Chapter Text
— Ти впевнений, що нам за це нічого не буде?..
— Звичайно, дурненький!
Голос сміється за спиною, а хлопчик обережно притискає до грудей книжку з бордовою обкладинкою, вдивляючись у коридор.
Ця ідея йому зовсім не подобалася. Він би вважав за краще сидіти у своїй кімнаті й далі читати свою книжку, а потім, як і планували, сходити на подвір'я і вигуляти собак. Їхнє гавкання і скиглення було чутно навіть звідси. Собаки явно скучили за іграми з м'ячем у саду.
Страх, змішаний із поганим передчуттям, підкотився до грудної клітки, піднімаючись усе вище й вище до стінок гортані. Живіт неприємно скрутило, і хлопчик просто сповз по стіні на підлогу, притискаючи коліна до грудей, відклавши книжку вбік.
— Гей, ти чого? — стурбовано заговорив голос над головою. — Знову серце болить?
— Ні, — відмахується, відчуваючи, як до очей підступають сльози. — Я просто не хочу. Будь ласка, давай повернемось в кімнату…
— Але ж ти обіцяв, що ми сходимо, — долинає до нього з сумом, але без образи. — Тобі хіба не цікаво?
Хлопчик важко видихає, вагаючись із відповіддю.
— Цікаво. Але в мене погане передчуття, — чесно зізнається дитина і додає через пару секунд: — Давай, повернемось іншим разом?
Над головою чує протяжне зітхання, а піднімати погляд зовсім не хотілося: соромно.
— Гаразд, — другий погоджується, сідаючи поряд на підлогу.
Чужа ручка обережно проводить по його маківці і наляканий хлопчик полегшено видихає, подумки радіючи, що на нього не тримають зло чи образу.
— Іншим разом, так іншим разом, — і усміхається, не перестаючи гладити. — Але ти обіцяв мені, зрозумів?
— Зрозумів я, зрозумів, — і куточки губ самі піднімаються в напівусмішці.
Долинає тихий смішок і людина поруч радісно видихає носом повітря.
— Гаразд! Давай тоді далі читати, а потім сходимо до песиків. Напевно, вони скучили!
— Звісно скучили, — піднімає з підлоги свою книжку, дбайливо протираючи її рукою. - Сидять у вольєрі цілими днями...
— Сидять у клітці, прямо як ми, ха-ха!
У відповідь хлопчик легенько б’є його в плече, від чого по кімнаті лунає тихе "ай!".
— Не кажи дурниць! Ми ж не собаки, — фиркає, підводячись на ноги, простягаючи руку тому, хто сидить на підлозі.
— Ну так, — фігура встає слідом, тримаючись за хлоп'ячу ручку. — Нас же годують куди смачніше!
І знову отримує у відповідь за таке легенький удар по плечу.
— Ай! Усе, мовчу-мовчу!
* * *
Сонце пробивається крізь білосніжний тюль і своїми променями неприємно ріже очі. Голова тріщить, м'язи ниють, а при спробі ковтнути слину юнак відчуває, ніби в горло засунули ніж. Незнайомі аромати дурманять і без того затуманений розум, а простенька ковдра здається тілу настільки важкою, що буквально втискає юнака в ліжко.
Він узагалі живий?..
Якщо відчуває біль, значить, так. Напевно... Але при спробі згадати хоч щось, голова лише занурюється в нові хвилі болю, змушуючи господаря вчепитися руками в білосніжні простирадла і прикусити щоку до крові.
Складалося відчуття, що його просунули через м'ясорубку, побили, добряче вдарили по потилиці і залишили помирати десь у лісі. У принципі, хлопець не виключає цей варіант подій, адже звідки йому ще отримати всі ці травми? Незнайомі картинки миготять перед очима, але розгледіти в них якийсь сенс не вдається: імена людей було стерто, їхні обличчя неприємно плавляться в голові, як віск, що тане від жорстокого вогню свічки.
На мить паніка огортає Альбедо і він слабко підводиться на подушку, тихо стогнучи від ниючого болю. Дихати було важко: ребра здавалися зламаними й такими важкими, що впивалися йому в легені, приносячи тілу дискомфорт. Альбедо навіть встиг злякатися, що не зможе нормально дихати і банально задихнеться, а така безглузда смерть у незнайомому місці зовсім його не тішила. Але через кілька вдихів юнак призвичаївся, як дихати безболісно.
"Де мене взагалі так пошарпало?.." - єдине питання, яке мучить його вже цілих п'ятнадцять хвилин з моменту пробудження.
