Chapter Text
---
Чупарський не хотів іти на підробіток, адже йому і без того часу ні на що не вистачало - навіть на те саме навчання, не кажучи вже про іншу студентську діяльність за межами університету. Але на його жалюгідну стипендію просто неможливо було прожити, а родичі не сильно горіли бажанням надсилати гроші, аргументуючи це фразою: "Дядьку без п'яти хвилин двадцять, а він досі у батьків на шиї сидить." Ще й Андрій під боком стабільно кілька разів на тиждень заводив шарманку, що вони бідняки і якщо нічого не змінити, то вони до кінця життя так і залишаться незайманими. Ості на це лише очі закочував, але не погодитись не міг.
Тож одного вечора друзі таки сіли удвох перед ноутбуком, перебирати варіанти підробітку. Та чим довше вони гортали вакансії, тим більше розчаровувалися: то графік не підходив, то умови, а інколи були якісь власні причини відмовитись.
"Та годі тобі, Андрюхо, це доволі легка робота," - переконував Остап, передивляючись оголошення про пошук промоутера. - "Ну, звичайно, може бути трохи незручно у тому дурнуватому костюмі, але ніхто ще від цього не помирав."
"Та ні, якраз мій брат так і помер," - спокійно пригадав Андрій.
"Який із?”
“Та той притрушений.”
“Ти взагалі коло не звузив.”
“Ну той, що одного разу переплутав нашу квартиру зі своїм притоном, а тебе з його боржником.”
”А, цей…” - Ості скривився від неприємних спогадів. Ну і нічка тоді була. - “Та його ж наче машина збила. І наскільки я пам’ятаю, він не помер, а просто в лікарню потрапив."
"Ой, ну та й шо? Головне, що він тоді якраз у костюмі був! Певно, через це й не побачив ту тачку."
Андрієнко зімітував руками статичну фігуру і рухомий автомобіль, відтворюючи вищезгадану сцену під власні звукові спецефекти. Остап лиш помахав головою на таку міні-виставу.
"Знаєш, якщо шукати відмовку на кожну пропозицію, то ми так ніколи з місця не зрушимо."
"Ой та облиш, ти шо хочеш впахувати у рабських умовах за копійки?"
"Гаразд, що ти тоді пропонуєш?" - Ості схрестив руки на грудях, дивлячись на Андрія із легким роздратуванням.
"А шо всі стрілки одразу на мене?" - Образився рудий, відчувши у голосі друга нотки осуду. - "Ти ж сам не кращий. От чим тобі, до прикладу, кур'єр не до вподоби? Це ж базована робота для кожного студента."
"Мені здавалося, ти щойно щось там казав про рабські умови й копійки."
"Та чому, часто залишають навіть непогані чайові."
"А ще частіше ти гасаєш по місту цілий день і у висновку маєш сто гривень у кращому разі, а ще біль у спині й зіпсований настрій. А зараз ще й відморожений ніс," - Ості ткнув пальцем у напрямку вікна, за яким невпинно валив сніг. - "Нагорода в більшості випадків не відповідає затраченим зусиллям, а випробовувати удачу я не хочу."
"Коли ти це так розказуєш звучить зовсім не круто…" - розчаровано зітхнув Андрій.
Пройшло ще близько пів години, сповненої пошуків та сперечань. Остап почувався виснаженим і розвалився на дивані, поки Андрієнко на диво втягнувся у справу і невпинно гортав сторінку вакансій. Ості вже потроху почав засинати, аж раптом із сонливості його висмикнув бадьорий голос Андрія:
"Гей, а як щодо цієї?" - Він штурхнув друга ліктем у бік, тицяючи пальцем в екран. - "Спокійна і графік зручний, все як ти хотів. І в телефон можна повтикати, якщо клієнтів не буде. Це ж просто казка!"
Чупарський стомлено видихнув і неохоче перетягнув своє тіло у сидяче положення. Він не розраховував побачити щось дійсно варте уваги, але усе ж вирішив кинути оком. Та, на диво, це була дійсно вигідна оферта, яка навіть не намагалася експлуатувати бідних студентів, - що було рідкістю. Коротше, вона відповідала усім критеріям Ості, аби вважатися прийнятною адекватною роботою. Його втома вмить щезла від такого щастя і він вже вчитувався у деталі контракту.
""Кава *Уява"? Ха-ха, дуже оригінально." - Саркастично зауважив Чупарський, нарешті побачивши назву закладу. - "Але так, добра пропозиція, навіть зарплатня хороша. Ого, ще й близько до університету..."
"Ну то на цьому і порішали, так?"
Андрій трохи нервово посміхнувся, з надією дивлячись на друга. Все ж Ості був вибагливий щодо роботи, як на студента у його становищі: працювати був готовий лише у будні дні перед парами, тому догодити йому було не просто. Удруге через таке Андрієнко точно не хотів проходити, він і це оголошення заледве відкопав.
Ості швидко прикинув: умови були ідеальні, він ще й каву вмів варити доволі файну (принаймні за словами його друзів та родичів), тож не довелося б страждати, роблячи щось, чого він не хотів і не знав. Хлопець не був настільки ж впевненим щодо самого Андрія, але, знаючи його довгий язик, був певен, що той точно щось наплете - і його наймуть. Скоріше за все. Заждіть, а він взагалі хоч умів каву варити?...
