Work Text:
Він волів би випити її: розчахнути руками — нахабно — здерти шари м’язів та сухожиль, розламати ребра, втамувати спрагу солодкою вологою всередині неї. Життєдайна життєдавиця. Стілґар добре знає пророцтво — і Він стане..! І Вона буде..! І дитя Її народжене..! І рай, що Він принесе..!
Це дивно: Стілґар не може уявити собі раю. Не може уявити воду, що падає з неба; не може уявити зелену барву. Він молиться, втискаючи голову у пісок, і уявляє, як п'є воду її крові, й як лагідно вона вкриває його горло зсередини, вгамовуючи свербіж.
Леді часто блукає нічними тунелями. Кажуть, вдень, коли сонце високе й палюче, вона невпинно говорить до дитини у своєму череві, промовами, що належать лише їй. М’який дотик ніг до землі, шелест одеж — єдині ж звуки вночі. Її дитина, кажуть, спить із приходом темряви та прохолодного повітря. Леді Джессіка, кажуть, зрідка відпочиває. Леді Джессіка, кажуть, спить з розплющеним оком. Леді Джессіка, кажуть, не спить взагалі.
Стілґар засинає на варті під фантомний звук її кроків. Снить її ноги під одежами, її кісточки, литки, стегна, ковзає руками до лискучої м’якої плоті, тепла, вологи, й прокидається у холодному поті змарнованої води.
Часом він запевняє себе, що може знов відчути її сльозу на своїй шкірі, їх змішану сіль. Руку на щоці вдови, відьми, жінки, що здолала його власним ножем біля горла. Повні криниці її очей, плесо, блакить, не бачена ним ніколи. Або ж з тої миті. Кришталевий колір, мабуть, небес її рідної планети. Й проливається з них, як казав Муад’Діб, дещо, чому Стілґар не знаходить слова у своїй мові. Першими днями Леді Джессіка гадала повернутись додому. Гадала знов побачити дощ.
Стілґар народився на Арракісі. Він помре на Арракісі. Йому не потрібне пророцтво на цьому шляху.
Він на колінах. Уві сні він завжди на колінах, благаючий вірянин. Вона ж мати месії, гідна цієї відданості. Він всотує поглядом вигин її коліна, приховану кучерями жіночність, відблиск поту поміж стегон. Він пестить їх пальцями, нетривкими у сновидінні.
«Таке твоє бажання? — питає вона, наче не знає відповіді. — Така потреба?»
Так, каже він далеким, хитливим, наче розпечене над піском повітря, голосом, так, прошу. Вона й не промовляє Голосом, а він все одно рухається під його дією.
«Дарунок вологи, — каже вона, й ще: — Розтули рот і пий».
Цими днями Лісан аль-Гайб готується до війни, до раю. Ночами ж його мати блукає пісками й камінням, поки її черево росте, а ноги набрякають. Вона теж виношує плани.
Леді Джессіка вже там, чекає на нього, коли Стілґар заступає на варту.
«Йди зі мною», — каже вона певним голосом.
Стілґар ледве бачить її обличчя крізь вуаль. Її чакобса гарна, проте недосконала, з акцентом. І руки її досі м’які, неушкоджені, незвичні до тяжкої праці. Незважаючи на одежі, Превелебна Мати лишається чужинкою. Він думає про воду і сіль, примарний смак примарної жінки. «Ти мені наказуєш?» — питає.
Пауза. Щось витає у повітрі, наче прянощі у сонячних променях, перехоплює подих. «А ти хочеш?» — цікавиться вона, не питаючи.
Стілґар слідує за нею. Обидва знали, що так буде.
У свої покої Леді Джессіка крокує не озираючись, очікуючи його слідом. Він не розчаровує Превелебну Мати. Не сміє.
Скинута спершу вуаль. Далі — патинки. Вона роздягається повільно, зумисно. Йому ген згадується південне літо: спека, ладна засмажити людину живцем, сонце, що випалює шкіру до дрижаків. Коли вона оголена, Стілґар чітко бачить повноту її живота, простягнуті на ньому бліді лінії.
«Схились», — велить вона.
Він кориться. Коліна ниють на безжальній землі. «Ти читаєш мої думки?» — чує він себе. Це сон. Сон, що марився йому щоночі з того дня, як вона його ледь не вбила.
Краєчки її губ вигинаються. «А ти хочеш?» — каже вона жартома, ніби не здатна вчепитись пазурями у його свідомість і видерти саме те, що шукає. Відьма, вдова, богоматір.
