Work Text:
- Я підвів її. Підвів всіх. Що буде тепер?
Гейл бурчав собі під ніс ці слова сотні разів, але зараз, коли він перебирав всі свої нотатки, очі застеляла штора зі сліз. Його руки тряслись, поки він намагався розгледіти свій почерк, який час від часу був кривим, преривистим через те, що створений він був під час моментів, коли куля найбільше не давала йому спокою.
Зараз Гейл кулю не відчував, але це його непокоїло навіть більше, ніж постійний біль і жага магії. Здавалося, що в будь-який момент він, сам того не очікуючи, вибухне. Й прирече всіх своїх супутників, друзів, на смерть поряд з ним, навіть при тому, що він так довго шукав надійне місце для свого кінця. Безлюдне і тихе, де він не нанесе шкоди жодній живій істоті.
Гейл провалився. Він провалився раніше, як Обранець Богині. Він провалився, як люблячий син. Він провалився, як старанний, розумний учень. Гейл навіть не спроможен врятувати тих, хто за останні тижні стали ближчими за людей, яких він знав роками.
У зігнутих колінах відчувався біль, але він не звернув на нього увагу. Голова упала на руки й він болісно вчепився пальцями у волосся, стараючись стримати схлипи. Він відчував зараз відчай більший, ніж навіть тоді, коли необхідно було змиритися зі своєю смертю. Гейл не хотів втягувати в це людей, яких любить. За яких серце болить сильніше, ніж за себе.
Чарівник готовий був весь світ перевернути для того, щоб допомогти їм. Врятувати їх. Відвоювати для них щасливе майбутнє. Але він не зміг цього зробити. Й не факт, що зможе далі.
Він обіцяв Карлак полагодити її механізм. Казав, що розіб’ється, але знайде батьків Шедоухарт. А Лейзел дав своє слово, що вони, яким би складним завданням це не було, звільнять Орфея.
Він бачив відчай у очах Вілла, коли той дізнався, що Ольдер Рейвенгард забрала армія Абсолют, і відтоді поклявся, що ніхто не стане у них на шляху перед звільненням його батька. Він поставив собі за мету завжди бути поруч з Астаріоном. Пообіцяв, що відтепер Казадор не зустріне Астаріона одним. Він його більше не ранить.
Але чи є шанс, що він все це виконає? Гейл же їх підвів.
Коли він важко видихав, то вже не втримував схлипів. Його груди розривало від болю й огиди до себе.
Він не почув, як його намет тихо привідкрився, проте почув акуратні кроки Астаріона. Тільки він міг так тихо пройти крізь розкидані по всій підлозі книги та папір.
- Якщо ти хочеш, то я піду. – Здавлено запропонував вампір. Він завжди пропонував Гейлу вибір. Той вибір, який ніколи не давала йому Містра.
Ком в горлі завадив видавити із себе слова, він лише втомлено мотнув головою. Не знаючи, як це розцінити, Астаріон із мить стояв мовчки, не роблячи зайвих рухів. Коли він знову почув всхлипи Гейла, то якимось чином зрозумів, що може залишитися. Напевно, такий відкритий прояв емоцій для обох був знаком довіри.
Астаріон, відсунувши ногою купу книжок, розкиданих справо від Гейла, присів побіля нього, притиснувшись плечем до його плеча. Він також знав, що доторки, фізичні прояви присутності протрезвляють і заспокоюють чарівника, навіть попри те, що вони цього жодного разу не обговорювали.
Він також не намагався зараз розпитувати Гейла. Відчувши, що той його не відкидує, Астаріон приобняв лівою рукою чарівника за плече і влаштувався зручніше. Другою ніжно торкнувся його макітри, почав погладжувати сплутане волосся. Гейла трясло від голови до ніг, накотила неймовірна слабкість, яку стримував тільки Астаріон, який знаходився поруч.
Гейл потроху відчував, як відчай потроху почав відходити на другий план, ставати неважливим, нереальним, чимось надуманим ним самим.
