Work Text:
Коли він розплющує очі, його зустрічає темрява. Густа й задушлива, яка повільно починає опускатися дивною вагою на його груди, роблячи різкий вдих майже неможливим. Легені ніби забиті пилом чи піском, і чоловік судомно хапається за груди, відчуваючи дивну тканину, що обтягує його шкіру. Тугу, немов бинти, немов він — похована живцем мумія.
Сет різко сідає, ривком скидаючи з себе щось важке. Сліпі очі панічно бігають по чорній порожнечі навколо, поки руки навпомацки шукають щось знайоме. Зброю. Йому потрібна зброя.
Як він захистить себе без зброї?
Чутливий слух раптом вловлює віддалені голоси. Вони лунають занадто далеко, занадто невиразно, щоб спробувати розібрати хоча б одне слово.
Де він?
Чому він тут?
Намагаючись встати, чоловік падає, вдаряючись голими колінами об щось холодне. Гладке. Камінь? Чи схоже це на камінь?
Ні, ні… щось… щось не так.
Сет упевнений, що заснув не тут. Усе було нормально, коли він… ох. Він не пам’ятає, як заснув теж.
Дихати. Треба дихати. Повільно вдихнути, видихнути. Заплющити очі. Вдихнути, видихнути. Повторити. Розплющити очі. Ще раз.
Він генерал, він не може панікувати.
Він солдат, він не розгублюється.
Він Злий Бог, він не боїться.
У грудях поступово зароджується якесь дратівне, задушливе відчуття, яке впивається в плоть гострими кігтями, і Сет майже хоче встромити власні кігті у свою ж шию, спробувати дістати те, хоч би що це було, що зарилося в його нутрощі. Щось усередині шкребе й нишпорить, від чого хочеться вити й гарчати.
Щось схоже на злість.
Таку всеосяжну злість.
Сет вдаряється рукою об щось тверде збоку, навпомацки підіймає руку все вище по об’єкту, аж поки нарешті не впирається рукою об поверхню вище й піднімається з дивної підлоги.
Хтось його прокляв?
Боги нарешті вирішили повстати проти нього?
Чоловік глухо сміється, прикриваючи рот рукою. Така… сміховинна думка. Ці… боягузи. Вирішили, що можуть так розіграти його?
Навколо немає піску.
У нього немає доступу до його піску.
Нічого.
Нічого. Він не буде боятися знову.
Раптом в’язка темрява розходиться від тонкої смужки теплого світла. Воно струмує простором, немов рідке золото, аж раптом окреслює розмиту тінь чужих ніг.
Сет не чує кроків.
Гострі чорні пазурі виростають на тонких пальцях, готові розірвати того, хто стоїть по той бік… чого?
Сет не чує, як двері перед ним відчиняються.
Чорний силует простягає до нього руки й, здається, готовий зробити крок назустріч, коли чоловік із гучним риком робить ривок уперед, розсікаючи чужий торс і відскакуючи в довгий коридор.
Очі засліплює яскраве світло дивних вогників на стелі, чимось схожих на великі зірки.
— Сет!
— Наважишся підійти, і я вб’ю тебе!
Бог шумно дихає, жадібно втягуючи повітря, ніби не може надихатися, ніби продовжує задихатися в тій замкнутій… кімнаті. Очі розгублено бігають навколо. Увага розсіюється між нерозбірливими візерунками на стінах і кількома дверними отворами.
Занадто… маленьке приміщення для храму.
Де слуги?
— Сет. — чужий голос звучить тихіше й… м’якше. — Усе гаразд.
Бліда рука хапає довгастий предмет, схожий на тупуватий спис, у різкому гніві, що тиран дозволив темній постаті підійти ближче.
— Не наближайся!
Бог різко обертається до незнайомої постаті, проводячи гострими кігтями по стіні поруч, від чого лунає огидний скрипучий звук.
Сет відчуває під своїми пальцями нерівність, що вже схожа на подряпини.
— Я не заподію тобі шкоди. Обіцяю. — Теплий баритон заспокоює це… відчуття всередині.
Сет повертає голову до стіни, яку сам же й дряпав усього секунду тому.
Квадратний папірус яскраво-жовтого кольору прикріплений прямо над його рукою.
Чому… на ньому напис його ж почерком?
«Довірся йому. Він твій»
— Можна?
Бог різко повертає голову, і темна постать стоїть прямо перед ним. Не затуляючи світло, а ніби додатково випромінюючи його.
Він розгублено опускає погляд, помічаючи простягнуту до нього руку.
— … Так. — Сет не впевнений, чому погоджується.
Теплі руки дбайливо торкаються його шкіри й забирають зброю. Сет слухняно розслабляє пальці, дозволяючи їй вислизнути й дозволяючи забрати її.
— Ти голодний?
— …Так?
Сет хмуриться, здивовано торкаючись свого живота. Вага в грудях справді супроводжувалася цим відчуттям порожнечі в шлунку. Але він… давно не відчував голоду. Боги не відчувають… голоду.
