Chapter Text
Проштовхуючись крізь натовп спітнілих тіл через увесь клуб, Майк навіть не намагався приховати свого пригнічення. Від гучної музики у нього трохи заклало вуха, а в грудях усе вібрувало від потужних басів. Сильнішим за це був шум у голові: безперервний пульсуючий ритм, схожий на стукіт легкого молотка.
Майк зціпив зуби і нервово стиснув руки в кулаки.
Нарешті діставшись барної стійки, він сперся ліктями на липку поверхню та оглянувся на натовп. Вілл розмовляв з якимось хлопцем, що нависав над його кріслом і активно жестикулював. Частина друзів Вілла танцювала посеред клубу, тоді як решта сиділа за столиком, поглинута розмовою.
Згодом Вілл підвівся і пересів за столик до незнайомця, продовжуючи розмову. Майк бачить лише його потилицю і зціплює зуби, коли той нахиляється до Вілла надто близько, шепочучи тому щось на вухо. В голові Майка голоснішає; стукіт молотка замінили барабани.
Він бачить цю сцену як виставу в театрі: світло прожектора спрямоване на двох людей, що відіграють любовну сцену, поки очі публіки — Майка — прикуті до них, не в змозі відірватися.
Вони продовжують розмовляти – незнайомець вказує на щось у бік діджея, і Майк уперше має змогу роздивитися його обличчя. Це не один із друзів Вілла – Майк ніколи його не бачив.
Майк роздумує про це нове обличчя, нове ім’я, яке йому належить дізнатися; про те, як цей хлопець одразу звернув увагу на Вілла, як не гаяв часу, як одразу перейшов до дій. Про те, що, судячи з виразу обличчя Вілла, він був не проти цієї уваги.
І останнє турбувало Майка найбільше.
Сильніше напружившись, він повернувся до бару, чекаючи на свою чергу.
– Два шоти.
Бармен кивнув. Спершись на один лікоть, Майк повернув голову, щоб знову глянути на Вілла. Обмірковував, як почати розмову з цим новим хлопцем. Перестріти його біля туалету? Покликати на танцполі? Треба дочекатися миті, коли він залишить Вілла самого. Але мало хто давав Віллу спокій. Люди завжди звертали на нього увагу і рідко хотіли залишати його компанію, не відходячи ні на крок увесь вечір.
Це зводить Майка з розуму. Незнайомці завжди ускладнювали йому життя.
Тягнучись за шотами, Майк відвернувся до бару і, не гаючи часу, миттєво проковтнув один із них. Він пив рідко і мало, тому що завжди наглядав за Віллом. Вілл також пив небагато, та його друзі цю справу полюбляли і не рахували кількості коктейлів, куплених за вечір, тож Майк завжди мав бути насторожі, пильнуючи безпеку Вілла. Сьогоднішній вечір не виняток.
Майк поставив склянку на барну стійку і на мить заплющив очі. Від алкоголю запекло в горлі, але Майку це сподобалося. По тілу пройшов легкий струм, і шум у голові трохи стих. Це єдина причина, чому він іноді вживає: алкоголь давав йому легкий заряд струму, а цей заряд означав концентрацію, увагу, відчуття реальності.
Розплющивши очі, Майк зачепив когось поруч ліктем.
– Вибач, – прозвучав голос зліва. Молодий хлопець зробив крок вбік і підняв руки в мирному жесті.
Майк нічого не відповів, витріщаючись на хлопця перед ним. Можливо, сьогодні його щасливий вечір. Кутики губ Майка піднялись у легкій усмішці.
– Усе гаразд, – запевнив він. – Хм, здається, я бачив тебе з Віллом? Вілл Баєрс?
Хлопець підняв на нього очі, і вмить вираз його обличчя зі стурбованого змінився на усміхнений.
– О! – Зиркнув собі за плече, наче очікуючи побачити там Вілла. Майк зробив те ж саме і полегшено видихнув; вони були приховані від очей Вілла натовпом. – Так! Ти його знаєш?
– О так, – фиркнув Майк. – А ось про тебе він не згадував.
Хлопець нервово хмикнув, не помітивши зміни голосу Майка з привітного на крижаний.
– Ми лише познайомились, – пояснив той.
Майк здогадався. Він знав усіх, з ким спілкувався Вілл, і помічав тих, хто хотів проникнути в це коло спілкування. Цього вечора він не роздивився кожного, з ким Вілл прийшов у клуб, бо все одно завжди хтось причіплявся на шляху.
– Я так розумію, тебе цікавить його робота? Плануєш замовити картину? – невимушено запитував Майк, тягнучись до другого шота.
– Ем-м… Не зовсім. Насправді я не знав, що Вілл малює, – хмикнув хлопець. Майка дратував цей звук. Його дратували всі звуки, які видавав цей хлопець.
Вони з Віллом розмовляли майже двадцять хвилин, і той досі не знає, що Вілл – художник? Про що в біса вони розмовляли? Майк нахмурився і втупив погляд в обличчя незнайомця.
– Дивно, – фиркнув Майк, піднявши брову. – Тоді я не розумію, що ще тебе може пов’язувати з Віллом.
Майк побачив це в очах незнайомця – збентеження. Той нарешті помітив натягнутість у його голосі і помітно напружився.