Уривчасті спогади відчайдушно намагаються залізти в голову, але пролітають повз, розчиняючись у диму запаморочливих ароматів пахощів. Птахи за вікном про щось тріщать, а до вуха долинають ледве вловимі фрази людей з вулиці, розібрати які було зараз непосильно.
Здається, під одягом Альбедо ховається не один десяток синців, а ліва рука зовсім не відчувається. Тільки ледве хлопець може стискати пальці, поки біль, що тягне, пронизує його наскрізь.
— О, прийшов до тями?
Альбедо подумки здригається від раптового голосу, але переляку не подає. Тільки слабко повертає голову праворуч, зустрічаючись поглядом із незнайомцем у біло-блакитному вбранні, що стоїть у дверному отворі.
Низького зросту юнак із похмурим виглядом роздивляється його оцінювальним поглядом, щось фиркає собі під ніс і проходить усередину приміщення. В цей момент Альбедо вдається побачити, що в руках він тримає тацю з білими ганчірками і срібною мисочкою.
— Де я?.. — очевидне запитання злітає з вуст Альбедо, а його горло тут же ріже від сухості.
Хлопець відкашлюється і намагається віддихатися, але повітря ще сильніше ріже по стінках гортані. Він знову намагається вдихнути і ловить черговий швидкоплинний напад паніки, коли біль у ребрах нагадав о собі.
Юнак поруч зітхає.
— Принести води? — спокійно запитує незнайомець, помічаючи його стан.
Альбедо швидко киває, а юнак поспішно зникає за дверима.
Повертається він досить швидко, але вже зі склянкою чистої води і підносить її в руки хлопцеві. Той швидко хапає склянку і робить кілька жадібних ковтків, спустошуючи її буквально за лічені секунди.
Кришталево-чиста рідина приємно омиває його горло, і в нього наче вдихнули нове життя. Ріжуче відчуття в гортані зникло, а голос більше не звучав так сипло, як було.
— Дякую...
— Та було б за що, — знизує плечима незнайомець і сідає на стілець, що стояв біля ліжка. — Чесно, ти якийсь дурний.
Альбедо з нерозумінням підкидає брову. Тепер, коли юнак так близько, можна роздивитися краще його обличчя. Очі — як два темно-сині опали, дивляться на нього водночас і зацікавлено, і зневажливо. Коротке темне волосся було злегка розпатлане, але все ще мало акуратний вигляд.
І тільки зараз Альбедо раптом відчуває, як страх стискає його в лещата.
Позбавлений пам'яті і вочевидь кимось чи чимось покалічений, він перебуває в абсолютно незнайомому йому місці. Хоч оточення й виглядало доволі спокійним і розслаблюючим, Альбедо так чи інакше напружився.
А поява цього незнайомого юнака стиснула його новою короткочасною хвилею тривоги й неясного спустошення всередині. Ніби він узагалі до цього моменту людей ніколи не бачив. Із тривожним інтересом він роздивляється обличчя хлопця, а погляд знову зупиняється на його глибоких і проникливих синіх очах.
І коли він зазирнув в його очі вдруге, по тілу чомусь пройшли мурашки, а Альбедо різко захотілося подивитися на своє відображення в дзеркалі. Але подібне бажання було короткочасним і зникло так само швидко, як і з'явилося.
Дивно все це. Дивно і страшно. Але він старанно приховує свій страх десь глибоко в собі, не даючи йому вийти назовні.
— Тут заведено починати діалог з образ? — Альбедо намагається слабко усміхнутись.
— Так, замість доброго ранку я всіх буджу запотиличниками.
— Так ось, чому в мене так болить голова.
Вловлює, як кінчики губ незнайомця здригнулися.
— Так і... чому я дурний?
Юнак киває в бік порожньої склянки, що все ще перебувала в руках лежачого.
— Ти так швидко випив воду. Без вагань. Що, батьки не вчили, що не можна брати їжу в незнайомців? — хлопець запитливо підкидає брову, впираючись рукою в щоку. — А раптом, вона була отруєна?
Альбедо про це навіть не подумав. Він на секунду нахмурив брови, але відповідь на це питання раптом сама проникла в його голову:
— Навіть якщо й була, отрута б навряд чи подіяла...
— Га? — щиро дивується юнак. — Це ще чому?
Запитання заскочило Альбедо зненацька і всерйоз змусило замислитися.
