Work Text:
То був звичайний будній день. Дітер їхав працювати. У машині грало радіо. Раптом, там увімкнули якусь нову пісню. Все б нічого, якби не цей голос. Він змусив Болена здригнутися. Щоб переконатися у правильності своїх припущень, чоловік зробив голосніше.
Погляд неземний — і почуття сильніші,
Як ще ніколи на Землі!
Погляд неземний — і його безодня
Зачаровує і вночі, і вдень!
Не йди ж — ми будемо удвох!
О, мій друже, де ж ти? Я в полоні порожнечі!
Без тебе синьої безодні боюся глибини!
Хіба це обман? Хоч би я був неправий!
Зіркою піднесу тебе до небес!
О, вся сила — у тобі, відкриваю секрет... *
Помилки бути не могло. Він упізнає цей голос серед тисячі інших. Томас Андерс. Вони не спілкувалися вже Бог знає скільки. Від моменту другого розпаду Modern Talking. Напевно, минуло років сімнадцять. Кілька разів вони перетиналися на телешоу, але ці випадкові зустрічі можна не рахувати. Щоразу музиканти вдавали, ніби не знайомі один з одним. Але зараз все було інакше. Ця пісня — явний натяк. Принаймні так здавалося блондинові. Продюсер не знав іншої людини в оточенні Томаса, яка мала б блакитні очі. Окрім самого себе, звісно. Але брюнет ніколи не відповідав взаємністю на його загравання. А тут таке. Та ще й за стільки років. Він розумів, що може помилятися, адже на світі багато людей з блакитними очима. Все ж таки, серце підказувало, що ця пісня написана саме для нього. Твердо вирішивши розібратися, Дітер крутнув кермо і поїхав в інший бік, де мала знаходитись квартира Томаса.
Від літньої сусідки Болен дізнався, що Андерс давно переїхав до Кобленца — невеликого містечка за чотири години їзди від Гамбурга. Але це не зупинило блондина. Невдовзі, він вже стояв перед дверима нової квартири співака. На щастя, той був вдома.
— Дітере? — здивовано промовив колишній колега, відкривши несподіваному гостю.
— Привіт, — продюсер намагався говорити якомога доброзичливіше, але сильно нервував. — Ми можемо поговорити?
— Так, звичайно, — брюнет пропустив його всередину. — Проходь.
Опинившись у просторій світлій вітальні, оформленій у вишуканому стилі, Дітер одразу перейшов до справи:
— Я чув твою нову пісню. Це ти мені так у коханні зізнався?
На його подив Томас не став заперечувати:
— Так.
— Чому саме зараз? Чому раніше не сказав? — допитувався гість.
— Тому що тільки нещодавно зрозумів свою помилку, — Андерс говорив, дивлячись прямо йому в очі. — Мені дуже не вистачає тебе. І хоч ти вчинив негарно, припинивши існування нашого гурту без мого відома, але я більше не можу ображатись на тебе.
Болен розумів: співак каже правду.
— Пробач мені, — роздратовано додав брюнет. — Я поводився безглуздо. Ще й тішив своє самолюбство тим, що ти бігав за мною. Якщо даси мені другий шанс, обіцяю, таке більше не повториться.
Блондин не міг стримати посмішки:
— Ну, як я можу тобі відмовити? Це було наймиліше зізнання в моєму житті. І тобі нема за що вибачатися. Мені дійсно варто було спочатку обговорити завершення нашої спільної діяльності з тобою. А я взяв і поставив тебе у незручне становище перед фанатами.
Відпустивши старі образи, вони міцно обійнялися.
— Мій маленький принц, — ніжно сказав продюсер, цілуючи Томаса в маківку.
— Не кажи так, — зніяковів той. — Я вже старий дід.
Дітер мав іншу думку щодо цього:
— І що? Для мене ти завжди будеш моїм маленьким принцем.
— Ну гаразд, — здався Андерс, сором'язливо посміхаючись. — Нехай буде по-твоєму.