Work Text:
Вони зустрічаються на краю світу.
Докча не може пояснити як і чому перетинаються їхні шляхи, так із самого початку не мало б бути: Кім Докча все ще Демон-король, йому належать місця, у які не потрапити із зовнішнього світу, його лігво холодне і темне, там не місце людям, там не місце і таким, як Ю Джунхьок.
Ю Джунхьок – янгол.
Його погляд важкий, він змахує посірилими крилами, коли йому щось не подобається, наче намагається показати свій статус, цей статус нічого не означає тут, у Королівстві Демонів, але він вперто відмовляється це визнавати; Докча розуміє, що Джунхьок намагається здаватись якщо не кращим за нього, то хоча б рівним йому. Це не так важливо, погоджується Докча – йому просто подобається, як сильні пальці Ю Джунхьока стискають його шию, сили янгола достатньо для того, щоб утримувати Докчу у повітрі одною рукою, ця рука вкрита дрібними шрамами – Докча хотів би їх торкнутись.
І не дивно, що Джунхьок не хоче коритись його волі, він взагалі не визнає законів чужого світу. Докча це йому пробачає; це розважає його, Кім Докчу, – спостерігати за Ю Джунхьоком цікаво, він блукає вулицями, роздивляється будинки, годинами сидить у парку, заплющивши очі. Ю Джунхьок щось шукає, щось, чого точно не знайде у цьому місці, це ж Королівство Демонів, місто пропащих, місто темряви, це точка занепаду, сюди не приходять зі своєї волі, тут не затримуються, якщо є можливість, тут не намагаються віднайти сенс життя, навіть сенс існування, якщо вже бути зовсім чесним.
Докча думає, що Джунхьок – подорожній, який натрапив на його володіння на своєму шляху випадково, але Джунхьок не поспішає тікати, він змушує Докчу звикнути до себе, і Докча сподівається на те, що це не для того, щоб піти тоді, коли серце Демона-короля не захоче відпускати його. Він оселяється десь у межах Королівства, Докча боїться шукати його одразу і особисто, це занадто наполегливо і прямолінійно для нього, зовсім суперечить правилам, зовсім суперечить особистим принципам Кім Докчі, зате узгоджується з його бажаннями, змушує його робити вибір, і Докча не знає чи його рішення буде на користь здорового глузду.
Ю Джунхьок – занепалий янгол.
Так, він дивиться зверхньо, бо його зріст дозволяє йому це зробити, у нього широкі плечі, широка спина, він стискає губи, коли його погляд зустрічається із поглядом Докчі, – і це найгарніші губи з усіх, які Докча бачив, але його крила зламані, обскубані, Джунхьок не може їх розправити, тому програє.
Докча бачить Джунхьока своєю здобиччю, він хоче посадити його у клітку і лишити у своїй кімнаті для того, щоб Джунхьок був першим, кого Докча бачитиме вранці, і останнім, кого Докча бачитиме ввечері. Докча бачить Джунхьока і мисливцем, він хоче піддатись йому, дозволити заволодіти собою, тому що так само сильно Докча хотів би мати владу над Джунхьоком.
Коли Джунхьок йде, він не цілує Докчу на прощання, не дивиться довго у його очі, навіть не каже йому жодного слова. Докча не знає чи не зненавидить себе за те, що дав Джунхьокові волю, проте він занадто добре розуміє, що у цьому місці Джунхьок не зміг би знайти себе.
Докча більше не просить надіслати собі Янгола, він вже розважився достатньо, у нього є важливі справи, і зовсім немає серця. Проте, щось всередині нього завмирає, коли він бачить у натовпі постать, схожу на Джунхьокову, або чує, як відлунює у стінах його палацу Джунхьоків голос. Він знає, що це лише ілюзія, Джунхьок ніколи не гукав його, заблукавши у нескінченних коридорах, він навіть не називав Докчу на ім'я — Джунхьок кликав його поглядом, це приваблювало навіть більше, оскільки потребувало особистої зустрічі, зорового контакту, мовчазних прогулянок найтемнішими лісами, найсамотнішими вулицями, найтривожнішими стежками навколо озер. Вони безумовно пасували Джунхьоку, але ще більше йому пасувала свобода.