Work Text:
Якби ти дозволив мені скріпити нашу ніжність поцілунком-обіцянкою,
Мені не довелося б кричати твоє ім’я
З дахів мого серця,
Наче з найвищих веж самотнього міста.
Якби ж я міг побачити тебе
Ще хоча б раз
Просто побачити тебе.
Дракон такий, якими їх малюють мейстри Цитаделі в товстих фоліантах – створіння не просто велике, а надмірне. Вкритий чорною, блискучою лускою, він пролітає над Мейкаром так низько, що майже зачіпає потилицю важким черевом. Кожна його пластина завбільшки з лицарський щит, із гострим, нерівним краєм, здатним розітнути тіло від самого лише випадкового дотику.
Від страху Мейкар присідає, затуляючи голову руками, але звір не завдає шкоди – лише холодний, твердий хвіст ковзає поруч, ледь торкаючи його. Він чекає болю. Чекає жару. Чекає, що пазурі розітнуть спину чи що навіть сама луска понівечить його тіло тисячею кривавих рисок.
Але натомість приходить лише дотик – легкий і обережний, як звіяння вітру чи відлуння далекого грому. Звір пролітає над ним сильно, але байдуже – як нога, що ігнорує мурах під чоботом.
Лише коли останній удар крил розчиняється у німій висоті, Мейкар наважується підвести голову. І небо над ним порожнє: немає ані силуету, ані звуку, ані навіть тіні присутності.
І жодного сліду того, куди дракон полетів.
***
Мейкар ще не переодягнувся з дороги, коли віддає наказ: жодної булави не має лишитися в залах Літнього замку.
Слуги й зброєносці, які щойно квапилися розпрягати коней, розсипалися кам’яними переходами, і важкі двері арсенальних комор почали відчинятися одна за одною.
Ще до другого оберту пісочного годинника на одному возі посеред двору опиняється булава з битви на Червонотравному полі – та, оздоблена коштовним камінням, яке Діанна привезла з Дорну. Слідом летять інші: прості бойові знаряддя, пробні злитки для вправ у куванні, масивні шипасті голови – кулясті, пласкі, з перами та без, з держаками металевими й дерев’яними, гладко відшліфованими чи пошерхлими – всі вони однаково гупають на дні воза, наче разом були винні в одному й тому самому.
Мейкар дивиться на це мовчки і не може згадати жодного сентименту і жодної ніжності. Лише запах – різкий і гіркий, як від церемоніального вогнища, на якому він бачив брата востаннє. Дим того дерева в’ївся в легені й тепер осідає в грудях із кожним вдихом: чи з освітлювальних свічок, чи з зігрівального каміну – кожне полум'я стало похоронним.
Люди рідко уявляли його чоловіком, здатним на горе. Але ніхто не ставить питань, коли важкий віз наказують скинути в море біля стін Драконячого Каменя – із суворою забороною переплавляти вміст.
***
Він не пам'ятає його таким високим. Неправильно високим.
Він ніколи не був таким! Може, на два пальці вищим, на короткий порух підборіддя – достатньо, щоб дивитися на нього згори вниз зі спокійною м’якістю старшого брата. Але… Мейкар знає, що міг дивитися йому в очі! Точно міг! Він не був таким...
Але найгірше – почати сумніватись. Найгірше – якщо його брат і дійсно був так сильно вищим, що доводилось піднімати голову, щоб побачити його.
І він ніколи не робив цього правильно: ніколи не піднімав голову достатньо високо, щоб дійсно його побачити.
***
Мейкар більше нікого не приймає у своїх покоях.
Двері залишаються зачиненими, засуви – опущеними, а штори – щільно засунутими. Слуги вчаться ходити тихо: не перемовлятися, не грюкати і навіть не надто голосно дихати.
Але найбільш зухвалі з дворян усе ж намагаються дістатися до нього – не через двері, а через випадок.
Вони чатують у саду.
Мейкар навмисне обирає віддалені баштові проходи, щоб уникнути зайвої уваги: він сподівається, що трояндові кущі і квіткові лози заспокоять його душу і розважать запалений ум. Але замість заспокоєння і квітучих дерев помічає витесані вирази скорботи.
Дворяни вклоняються, коли він проходить повз. Їхні голоси м’які і сповнені належних слів: їм шкода втрати; їхні сім’ї розділяють біль; королівство в жалобі.
Але правда криється не в тому, що вони кажуть, а в тому, як заламуються їхні брови і розтягуються їхні роти. Скорбота для жителів Літнього замку є чимось не більш вагомим, ніж заняття з мечем – вправа для м’язів, позбавлена справжнього відчуття.
Вони співчувають. Але не братові, що втратив брата, а руці, що завдала удару.
Їхні роти не ворушаться, коли він чує ці перешіптування. Він навмисне вбив брата – ось що вони кажуть про нього.
Гравій хрумтить під його чоботами сухо і голосно, і він хитає головою, ніби може струсити з себе чужі погляди й обвинувачення.