"Виходить, що так. Ти молодець, Андрюхо." - Ості схвально поплескав його по плечу.
"Так, я такий."
Хлопці домовились, що спочатку напишуть на електронку, а вже зранку дзвонитимуть. Усе ж турбувати людину о десятій вечора було якось не гарно. Але, на їхній спільний подив, роботодавець відповів на лист майже одразу, зазначивши, о котрій годині їм слід з'явитися на співбесіду наступного дня. Відсвяткувавши цю перемогу залишками розігрітої піци, вже не безробітні студенти вклалися спати раніше, аби у перший же день не спаплюжити запізненням враження про себе.
***
Звичайно їх узяли, особливо після того, як Ості продемонстрував свої вправні навички готування ідеального еспресо. Андрію ж просто вдалося причарувати адміністраторку своєю неймовірною харизмою і це спрацювало (насправді він дуже довго вмовляв жінку найняти його, а також набрехав пару сльозливих історій та кілька разів впав на коліна.)
Загалом початок першого робочого дня пройшов швидко й без пригод: новим працівникам видали форму, швидко розповіли, що де лежить та як цим користуватися (Андрій, звичайно ж, все прослухав і потім перепитував у Ості) й відпустили у вільне плавання. Відвідувачів було не багато, адже всі інші факультети мали нормальний розклад із парами о восьмій ранку, а не о третій дня, як їхній. Та й середина тижня не пророкувала великого напливу студентів. До того ж поки репутації цього місця як такої не існувало, більшість усе одно обирали старий (не)добрий кавомат в університеті. Інакше кажучи, робити особливо не було що. Андрієнку це було лише в плюс і він з радістю клацав у телефоні, натомість Ості було нудно до божевілля. Він швидко втомився від безцільного гортання стрічки й зажурено сидів на стільці, провалившись у власні марення про те, чим цікавим він міг би займатися в той момент. Можна було б покатати в Дотку або КСочку, або на крайняк спробувати повчитися…
Та ось дзвіночок над дверима нарешті видав мелодійні звуки, сповіщаючи про нового відвідувача. Це вирвало Ості з його думок і він миттєво опинився біля прилавка, радо вітаючи гостя:
"Доброго дня, що бажає- О ні."
Привітну усмішку як дощем змило, коли Остап побачив знайому руду макітру, присипану свіжим снігом. Андрієнко відірвався від телефону й собі глянув у бік дверей, одразу ж пожалкувавши про це.
"Срака-мотика..." - Пробубонів він, спостерігаючи за тим, як почервонілий від холоду Руденко струшував із себе танучі сніжинки, не звертаючи на хлопців уваги.
"Мені здається відтепер ми прокляті." - Ості потер пальцями очі, ментально готуючись до неприємної взаємодії.
"Точняк."
Коли весь сніг перемістився із Роминого пальто (і зачіски) на підлогу, той нарешті почав озиратися навколо, ніби у спробі відшукати когось. Невдоволений вираз обличчя багатія змінився на фірмову підлу усмішку, коли він таки угледів дружній дует за прилавком, наче саме їх він і намагався знайти.
"Не знав, що вуличні собаки теж можуть влаштуватися на роботу," - кепкував мільйонер, впевнено крокуючи у їхній бік.
"Якого біса ти тут забув?" - Ості схрестив руки на грудях, невдоволено насупивши брови.
"Як непривітно з твого боку, тебе хіба не можуть витурити звідси за таку неповагу до потенційних клієнтів?" - Насмішкувато зауважив Рома, підійшовши впритул до стійки.
Ості збентежено кліпнув.
"То ти що, справді зайшов щось купити?"
"Звичайно ні. Я купую каву лише у вишуканих кав'ярнях, а не у зашморганих місцях по типу цього."
"Ну то чого ти взагалі приперся тоді?" - Не витримав Андрій, за що отримав презирливий погляд від Руденка.
"Та от побачив знайомі пики з вулиці, вирішив трохи вам день зіпсувати."
Рома сперся на стійку ліктем, звертаючись вже лише до Остапа:
"То це що виходить, ти тепер кожного дня будеш тут ошиватися, Чупарський?"
"Тобі взагалі знайома концепція роботи?"
"Навіщо мені забивати голову непотрібною інформацією?"
Руденко над чимось ненадовго замислився, а потім відповів сам собі на попереднє запитання:
"Хм, ну якщо так, то це чудові новини. Не знадобиться довго шукати тебе, аби упевнитися, що ти почуваєшся погано. Ба більше: я зроблю так, щоб тобі стало ще гірше."
Його зловісна усмішка стала ширшою після останніх слів, що змусило Остапа трохи насторожитись. Ця напруга дещо спала, коли Рома віддалився у бік вхідних дверей. Поклавши долоню на ручку, він раптом обернувся до шатена, єхидно примружившись.
“До зустрічі, Чупарський.”
“Ості, мені здається ти попав,” - пробурмотів Андрій дивлячись услід Руденку, що саме розчинився у засніженому пейзажі міста.
“Сам знаю,” - зітхнув Остап. - “Не можу повірити, що він прийшов сюди, лише щоб намолоти цієї маячні.”