І справді, чому? Він так бездумно дав відповідь, ніби за рефлексом. Складалося відчуття, що він і справді мав імунітет до отрут, раз сказав це так упевнено. А може, просто видав перше, що спало на думку, аби не думати про те, що його так легко могли отруїти?
Хлопець хмуриться і відчуває, як біль посилено в'їдається в голову вкотре, руки його слабшають. Уривки спогадів знову даються взнаки, і біль у грудях почастішав у ту мить, коли порожня склянка повільно випадає просто з рук. Мозок уже був готовий почути битий звук скла, який неприємно б віддавався луною у хворій голові, але, на диво, цього не сталося.
Крізь напівпрозору завісу на очах і набридаючий шум у голові Альбедо чує легкий звук тканини, а невдовзі він помічає, як незнайомець вправно перехопив склянку просто в повітрі, не даючи тій остаточно розбитися на дрібні уламки.
Неймовірна реакція.
— Розіб'єш — повинен будеш компенсацію.
— У мене немає грошей...
— Тоді руками.
Альбедо знову різко згадав про своє найперше запитання, на яке так і не отримав відповіді.
— Так і... де я перебуваю?..
Блакитні очі з певним благанням заглядають у темно-сині. Юнак мовчить деякий час, а потім з його вуст долинає знущальний смішок.
— Ти потрапив до канібалів. Будемо розбирати тебе на органи.
Цю відповідь хлопець явно не оцінив. Навіть на мить стало лячно.
— Я серйозно.
— Так я теж, — незнайомець зістрибує зі стільця і підходить ближче до ліжка, злегка нагнувшись над Альбедо. Його самовдоволена посмішка вже почала трошки напрягати, але він намагався не подавати виду. — Полежиш тут деньочок, а потім підеш на забій. Я чув від знайомих, що людське серце дуже смачне, особливо під час смаження.
Альбедо відчуває, що його око ось-ось почне сіпатися. Тіло напружилося, між ребрами колиалася крижа.
— Відповіси, будь ласка, на моє запитання.
— А натомість що?
Альбедо не витримує і страдницьки видихає, стягуючи з себе ковдру в спробах встати з ліжка. Незнайомець оцінювально глянув на нього, хмикнув і зробив крок назад, уважно спостерігаючи за спробами юнака встати на ноги.
М'язи болять із кожним рухом, від чого хлопець цикає і шипить, кривляючи обличчя. Складалося відчуття, що його прив'язали до величезного каменю, від чого поворухнутися було практично неможливо, а коли босі ноги торкаються холодної підлоги, хлопець усвідомлює, що більше рушити не може. Як би він не старався, встати не виходить.
— Далеко втекла, Рапунцель? — знову дратівливий смішок над головою.
У відповідь знову шипить.
— Стулися...
— Не груби мені тут, — раптом веселі іскорки в синіх очах зникли, а замість них усередині блиснули блискавки. — Хочеш, щоб я насильно штовхнув тебе назад у ліжко? Буде боляче. У твоєму-то стані.
— Тобто, тобі можна мені грубити, а мені тобі — не можна? — Альбедо саркастично усміхається, знову відчуваючи, як дихання стало важким.
З якого біса в ньому з’явилося стільки сіливости? Напевно, тіло автоматично хоче скоріше позбутися цього місця і нарешті вирушити додому.
…
…
Додому?..
А додому — це куди?
— Звичайно, — гордо піднімає голову незнайомецьь, схрещуючи руки на грудях. — Я ж тут головний. А тепер лягай назад.
Сперечатися з ним було безглуздо. Альбедо не в змозі зараз перекидатися їдкими слівцями і слухати його дратівливі глузування над головою. Востаннє намагаючись підвестися на ноги, хлопець остаточно розуміє, що йому більше не піднятися, тож мовчки визнає свою поразку й повільно опускається на спину, лягаючи назад у ліжко.
Усе болить з такою силою, ніби на кожному сантиметрі його шкіри залишили потворні синці та гематоми. І, бути чесним, він би навіть не здивувався, якщо під своїм білим халатом замість блідої шкирі усюди виявить темно-фіолетові плями.
Ріжучий біль вмить пронизав його голову від подібних думок і Альбедо втискається потилицею в подушку, прикушуючи губу.
Якщо його доля все ж померти тут від рук цього “каннібала”, Альбедо навряд чи зможе поборотися за своє життя.
— Ну ось. Я люблю слухняних, — переможно зазначає юнак і з захватом роздивляється невдоволене обличчя Альбедо. — А тепер лежи спокійно, поки я виконую свою роботу.
