Work Text:
Почорнілі дрова у каміні потріскували, вогонь тьмянів, відкидаючи тремтливі тіні на розписані різнобарвними квітами холодні замкові стіни. М’яке, тепле світло ковзало дубовими панелями, видряпуючи з темряви візерунки — вигнуті лози, мужніх лицарів та їхні схрещені в бою мечі.
Радциґ розкинувся на сірих вовчих шкурах, серед розшитих, строкатих подушок. Розхристана шовкова сорочка сповзала з плечей, оголюючи бліду, зморшкувату шкіру. Вогонь лягав на неї живими відблисками — золотавими, мерехтливими, мов відсвіти заходу на поверхні води.
Притискаючи до себе сина, що вмостився у нього на стегнах, Радциґ ніжно пестив гнучку, теплу спину — під пальцями здригались тугі, напружені м’язи. Він обійняв Індро за талію, відчуваючи, як той палає, як тремтить від жару, від нетерпіння. Від того, що сам собі дозволяє.
Радциґ вдивлявся в синове обличчя, мов бачив вперше: налиті теплом, почервонілі пухкі щоки; довга, сильна шия, якою повільно стікали краплі поту; привідкриті у беззвучному стогоні губи. Радциґ нахилився ближче, не торкаючись, ловлячи гарячий подих, вбираючи його в себе, відчуваючи серцебиття — живе, тривожне — на власній шкірі.
Індро до біса красивий.
Не в тій вигаданій манері, що літами оспівували трубадури, а у справжній — земній, невтомній. У міці плечей, прямих і твердих, у впертій лінії підборіддя, у горбинці носа, ніби викутій молотом. У смаглявій шкірі, загартованій жаром кузні, вітром і пилом дороги.
Тонкі губи Індро блукали шкірою — теплі, потріскані, жадібні. Він виціловував батькову шию, ковзав язиком по гострих, мов криця, вилицях, хапався за підборіддя, дихаючи коротко, хрипко.
Радциґ закинув голову назад, підпускаючи сина ближче, проводячи пальцями по вологій від поту потилиці.
— Який же ти… — тихо пробурмотів Радциґ, більше до себе, ніж до Індро. Ні запитання, ні докору — лише подив.
А Індро, здавалося, й не чув. Лише тихо постогнував, прикусував кривими, пожовтілими зубами шию — не боляче, зате вперто.
Радциґ неохоче відвів погляд. Над каміном з гобелена на нього дивився розкішно вбраний пристарілий Лот — той самий, що з огидною ніжністю пригортав до себе власну доньку. Його крихітні, вишиті грубими стібками губи неоковирно кривилися, а донька, вбрана в червону флорентійську сукню, світилася життям в батьківських обіймах.
Позолочені виноградні лози, звиваючись, обплітали їхні тіла, тягнучись вгору, туди, де в неторканих світлом кронах дерев губилися химерні створіння — коти з жіночими обличчями, волохаті чортиська, змії з людськими кінцівками та хижі двоголові птахи, зчеплені в нескінченній боротьбі. Серед них, у темряві причаївся лицар у зелених обладунках, а з під його червоного, закривавленого плаща виглядав роздвоєний хвіст. Скрадаючись, величезним мечем лицар замахнувся на сплячого лева.
Радциґ обійняв сина ще дужче — міцно, майже болісно. Ніби намагався злитися з ним в одне ціле. Але Індро й не пручався. Тільки сильніше вигинався, тулячись, вилизуючи солонувату вологу шкіру, наче не міг насититися. Дихання плуталося, зривалося на хрипкі видихи, зливалося з вологим звуком дотиків по розпаленій, спітнілій шкірі.
Груди притискались до грудей, шкіра — до шкіри, натягнутої на напружені м’язи. Тіло Індро ще не охололо після денних тренувань — плечі палали, поперек нив тупим болем, а на ребрах повільно розквітали синці — глибокі, болісно-пурпурові, залишені урядниковим дерев’яним мечем.