Слуга, який прибирає його нічний горщик, завмирає, коли принц проходить повз.
І Мейкар зупиняється лише на мить.
– Передай усім, – каже він. – Що я відпочиваю з дороги.
Він повертається до своїх покоїв і зачиняє за собою двері.
Три дні ніхто не бачить його обличчя.
Три дні він лежить у темряві, заплющивши очі, і чекає, коли сон знову змилується над ним.
***
Дракон не сниться йому, але він відчуває його тінь.
Величезна тінь, що вкриває луку і залишає Мейкара в темряві. Він озирається, але звіра ніде не видно, хоч трава і темніє у драконячій формі. Світ довкола світлий, але він накритий сутінковим відбитком невидимих крил.
Він завмирає, накритий нею, і вдивляється в простір, шукаючи істоту, що мала б її відкидати.
Підводить погляд до неба, проводить ним по лінії обрію. Він знає: дракон десь поруч. І вдивляється всюди, де тільки могло б існувати щось настільки велике.
Але знаходить лише відсутність.
Він не припиняє пошуків, навіть коли страх стискає горло, навіть коли подих стає уривчастим, навіть коли приходить розуміння, що побачити його не судилося.
Він шукає, аж поки сон не відпускає його.
***
Він не виходить благословити Ейріона в дорогу.
Мейкар стоїть на балконі, у затінку між колонами, і стискає кулак, щоб із пальця не зісковзнула Бейлорова каблучка – надто велика, щоб її носити, але надто важлива, щоб її позбутися. Золото нагрілося від тепла його шкіри, але однаково відчувається як щось чуже і взяте в борг.
Його син.. Його маленький хлопчик.
Хлопчик, який колись біг до нього через цей самий двір, спотикаючись об власні ноги. Хлопчик, який любив рибалити, гратися з дерев’яними фігурками та стрибати в калабанях.
Але тепер у дворі стоїть юнак із понівеченим обличчям і згаслим ображеним поглядом. І Мейкар не може обманюватися: син втратив дитячу чарівливість, а необдумані вчинки більше не можна виправдати підлітковістю.
Він дивиться, як збирається свита.
Вчителі, які вчили Ейріона грамоти, вручають йому стоси пергаменту, щоб він міг писати листи додому. Няньки, які читали казки біля його ліжка, гладять його по щоках і розчулено плачуть від потреби прощатися. Мечники, з якими Ейріон тренувався, бажають йому витримки та велять берегти себе.
Ейріон тяжко крутиться у возі. Навіть із балкона видно, що тіло все ще болить – пройшло надто мало часу для відновлення. Але навіть у знесилі він вперто повертає голову до батьківського балкона, звідки Мейкар дивиться на нього.
Він чекає.
Чекає, що батько вийде. Що підніме руку і благословить його. Може, хоче викликати у нього жалощі чи сором. Може, хоче, щоб передумав.
Але Мейкар сильно стискає каблучку і відвертається від сина, щоб не бачити від'їзду.
Він справді відчуває жалощі і сором.
Але не через нестримний норов сина.
***
Він крутить на пальці Бейлорову каблучку і намагається зловити сяйво сонця – той самий блік, який часто ловив брат. Трохи повернувши кисть, Бейлор дивився, як сонце займається в золоті, як у руці спалахує м’яка медова іскра. Світло слухалося його.
Але на Мейкаровій руці золото не блищить як належить. Світло ковзає каблучкою і гасне: камінь не оживає, метал не відповідає.
Мейкар трохи повертає кисть, пробує інший кут, інший нахил, але сонце не говорить із ним так, як говорило з братом.
І увесь світ більше не такий привітний.
Він сідає на край ліжка і намагається вловити тепло на прохолодній тканині чи помітити тінь на кам’яній підлозі. Йому здається, що якщо дивитися достатньо довго і достатньо віддано, то тінь з’явиться. Виросте з повітря, як виростає дим із жару, – і він побачить знайомий обрис плечей, нахил голови, спокійну поставу, яку знав усе життя.
Але світло лишається світлом, а підлога – порожньою.
Можливо, якщо підійти до дверей і притиснути вухо до холодного дерева, він почує. Такий самий відданий і впертий він почує тихий і розмірений крок.
Мейкар плаче, коли хилиться чолом до дверей. Якщо він відчинить їх і нікого там не буде – він може померти.
Але він не відчиняє. І брат все ще стоїть там.
***
Він завжди стоїть так, щоб його важко було розгледіти. Мейкар боїться побачити його потилицю, але так само боїться зазирнути в очі. І є щось особливо болюче в тому, що він не може зробити ні одного, ні другого.
Йому не подобається дивитись на нього в темряві: вона забирає чудовий відтінок його очей – вони здаються звичайними і однаковими. Темрява краде те, що робило його ним: згладжує риси, стирає благородство постави.