“Будь готовим, бо він так просто не відчепиться,” - заявив Андрієнко, перекинувши руку другові через плечі й прийнявши награно урочистий тон. - “Хотів би я сказати, що буду поруч, але це твоя битва, Ості, - я не маю права вмішуватись.”
“А ти прямо гориш бажанням,” - дражнився Чупарський, на що не отримав чіткої відповіді.
До кінця зміни було тихо-мирно й ні одна руда паскуда більше не потурбувала спокій маленької кав’ярні. Остап геть забув про неприємну зустріч - щонайменше на той вечір. Та вже наступного ранку її винуватець знову поспішив нагадати про себе.
"Бляха, це знову він!" - Розпачливо проскиглив Ості, розгледівши у вікні промайнувший силует із червоним волоссям. - "Агов, Андрюхо, ти куди?!"
"Розбирайся з ним сам, я не маю жодного бажання розмовляти з цим придурком,” - почувся глухий голос Андрія десь із глибин комори. - "Все ж таки він тут через тебе."
"Здоров, Чупарський," - Руденко зайшов до кав’ярні й роззирнувся по сторонах. - “Бачу, твій товариш тебе покинув напризволяще, що не може не тішити.”
Лише одна Ромина присутність поруч вже грала на нервах Остапа, не кажучи вже про його гострі підколи. Та він не хотів цього показувати, адже саме його негативна реакція це те, чого так сильно жадав рудий демон.
"Почекай, ти що, йшов пішки?”
Цікавість Ості викликали крихти снігу на чорному пальто мільйонера і чорні шкіряні рукавички. Взагалі, він хотів запитати це ще при першій зустрічі, але тоді Рома щедро насипав образами й швидко звалив, не давши хлопцю такої змоги.
"Що? Ні. Чого б це?" - Обурився Руденко. - "Пішки ходять лише бідняки - успішні люди їздять виключно на машинах.”
“То минулий Новий рік все-таки навчив тебе носити теплі речі,” - хіхікнув Ості, спостерігаючи, як обличчя Роми набуває червоних відтінків.
“Стулися! Я так вдягаюся, бо так хочу, второпав? Це називається відчуття стилю, але тобі, голодранцю, не зрозуміти.”
"То це виходить, що ти спеціально зупинився поруч, щоб мене побісити? Але ж там навіть паркувального місця нема!"
"Хм,” - настрій Руденка в секунді змінився й він самовдоволено всміхнувся, сценічно поправляючи зачіску. - “Можливість спаплюжити тобі настрій знаходиться вище комфорту й потреб інших плебеїв."
Рома зіскалився у садистській насолоді, почувши з вулиці приглушену какофонію із протяжних гудків, які злі водії адресовували його криво залишеній червоній Феррарі. Все ж таки одночасно залізти на тротуар і на дорогу було улюбленим методом паркування Руденка.
"Чесно, я б віддав більшу частину своїх грошей, аби дивитися, як ти страждаєш кожного дня." - Буденно кинув мільйонер, так, наче у це речення не був закладений жахливий сенс.
"Та ти геть прибацаний," - Ості не дивувався й не злився - просто засвідчив факт.
"Дякую за комплімент."
"Іди вже знайди собі якесь хобі чи ще щось, не заважай мені працювати."
"А це і є моє хобі," - зіщулився Руденко. - "Я просто обожнюю саботувати робочий процес інших людей. Ти теж якось спробуй, може й тобі сподобається."
"Ні, дякую, у мене з головою все добре."
"Не хвилюйся, я легко це зміню."
“Думаєш мене так просто залякати?”
Упевнений тон Ості сприйнявся Ромою як виклик.
“Ох, Чупарський,” - грайливо протягнув він. - “Ти навіть не уявляєш, скількох людей я довів до божевільні.”
“Тааак, оце досягнення,” - саркастично прокоментував Остап. - “Я б порадив сходити до психолога, але після тебе йому самому прийдеться шукати одного.”
“Нарешті у тебе складається правильне уявлення про мене.”
Короткий звук сповіщення із наручного епл вотч відвернув увагу Руденка від об’єкта своїх знущань. Він невдоволено фиркнув, прочитавши повідомлення.
“Ці ідіоти нічого не можуть без мене,” - поскаржився багатій, швидко крокуючи до виходу і, не розвертаючись, махнув на прощання рукою. - “Іще побачимось.”
“Ну і на біса він приходив?!” - Роздратовано випалив Ості, коли за Руденком зачинились скляні двері.
“Я думаю, у нього є якась підступна тактика,” - матеріалізувався поруч Андрій, і Ості підскочив від несподіванки. - “Намагається зморити тебе, сто відсотків. Не піддавайся на це.”
“А можеш так не підкрадатися наступного разу? Бо ти мене швидше до могили доведеш, ніж Руденко.”
“Вибач, чуваче,” - Андрієнку було анітрохи не шкода.
І знову до кінця робочого дня все було спокійно, навіть клієнтів побільшало у порівнянні з минулим днем. Хтось залишив сто гривень чайових - Ості був на сьомому небі від щастя. Знову забув про набридливого Руденка, який наступного дня повторно нагородив своїм візитом замученого (ним же) студента. Остап вже не дивувався його появі, але все так само похмуро дивився на нього з-під лоба.