Він ніколи не міг попрощатися з цим відчаєм так легко тоді, коли був запертий у своїх башті. Самотність тільки погіршувала цей стан, змушувала його тонути.
Зараз він відчував світ, який все ще існував навколо нього. Трепетні доторки повертали його до реальності. Він відчув, як почав заспокоюватися. Астаріону це так легко вдалося, без жодного слова.
Гейл понуро поклав голову на плече Астаріона, почувши тихе запитання:
- Що тебе турбує?
Чарівник піджав нижню губу, задумливо закусив її. Він почав нервово м’яти руки, після чого Астаріон великим пальцем почав погладжувати його плече, нагадуючи, що він може бути спокійним поряд із ним.
- Мені здається, я все зіпсував. Наш порятунок, надію на перемогу, на майбутнє, - трохи помовчав, - Я боюся, що куля може поглинути мене будь-якої миті, й затроне також всіх вас.
- Зіпсував? Чим? Тим, що ти зараз живий, все ще з нами? Мені здається, навіть Мінтара пишається твоїм вчинком. – Уточнив: - Тим, що ти вибрав себе.
Гейл не знав, що відповісти. З вуст Астаріона все звучало так просто й очевидно. От тільки десятки хвилин тому це було для нього трагедією.
- Та і знаєш, я не думаю, що Містра покарає тебе. Ти не такий простий, як вона думала. Й навчився поважати себе й свій вибір. Вона це знає. Й знає те, що тепер ваш баланс сил вирівнюється. Тим паче, коли ти дізнався про корону Карсуса.
Гейл знизав плечима, проте десь глибоко в душі погодився з цими словами. Містра жорстока, проте не дурна. Вона використає все, щоб захистити Плетиво, а Гейл може бути єдиним шансом це зробити. Одначе зараз він виставив свої бажання вище забаганок Богині, й вона, схоже, про це здогадується.
Невже все було так просто? Можливо, його розум правда настільки часто зраджує йому самому, змушуючи сумніватися в собі, своїх діях?
- Ти сильний. У всіх сенсах, якщо вже про це казати. Вже зробивши більше, ніж будь-хто для багатьох із нас, ти ще смієш заявляти, що щось зіпсував? – Астаріон взяв руку Гейла в свою, розглядаючи її так уважно, ніби бачить уперше. Пальцем він проводив по його венах, ніби раз за разом прочерчував лінії свого довгого життя. – Ти зробив для мене більше, ніж будь-хто за всі ці двісті років. Змусив мене повірити в те, що я можу мати майбутнє. Що я більше не один, що я комусь важливий. Що про мене хтось здатен турбуватися. Й я так вдячний тобі за це.
Астаріон підніс долоню Гейла до своїх губ і лагідно торкнувся її. Не поцілував, але прижався до неї лобом, ледь нашіптуючи слова, які навіть чарівнику складно було почути:
- Я не дозволю нікому тобі нашкодити.
Вони сиділи так не одну мить, всотуючи присутність один одного, ніби цілющий відвар, відчуваючи всю ситуацію настільки гостро, і той же час гублячись один в одному.
Коли Астаріон опустив долоню Гейла, той вже був повністю спокійний. Як море після шторму, він був таким же вскаламученим із зовні, але всередині почувався знову могутнім і непереможним, величезним і безкраїм. Він відчував, що готовий знову відправлятися в путь, боротися за тих, хто зараз насправді очікував його поза наметом. Шедоухарт і Вілла, які заглянули через шпарину до них. Карлак, яка стрімко підбігла до них і видала радісний сміх, переконавшись, що із Гейлом все добре. Лейзел, яка прямо зараз наточувала їхню зброю, попутно перекидуючись із Мінтарою порадами й прислухаючись до шурхоту десь неподалік Галсіна. Астаріона, який все ще притримував його за плече, легенько постукав по його коліну й прошептав:
- Пішли, на тебе чекають.