Але так само він не любить дивитись на нього при світлі, яке робить його надто чітким і смертним. При світлі Мейкар бачить сивину у волоссі і бороді, нерівність його шкіри і втомлені круги під очима. Неглибокі, але достатні, щоб зрозуміти: брат був втомлений.
Втомлений навіть тоді, коли ще був живий.
***
На п’ятий день по прибуттю Мейкар намагається повернутись до справ.
Прибувають прохачі з берега Слейна: вовки напали на отару овець, з якої вони годувалися і тепер доводиться просити про допомогу, бо хоч літо і поблажливе та жити за щось треба.
Роззосереджений і дратівливий Мейкар не розуміє чого вони хочуть насправді.
Чи має він особисто йти боротися з бісовими вовками?
Чи розуміють вони що взагалі трапилось у країні?
***
У снах Бейлор завжди надто далекий. На ньому дивний плащ – Мейкар не пам'ятає, щоб брат колись мав подібний. Але він переконаний, що мав би його впізнати.
Тканина здається знайомою: він міг би згадати, як вона шелестіла, коли Бейлор ішов попереду нього коридором. Однак це не працює уві сні –плащ рухається, коли брат повертається чи робить крок, але не видає жодного шурхоту. І тиша навколо густа і неприродна.
Мейкар думає, що може впізнав би тканину, якби торкнувся її. Якби міг пропустити її крізь пальці, відчути вагу, щільність переплетених ниток, холод чи тепло матерії.
І раптом проймає дивна, дитяча туга – така сама, як колись, коли він ішов за братом і не встигав за його кроком, ступаючи слід у слід. Тоді здавалося: варто лише рухатися так само, дихати в тому самому ритмі – і він стане ближчим.
А тепер не може торкнутись навіть тканини його плаща.
***
Дейрон виявився сміливішим за більшість дворян, які роками вклонялися Мейкарові, але так і не наважувалися переступити межу його самотності. Він не чекав дозволу, не посилав слугу з проханням і не затримувався під дверима, вагаючись, чи варто турбувати батька. Сутичка з вартовим була короткою і радше скидалася на формальність, і коли двері, нарешті, піддалися, Дейрон увійшов без поспіху – як людина, яка завжди мала право тут бути, навіть якщо ніхто більше про це не пам’ятав.
Він не забарився назвати батька дратівливим. Але в цих словах не було синівського зухвальства чи юнацької пихи – лише сумна правда, покладена між ними обережно, як щось крихке.
І навряд була людина, яка заслуговувала цю правду більше ніж Дейрон.
Його первісток. Його ніжна дитина, народжена для пісень і віршів, а не для мечів і крові. Його син із м’якою вдачею, якого світ зламав ще до того, як він устиг навчитися захищатися.
Мейкар дивився на нього і бачив водночас обох – чоловіка, достатньо впертого, щоб стати перед ним, і хлопчика, який колись ховався за його плечем.
– Я погано сплю, – визнав він уперше за тиждень.
Дейрон вилаявся і пішов до столу по вино. Між першим кубком, який випив залпом, та другим, який грів у руках для зосередження, він зізнався, що відразу це зрозумів; сказав, що не бажав йому цього.
Мейкар відчув, як щось стислося в грудях. Голос затремтів, коли він покликав сина по імені, але так і не знайшов правильних слів, щоб розповісти про Бейлора у видіннях.
– Повір, батьку, я дещо в цьому тямлю.
***
Дні стали нестерпно довгі – як пестливе літо, з яким ніхто не хоче прощатися, або як страхітливі зими з північних легенд і пророцтв. Час більше не рухається вперед – він застигає в кутах кімнати, збирається пилом на меблях і підвіконнях.
Мейкар щоранку підводиться з ліжка і щоранку не дозволяє слугам його застеляти: простирадла залишаються зім’ятими, коли він відмовляється відпускати ніч.
Він сумлінно відходить до столу і довго дивиться на розкладені пергаменти. Але не бачить написаного. Пальці вперто не слухаються, хоча іноді здригаються, торкаючись печатки або краю листа. І знову, і знову він повертається до ліжка – не тому, що хоче спати, а тому, що не може відмовитися від надії. Він лягає поверх ковдри і заплющує очі, прислухаючись до власного дихання. Та спокій не приходить. Лише чекання, коли він починає рахувати час до ночі.
Він не плаче. Сльози надто прості для того, що живе в ньому тепер. Можливо, якби він зміг оплакати свою втрату кров’ю, аж поки тіло не змарніє, це хоча б трохи полегшило б біль. Але поки важкими стали навіть слова. Він говорить рідко, і кожне речення вимагає зусилля, ніби підйому непосильної ваги.
Листи прибувають регулярно.
Еймон пише рівним, акуратним почерком про життя в Цитаделі – про книги, які вивчає, про нову ланку свого ланцюга, про старих мейстрів, що навчають його смиренню гострим словом.