"Сумував, солоденький?" - Насміхався Рома, скорочуючи дистанцію між ними двома.
Андрій лише підвів очі й повільно попрямував у підсобку, увесь час зосереджений на переписці у телефоні.
"А ти не жартував, коли казав, що будеш набридати кожного дня."
"Не недооцінюй серйозність моїх намірів, Чупарський!"
“Завтра теж припрешся?”
“Що, вже втомився від мене?”
Губи Руденка розтягнулись у глузливій посмішці. Це тільки сильніше роздратувало Ості.
“А якщо у мене вихідні? Додому до мене влізеш?”
“Тобі так сподобалось минулого разу, коли я це зробив?”
Остап спочатку відкрив рота, аби щось відповісти, але потім раптово закрив його. Кожне сказане ним слово могло б і було б використане Руденком проти нього ж самого. Так що краще було взагалі мовчати, як риба. А то ще справді договорився б до повторного нелегального проникнення Роми у їхню з Андрієм вітальню. І знову довелося б цілий день збирати меблі зі смітників.
"Чому ти усе це робиш?" - У голосі Ості чулася уся глибина його моральних страждань. - "Ні, серйозно, чому?"
"Я вже тобі казав, у тебе проблеми з пам'яттю чи як?"
"Ти дійсно настільки дріб'язковий? Досі злишся на мене через той дурний килим? Якщо тобі так принципово, хочеш я тобі точнісінько такий самий куплю, тільки відчепись вже від мене."
На це Руденко лиш зайшовся сміхом.
"Оце ти жартівник! Та той килим коштує більше, ніж уся твоя задрипана квартира зі всіма меблями та технікою."
"А вона ж навіть і не моя..." - Гірко подумав Остап, що, видно, якось відобразилося на його обличчі, бо Рома одразу ж почав тішитись:
"Так-так, продовжуй думати про те, який ти бідний і нікчемний! Ти навіть не уявляєш, наскільки мені приємно бачити тебе у такому стані."
"Дивись не обкінчайся прямо тут, а то я замахаюся прибирати."
“Ти диви, не пройшло й пару хвилин, а ти вже думаєш про мій член,” - Руденко зміїно вискалився. - “Як вульгарно, від тебе я такого не очікував. Хтивість твого дружка заразна чи ви просто одну клітину мозку на двох поділяєте?”
Мовчки вислухавши (не те щоб він дійсно слухав) ще кілька дотепних образ із боку рудоволосого, Остап тяжко зітхнув й виснажено потер долонями обличчя. Він відчував, як кожна хвилина розмови з Руденком скорочувала його життя на один рік.
"Ну що я маю зробити, щоб ти припинив сюди приходити?" - Бідкався Ості, але одразу пошкодував про свої слова, коли побачив, як запалився бісовий вогник у зелених очах.
"Ха, то це що, я можу загадати тобі будь-що і ти виконаєш мою волю? Це стало ще цікавіше. Я приймаю таку домовленість, але спершу дай подумати трохи."
Рома приклав пальці до підборіддя й замислився, хитро примружившись. По спині Остапа пробіг неприємний холодок: йому стало моторошно від можливих речей, які була в змозі нагенерувати збочена фантазія цього мажора-соціопата. Та чим довше він дивився на зосереджене лице Руденка, тим більше розумів, що в той момент у рудій макітрі не могла зародитися достатньо лиха (за його стандартами) ідея. Через якийсь час безплідного розмірковування, Рома здався й роздратовано цокнув язиком.
"Тц, твоє щастя що сьогодні у мене голова погано варить через недостачу сну, тому обійдемось чимось простим: зроби мені каву, від якої я не захочу блювати, і я дам тобі спокій на найближчі кілька днів."
Ості спантеличено кліпнув. Він не вірив, що це усе, що прийшло Руденку в голову. Просто зварити нормальну каву? Оце і все? Десь мав бути підступ, але Чупарський не міг збагнути, де саме. Напевно у тому, що йому за цю послугу платити не планували. Хоча зважаючи на втомлений зовнішній вигляд Роми й чорніші синці під очима, ніж зазвичай, можна було повірити у щирість його слів.
"Хм, ну гаразд,” - обережно погодився Остап. - “Але може хоча б натякнеш на свої вподобання?"
"Ще чого, це мені треба чи тобі? От сам бери і думай, ти ж такий розумник."
Руденко розвернувся і попрямував у бік столиків біля вікна в протилежному кінці приміщення. Вже зручно вмостившись там, крикнув, привертаючи до себе увагу небагатьох інших гостей:
"Даю тобі п'ять хвилин, Чупарський, краще не розчаруй мене!"
Остап обернувся до кавомашини й почав міркувати. Що може сподобатися самозакоханому, пихатому мажору? Простим еспресо чи американо тут точно було не обійтися - потрібно було щось краще, щось вишуканіше. Але надмірно замислюватись над цим теж було поганою ідеєю, бо була вірогідність ганебно провалитися. Ості не часто готував щось складне, а тоді був явно не найкращий момент для експериментів. Може, слід було зварити щось класичне? Чи все-таки додати чогось іще? А якщо і так, то що тоді? Сироп, шоколад, лікер? А якщо Рома солодкого не любив? Може, все ж щось цікавіше? Як-от матча-лате. А з лавандою чи з яблучним соком? Чи краще було додати чисте молоко? Чи не вимахуватися й просто зробити щось типове?