Радциґ відчував їх пальцями — гладив повільно, дослідницько, не оминаючи жодної подряпинки. Під грудьми він раптом надавив сильніше, змушуючи Індро здавлено видихнути.
— Курва… Боляче!
— Жижка сьогодні не жалів тебе. — видав Радциґ, та в голосі вчувалося щось зловтішне.
— Якби ти бачив, — прошипів Індро, скривившись. — З яким задоволенням він мене лупцював. Якби міг — ще й руку б мені відірвав.
Радциґ вишкірився.
— Ту, якою він тобі стати пропонував?
— Ту саму.
— Тоді хай продовжує.
Індро пирхнув й зарився тією рукою в батькове сухе, пронизане яскравою сивиною волосся. Воно легко ковзало між товстими пальцями, лоскотало шкіру. Індро прижмурився й стиснув його сильніше, ніби боявся, що це — сон, і варто лише послабити хватку, як все в мить зникне. Боявся, що його богопротивне марення розвіється, що батькові раптово вистачить тями зупинити все це. Індро потягнув його за волосся, змушуючи підняти голову.
І Радциґ зустрівся з ним поглядом. З тими ж очима, що він бачив у дзеркалі кожен божий день — тільки більшими, ласкавішими. Її.
Радциґ впізнав цей погляд. Бачив його раніше — крадькома, без права видати себе.
Бачив, як його хлопчик бігав по Скалиці босоніж, ганяючи палицею курей — смішний, розпатланий, чужий.
Бачив, як він ріс. Як з кожним роком мужнішав: ширшали плечі й тверднув погляд. Як спина гнулася під вагою молота, а жилаві руки збивали підкови спритно, точно. Як вчив Мартін.
Одного разу, пригадує Радциґ, повернувшись з Кутної Гори, малий Індро стояв біля кузні, потираючи чоло, й прижмурено вдивлявся вгору — до замкових стін. Вишукував того самого пана, що замовив у його батька розкішного турнірного меча. Очі в Індро тоді блищали яскравіше за срібло. Зелені, як полин після дощу.
Тепер, коли Радциг тримав Індро ось так, коли тепле дихання опалювало його шкіру, а нетерплячі пальці впліталися в волосся — той самий погляд. Ті самі очі. Зелені. Вимогливі. Його.
Індро неохоче відсторонився, опустив руки на батькові груди. Широкі, волохаті. Їх хотілося пестити, цілувати — як тим дівкам в лазні. Тільки ці груди кращі. Мужніші. Гарніші. Рідніші. Від дотиків до них пекло долоні, а серце голосно гупало аж у горлі.
Радциґ провів пальцями по синовій щоці — м’яко, майже задумливо. Подушечки пальців відчули легку шорсткість — ту, що лишалася після поспішного гоління.
— Ти все ще воюєш з нею, — усміхнувся Радциґ, великим пальцем повільно проводячи вздовж щелепи, де вже починала пробиватися щетина.
Індро не відповів, лише сіпнув головою.
— Залишив би, — провадив Радциґ, стискаючи підборіддя сильніше. — Тобі б пішло.
Скосивши погляд, Індро хитро всміхнувся. Так, як вміли лише вони із батьком.
— Та не може бути, — хвицнув він, проводячи пальцем по гострій вилиці Радциґа. — Хочеш, щоб я й справді на тебе став схожий?
— Та куди бі…
Індро повільно, майже ліниво, рухнув стегнами. Він завів руку за спину, повільно опускаючись на облиту олією батькову плоть. Тихо застогнав, прикусивши губу. Його широкі плечі напружились, а на чолі виступили краплі поту.
Радциґ глибоко вдихнув й відкинувся на подушки. Індро здригнувся, прижмурився, і тоді Радциґ поклав руки на його стегна, м'яко допомагаючи звикнути.
— Сам казав — треба брати від життя все, — прошепотів Індро, нахиляючись ближче. — Жінок, вино… Мати файну кобилу під дупою.