Ейгон пише інакше. Його рядкі живі й нерівні, ніби вирвані з самої течії часу і занотовані на ходу. Хлопчик захоплено розповідає про дорнійське сонце, про гарячий вітер і про дорогу, що тягнеться перед ними без кінця. Він пише про качку, яку вони з Дунканом вполювали й засмажили в меду, про сміх біля вогнища і про те, як жир стікав по пальцях. Із його слів сочиться жива дитяча радість, ще не затьмарена холодною блакиттю дорослішання.
Мейкар читає ці листи повільно – зосередження дається важко.
А також знає, що прийде день, коли гонець принесе лист і від Ейріона. Він не знає, що буде написано. Не знає, чи зможе впізнати голос сина між рядками і чи зможе відчути до нього ніжність. Не знає чи зможе це винести.
І тому не відповідає.
Відповіді пише мейстер – словами сухими і правильними. Словами, що не несуть і собі ваги серця: достатніми для світу, але не для батька.
***
– Ти тримаєш зброю надто високо, – повчає Бейлор. – Забагато відкритих ділянок.
Мейкар опустив руку.
– Я тебе вбив.
– …Але ти вправний і швидко вчишся.
Мейкар сумно посміхається.
– От я і переконався, що ти справді мертвий. У житті ти б цього ніколи не визнав.
***
Бейлор помер, як і жив – благородно. Не лише як великий воїн, а й як шляхетний лицар, що до останнього подиху залишався вірним тому, що вважав правдою. Його смерть була чистою, майже світлою у своїй невідворотності.
І саме тому Мейкар дедалі частіше ловить себе на думках про власну кончину – без страху, але з холодною розсудливістю. Він уявляє її не як ворога, а як двері, що одного дня відчиняться. І що буде тоді? Що лишиться після нього?
У дні, які здаються найжорстокіше довгими, він заздрить братові. І це найгірше зізнання, якого він ніколи не вимовить уголос: Бейлор помер із честю. Помер від руки, що знала його. Помер не в самотності, але оточений любов’ю і захопленням. У такі дні, коли ніч і сон здаються недосяжними, Мейкар ловить себе на думці, що був би щасливий прийняти смерть від руки брата. Удар, який він би впізнав. Біль, який мав би сенс.
І думає про те, що станеться після.
Як вбрання знімуть і розберуть: найкращі плащі перешиють для когось молодшого і меншого на зріст, а сорочки розріжуть на шматки і віддадуть слугам на ганчір’я. Його кубки опиняться в чужих долонях, а книги з полиць рознесуть по інших кімнатах – світ не любить порожнеч і швидко заповнює їх.
Але втрата Бейлора стала справді непоправною.
Світлішає той день, коли Бейлор вперше до нього говорить. Говорить легко і безтурботно, наче прибув із далекої подорожі чи навідався до Літнього замку на проводи Еймона. Розмова дає короткочасне полегшення на світанку, але вже до обіду туга повертається глибшою і густішою, бо тепер Мейкар знає, чого саме йому бракує. І він починає чекати вечора, як чекають домовленої зустрічі.
Він йде в ліжко на короткий післяобідній сон, щоб знову зустрітись з братом, але довго крутиться з боку на бік і пітніє на простирадлах.
Години тягнуться повільно і безжально. Лише коли небо темнішає і перші зорі з’являються у вікні, виснаження нарешті бере своє – свідомість розмивається, думки втрачають чіткість, біль у скронях стає глухим і далеким.
І тоді, на самому краю, перед тим як провалитися в темряву, він дозволяє собі надію, що і цього разу Бейлор чекатиме на нього там.
***
– Я погано сплю, – каже він мейстру і навіть не вважає, що бреше.
Його сни справді неспокійні: він прокидається замученим і тривожним, із нав'язливим відчуттям незавершеності. У грудях лишається дивна порожнеча – наче розмова обірвалася на півслові, а рука, якої він майже торкнувся, вислизнула в останню мить. Якби сон тривав бодай трохи довше, він зміг би краще розгледіти Бейлора, довше залишатись поруч, почути більше.
Мейстер довго мовчить, задумливо погладжуючи бороду, а тоді розповідає про настої, які полегшують засинання: валеріана, макові відвари, нагрітий мед.
Та Мейкар не просить полегшення – жоден настій не здатен справді притлумити його біль. Але просить хоча б тривалості. Просить часу.
Мейстер піднімає на нього уважний погляд – стриманий і водночас тривожний. Рішення дається непросто: якщо розбавити макове молоко великою кількістю води, пояснює він, напій дасть необхідне розслаблення і занурить у глибоке непробудне марення. Воно лише розслабить тіло, пом’якшить напруження м’язів і дозволить сну текти рівніше, без різких обривів.
Мейкар пояснення слухає неуважно, але уявляє тиху ріку, що понесе його повільно, без вирів і каміння. Він думає про вечір, як ковдра огорне плечі і як повіки стануть важкими. Як напруга, що постійно живе в потилиці й між ребрами, нарешті послабне. І тоді, можливо, він устигне. Устигне сказати те, що не сказав за життя. Устигне почути відповідь.