Перебираючи усі ці варіанти у себе в голові, Чупарський відмітив, що навіть перед побаченням із Юлею не нервував так сильно, як у той момент. Усе ж таки не хотілося проґавити шанс не бачити цього багатого вилупка, бодай і усього кілька днів.
Ості все ж вирішив не мудрувати з чимось авторським й зробити щось зі стандартного меню будь-якої кав’ярні. Ковзаючи поглядом по назвах на чорній дошці, він раптом зупинився на капучино. Так, з класичним капучино точно не мав би прогадати. Якийсь складний лате арт хлопець навіть не розраховував намагатися зробити, бо він майже ніколи не практикував цієї навички. Найпростіше було зобразити сердечко, але Ості геть не розглядав цього варіанта, з очевидної причини. Цей малюнок був для кого завгодно, тільки не для Руденка. Краще було вивести кілька завитків й на цьому кінець. Ні́чого було давати рудому нахабі ще одну причину для насмішок.
Почати, звісно ж, слід було з бази - подвійного еспресо. Чомусь Остапу здавалося, що Ромі міцніша кава була більш до смаку. Ості взяв до рук холдер, вже хотів почати засипати каву, та раптом сіпнувся й потягнувся за рушничком: він постійно забував протирати інструмент. Зробивши це одним швидким рухом, узявся насипати туди арабіку на два шота й акуратно притис її темпером - вийшла непогана таблетка. Дав кілька секунд воді протекти у кавомашині, аби змити залишки минулого напою й прилаштував холдер. Запустив машину й почав відраховувати час до кінця екстракції у чашку. Коли із цим було покінчено, Ості почав збивати молоко у пітчері за допомогою стімера, перед цим зливши конденсат. Пройшло близько десяти секунд і шар густої пінки вкривав собою всю поверхню. Бариста відставив посудину в бік, щоб швидко витерти носик стімера й знову пропустити через нього конденсат - усе для підтримки чистоти. Потім знову взяв пітчер й трохи постукав ним об стіл, аби прибрати маленькі бульбашки, а іншою рукою підхопив чашку з еспресо й трохи нахилив її. Впевненими круговими рухами він залив молоко до кави й в кінці вималював невеличку спіраль. Вийшло не дуже, але Ості більш-менш влаштовувало. Він подумав ще додати шоколадну стружку, але в останній момент відмовився від цієї ідеї. Таким чином, капучино було готове.
Остап стояв й оцінливо споглядав своє творіння. Аромат був неймовірний, співвідношення кави, молока та пінки - ідеальне. Навіть невдалий лате арт виглядав цілком доречно, наче він саме таким задумувався від самого початку. Це точно мало б сподобатись Руденку. Хоча, можливо, слід було таки додати шоколад…
"Харкни йому у кохфе," - почулося у Остапа над самим вухом, що той аж підскочив.
"Андрію?!" - Пискнув він, мало не впустивши пітчер з руки. - "Я ж просив так не підкрадатися! І як давно ти тут стоїш взагалі?"
"Та відтоді, як голос цього рудого мудили затих, а шо?"
"Ну міг би й допомогти, все ж обидва з цього матимемо користь."
"А я і допомагаю порадою. Ну хочеш я харкну, у мене слина смачніша - придасть незабутнього присмаку."
"Фу, це так огидно! Але, чесно кажучи, така думка у мене теж виникла."
Остап скоса глянув на Андрієнка і побачивши, як той вже готується втілити задумане в реальність, миттєво накрив філіжанку долонею.
"Але це не означає, що ми маємо йти на поводу власних бажань!"
"Ти такий правильний, шо мене аж нудить. До речі, так навіть краще, а ну прибери руку!"
"Бляха, та заспокойся ти, це дурна ідея!"
"Чупарський, де тебе там чорти носять?" - Почувся здалеку зверхній голос Руденка. - "У мене взагалі-то купа справ, я не збираюся тут стирчати довше ніж планував!"
Остап кинув на Андрія скажений погляд і той з острахом прибрав руки, визнаючи поразку й ступаючи крок назад. Бариста узяв чашку й, недовірливо змірявши Андрієнка очима, попрямував до стійки.
“Руденко, твоє замовлення готове!” - Голосно повідомив він, трохи перехилившись через прилавок (усе ж таки якось треба було докричатись до іншого кінця приміщення.)
Рома його прекрасно почув, навіть погляд підвів, але вставати не поспішав. Лише падлюче усміхнувся, зручніше всідаючись на стільці й знову прилип очима до телефону. Ості сердито насупив брови й, узявши блюдце з чашкою до рук, широким кроком потупав до столу.
"У нас тут, взагалі-то, самообслуговування," - прогарчав він, приземляючи посуд на стіл із глухим брязканням.
"Мені, взагалі-то, глибоко чхати на це," - Руденко відволікся від свого заняття й глянув на те, що йому принесли. - "Ого, навіть не у паперовому стаканчику, ну це вже хоча б якийсь рівень."
