Work Text:
Арнольд так рідко тут бував, що навіть язик не повертався назвати це місце домом. Апартаменти, штаб, нічліг, комора для речей, але ніяк не дім.
Вічні подорожі з батьками не давали йому освоїтися на одному місці надовго. Постійні переїзди, метушня, але Арнольд не скаржиться. Є в цьому свій шарм, дух свободи, пригод та авантюризму, яких з ранніх літ так прагнула його юна душа.
І ось знову, доводиться збирати речі, яких з кожним переїздом до нового житла стає дедалі більше. Вірніше, особисті речі постійно десь забуваються, губляться, а от сувенірів з джунглів та різних країн все більше, і до їх збереження Арнольд ставиться значно бережніше.
Розбираючи стару шухляду з різним мотлохом, його пальці натикаються на щось маленьке, тверде, що загубилося серед пожовклих паперів та іншого сміття.
Він витягає це на світло.
Зв'язка старих, давно вже непотрібних ключів. А на ній – брелок.
Маленька, трохи потерта пластикова фігурка мультяшного кошеняти з непропорційно великими блакитними очима. Один зі стразів, що зображував зіницю, давно випав, золотисті вушка стерлися, та й на самому пластику чимало дрібних подряпин
На мить його розум загальмував, намагаючись зрозуміти, звідки це? Чи то хтось з нових знайомих подарував? Може, Джессіка з Бостона? Юна дівчина-ветеринар, якій він допоміг знайти зниклого собаку? А можливо, він сам виграв чи купив на одному з фестивалів? Чи хтось зі старих друзів з Хіллвуда?
Хіллвуд.
Хвиля непроханих, майже забутих спогадів нахлинула на нього.
Хельга.
Це був її брелок. Вона подарувала його йому багато років тому, на самому початку їхніх… специфічних, хаотичних, що так несподівано почалися і так само закінчилися стосунків.
«Щоб ти не губив ключі від мого серця, Футбольна голова!» — сказала вона тоді у своїй манері. Трохи грубо, але з властивим їй романтизмом.
Він переносив брелок з в'язки на в'язку, постійно тягав по кишенях та дорожніх сумках. Тому він і затерся так швидко, згадує Арнольд.
А коли через кілька років їхні стосунки різко і боляче обірвалися, залишив його на цій в'язці ключів від однієї з квартир. Тієї, куди Хельга іноді приїжджала, де готувала печиво з його мамою на кухні. Тієї, де всюди розкидала списані аркуші в пориві натхнення і куди потроху перевозила особисті речі.
Квартири, якої давно вже не існує.
Арнольд тримає в пальцях це кошеня, і перед його внутрішнім поглядом миготять образи: Хельга, сміється, плаче, співає свої поп-пісеньки, кричить на нього в істериці і кидає речі.
Її голос, її запах, її хаотична енергія… Її блакитні очі, сповнені якоїсь крижаної рішучості, коли вона прощалася.
З ним вона була емоційна і голосна, але коли йшла — холодна і тиха. Втомлена, як і він сам.
Арнольд знову опустив погляд на брелок. Одне блакитне око дивиться на нього з якимось наївним докором, і щось всередині нього заворушилося, повертаючи у той вир емоцій.
А він сподівався, що вже відпустило, забулося і більше не болітиме.
Двері до кімнати тихо відчинилися, і мама увійшла з чашкою гарячого чаю та тарілкою з бутербродами на таці.
— Ось, любий, хоча б чаю випий, ти ж не їв з ранку, — вона осіклася, помітивши його дивакувату нерухомість, його погляд, спрямований на щось у руці.
Арнольд рефлекторно, немов винувато, стиснув кулак, ховаючи брелок.
— Що це в тебе? — її тон спокійний, ніжний, але в очах мелькнула гостра цікавість. — Щось важливе?
Він знизав плечима. Язик не повертався сказати ані «так», ані «ні», тому Арнольд повільно розтиснув руку, показуючи матері знахідку. Та, залишивши на столі тацю, нахилила голову, злегка посміхнувшись. Зрозуміла все без зайвих слів.
— Мило, — в голосі пролунала печаль, туга.
Він знає — його батьки звикли до неї, полюбили і сподівалися на їхнє спільне майбутнє. Вони мовчать, але досі сумують, і Арнольд не може їх за це винити.
— Залиш на пам'ять
Він завагався. А чи є сенс?
Знявши брелок з в'язки, він довго пропалює його поглядом.
Він непотрібний.
Він - нагадування не тільки про хороше, а й про розбите серце, про втрату першого, справжнього кохання.
Видихнувши, Арнольд усе ж закинув його глибоко в кишеню. Мовляв, розбереться з цим потім, а старі ключі викинув у відро для сміття і почав пити чай як ні в чому не бувало. Розуміючи, що в ньому завжди буде ця частина серця, яка завжди відгукуватиметься на ім'я Хельга Патакі