Стілґар струшує головою. Слина збирається у роті. Він думає про воду, і сіль, і тепло, і вологу, і втамування спраги. Здіймає руку до її стегна, торкається позаду. Розводить її ноги, чіпляє одним коліном за своє плече, та, на мить, майже уявляє дощ.
Він притискає язик між її тіла. Вигинає пальці всередині. П’є. Злизує кожну краплю.
Коли вона завершує, то втискає п’ятку йому у спину. Рукою зминає волосся геть до болю. М’яко викрикує, й він жадає зловити цей звук, щоб вивільнити знов у вже стихлому повітрі. Коливає рукою в неї між ніг, плекаючи пальцями крізь тремтіння.
Відхиляючись назад, дивиться на неї вгору. Джессіка, осяяна у тіні, з очами, подібними у кольорі до його власних. Превелебна Мати, матір Лісана аль-Гайба, жінка пророцтва, що він чув від самого народження.
Вона б могла розверсти щелепи, він гадає, і проковтнути його всього, як Шаї-Хулуд. Гадає, що дозволив би їй.
Її нігті дряпають його по голові, що можна сприйняти за ласку. Чи принаймні схвалення.
Її волога вимальовується донизу стегон. Його пальці мокрі.
Стілґар злизує росу з долоні, доки смак не зникає зовсім.
Сновидіння яскравіють. Ввижаються реальнішими. Тепер, коли Стілґар прокидається серед ночі, то нерідко вкритий молочним сім’ям, що окроплює живіт та злипає волосся на грудях.
Тепер він знає її смак, що не полишає коріння язика. Пам’ятає стиглі від вологи кінчики пальців, руку поміж її ніг, її розріджене тіло.
Будь він молодшим, більш нахабним — й якби вона була фременкою, не жінкою пророцтва та передвістя — він попрямував би до покоїв і взяв її. Взяв би, як щось, чого бажає найдужче.
Натомість він чекає. Пригадує. Мріє.
Вона знову там однієї ночі, раптова, як завжди. Цього разу навіть не велить йому слідувати.
У покоях, де вона спить, Стілґар лежить горілиць та тримає її над ротом. Змушує дійти язиком, рукою, допоки не впевниться, що здатен втопитись у пролитій її тілом рідині. Допомагає їй перенести вагу, протягуючи вздовж себе, доки ковзкий, липкий простір між її ніг не натрапляє на кінчик члена.
Вона вбирає його одним хутким рухом. На хвилю він цікавиться, чи так відчувається смерть: ця бездумна, паморочлива болість, що вибиває повітря з легень.
Його руки рвуться до її стегон, хапають плоть, певно, до синців. Він очікує наказу відпустити, але вона мовчить.
Джессіка ковтає повітря, у стогоні коливаючись вверх-вниз. Стискає його наче теплою опікою, опіком, сонячним ударом.
Стілґар не тямить, як її величати, коли вона грає себе його членом. Її ім’я гарчанням зривається з його губ.
«Мовчи», — вимагає, й він раптом не може говорити, лише беззмістовні звуки у горлі.
Її темп жорстокий, корисливий. Дивним чином нагадує йому самого себе. Щойно з битви, із блискавками, що мчать кровообігом, калатаючим серцем; беручи будь-яку жінку, що приходить до його намету, потреба у розрядці, потреба влізти у чуже тіло й нагадати, що його власне досі дихає.
Стілґар хапається за її талію, впивається вздовж хребта, тягне донизу. Його вуста розтулені, зубами до твердих кінчиків грудей, вилизаних до дрожу, що землетрусом прокочується її тілом. Він молиться, аби вона не спинила його знов.
Кожен атом тіла живий, тріпоче у вогні. Між ними нічого, окрім спітнілого жару, піску під його нігтями, її волосся, налиплого до губ. Джессіка скиглить у оргазмі, те пронизливе жіноче виття, що геть не схоже на неї, очі заплющені, та кожна частинка тіла розкрита, як ніколи. Він стрімко перетинає межу вслід за нею, тремтячі й відчайдушні руки, стегна міцно, шпарко втиснені в неї, наче от-от пролунає наказ відсахнутись, от-от лишить його у жаданні і муці — й він виливається у неї, її ім’я просто тут, на кінчику язика, зв’язане між зубами.
Молодь м’якотіла. Північні воїни запевняють себе, буцім пізнали битву, пізнали пустелю, пророцтво. Стілґар був зрощений посеред невгамовного буревію, охолоджений водою мертвих тіл, виплеканий кров’ю, й каменем, й ритмом пустельних пісків.