Видно, це дійсно зменшило упередженість Роми щодо тієї кави: про це свідчив відкладений вбік телефон. Проте вираз на його обличчі залишався все таким же невдоволеним, як зазвичай.
“Я очікував чогось цікавішого…”
“Бляха!” - Подумки виялався Ості. Схоже, все ж таки прогадав.
“...Але, можливо, так навіть краще. Сумніваюся, що ти усе одно вмієш варити щось складніше за це,” - уїдливо закінчив думку Руденко, намагаючись зачепити Остапа.
І йому це вдалося, проте вивести на зовнішню реакцію - вже ні. Усе, що сигналізувало про скривджені почуття баристи, був лише очний нерв, який сіпнувся й міцно стиснута щелепа.
“Смачного,” - процідив крізь зуби Ості.
Проте рудий не поспішав дегустувати. Замість цього він понишпорив у внутрішній кишені піджака й дістав звідти щось мале й паперове.
"А це ще що за фокуси?"
Остап насторожено спостерігав, як Руденко зачерпнув трохи напою у металеву ложечку й вмочив туди кінчик білої смужки.
"Спокійно, я усього лише перевіряю це на вміст сторонніх речовин. Думаєте, ви вдвох перші, кому така ідея в голову прийшла?" - Він вийняв смужку і його брови припіднялися у здивуванні, коли вона не змінила колір. - "Дивовижно, я справді вражений. Мушу визнати, у тебе справді є сила волі, Чупарський. Будь я на твоєму місці, то взагалі отруту підсипав би. До речі, на це теж слід перевірити, зараз тестери знайду..."
"Ой та облиш, ніхто не хоче тебе отруїти!" - Роздратовано вигукнув Остап, але потім задумався. - "Ну, вірніше, багато хто хоче, включно зі мною, але я цього не робитиму."
"Звичайно, ти ж безхребетний. Зробити щось настільки підступне і лихе вистачить духу лише мені, всі про це знають."
"Знайшов чим пишатися," - хмикнув Ості, нетерпляче виставляючи руки в боки. - "Так, не тягни кота за бубонці, - ти будеш пити чи ні?"
"А що, ти кудись поспішаєш?"
"Взагалі-то це ти щойно волав, що у тебе часу обмаль."
"Стулися."
Руденко неквапливо обхопив пальцями вушко чашки й підніс її до носа, вдихаючи приємний аромат.
“По запаху вже краще, ніж те вариво із університетського металобрухту. І по вигляду теж. Можеш вважати це своєю наноперемогою."
Хлопець ненадовго завмер, уважно вивчаючи поглядом напій перед собою. Не заважаючи на свої попередні слова, він все ще сумнівався, чи слід було йому то куштувати (врешті-решт, наявність небезпечних хімікатів у каві він не виключав). Та все ж зробив пару ковтків, проте уголос ніяк про смак не відгукнувся.
“Ну?” - Ості знервовано заглядав у Ромине обличчя, намагаючись зрозуміти емоції на ньому.
“Якщо чесно, не очікував, що це справді буде можливо пити,” - вагаючись пробурмотів рудий. - “Я б сказав, що це вражаюче, але, на щастя, вже вичерпав свій ліміт компліментів на сьогодні.”
Руденко відсунув філіжанку від себе й різко скочив на ноги, розгладжуючи складки на пальто. Здавалося, його дратувало, що кава не виявилась повним фіаско.
“Гаразд, Чупарський, цього разу удача на твоєму боці,” - неохоче визнав він й застережливо тицьнув пальцем у бік свого ворога. - “Але не думай, що здихався мене - я ще повернусь.”
Рома гордо випрямився й похапцем покинув приміщення, принципово залишивши двері широко прочиненими.
Ості зітхнув із полегшенням. Прохолодний вітерець з вулиці наче забрав із собою залишки темної аури рудого демона і дихати стало набагато вільніше. Десь на фоні голосно радів Андрій, завзято нахвалюючи друга-баристу. Остапу вже марились приємні ранки наступних кількох буднів, які не починались із Роминих кепкувань…
***
"Що з обличчям, Чупарський? Настільки радий мене бачити, що аж перекосило від нестримного щастя?"
Рома нахабно усміхався, відчиняючи двері кав'ярні, наче до себе додому. Ості закляк на місці, збентежено витріщившись на незваного гостя. Нещасний порожній паперовий стаканчик жалібно хруснув у його руці під раптовим тиском, зім’явшись у незрозумілу форму.
"Якого хріна ти знову тут?!" - Вибухнув Остап, тицяючи у Руденка тремтячим від емоцій пальцем. - "Мені здавалося у нас була угода, що ти не з'являтимешся тут кілька днів!"
"А я не уточнював робочих чи ні," - безтурботно знизив плечима той. - "Якщо у тебе раптом черепно-мозкова, то я тобі нагадаю, що сьогодні понеділок, а домовились ми у п'ятницю."
"Але це... Це не чесно! Ти знав, що я не працюю у вихідні!”
"Яка прикрість,” - без краплі співчуття мовив Рома. - “І взагалі, все доволі чесно: я не з’являвся тут два дні, а те, що тут тебе не було - твої власні проблеми. Треба було не погоджуватись, якщо умови не влаштовували.”