Згода здається природною. Майже невинною. Він киває без вагання, а лише з тихою, впертою надією, що трохи води, трохи макового молока і трохи більше ночі зможуть подарувати йому ще одну зустріч.
Ще кілька слів.
***
Він упізнає худу постать брата ще до того, як обличчя встигає виринути зі світла.
Це їхні покої. Дитячі. Колись вони навмисне просили суміжні кімнати, щоб бігати одне до одного й подовгу розповідати страшні історії – аж поки няньки не помітять смужку світла за закритими дверима й не відправлять їх спати, погрожуючи поскаржитися лорду-батьку на непослух.
Він пам’ятає, як Бейлор сідав поруч, підібгавши під себе довгі ноги; як їхні плечі ледь торкалися, коли брат нахилявся ближче, щоб пошепки розповідати про драконів та їхніх вершників, про дорнійських лицарів, які вміють керувати сонячним промінням, і про лорда Півночі, який осідлав лютововків.
Але тепер вони інші.
Мейкар знає, що він дорослий. Відчуває це у власному тілі – у важкості рук, у болі, що живе в плечах, у тягарі думок, які не селяться у дитячих головах. Він сидить на килимі, як і колись, але Бейлор, теж дорослий, більше не сідає поруч.
Брат сидить біля вікна, і червоне західне світло розливається по ньому. Воно робить шкіру теплою, майже живою; волосся здається темнішим, а сивина – майже золотою. Він такий справжній, що Мейкару боляче дивитися.
Хочеться підвестися, зробити кілька кроків, опуститися поруч і попросити про історію – про Старків, які присягнули Рейнірі і про Стіну, на яку підіймався Джекейріс Веларіон.Торкнутися його плеча. Сказати щось просте, щось буденне. Та він не рухається.
І Бейлор не озирається до нього. І в цьому є щось нестерпне. Навіть бачачи його, навіть знаючи, що брат тут, Мейкар відчуває глуху, повільну тривогу, яка розростається в грудях, як холод. Вона народжується з розуміння, що ця мить нетривка. Що світло згасне. Що сон обірветься. Що він знову залишиться сам.
Він сидить на килимі зі свого дитячого спогаду, обіймає коліна – і плаче.
***
Минає тиждень і він знову намагається повернутись до справ.
Це рішення не народжується з бажання, але з виснаження. Навіть горе потребує форми – інакше воно починає розповзатися, як волога в камені, руйнуючи все, чого торкається. Він одягається сам, відсилає слуг, застібає камзол дерев’яними пальцями і виходить до зали, де на нього вже чекають.
Якийсь дрібний лорд, невиразний і безіменний, стоїть перед ним, стискаючи в руках сувій. Голос у нього рівний і монотонний, позбавлений будь-якої теплоти. Він говорить про витрати на утримання ринку, про необхідність ремонту навісів і про нестачу коштів для сплати ковалеві. Довго й старанно він перелічує подробиці, ніби справді вірить, що слова мають вагу. Його прохання гудуть в голові Мейкара, як муха, замкнена під кухлем, а імена розпадаються на звуки, позбавлені змісту. Коваль. Торговець томатами. Податки. Ціни.
Світ живе далі. Наполегливо і вперто існує, ніби нічого не сталося.
А тоді, майже недбало, наче згадуючи щось другорядне, лорд схиляє голову і додає:
– І дозвольте висловити мої найщиріші співчуття з приводу смерті принца Бейлора, ваша світлосте.
Це єдине, що Мейкар справді чує.
Він піднімає погляд повільно, ніби прокидається. На мить зала стає чіткішою, світло – яскравішим, а обличчя перед ним – реальнішим. І разом із цим приходить тиха, майже ніжна впевненість: Бейлор не зник. Він просто чекає. Мейкар відчуває це ясно і впевнено: варто лише заснути – і брат знову буде там. Стоятиме біля вікна, сидітиме в тіні, чи кидатиме драконячу тінь на луку. Смерть – це лише денна правда.
Його губи здригаються у сірій, виснаженій усмішці:
– Життя і смерть мого брата залежать, насправді, лише від часу доби.
Він більше не приймає прохачів. Двері його покоїв зачиняються, і світ лишається зовні.
Він лягає раніше, ніж заходить сонце.
І лежить нерухомо, чекаючи темряви, як чекають повернення того, кого люблять.
***
– Ти занадто суворий до хлопців, – каже якось Бейлор, граючись виноградиною у пальцях.
– Вони мають бути сильними.
– Сильними не означає зламаними.
***
Дейрон єдиний, хто не боїться заходити до нього.
Іноді вони стоять пліч-о-пліч на балконі, дивлячись вниз, де життя триває з жорстокою байдужістю. Унизу слуги переносять воду у відрах, зброєносці чистять обладунки, конюхи водять коней по колу, а сонце ковзає по черепичних дахах, не розрізняючи живих і мертвих. Поки вітер приносить запах пилу й теплого каменю, вони не говорять, але Мейкар сподівається, що вони однаково злі на життя.