У думках Радциґ ледве стримував себе від того, щоб скинути міцні стегна й перевернути їх обох на м'які шкури. Та натомість дивився на сина мов крізь туман, поки губи не сіпнулись у ледь помітній, майже безтямній посмішці.
— Ду-у-уже смішно, малий чорт.
Пан повільно потягнувся до обличчя Індро та впився в його губи поцілунком. Жадібним, глибоким. Таким, що жодного сліду від Індрової зухвалої усмішки не лишилося.
Стогін застряг у Індро в горлі, коли жорсткі вуса й борода дряпнули його губи. Коли чужий гарячий язик вилизував рота — вимогливо, владно.
Індро спробував відповісти — поспішно, невпевнено. Та Радциг лише хмикнув йому в губи, трохи сповільнив поцілунок — направляючи, підкорюючи. Індро рвучко подався вперед — невпевнено, точно стрибав в річку, не знаючи броду. Дихання збивалося, губи розтулялись ширше, та все одно не вистачало ані повітря, ані терпіння, ані досвіду.
Радциґ піймав його потилицю, сильними пальцями впиваючись в русяве волосся, втримав. Уповільнив.
— Не поспішай, мій хлопчику, — прошепотів він йому в губи. — Повільніше.
Індро було смикнувся вперед, але пальці на потилиці стислися міцніше. Не даючи вирватись, перехопити ініціативу, забрати все одразу. Радциг провів великим пальцем по його щоці, наче заспокоював норовистого жеребця.
Він розтулив губи, видихнув уривчасто. Індро не звик до такого темпу — повільного, плавного, де влади було більше, ніж сили, та не пручався. Тепла долоня, що стримувала його, гіпнотизувала, направляла, і це так... Манливо. Новий ритм змушував слухатись, ловити тінь посмішки на вустах батька, вчитуватися в погляд з-під напівопущених вій.
— Отак.
Індро затримався біля самих вуст, прислухаючись до подиху батька. А тоді, повільно, не задумуючись, провів язиком по теплій шкірі — ковзнув уздовж лінії губ, лизнув родимку під носом, й почав рухатись сміливіше, швидше.
У Радциґа потемніло в очах, він знову впав на подушки. Все звузилося до жару, до швидких рухів, до нестримних гучних стогонів. Він обійняв сина, відчуваючи, як напружені м’язи перекочуються під долонями, як кожен поштовх віддається хвилею жару по всьому тілу.
Дихання Індро стало частішим, уривчастим. Його губи сіпнулися — ніби він хотів щось сказати, але не знайшов слів.
Замість цього він провів долонею вниз, стис пальці на напруженій, почервонілій плоті, притиснутій до живота. Тепло піднімалося до шиї, пульс бився десь у скронях, у горлі, у кінчиках пальців, що стискали плечі Радциґа.
А сам Радциґ дозволив собі щастя насолоджуватись сином. Дивитись, як напружуються косі м'язи на його животі, як здіймаються груди, як напружено рухається кадик. Зрештою, його рука сама собою лягла поверх шорсткішої, мозолистої, тремтячої від збудження. Індро не стримував — дозволив вести, задати свій ритм.
— Тебе мені сам Бог послав, хлопче.
Тріск дров здавався надто гучним. Десь за вікнами перегукувались нічні вартові, змінюючи один одного на посту. Але тут, у цій теплій, просоченій вином і воском темряві, все це вже не мало жодного значення.
Коли пестлива долоня стиснулася сильніше, засовалася швидше — Індро жалібно заскиглив. Його міцні ноги затремтіли, мов у справжнього пса під час гону. У пальцях не залишилося сили, подих збився, а кожен новий вдих був коротшим за попередній.
Радциґ усміхнувся й підводячись відчув, як його тіло тремтить у відповідь.
Притиснувшись чолом до рідного плеча, Радциґ нарешті наздогнав і своє задоволення. На мить він ніби осліп й оглух — настільки добре стало в одну-єдину розділену з сином мить.