– Я краще повернуся за столик…
Не гаючи часу, Майк вхопив незнайомця за зап'ястя, повертаючи обличчям до себе. Він більше не намагався приховати свій вираз обличчя за дружнім тоном; неонове освітлення клубу кидало тіні на гострі риси обличчя Майка, його темні очі виглядали повністю чорними, а губи були стиснуті в пряму лінію.
– Тобі немає там чого робити, – холодно відрізав Майк.
– Чувак, ти хворий?! – Хлопець намагався вирвати руку з міцної хватки Майка, не зводячи погляду з його кам’яного виразу обличчя. – Тебе це не стосується!
– Мене стосується все, що стосується Вілла, – м’яко зашипів Майк.
– Якого біса? – Незнайомець оглядався на всі боки, наче шукаючи порятунку. – Він твій хлопець чи що?
– Вілл зайнятий, – коротко підтвердив Майк. – Тож тобі краще піти додому.
– Господи… Ти не міг прямо сказати? Я б не… Чому він не сказав, що у стосунках?
Майк ледве стримався, щоб не закотити очей. Не зводячи погляду зі спантеличеного обличчя хлопця, він повільно нахилився до нього так, що його ніс майже торкався вуха незнайомця.
– Вілл любить гратися зі мною, – прошепотів Майк. Достатньо голосно, щоб той його почув у клубі з гучною музикою.
Після чого підняв голову, щоб подивитися на реакцію хлопця. В очах Майка заграла тінь усмішки. Щось у виразі його обличчя злякало хлопця, і Майк це побачив. Більше того – йому це сподобалося.
– Ти просто хворий.
Побілівший на обличчі, хлопець зробив крок назад, відгороджуючи себе від Майка людьми, які безперервно проштовхувалися до бару і назад.
Цього разу Майк усміхнувся по-справжньому.
– Як тебе звати? – раптом згадав він. – Мені треба твоє ім’я.
– Що?.. – Знову збентежився хлопець, роблячи ще крок назад, цього разу з чітким наміром піти звідси.
– Ім’я.
Розуміючи, що може не отримати відповіді, Майк зробив крок уперед. Хлопець ковтнув слину, не зводячи погляду з постаті Майка. З кожною секундою той усе більше змушував його нервувати, це було помітно.
– Ендрю, – майже в паніці виплюнув він, коли Майк підійшов на крок ближче.
– Ендрю, – повторив Майк, наче смакуючи ім’я на язиці.
– Можеш йти, Ендрю, – холодним тоном наказав Майк, роблячи акцент на імені. – І якщо побачу тебе біля Вілла, будь готовий зустрітися зі мною. Я теж люблю гратися. – Останні слова він промовив наче окремі речення, достатньо голосно та чітко, щоб Ендрю його зрозумів.
Бліде обличчя Ендрю втратило решту кольору, і він помітно здригнувся.
– Ти хворий, – пошепки видихнув Ендрю, проте Майк і так зрозумів його слова.
– Ти вже казав, – весело хмикнув Майк, повертаючись до барної стійки.
Ендрю вибіг із клубу, і Майк знав, що тепер йому немає про що хвилюватися. З відчуттям виконаної місії та гордості за себе він допив свій другий шот і повернувся в темний куток, у якому перебував на початку вечора, спостерігаючи за Віллом. Майк бачив, як той шукає очима Ендрю, досі сидячи на тому ж місці, окремо від друзів, і не міг не посміхнутися.
– Ніхто тебе не потурбує, Вілл, – м’яко пообіцяв Майк собі під ніс.
Турбота про Вілла завжди приносила йому задоволення. Це був його дружній обов’язок і місія. Турбота надавала його життю сенсу в школі, і це не змінилося зараз, коли їм трохи за двадцять. Зрештою, це бажання оберігати – єдине постійне у його житті. Воно робило Майка щасливим.
За годину компанія Вілла почала метушитися, збираючись іти. Майк піднявся на ноги та потягнувся до свого чорного пальта. Вечір не закінчиться, поки він не переконається, що Вілл удома і в безпеці.
Повільно пробираючись крізь натовп, Майк вийшов на вулицю через чорний хід. Пронизливий вітер кінця листопада приємно пощипував його обличчя. Піднявши комір пальта, Майк завернув за ріг, ховаючись у тіні високої будівлі. Вілл саме сідав у таксі, озираючись на вхідні двері клубу.
– Навіть не чекай на нього, – прошепотів Майк, посміхаючись кутиками губ.
Коли таксі рушило, Майк вийшов зі схованки та сів у своє авто. Знаючи, який маршрут найчастіше обирає таксі, він не поспішав заводити мотор, натомість відкрив бардачок і дістав звідти невеликий блокнот, обгорнутий шнурком, який тримав ручку. Відкривши його, він опустив очі на кінець сторінки та записав ім’я Ендрю до списку. Після чого повернув блокнот назад у бардачок, увімкнув радіо та нарешті завів машину.
Зиркнув на годинник, зауваживши, що вже 2:45 ночі.
– Сподіваюсь, ти швидко заснеш, Вілл. Йти в клуб у ніч перед іспитом – не найкраща з твоїх ідей, – бубнів до себе Майк, постукуючи рукою по керму в ритм музики.
Завернувши на вулицю, де жив Вілл, Майк припаркував авто за декілька будинків від нього та вийшов на прохолодне повітря, щільніше загортаючись у пальто.
– Я мушу переконатись, що ти добре спиш.
Безпека Вілла була для Майка понад усе.