Іноді вони сидять за завішеними шторами й п’ють вино у темряві дня. Кілька разів Дейрон перепиває і тоді сміливо лізе в батькове ліжко, де, не роздягаючись, гніздиться у вологих від поту подушках, розсипаючи світле, майже правильно срібне волосся. А іноді він сповзає нижче і розтягується на килимі – так само, як робив у дитинстві, коли чекав, поки батько повернеться з походу чи ради.
Мейкар ніколи не будить його – лише мовчки спостерігає за сном, щоб за потреби обірвати кошмар.
В такий час він неодмінно відчуває ніжність – глибоку, несподівану, майже нестерпну у своїй чистоті. Вона приходить без попередження й розгортається в грудях повільно, як світанок. Він дивиться на обличчя свого первістка – розслаблене, беззахисне уві сні, – і по-справжньому усвідомлює, як сильно любить його.
– Я був несправедливим до тебе. Тепер я це знаю, – каже Мейкар, коли думає, що Дейрон уже заснув.
Але той тихо мугикає – звуком спокійним і не здивованим, а Мейкар опускає погляд на свої руки.
– Але тепер я це знаю, – повторює повільніше, бо хоче, щоб син зрозумів.
Він не уточнює. Не говорить ані про сни, ані про Бейлора, який приходить до нього вночі. Але він хоче, щоб Дейрон зрозумів. Хоче, щоб син знав: він не сам у цьому безумстві.
Дейрон загинає кут ковдри, щоб накрити змерзлі ноги і тихо каже, що зрозумів це одразу – і знову засинає.
***
Минає два тижні, перш ніж у башті мейстра вичерпується макове молоко.
Мейкар лютує, а старий труситься коли пояснює, що вже надіслав ворона і замовив цілий віз з Лісу, та, мабуть, через негоду кораблі затрималися і не можуть пришвартуватися. Мейкар відчуває це як зраду. Наче в нього відібрали єдину дорогу, якою він ще може дістатися брата.
Шторм.
Він різко відвертається до вузького вікна. Небо справді низьке, сталеве, розпанахане блискавками. Вітер шарпає прапори з триголовим драконом, і ті гучно б’ються об камінь.
Бейлор любив дощ. А може, й ні. Може, просто дражнив брата і сміявся з його роздратування на негоду. Мейкар заплющує очі – і пам’ять болить сильніше за безсоння. Він пам’ятає, як виглядало братове чоло під шоломом; пам’ятає звук удару. Але риси обличчя вже починають розпливатися. Щоночі без сну вони тьмяніють, наче фарба на старій фресці. Ще трохи – і він не згадає, як саме Бейлор усміхався, коли прощався.
– То розганяйте хмари, – каже він люто. – Руками. Палицею. Молитвами до всіх Семеро. Мені байдуже. Якщо хочете дожити до наступної зими – зробіть так, щоб кораблі пришвартувалися.
Старий тремтить ще дужче, і ланцюг на його грудях дзенькотить.
Мейкар знає, що це безглуздо. Жоден мейстер не владен над морем. Жоден ворон не летить швидше за шторм. Та гнів – єдине, що тримає його на ногах, коли сон відмовляється приходити. Він не каже вголос головного: без макового молока Бейлор мовчить.
Уночі Мейкар знову лежить без сну. Пальці мимоволі стискають край простирадла, коли він молиться.
– Не забирай у мене його вдруге, – шепоче він угору.
І не знає, до кого звертається – до богів, до моря чи до самого сну.
***
Макового молока немає ні наступного дня, ні через ще один.
Він не підводиться з ліжка: розглядає балдахін і думає, що мозок зрештою здасться, якщо не давати йому жодної поживи. Якщо довго лежати без руху, без слова, без думки – свідомість розм’якне, як віск біля вогню, і сон прийде сам.
Але сон оминає його вперто й холодно. Мейкар лежить горілиць і вдивляється у важку тканину, вишиту драконами, що переплітають шиї й крила в нескінченному танці. Він рахує шви, золоті нитки, бахрому і китиці.
Він просить Дейрона читати вголос. Голос у нього ще юний, неусталений; він спотикається на довгих переліках імен, на датах і титулах. Читає про древніх королів, про союзи й зради і про родоводи, що тягнуться через століття. Мейкар слухає і намагається триматися за слова, як за поруччя над урвищем. Історія має вагу; тримає людину при тямі. Та вже за кілька сторінок Дейрона стихає: речення обривається і голова хилиться на груди. Книга повільно сповзає з його рук. Він засинає у кріслі.
На четвертий день Мейкар зривається з ліжка. Він лютує і босоніж, у тонкій нічній сорочці, мчить кам’яними сходами до вежі мейстра. Наказує дати отруту – будь-яку, аби тільки заснути й побачити брата знову. Мейстер блідне.
Старий намагається його відмовити, та Мейкар знову грозить зимою.