Їхнє з Індро дихання змішалося, серця билися в унісон. Вони дивувалися одне одному. Обоє завмерли в цій хвилині, здивовані тим, як легко все сталося. Як природно було — бути поряд, торкатися одне одного без слів.
Індро відсторонився, затримавшись на мить, ніби вагаючись, але потім він, як свій Рябко, повільно потерся носом о Радциґову шорстку щоку. Щетина дряпнула шкіру, груба, колюча. Радциґ видихнув — неглибоко, носом. Його пальці ковзнули вгору, завмерли на потилиці Індро.
— Мій хлопчик.
Він взяв Індро за липкі від сім'я руки — міцно, з натиском. Його губи ковзнули по тонкій шкірі, залишаючи за собою гарячий слід. Повні життя вени, що несли блакитну кров, пульсували під легким натиском, випинаючись під пальцями. Сині лінії тягнулися від зап’ясток до ліктів, ніби намальовані.
Радциґ затримав погляд, дивлячись на них, як на карту — знайому до найменшої жилки, але все одно манливу. Провів великим пальцем по одній з жил, і кутики його вуст ледь сіпнулися.
Індро повів зап’ястками — різко вивернувся, висмикнув руки з хватки. Провів долонями по своєму животу, розмазуючи тепле сім'я, не зводячи погляду з Радциґа. Потягнувся до його маленького рота, вимальовуючи на вустах білу усмішку.
Його пальці легко торкнулися тонких батьківських губ, натискаючи впевнено.
Радциґ не відсторонився. Лише заплющив очі, відчуваючи теплі, вологі пальці. Індро натиснув трохи сильніше, ніби перевіряючи, чи скориться Пан його безмовному жесту.
І Радциґ скорився. Посміхнувся, відчуваючи на губах солоне сім'я. Своє сім'я. Обережно відкрив рот, дозволяючи сину вести, дозволяючи його юнацькій зухвалості вкоренитися.
На мить усе завмерло — навіть подих, навіть далекий вій. Тільки тріск дров й шелест шкур під їхніми тілами залишився. Радциґ ковзнув поглядом по обличчю Індро — примруженому, впертому, сповненому очікування.
Він не відповів словами. Ділом — неквапним, впевненим рухом. Радциг перевернув Індро, уклав його на вовчі шкури.
Дбайливим рухом руки він прибрав з вологого чола сина коротке волосся й притягнув його ближче. Той здригнувся, але не опирався — лише теплим, покірним рухом влаштувався на його грудях. Радциг відчув, як гаряче дихання ковзнуло по шкірі, як Індро притиснувся ближче, тихо посопуючи.
— Чого ж ти так тулишся? — ліниво пробурмотів Радциг, притискаючи підборіддя до рідної маківки. — Невже мої груди кращі за дівочі?
— Ні, — видихнув… Збрехав Індро, не піднімаючи голови.
— От і добре, — усміхнувся Радциг. — А то я вже подумав, чи може покликати до нас твою пишногруду подружку? Як її там… Катерина?
— Переста-а-ань… Вона ж мені в матері годиться!
— А що? — знову всміхнувся Радциг. — Знаєш, трохи материнської ласки тобі б не завадило.
Індро, надувши губи, стиснув сосок Радцига — не надто сильно, але достатньо, щоб той голосно втягнув повітря крізь зуби.
— Ах ти ж… — Радциг сіпнувся, та не відсторонився. Лише прищурився.
Індро підвів голову — в погляді майнула зухвала іскорка, майже тріумф.
— Мені й від тебе ласки вистачає, тату.
Радциґ лише злегка хитнув головою і, не давши Індро й отямитись, м’яко, але впевнено опинився зверху. Його рух був невимушеним, майже грайливим, та в очах проймайнув рішучий блиск. Індро різко вдихнув — не зміг видавити ні звуку, а Радциґ хитро усміхнувся.
Попереду у них ще вся ніч.