У Альбедо вже не було сил сперечатися. Він запитально глянув на нього, уважно спостерігаючи за його неспішними діями. Було трохи лячно, що за роботу юнак буде виконувати.
Хлопець обережно змочив принесені чисті ганчірки в мисці з водою, віджав непотрібну вологу і обережно поклав ганчірку на лоб лежачого, попутно прибираючи золоті пасма з обличчя, які заважали. Крижана волога змусила Альбедо зморщитися, але через хвилину шкіра звикла до такого холоду.
Приємне відчуття нахлинуло на нього, коли холодні крапельки починають стікати по його скронях і вилицях вниз, на подушку. Юнак вправно, але трохи недбало продовжує поправляти неслухняне волосся Альбедо, швидкоплинні торкання до шкіри пронизували новою хвилею приємного холоду, що омивав легені.
Отримувати таку турботу з боку того, хто щойно гордовито насміхався з нього хвилину тому — вельми незвично, але така допомога з боку своєрідного незнайомця була навіть досить... милою? І навіть страх кудись подівся.
Усвідомивши, що йому не мають наміру заподіяти шкоду, і що він справді не в руках канібалів (хоча в цьому все ще не впевнений) , Альбедо вперше від моменту пробудження дозволив собі нарешті розслабитися й просто дозволити юнакові протирати його лоб холодною тканиною. Головний біль нарешті відійшов на другий план, дозволяючи всім тілом потонути в м'якому ліжку.
— Ти перебуваєш у Сумеру, у храмі імені Великої володарки Руккхадевати, — порушує тишу хлопець, обережно протираючи холодною тканиною шию Альбедо.
Краєм ока незнайомець помічає вельми цікаву та дивну мітку ромбовидної форми. Це не було схоже на родимку або родиму пляму. Це виглядало як якесь тавро, татуювання, нанесене чимось, схожим на охрову хну.
— Що? — Альбедо різко видихає повітря, відкриваючи втомлені очі. Він наче колись чув щось по це місце, однак мозок ніяк не хоче показувати йомц ці спогади. Всі вони наче були заблоковані, закриті під варту десь дуже глибоко у підсвідомості. — Сумеру?.. Що я...
— Кажу одразу: я не знаю подробиць, як ти тут опинився, — випереджає його, незнайомець нарешті відсторонився від ліжка. — Що з тобою сталося теж сказати не можу. Знаю тільки, що тебе притягли сюди патрульні на кордоні. При тобі не було речей. Ти був весь у багнюці та крові. Що робити з таким як ти ніхто не придумав, тому єдиний варіант був — привезти тебе сюди.
— А чому... Не в лікарню? — слабо видихає Альбедо, намагаючись перетравити почуте в голові.
— Що, пам'ять зовсім тю-тю? Зараз лікарні скрізь перевантажені.
Хлопець хмикає, складає використані ганчірки назад на тацю, туди ж ставить і порожню склянку, яка дивом залишилася сьогодні живою.
У голові суцільна каша, але проблиски спогадів час від часу складаються в простенький пазл.
— А-а-а-а, точно, — киває Альбедо, коли до нього доходить. — Епідемія…
Щось про це він пам’ятає. Точніше, це було майже єдиним, що він не зміг забути.
— Ну ось, — киває юнак. — Зараз у лікарів куди більші турботи, ніж обслуговування підозрілого волоцюги. Тому тебе вирішили доставити сюди. Виживеш — будеш тут на побігеньках. Помреш — не велика втрата, все одно тебе поки ніхто не розшукує. Хоча Нахіда засмутиться, — з гіркотою каже незнайомець і додає, куди тихіше: — Полюбляє ж підбирати кошенят із вулиці...
Альбедо все ще важко усвідомити те, що відбувається. Що з ним узагалі сталося?.. Щось блокує прохід до спогадів всередині підсвідомості, а при думках про епідемію страх поступово повертається.
Він усім серцем сподівається, що з ним усе гаразд. Хоча, враховуючи, що все тіло ломить від болю... Тільки б не було припадків.
— А ти...
— У тебе зараз голова вибухне, якщо продовжиш мене допитувати, — пирхає і бере в руки тацю, прямуючи до виходу. — У мене, до речі, теж. Тож давай залишимо розмови на потім. А зараз відпочивай, поки можеш.
Він підпирає прочинені двері ногою, повністю відчиняючи їх, і зупиняється в отворі, повертаючись впівоберта.