Коли він виходить із вежі, вітер б’є йому в обличчя. Небо й досі темне. Він стоїть босоніж на холодному камені й раптом думає: якщо небо – це теж балдахін, то, можливо, хтось там згори так само лежить без сну й дивиться вниз.
– Почекай мене, – шепоче він у темряву. – Не йди далеко.
Боги підкидають монетку, коли народжується Таргарієн: ніхто не знає, чи буде срібноволоса дитина божевільною. Але чи траплялося, щоб монета починала обертатися знову після того, як уже впала?
***
– Коли я прокидаюся – ти зникаєш.
– Це ти зникаєш.
– Я не хотів тебе вбивати.
– Так, мабуть, не хотів.
***
Бейлор помер – і ніхто цього по-справжньому не збагнув.
Були дзвони, чорні стрічки на списах, молитви й довгі промови про доблесть і благочестя – жести дрібні і незначущі. Світ повернувся до своїх справ надто швидко. Рада знову сперечається про податки, лицарі – про турніри, придворні – про перелюб. На кухнях сміються, у дворах народжуються діти. У королівстві й далі сходить сонце. Вони горюють недостатньо. Оплакують недостатньо. Пам’ятають недостатньо. Ніхто в клятому королівстві не розуміє масштабу втрати – країна осиротіла без Бейлора Таргарієна. Світ тримався на ньому непомітно, як шатро на центральному стовпі.
А тепер світ легко ненавидіти.
Легко ненавидіти лицаря-бурлаку, якого Бейлор захистив тоді на полі. Легко ненавидіти сина – за гординю, за впертість, за ту іскру, що розпалила погребальне вогнище.
Легко ненавидіти себе.
Найлегше – себе.
Але він ненавидить навіть Валара.
Хлопець має від Бейлора більше, ніж Мейкар коли-небудь матиме. Валар носить його вроду – світле, відкрите обличчя; його поставу – пряму й гідну; його лагідність, що не принижує сили. Коли Валара вітають, він відповідає з тією самою стриманою теплотою, від якої колись стишувалися цілі зали. І в хвилини особливого болю Мейкар жадібний навіть до кольору його очей.
Увесь світ – сили, що ним керують, і божества, що його створили – ніхто і ніщо не варте любові без Бейлора Таргарієна. І що варта влада, якщо вона не здатна повернути одного-єдиного чоловіка?
***
– Що я маю робити?
– Не питай поради у мертвих.
***
Мейкар прокидається щоранку з одним і тим самим страхом: а раптом сьогодні він уже не зможе згадати обличчя брата. Він знає яким Бейлор мав би бути, але не певен, яким все таки був. Знає, що брат був високим, але не знає наскільки; знає, що його борода посивіла, але не знає як сильно.
Пам’ять поводиться зрадливо: зберігає відчуття, але не деталі. Він відчуває біль утрати, але не тепло руки на плечі; гіркоту вини – але не ласку голосу; тягар відсутності – але не запах шкіри. Це лякає більше, ніж безсоння.
Мейстер не відмовляє йому вдруге. Твердо, хоч і з острахом, старий вкладає в тремтливі Мейкарові долоні кухоль теплого молока й Сіру Шапку.
Сон – це те, чого треба навчитися. Навичка, якої не вчать мейстри й не передають у спадок разом із короною. Ніхто не може пояснити, як саме переступити ту невидиму межу. Потрібно самому знайти спосіб відпустити тіло, змусити розум стихнути, дозволити темряві прийняти себе. Мейкар починає думати про сон не як про дар, а як про ремесло. Якщо він достатньо старатиметься, якщо відкине гнів, якщо зосередиться, якщо навчиться правильно дихати, правильно лежати, правильно згадувати – можливо, двері знову відчиняться.
Він намагається рівно один день: вдень дивиться на портрети, а вночі намугикує колискову, яку співала їм мати.
Але портрети брешуть, а колискова звучить порожньо.
***
– Чому ти не говорив зі мною раніше?
– Ти був неготовий
– А тепер я готовий?
– Ну ти ж повірив Дейрону…
– То мої сни такі ж реальні як і його?
– А ти би цього хотів?
Розмова була короткою. Ніч закінчилася.
***
Серед інших ранків він прокидається і не може пригадати, що Бейлор йому сказав: пам’ятає обличчя, але не голос.
Паніка приходить тихо і він знову йде до вежі за отрутою. Кімната хитається, а голос звучить слабко:
– Більше.
Мейстер крутить порошок у руках і мимрить про небезпеки. Він переляканий і дивиться на оскаженілого Мейкара, як на примару. Доводиться повторити:
– Більше.
***
– Ви повинні їсти, ваша світлосте.
– Я їв.
– Ви не їли.
Мейкар повільно переводить погляд на тарілку перед собою. На ній шматок холодного м’яса, розламаний хліб, трохи печених овочів – справді не пуста. Але він точно пам’ятає, як брав до рук ніж. Як відрізав шматки. Як жував. Як ковтав. Він їв! Відчував смак солі, жир на губах, тепло страви.