"Ну все, Ості, він мені вже в печінках сидить."
Андрій спритно перестрибнув через прилавок і умить опинився біля Руденка, хапаючи його однією рукою за грудки, а іншою загрозливо замахуючись. Усі присутні (очі яких не були у полоні телефону, а вуха надійно закорковані навушниками) з острахом зойкнули.
"Або ти зараз же вшиваєшся звідси, або твої дворецькі будуть вимушені навчитися мистецтва мозаїки, аби зібрати тебе знов до купи!" - Андрій зморщився від злості, що лише насмішило мажора.
"Воу, полегше, телеграфна веже, не знаєш, кому погрожуєш?" - Він дивився на Андрієнка знизу вверх, але поводився так, наче насправді був на його місці. - "Одне моє слово і ти вилетиш звідси швидше, ніж я встигну кліпнути."
Поки Андрій намагався визначитись, чи дійсно йому слід застосовувати насилля, Руденко із награним переляком заволав на все приміщення:
"Люди, всі бачили? Цей ненормальний хоче мені вломити, бо він ненавидить низьких людей!"
"Андрію не треба," - Ості схвильовано виставив руки вперед. - "Я не хочу потім носити тобі передачі у в'язницю.”
"Добре, але тоді я звільняюся!"
Андрій грубо відпустив Рому, від чого той хитнувся назад, мало не впавши. Вирішивши, що конфлікт вичерпано, відвідувачі відразу ж повернулися до своїх справ.
"Андрюхо, ходи-но сюди," - покликав Остап і продовжив тихіше, коли Андрієнко опинився поруч. - "Ти що, серйозно збираєшся піти тільки через цього придурка?"
"Це не основна причина, але точно одна із," - хлопець нахилився ближче до Ості, наче не хотів, щоб інший рудий чорт почув його. - "Мені тут просто дівка написала, інстаграм якої я старанно лайкав ще з першого робочого дня, ми потім розговорились і, здається, вона та сама леді мого серця. Але проблема в тому, що вільний час у неї є лише у першій половині дня. Коротше, мені обличчя дівчини привабливіше за морду Руденко, так що я валю звідсіля і тобі раджу."
"Але я не можу!"
"Походу тобі таки подобається присутність цього бовдура навколо. Знаєш, якби я був би пересічним спостерігачем, я б подумав, що це твій хлопець до тебе так часто бігає."
"Га?!"
Ості відчув, як кінчики його вух почервоніли: від обурення або від сорому - невідомо. Він геть не розумів, чи то Андрій просто був Андрієм, чи він серйозно вважав так.
"Про що ви там перешіптуєтесь, недоумки?"
Рома спробував зазирнути збоку від Андрієнка, але той відштовхнув обличчя хлопця ліктем, викликавши з нього потік скарг і прокльонів.
"Мені просто потрібні гроші, ти ж розумієш. І тобі взагалі-то теж,” - терпляче пояснив Чупарський, ігноруючи невиразне лаяння на фоні.
"Ну про це я вже пізніше думатиму. Потім знайду шось не таке нудне, як оце, наприклад." - Андрій розвів руками й в мить опинився біля виходу. - "Все, прощавай, Ості, щасти тобі зі всім!"
Остап не встиг навіть заперечити його рішення, а Андрюхи вже й слід простиг. Нещасний хлопець залишився із рудим демоном сам на сам.
"Здається, твій слабохарактерний приятель таки не витримав моєї присутності," - самовдоволено вишкірився Руденко.
"Ти забагато про себе думаєш."
"Тепер нам ніхто не завадить, Чупарський.”
"Це мало бути типу епічною фразою? Бо, якщо чесно, звучало так, наче ти радий, що Андрій більше не буде заважати тобі підкатувати до мене." - Пожартував Ості, згадавши попередні слова друга.
"Стулися, бляха!"
Червоний пігмент у волоссі Роми вирішив поширитись ще й на його вуха. Ості запевнив себе, що це йому просто примарилося. У його концепції світу, Руденко фізично неспроможний був зніяковіти.
“Таке може статися хіба що у твоїх вологих фантазіях, не більше."
"Ага, тільки про це і мрію,” - Остап ураз спохмурнів. - “Слухай, чого ти добиваєшся?"
"У тебе точно деменція, Чупарський, я тобі вже двічі казав-"
"Та я зрозумів, що ти - соціопат, який насолоджується моїми стражданнями. Я маю на увазі яка у тебе кінцева мета: змусити мене звільнитися, заперти до божевільні, підштовхнути до спроби самогубства? Чого конкретно ти хочеш?"
"Ну, взагалі я про це ще не думав, але мені подобаються твої варіанти. А хоча стривай, не підходить. Це ж, у висновку, усі веселощі для мене закінчаться."
"Добре, що хоч від цього відмовився, нехай і по такій схибленій причині,” - з полегшенням подумав Ості.
"А знаєш, мушу визнати, що я і сам трохи втомився вставати зрання і їздити сюди, та і це якось почало приїдатися. Тому давай так: якщо ти зможеш зробити каву, яка мені дійсно сподобається, я більше не приходитиму сюди. Обіцяю."