— І звертайся до мене Скарамучча, — без жодної явної емоції представляється хлопець.
— Я Альбедо, — відповідає йому спокійно, натягуючи ковдру практично до самої шиї.
Ого. Він пам’ятає своє ім’я.
Скарамучча лише киває йому і виходить у коридор, прикриваючи за собою двері, залишаючи Альбедо лежати на самоті. Хвилинами пізніше він засинає без сил, зрозумівши, що його життю поки нічого не погрожує.
* * *
— Наш любий гість прийшов до тями?
Світловолоса дівчина низького зросту радісно, по-дитячому плескає в долоні, променисто посміхаючись Скарамуччі, що приніс із собою добрі новини.
— Ага, — хлопець поправляє біло-блакитне хаорі, роздивляючись птахів, що тулилися на пальмах за вікнами. — Його погодувати треба буде там, показати храм, всяке таке...
— Доручаю це тобі, мій дорогий!
Скарамучча поперхнувся повітрям від такої заяви. Він різко відкашлюється і невдоволено дивиться в бік дівчини, чиї зелені очі сяяли ласкою і рішучістю.
— Що?! Нахіда! — він схоплюється зі свого місця, глибоко дихаючи.
— А що не так? — дівчина усміхається, поклавши підборіддя на складені містком тильні сторони рук. — Для тебе це буде чудова практика! Перейдеш на новий рівень свого навчання!
— Навчання чого?! — усе ще демонстраційно фиркає юнак, відчуваючи, як закипає від невдоволення. — Навчання, як вбити людину?! Нахіда, ти просто його не бачила! Я можу не стриматися і проломити йому череп, ти розумієш?
— Ти занадто категоричний до себе, милий.
Його пересмикує від такого звернення: незнайоме почуття розливається всередині, не дозволяючи злитися поруч із цією дівчиною.
— Тц... Тобі нагадати, що сталося з кошеням минулого місяця?
— Це було тридцять днів тому, — сміється Нахіда, лагідно дивлячись в очі Скарамуччі, що метають блискавки. — Зараз ти вже виріс. Ти вже інший. Новий. А Крихітка почувається, як новенький, тим паче, ти не зробив йому нічого поганого.
Сором розливається всередині вен і Скарамучча відчайдушно плюхається назад на диван, зариваючись рукою у волосся. Нахіда так у нього вірить, але щоразу він оступається, наступає на ті самі граблі й усе йде за одним і тим самим сценарієм. Якщо він не зміг подбати про звичайне кошеня, то як впорається з живою людиною? Та ще й такою...
Злість огортає його цілком, і юнак зауважує в себе в голові, що треба знову сходити до джерела, змиваючи з себе весь цей бруд. Він ненавидить це їдке відчуття, а нав'язливі думки про можливе зараження щодня поглинають його.
Треба змити це з себе. Знову і знову. Відтирати шкіру до пухирів, сподіваючись, що це хоч чимось йому допоможе.
"Але ж ти здоровий, хіба ні?" — м'яко запитує щоразу Нахіда, не чекаючи від юнака жодної відповіді.
Йому дуже хочеться в це вірити.
Дрібне тремтіння пробігло по спині, і хлопець протяжно видихнув, що могло означати тільки одне: він згоден.
Радість яскравими світлячками засіла в зелених очах навпроти, і Нахіда підводиться зі свого робочого місця, за кілька кроків опиняючись поруч із юнаком. Хлопець відчуває, як дівчина тягне руку в його бік і легенько проводить рукою по його волоссю на маківці, практично не торкаючись рукою до шкіри, наче спеціально.
Скарамучча, помічаючи це, затримує дихання на секунду, а серце нібито обірвалося. Така імітація погладжування все ще була йому чужа, але з кожним разом страх дедалі менше сковував його, і вже за півхвилини дихання повернулося у звичне русло.
Дівчина акуратно відходить убік.
— Ти робиш успіхи, — усміхається йому, коли помічає на собі його важкий погляд. — Я впевнена, у тебе все вийде.
Серце, що було поховане за товстим шаром снігу та льоду, на секунду відтануло. Скарамучча не має права перечити Нахіді, а казати їй грубощі — тим паче. Він заприсягся відрізати собі власний язик, якщо хоч одне грубе слово буде сказано в бік дівчини, яка єдина в усьому храмі могла впоратися з його просоченим отрутою характером.
— Дякую... — з важкістю і ледве вловимим соромом у голосі вимовляє Скарамучча, ховаючи обличчя за пасмами темного волосся.