисте поле повільно перетворювалося на жорсткі кущі, а далі - на пісок. А ще далі був океан, із великими темними хвилями з баранцями, що розбивались об берег.
Рай. Вони прибули до раю.
— Я не знаю, що сталося, але ти врятував мені життя. Не знаю, що саме ти мені відстрелив, і як це позначиться на роботі мозку в подальшому, але у мене не виявили жодної ознаки Спалаху після того вистрілу. Вони витягли з голови кулю, підлікували мене, і направили сюди. Сказали, скоро ви всі маєте тут з’явитись. І що це тепер наш дім.
Томас мовчав. Надто багато почуттів вирувало в середині, щоб спробувати перетворити їх на слова, а то і цілі речення. Біль від втрати Терези був майже нестерпним, але якою ж неймовірною була радість від того, що Ньют живий. Нести тягар його смерті, а більш того, його вбивства було надто важко для Томаса.
— Якщо ти знов заридаєш, я присягаюся, що скину тебе зі скелі. Ходімо, є ще дещо.
Томас звівся на ноги, крадькома змахнувши сльози так, щоб Ньют цього не помітив. Або зробив вигляд, що не помітив. Вони повернулися до прямтрансу, біля якого все ще поралася Бренда.
— Готово?
— Майже… — Бренда швидко набрала якийсь код на панелі керування. — Є!
Прямтрансом явно хтось рухався. Питання, яке хотів задати Томас, застрягло в його горлянці, коли постать набула більш чіткий нарисів.
— Ньюте!
Вони були дуже схожі. Обоє світловолосі, високі і стрункі. Те, що в рисах Ньюта могло здатися більш грубим, виглядало на обличчі дівчини мʼяко і ніжно. Але посмішка у них точно була одна на двох.
— Соне! — Ньют міцно обійняв дівчину, і Томас міг заприсягтися, що цього разу той і сам змахнув з очей непрохану сльозу.
Сіра площина позаду них мигнула і зникла, відкриваючи кедрові дошки стіни повітки за собою.
— Ось і все! — вигукнула Бренда, задоволена своєю роботою. — Всі на місці.
***
Кілька годин по тому Томас сидів на кручі над океаном, звісивши ноги з краю. Сонце вже майже опустилося за виднокрай, який неначе сяяв полум'ям. Це було чи не найпрекраснішим видовищем, яке він коли-небудь бачив.
Мінхо вже заходився порядкувати внизу, в лісі, де вони вирішили оселитися: організовував пошуки їжі, будівельний комітет, загін охорони. Ньют, вже познайомивши всіх з сестрою, і познайомившись з нею наново після втрати памʼяті, був радий допомогти.
Томас радів цьому, бо не бажав брати на себе хоч трохи відповідальності. Він утомився, тілом і душею. Він сподівався, що незалежно від того, де вони, вони перебуватимуть в ізоляції та безпеці, поки решта світу думатиме, як бути зі Спалахом, і начхати на ліки. Він знав, що цей процес буде тривалим, важким і неприємним, і він був на сто відсотків упевнений, що не хоче бути до нього причетним.
З нього досить.