– Я їв, – повторює тихіше, вже не так упевнено.
Увечері його нудить. Він ледве встигає нахилитися над нічним горщиком. Тіло зводить судомою, горло пече. З нього виходить лише жовч – гірка, пекуча, жовта, як перепалена олія. Ніякого м’яса. Ніякого хліба.
Мейкар витирає губи тильною стороною долоні. Долоня тремтить і тіло поволі зраджує його так само, як зраджує пам’ять. Воно худне, слабне, відмовляється від їжі, але жадібно тягнеться до сну, до настою і до тієї тонкої межі, за якою ще можна побачити брата.
Він знову опускається на подушки. Шлунок стискається порожнім болем – і він ковтає Сіру Шапку знову.
***
Дейрон помічає каблучку не одразу – він узагалі довго не дивиться на батька прямо. Вони сидять біля столу, і між ними стоїть глечик з вином, до якого жоден не тягнеться. Дейрон говорить щось про листа від Еймона – Мейкар чує лише звук голосу, але не слова. І раптом син замовкає в середині речення.
Мейкар теж опускає погляд на власні руки і дивиться так, ніби вперше бачить: зморшкуваті, широкі, з підпалинами від давніх тренувань. Золото каблучки тепліше за його шкіру – він це відчуває навіть без дотику. Знає, де вона закінчується, а де починається його палець, і ця межа болить.
Дейрон знає чия вона.
Мейкар стискає пальці в кулак.
– Я не засуджую тебе, – каже син.
І тоді Мейкар розтискає пальці.
***
В башню нарешті привозять молоко. Мейстер знімає з возу його особисто – у глиняному глечику, замотаному в полотно. Дивиться на Мейкара з-під брів і щось говорить про міру. Але Мейкар не слухає. П’є його нерозбавленим – і воно більше не діє. Молоко лише притлумлює його, робить дезорієнтованим. Він не може спати, бо не здатен виснажити розум упродовж дня. Але й працювати не може, бо не відпочиває належним чином.
Коли він повертається до кімнати, Дейрон уже там.
Він сидить за столом, тримаючи кубок обома руками. Дивиться на батька без здивування: мабуть, давно чекає. Мейкар сідає навпроти і якийсь час мовчить. А потім щось ламається – тихо, без попередження, як ламається гілка під снігом: не гучно, але остаточно. Він плаче і просить вибачення: за Бейлора, за Дейрона, за молоко і настої, за каблучку на чужому пальці, за те, що не вмів піднімати голову достатньо високо.
Дейрон мовчить. Не зупиняє і не втішає – просто присутній.
А тоді Мейкар помічає флакон.
Той лежить на столі між ними – темне скло, невеликий, закоркований. Дейрон не пояснює звідки він, і не дивиться на батька, коли підсуває його долонею по дереву. Мейкар бере його, зважує в руці. Скло холодне і гладке.
Він поволі знімає Бейлорову каблучку – ніби прощається ще раз – і кладе її на стіл перед сином. Розкритою долонею як підношення. Як довіру. Дейрон довго дивиться на неї. Потім забирає. Стискає в кулаці і не розтискає.
Вони обмінюються скляними поглядами і одними губами Мейкар шепоче синові подяку.
Він підходить до ліжка і лягає, не роззуваючись. Підошви чобіт темніють на білому полотні – дрібна непристойність, колись неможлива. Тепер байдуже. Він складає руки на грудях і дивиться вгору.
Дейрон підходить ближче. Нахиляється й притискає губи до чола – ніби хоче щось передати цим дотиком або щось забрати. Потім випрямляється, іде до вікна і відвертається.
Мейкар дивиться на флакон в руці.
Він думає про Бейлора біля вікна. Про порожній стілець поруч. Про те, що у снах золото каблучки блищить правильно і сонце у небі яскраве.
І випиває все до краплі.
***
Кімната така, якою вона мала бути. Мейкар це знає – і водночас не знає.
Бейлор сидить біля вікна. Не стоїть в тіні, не ховає обличчя, не розмивається у темряві – сидить, спокійно і просто, як сидять люди, які нікуди не поспішають. Світло падає на нього м'яко, без гострих країв, і Мейкар нарешті бачить його таким, яким хотів: борода сивіє рівно настільки, наскільки він пам'ятає, очі мають правильний відтінок, шкіра не виглядає ані мертвою, ані примарною. Перед ним просто Бейлор. Такий, яким він був.
Поруч – порожній стілець.
Мейкар підходить і сідає. Не питає чи можна. Не озирається. Опускається на нього так само природно, як колись у дитинстві сідав на килим в братовій кімнаті.
І Бейлор мовчки простягає йому вазу з ізюмом.
Мейкар бере одну ягоду і радіє справжності її ваги між пальцями.
А тоді нарешті відпускає.
І нарешті відчуває спокій.