Це "Обіцяю" звучало так серйозно і щиро, що це на кілька секунд збило Остапа з пантелику.
"Невже Рома Руденко спроможний на якісь інші емоційні забарвлення у своєму голосі, крім зневаги і сарказму?" - Думалось йому.
"Ого, навіть так. А що якщо мені це не вдасться?"
"Тоді я викуплю цю мережу кав'ярень і зроблю твоє життя ще нестерпнішим, ніж воно було до цього!"
Руденко гримнув по стійці нахилившись ближче до Остапа, а той несвідомо зробив крок назад. Його погляд зустрівся із диявольськи спалахнувшими зеленими очима навпроти, що змусило серцебиття трохи пришвидшитись. Ромині губи розповзалися у підступній усмішці все більше із кожним наступним вимовленним словом:
"Я робитиму маленькі гидливі пакості, щоб уповільнити тобі роботу! Змінюватиму дрібні речі, на які ти зазвичай не звертаєш уваги, але які є істотно важливими для твого робочого процесу, щоб ти кожної хвилини свого існування загадувався над питанням, чи все добре із твоєю пам'яттю, адже ти точно пригадуєш, що налаштовував помел на п'ять, а не на шість, а ще, що температура кави чомусь не дев'яносто п'ять градусів, а дев'яносто три. А потім я зручно спостерігатиму десь із тіней, як ти повільно сходиш з розуму, не розрізняючи свої дії й мої махінації. Я буду поруч, коли тебе з ганьбою попруть спочатку із роботи, а потім й з універу, бо за цей час у тебе настільки розвинеться параноїдальний розлад, що ти зовсім не зможеш концентруватися на навчанні. Твоє життя швидко полетить вниз по соціальній драбині, твої друзі покинуть тебе, а батьки відмовляться і ти нарешті опинишся там де тобі саме місце - на помийці, поки я буду стояти осторонь, насолоджуючись кожною секундою цього чудесного дійства!"
“А ні, звичайний Рома Руденко. Ну, можливо, трохи лихіший, ніж зазвичай,” - пронеслося в Остапа в голові після цієї промови. Але він геть не знав, як йому реагувати на такі божевільні одкровення.
"Це... Воу. Це було дуже кріпово. Типу, справді дуже кріпово, ти реально попаяний." - Врешті вичавив із себе хлопець після кількасекундного мовчання.
"Повторюєшся у компліментах, Чупарський."
Рома випрямився й поправив свою зачіску, криво усміхнувшись, але потім у моменті посерйознішав:
"Зважаючи, що завдання із зірочкою, я, так і бути, подарую тобі цілий тиждень на спроби, починаючи від сьогодні. І навіть заплачу тобі за них в кінці. Але маю правило: лише одна спроба кожного дня, второпав?"
"Ага, окей,” - без ентузіазму погодився Остап і стомлено потер очі. Він вже міг сказати, що тиждень виявиться важким. - “Знаючи тебе, ти усе одно щось вигадаєш, аби не дотриматись своїх слів.”
“ЩО?!”
Схоже, коменар Ості дійсно зачепив Руденка, бо таку гримасу обурення можна було побачити лише за подібних обставин.
“Ти хочеш сказати, що я, Рома Руденко, не виконую даних мною обіцянок?!”
“Саме це я і кажу,” - Чупарський не розумів, чому це так взбісило рудого, адже це була щира правда.
“Ти помиляєшся!”
Рома понишпорив по внутрішнім кишеням піджака і дуже швидко вийняв звідти якогось папірця, простягаючи його Остапу. Той із нерозумінням взяв його і почав бігати очима по тексту. Це був контракт, зверху якого червонів логотип, що складався із двох великих віддзеркалених літер “Р”. Парубок був збентежений, коли побачив своє прізвище у гарному каліграфічному шрифті, заздалегідь надруковане в потрібних рядках документа.
“Ти носиш з собою контракт з уже вписаним моїм ім’ям туди?”
“Звичайно, ще й декілька копій. Це щоб ми час дарма не гаяли.” - Знизив плечима Руденко, так наче це була найочевидніша інформація у всесвіті, зовсім не зрозумівши причину спантеличення співрозмовника. - “Ось ручка, підпиши.”
Ості прийняв запропоновану йому канцелярію й ще раз перечитавши, на що він погоджується, вималював свій підпис біля акуратно виведеного червоною пастою Руденківського.
“Який же нерозбірливий у тебе почерк, як курка лапою,” - жалівся Рома, отримавши контракт назад. - “Все ж таки гарним рішенням було самому надрукувати твоє прізвище, а то це не одна дешифрувальна машина не змогла б розгадати.”
Він скрутив папірець у трубочку і знову заховав його до кишені.
“Тепер коли все узгоджено офіційно, можеш починати. Я зачекаю.”
Рудий вийняв з кишені телефон і сперся на стіну позаду, незацікавлено гортаючи стрічку новин.
Ості зробив кілька медитативних вдихів-видихів й відвернувся від одногрупника, бігцем оглядаючи приладдя.
“Добре, можливо, це і буде складно, але принаймні я вже знаю, у якому напрямку рухатись,” - впевнено подумав Ості й прийнявся до роботи.
---