У її храмі він споглядає, як північники прозрівають. Спостерігати за працею Превелебної Мати любо й моторошно. Спостерігати за неквапною розгадкою. Часом він майже заздрить тим, кому дарована особлива увага, заздрить впертим, сліпим до істини. Слідкує за нею, її обличчям у схові серпанкової вуалі та золотих ланцюжків, й уявляє вологу її нутрощів, присмак поту, присмак змазки. Часом дозволяє собі таку думку: певно, він обраний завдяки своїй запеклій вірі, непохитній, нерухомій, незламній. Певно, він теж частина пророцтва.
Певно, він є ножем, й вона гострить його.
Спиною до його грудей, вульва розтягнена навколо члена, ноги сплутані разом. Від поштовхів ззовні й всередині Джессіка стогне, немов гуркіт і плескіт води. Між ними немає повітря: лише піт, спека, тендітна кремова волога вниз стегнами. Він пірнає рукою вниз, де вони з’єднані, знов і знов, не спроможний на опір, креслить вздовж згинів, збираючи вологу між пальцями й підносячи до рота, злизуючи дочиста, мало-помалу. Інша ж рука лишається на її животі, повнота якого налилась останніми тижнями. Він дозволяє мріям віднести себе, уявляючи там своє дитя, й що вона належить йому, чужеземна дружина, принесена на планету, аби лишитись навіки, бути його навіки, що кожна намистина поту, й кожна сльоза, й кожна росинка між її ніг лише для його бісової спраги.
«Ти читаєш мої думки?» — думає він гучно, вона мала б почути, мала б знати його бурхливу богохульну уяву. Та вона не відповідає. Лише скавчить, дряпаючи нігтями його передпліччя.
Його язик вимальовує стежку від плеча до горла, сіль жалить порізану губу. Він ледве помічає. Зводить руку, вкриту вологою, до її вуст, занурює середній та підмізинний пальці до рота. Вона — найкраще, що він смакував; йому кортить поділитись.
Її язик звивається навколо пальців, голос придушений десь у грудях, і Джессіка пригортає його зап’ясток, тягне руку додолу, вигином своєї щелепи, великим пальцем проти блідої шиї.
«Кажи, що битимешся за нас, — промовляє зі стислим подихом, нетвердим голосом. — За мене. Кажи».
«Битимусь за тебе, — каже він, хутчіш, ніж складає речення в думках, а потім іще, гарячково: — Вб’ю за тебе, помру за тебе».
Стогін виринає з її горла, дикий та зривистий, й Стілґар знов уявляє своє дитя у її череві, її воду у своїй горлянці, її тіло у своєму ліжку. Стискає пальці на щелепі, повертаючи обличчям до себе, інша долоня притискує живіт. «Ще...»
«Битимусь за тебе, вб’ю за тебе, помру за тебе».
«Ще...»
«Битимусь за тебе, вб’ю за тебе, помру за тебе... Джессіко».
Й тоді вона завершує гучним скриком, її ніжне, солодке нутро тріпоче навколо члена, волога ллється, а коли він хилиться зцілувати звук з її губ, вона дозволяє торкнутись язиками, її слина, її вогкість змішані з його власними, коли він щосили вглиблюється у її тіло, проливаючи сім’я, думаючи про свою наругу.
Вдалині бовванить шлях прадавнього хробака, від його плазу горизонтом пісок струменить навсібіч. Леді Джессіка сидить поруч, споглядаючи пейзаж відкритим обличчям. Ніч, довкола тиша. Усуль казав, що на Каладані не буває тихо. Вода, казав він, завжди гомонить.
«Гадаєш, мої очі змінять колір? — питає Стілґар жорстким проти тиші голосом. — Коли настане рай?»
Коли світ зелений, барви, що він не уявляє, і вода рине з неба навалою, що він не може тлумачити.
Леді Джессіка не повертає голови до нього. Її рука спочиває на череві. Він силоміць відводить погляд. «Так», — відповідає вона.
Звір зникає. «Ти сумуєш за ним? — питає він в горизонту, у Шаї-Хулуду, місяців. — За Герцогом?»
«Він був приречений на смерть», — промовляє вона. Вона сидить оподалік. Стілґар мусив би тягнутись до її руки. Він цього не зробить. «Так було предписано».
Він знизує плечима. «Та все ж. Сумуєш?»
Джессіка затихає ненадовго. Втім, зрештою, ледь чутним голосом промовляє: «Твої очі будуть карими».
Він снить про це. Знов і знов, однакові сни, або ж жахіття, про жагу. Про хіть. Про недосяжне, й він знає це, навіть у дрімоті. Він снить про це, і про неї, і, врешті-решт, прокидається.