Work Text:
Стіву весь час доводиться подумки нагадувати собі, що цей Бакі не його. І справа не в характері чи досвіді, ні, різниця відчутна навіть зовнішньо.
У Бакі очі – як крижані озера, вкриті льодом. І погляд такий самий, холодний та глибокий. Ніби його тіло вийшло з кріокамери, але він сам назавжди залишився там.
У Бакі – цигарка, застиснута між повними губами, маленький вогник у весняних сутінках; гіркий присмак диму в роті та хриплий голос. Він зараз мало говорить, не так, як раніше, коли красунчик Бакі Барнс зачаровував кожного лестливими словами.
У Бакі – на диво доглянуте довге волосся, яке він вічно збирає у хвіст чи у гульку. І в суміші з темною бородою на обличчі його неможливо сплутати з жодним минулим втіленням: ні з грайливим денді та його модними стрижками, ні з похмурим кілером, в якого сплутані пасма висіли брудними бурульками навколо блідого обличчя.
Стів дивиться, бачить, не може надивитись, і все одно щоразу забуває. Щоразу порівнює (і добре, якщо тільки у себе в голові, а не вголос). І все одно щоразу наштовхується на цю стіну.
Гул людей у барі неподалік посилився, заграла музика, і Стів проти волі порадів, що вони встигли вийти звідти до початку вечірки. Стояти ось так лише вдвох було приємно, а прохолодний вітер зі сторони озера, біля якого вони стояли, приносив приємні аромати лісу з того боку.
Бар стояв на дорозі досить далеко за містом і мав стійку репутацію байкерського клубу. На цей раз місце зустрічі обирав Стів і йому здавалось, що він чудово впорався: місце віддалене, прохідне, через яке, окрім постійних відвідувачів, щодня проходять сотні незнайомців. А Стів та Бакі обидва чудово їздили на мотоциклі.
Стів зібрав свій фактично власноруч, вірив, що так буде краще відчувати «цього монстра».
Звідки мотоцикл у Бакі – Стів не знав і не був певен, що хоче знати. Тому що востаннє як він перевіряв, Барнс пересувався містом здебільшого пішки.
— Що ти хотів обговорити? — спитав Бакі, і голос його рознісся над водою озера.
Стів майже завжди дозволяв йому починати розмову першим, самому вирішувати, якими вони будуть сьогодні. Розмова, тихі посиденьки поруч, одного разу навіть бійка... іноді дотики. Ті самі особливі дотики, які Стів пам’ятав ще з Брукліну, від яких у Бакі так чудово зривалось дихання, і він шепотів у темряві, перетворював ім'я на стогін, змушував самого Стіва задихатись...
Стів пам’ятав.
Йому весь час доводилось нагадувати собі: для нього пройшло пару років. Для Бакі – десятиліття.
— Чому ти вирішив, що я хочу говорити?
Бакі раптом посміхнувся.
— Ти ні? — і затягнувся знову. — Тоді хочеш просто мовчати? Про мене й про тебе, аж поки не захочем кричати, — проспівав він іншою мовою. Мабуть українською; він, чомусь, багато цих пісень знав.
Стів не розумів української (та й російської теж; він дратувався, коли чув її, бо знав, що Наташа та Клінт знову жартують з нього), але був готовий вічно слухати, як Бакі співає ці пісні своїм хрипким голосом. В такі моменти щось важке й темне ніби йшло геть від нього, він розслаблявся більше, ніж будь-коли ще, і Стіву навіть здавалось, що десь під шарами болю, холоду та відчуженості досі проглядають...
Ні. Ні, не треба про це. Він повинен пам’ятати: Бакі вже не той. Стів сімдесят років проспав у льоду, Бакі помер та воскреснув, лише щоб опуститися в пекло. І зараз нарешті вирвався, вдихнув на повну ще прохолодне весняне повітря. Цілих два роки ховався, залишав підказки з трупів то тут, то там, поки нарешті не дозволив собі осісти в Нью-Йорку. І ще майже рік не дозволяв знайти себе, а тільки спостерігав.
Стів був готовий на все. Аби повернути його, хай ламаного й переламаного, з хворим плечем і наскрізними дірами у голові, аби тільки Бакі знову був поруч.
І вдруге за всі ці роки Стіву захотілось щиро подякувати Богу, коли Бакі нарешті повернувся знову, на цей раз щоб залишитися.
І Стів подякує. Але перш за все...
— Я хотів сказати тобі дещо.
— Що саме? Щось настільки важливе, що треба їхати в ніч глуху до пабу на роздоріжжі? — пирхнув Бакі, затягуючись востаннє. Недопалок стиснув між металевими пальцями та мітко жбурнув у найближчий смітник, який тут заміняла банка з-під горішків.
— Дякую.
