Work Text:
Спільна молитва Господу недільним ранком — що може бути більш богоугодним? Коли голоси вірних лицарів, які полюють на вампірську погань, возносяться в єдному «Amen», благодатне Світло немов проходить крізь земну твердь і кам’яні стіни й осяває церкву Ордену і кожного мисливця в ній.
Шарль складає руки у молитовному жесті — чорні нігті поблискують під світлом яскравих астермітових люстр — і озирається за плече, на лавку паладинів. Її Божа благодать немов огортає з особливою любов’ю.
Найближче до Шарля — Роланд: кучері відливають золотом, очі сяють, а плечі такі широкі, що, здається, можуть втримати на собі саме небо. «Рамена атланта», — сказав би давньогрецький естет і філософ, праці яких покриваються пилом в орденській бібліотеці. По цих плечах хочеться довго водити пальцями, окреслюючи кожен вигин м’язів — а потім, після всього, безсило покласти на них голову і заплющити очі.
За Роландом — Олів’є, холодний і незворушний, мов найвищі вершини Альп у зимову ніч. Його очі дивляться прямо і ясно, на благородному обличчі не відбивається жодної емоції, а чорна хвиля волосся приковує погляд. Так хочеться ніжно заритися в неї пальцями — чи навпаки намотати на кулак з усієї сили. О, Шарль упевнений: Олів’є може бути як грізним і владним, так і тремтливим й покірним.
За ними — Астольфо: мов тонкий серпик місяця зійшов з вечірнього неба і загубився серед земних людей. Блідий, тендітний, з віями такими довжелезними, що ті відкидають тіні на щоки, він виглядає оманливо беззахисним — в це легко віриться, поки не побачиш його на полі бою. Тонкі губи промовляють разом з усіма слова молитви, і Шарль не може не думати про те, що їх цілунок має бути солодшим за найстигліший персик.
Далі — Ож’є. Не такий сильний, як Роланд, не такий благородний, як Олів’є, він спочатку ніби губиться на їхньому фоні. Проте в каро-зелених очах ховається лукава іскра — наче сонячний зайчик, що пробрався між віттям дерев і танцює на поверхні лісового потічка — а язик завжди уміє підібрати правильні слова. Шарль готовий закластися: якщо дійти до справи, цей язик виявиться не менш вправним і в іншому, і від цієї думки в животі розливається солодка млость.
Останній — Гано. Його Господь зовнішністю не обдарував — мало знайдеться людей з настільки відверто, майже по-опереточному лиходійськими обличчями. Проте задоволення можна знаходити у різному, а те, що не прекрасне зовні, здатне підкоряти красою своєї жорстокої сили. Шарль затримує погляд на руках Гано, і в животі тягне сильніше: тяжко не уявляти, як ці грубі пальці, переплетені зараз у молитві, стискають талію і нижче, мнуть стегна і розводять ноги.
Шарль заплющує очі й поволі видихає, вкотре відмічаючи, наскільки правильним рішенням було обрати головним елементом своєї уніформи широкий плащ.
Він не шкодує, що в свій час спустився під землю і став мисливцем, що проміняв місце під земним сонцем на катакомби і крісло головного у Ордені. Він — праведний лицар, в руках якого караючий меч Господній нищить диявольських кровопивць. І у нього — як у найвірнішого слуги Божого — тут, схований від усіх, цвіте його власний Едем.