Work Text:
— Марко.. привіт. — голос навіть самому собі здався аж занадто нервовим. — я в Києві. Не на довго, правда… Коротше, не можу щось до Леся додзвонитися…
На декілька секунд у трубці повисла тиша.
Якби не тихе сопіння Терещенка по той бік телефону, Михайль би вирішив, що немає зв’язку.
Він стояв на вокзалі, а навколо десятки, сотні людей. За спиною горів зеленим світлом значок “Метро”, власні думки глушили безкінечні розмови навкруги.
Цивільні, військові, собаки.
Він чув, що люди стали повертатися назад, але атмосфера змушувала думати, що всі вони їдуть геть.
Подалі від воєнного Києва, від України та палаючого світу.
І ставало з біса боляче розуміти, що ніколи раніше він не бачив такого натовпу на вокзалі, що ще жодного разу не бачив такої посадки у стареньких вагонах УЗ, ще не бачив таких змучених провідниць, що від недосипу ставали, здається, тільки ніжнішимм.
Йому страшно було бачити місто, страшно було їхати додому, бо він не знає, чи цілі там вікна, чи заклеїні блядським скотчем, який би, насправді, нічерта не врятував би.
Від вибуху летіти мало усе, і так, і так. Бо вікна у них виходять не у двір, а прямо на дорогу. Ще й скло в деяких кімнатах старе та крихке, жахливо крихке.
Розлетілось б усе фейерверком, малими скельцями, які при бажанні могли потрапити в серце, як от було в казці про Кая та Герду.
Голос Марка різко врізався у вухо, Михайля ледве сіпнуло і він збільшив звук, бо Терещенко так мямлив, що було ледве чутно.
— Михасю…
Голос прозвучав занадто прохолодно, тривожно якось. Той тон, яким повідомляють щось погане, трагічне.
Але що він може сказати? Квартири нема? У них скоро може країни не стати, у Михайля може життя не стати. Тому на ту дурну зйомну квартирку було так начхати, що аж соромно перед власниками,
— Ти серйозно зараз? — запитав Марко, змушуючи Семенка закатити очі. Бо що в питанні не серйозного? Його завжди бісили подібні перепитування, в яких сенсу не більше, ніж у майбутній відповіді.
— Абсолютно. Ти йому скажи, щоб телефон ввімкнув, якщо ви поряд. Я зустрітися хочу, поки час є, бо сто відсотків це чмо театральне…
Чужий голос змусив зупинити улюблену тираду про безвідповідальність та дурну обсесію Курбаса, без якої, чесно кажучи, було важко жити всі ці місяці.
— Та нема в тебе часу. Нема більше Леся, він помер.
Серце гупнуло і обірвалося у животі.
Його зараз безбожно, жахливо та аморальну стєбуть. Він же знав, що відповідь буде дурною, абсурдною. І отримав саме таку.
В голові промайнуло стільки всього, стільки жахливого в бік Марка, бо той же явно хотів відігратися за всі жарти у власний бік.
І Семенко жив рівно десять секунд з чітким розумінням, що десь фоном у Терещенка знаходиться Курбас.
Його, живий Лесь, який заклеїть вікна в квартирі та піде проводити репетицію, спеціально ігноруючи світ, що поступово розвалювався.
І за це Михайль поважав друга тільки сильніше. Бо якщо культурний фронт має фізичний стан, то цим станом був би Лесь, який продовжував скидати нариси сценаріїв Семенку, знаючи що у війську він йому відпише, в найкращому випадку, з запізненням в декілька діб.
І знаючи, хто такий Лесь Курбас, він не міг повірити тому, що намагалися донести.
А потім Терещенко почав щось збивчиво пояснювати.
Про обстріл, про ракету.
І серце знову підскочило й впало, бо чоловік описував кладовище, якусь там адресу, якусь там могилу…
І так це було безглуздо. Михайль скинув виклик.
Це все було нереальним. Події давно втратили конкретику, навіть найсвіжіші спогади билися вирваними з контексту картинками.
Семенко себе обманював тим, що ще пам'ятає смак війни, але за вісім років він притупився, забувся. Довелося знову пірнати у це з головою, вже з новою силою, бо сидіти в тилу він би не зміг.
Він клявся помститися за зруйновану юність, зруйновані життя.
І мстився ж, був у чужих очах “Агресивним китайцем”, який у окопах чиркав вірші, на чому доведеться.
Він загрався, конкретно так загрався, бо зараз на екрані була геолокація поховання найріднішої йому людини.
***
Теплий вітер розганяв по кладовищу запах чогось цвітущого, сонце визирнуло з-за хмар і тепер усе довкола світилося.
Михайль підняв погляд у небо. Лесь би зараз кумедно чхав. Він завжди чхав коли сонце било в очі.
Кладовище не справляло потрібного враження. Бо ж як всі звикли: смерть це завжди про сірість, траур, дощ, тому подібні явища з фільмів.. А зараз погода недоречно прекрасна, куди не подивитися, так там зовсім нові вінки, свіжі квіти. Молоді обличчя на портретах, нещодавні дати народження й смерті.
Семенко спіймав себе на думці, що ще не бачив жодної старої могили по дорозі. Жодної бабки, жодного столітнього хреста, які він хотів уявляти.
Він проходив стежками, спеціально перестав дивитися на фотографії. Не хотілося зустріти ще одне знайоме лице.
Проте потрібне місце ніби тягнуло магнітом, він зловив на собі улюблений погляд, викарбований на темному граніті.
То була така знайома фотокартка. На ній дуже гарно падало освітлення, від чорно-білого забарвлення того було не видно. А жаль, Курбас би засмутився, бо він це фото дуже любив, ставив його в соцмережах і довго не змінював.
А тепер вже не змінить ніколи. Цікаво, що там з його акаунтами? Їх видалили, додали позначку, чорну стрічку? Хоча, як? Наврядчи у когось є доступ до паролів Леся.
Семенко опустився на коліна перед стелою.
Могила була нова, не було ще навіть оградки.
Він подивився в очі Курбасу. Той посміхався, в кутиках губ збиралися промінчики зморшок. Очі ласкаво зведені прямо на нього.
Рука сама притиснулася до каменю. Потилицю пекло гаряче сонце, телефон у кишені без перестанку гудів, проте ніхто би не отримав відповідь.
І в цей момент до нього нарешті прийшло розуміння.
Розуміння того, що він більше ніколи цю людину не побачить, не почує голос.
І стало так боляче, з очей бризнули сльози. Михайль у відчаї притис руку до портрету, намагався прокинутися. От тільки цей жах, що переріс у затягнувшийся сонний параліч не закінчувався.
— Пробач. Мені шкода. Мені дуже шкода…
Слова злітати в перемішку з всхлипами. Він стільки днів боровся за власне життя, за життя побратимів. За місяці майже жодного разу не промайнула думка, що щось може статися з Лесем. Підсвідомо розумів небезпеки, але був певен що "відчує", якщо щось трапиться.
І не відчув.
— Пробач. Я тебе не уберіг. Це я винен. Пробач, я тебе благаю. Мені шкода... — а потім він опустив очі від фотографії, до епіграфу:
"Я молодим, молодим умру —
Бо чи стану коли старим?
Залиш, залиш траурну гру.
Розсип похоронні рими."
І тоді захотілося лягти поруч і також померти. Померти молодим, щоб розкинуло похоронні рими.
.
Травневе сонце пекло, відбивалося від гладкого каменю, від чорно-білого портрету.
Обійнявши могилу, стояв на колінах солдат.