Вітер раптом повів особливо сильно, вода в озері зашуміла і кілька крапель навіть долетіло до їх облич. Мабуть, що десь пішов дощ; в повітрі з'явився цей неповторний аромат мокрої землі, а дерева на тому березі шуміли, бились гілками, як від сильного вітру.... Бакі в цю мить виглядав таким юним, з ледь розширеними від здивування очима та привідкритим ротом. Стів проти волі розсміявся та подумав, що якби той досі стискав цигарку, вона б благополучно випала зараз.
На цілу мить Бакі виглядав вільним від всіх нещасть та болю, що впали на його спину.
Стів тепер знав, про що мріяти далі.
А потім Бакі знову пирхнув і раптом розсміявся.
І Стів вже не розумів, чого він хоче більше.
— За що ти мені дякуєш, дурню? — нарешті запитав Бакі, відсміявшись.
Стів міг сказати так багато.
За те, що вирвався.
Що не переставав барахтатись.
За те, що підпустив.
За....
І водночас не міг сказати нічого.
Він мовчав кілька хвилин, збираючись з думками, поки нарешті сказав повільно:
— Просто... просто дякую. За те, що знову зі мною. І дозволяєш бути поруч. Дякую, чуєш? За те, що ти...
Такий сильний.
Незламний.
Коханий.
— За те, що ти є.
Музика в барі гриміла басами, вечірка явно набирала обертів.
Але Стіву було все одно.
Вони стояли вдвох, і Бакі цілував його, і його губи мали гірки присмак диму, а очі – як крижані озера.
І Бакі цілував його.
Бакі кохав його.
І Стів кохав його у відповідь.
* * * *
Це був не перший раз, коли Бакі приводив Стіва до себе додому.
Третій, якщо чесно.
І третій же, коли вони опинились… ось так.
— Стіві, — майже видихнув Бакі, і це звучало як найбрудніший стогін.
Вони майже не роздяглись, тільки закрили двері спальні. Кішка ображено мявкнула звідкись з холодильника, але Стіву було все одно, де вона. Аби не в ліжку.
Бо там зараз лежали вони вдвох; Бакі вже жбурнув кудись тонкий светр та розстібнув джинси, а Стів боровся з власним ременем, і якраз коли йому вдалось нарешті теж розстібнути все це, він почув цей довгий видих. Це змусило його нарешті звернути всю свою увагу на Бакі, і в той момент, коли він підняв на нього очі, то завмер, стискаючи джинси руками.
Тому що Бакі розкинувся на ліжку і так сильно нагадував Стіву модель з картин якогось європейського художника; лежав, жмурячись від задоволення, так явно хизуючись собою та водночас насолоджуючись виглядом Стіва перед ним; закинув металеву руку за голову, а правою повільно гладив свій член, вже важко дихав і так явно хотів…
Стів прикусив нижню губу.
— Скажи мені, чого саме ти хочеш, — тихо попросив він та скинув власну сорочку.
— Хочу твій рот. Твої руки на собі… твою дупу на моєму члені.
— Ну не знаю, це багато побажань, — пирхнув Стів, як справжній гівнюк, яким він і був. — Ти хочеш протримати мене тут до ранку?
А Бакі відповів, так несподівано і легко:
— Так.
Стів завмер.
Вони мовчки дивились один на одного, поки Стів нарешті не підійшов ближче і не схилився до Бакі, спершись коліном в ліжко. Світло-блакитні очі тепер стали чорні, лише тонке коло навколо цієї порожнечі нагадувало про справжній колір.
Здається… раніше вони були інші.
Тепер, крім Стіва, цього ніхто більше не пам’ятав.
— Ти довго ще будеш дивитись?
Кліпнувши та глянувши вниз, Стів побачив Бакі. Його Бакі, ніжний і теплий, з однією рукою і болем десь глибоко в очах, жорсткий і невблаганний… його Бакі.
Бакі.
Ледь справляючись з цією раптовою хвилею почуттів, Стів нахилився нижче та поцілував його.
А потім знову. І знову. І знову…
І навіть пізніше, коли вийшов з ванни в чужій піжамі, коли Бакі вже знову лежав у ліжку, розслаблений після кількох оргазмів і душу, коли навіть Нью-Йорк став набагато тихшим, Стів нахилився і поцілував його.
А Бакі, з сонним буркотінням, поцілував його у відповідь.
Стіву, звичайно ж, було що ще сказати. Те, що раніше вони боялись навіть шепотіти, знову й знову обираючи мовчання.
І кожної зустрічі Стів казав собі, що припинить. Вони обидва забагато втратили і обидва отримали забагато других шансів. Не може бути, щоб їм вічно так щастило.
Але зіпсувати те крихке він боявся ледь чи не більше, ніж втратити взагалі будь-який шанс на зізнання.
Тому сьогодні він знову обирає мовчати.
Але тільки сьогодні.
Давай виключим свiтло
І будем мовчати
Про то, що не можна
Словами сказати
Давай про мене
І про тебе мовчати
Мовчати, аж поки
Не захочем кричати
«я кохаю тебе.»