— Я приготую нам вечерю. Хочеш прийняти ванну?
— Ні.
— Добре. Якщо захочеш переодягнутися, я залишив на ліжку іншу футболку.
Темна постать ховається в сусідній кімнаті, з якої світло лилося особливо яскраво, дратуючи чутливі очі.
Погляд падає на відчинені двері кімнати, з якої чоловік буквально вистрибнув раніше. Тепер вона не була схожа на гробницю… а просто на спальню?
Бог тихою ходою повертається. Проводить рукою по м’якій поверхні… ліжка. Торкається чогось ще м’якшого.
Потім торкається грудей знову, відчуваючи схожу тканину, але мокру. Напевно, тому вона так стягувала його тіло раніше.
Чоловік розгублено дивиться на власне тіло, здивовано відтягуючи тканину від грудей.
Вона тисне на шию.
У що… він одягнений?
Погляд, від чогось порожній, ковзає по тепер ледь освітлених обрисах кімнати. Зупиняється на стіні. Фрески… такі реалістичні. Картини.
Дорослий чоловік із чорною густою хвилястою шевелюрою посміхається до нього зі стіни.
Це… Анубіс.
Трохи нижче на нього дивляться чотири пари інших очей. Незнайомих… Чомусь іще хлоп’ячих.
Чоловік затримує погляд на ще одному яскраво-жовтому пергаменті. Хмуриться.
«Наші сини»
Наші…
— Тобі допомогти переодягнутися?
Сет різко обертається, зустрічаючи пронизливі блакитні очі темної постаті. Чому він не помітив їх раніше?
Він трохи опускає погляд і бачить червоні плями. Простягає до них руку. Його шкіра теж забарвлюється в червоний колір. Кров.
— Я поранив тебе.
— Нічого. — Темна постать лагідно посміхається, і на світлу руку лягає інша. Тепла. — То… тобі потрібна допомога?
— Так…
Сет киває, опускаючи погляд, раптом відчуваючи себе таким… онімілим. Застиглим. Щось не так.
Теплі руки торкаються його з боків і стягують вологу тканину через голову, дозволяючи відрослому волоссю Сета торкнутися вологої спини. Чоловік не рухається.
Темна постать бере рушник, якого старший раніше не помітив, і обережно торкається його шкіри знову, витираючи холодний піт.
Потім одягає його знову.
— Кров..?
— Ми змиємо її. Ти можеш не хвилюватися.
Темна постать знову лагідно посміхається й бере його за руку, знову виводячи з коридору. Веде вперед за собою, аж раптом зупиняється в кімнаті, ще теплішій, ніж інші. Дивній.
Темна рука тягнеться до чогось... схожого на хопеш. Ні, не хопеш… щось інше. Срібне. Металеве?
Сет здригається, раптом почувши різкий шум води. Прохолодна вода стікає по його долоні, поступово забарвлюючись у червоний колір і знову зникаючи.
— Ось так.
Низький баритон поруч чомусь заспокоює. Чомусь так заспокоює.
Сет повертає голову, намагаючись зазирнути в чуже обличчя. Чомусь не може розгледіти. Він намагається нахилити голову, поки темна постать не відсувається й не саджає його за стіл.
— Я приготував сьогодні твоє улюблене.
Гарна посмішка знову з’являється на чужому обличчі, і Сет не звертає уваги, коли перед ним опускається тарілка. Він не відчуває запаху смачної їжі. Не може відвести погляду від чужої постаті, хмурячись і продовжуючи вдивлятися, ніби намагаючись розгледіти в темряві щось конкретне.
Так дивно.
Кімната так яскраво освітлена, а він не може розгледіти чужого обличчя.
Чужого… ні. Ні, не чужого.
Сет трохи опускає погляд.
На яскравому жовтому папірусі проглядається чорний напис: «Гор».
— Гор…
— Так, Сет.
— Я… забув тебе.
Ніжний погляд блакитних очей опускається, оповитий цією впізнаваною пеленою смутку. Болю.
Перед чоловіком прояснюється смагляве обличчя. Втомлене. З темними колами під очима, цим неслухняним чорним волоссям, що тепер стирчить у ще більшому хаосі. Між густими бровами залягла раніше незнайома зморшка.
— Не кажи так…
Сет ковзає поглядом по кухні й ледь може випустити тремтливий подих, перш ніж з його грудей виривається схлип упереміш з істеричним смішком.
— Я забув наших дітей.
Здається, Гор лякається цього сильніше, ніж… усього, що було раніше. Він різко встає, перекидаючи стілець, і підхоплює чоловіка, стискаючи його у своїх обіймах, поки бліде обличчя, здається, стає ще блідішим від страху і тепер блищить від того граду сліз, що нахлинають хвилями, вириваючи з чоловічих грудей тваринний крик.
Гор стискає тендітне тіло коханого у своїх руках, притискає до себе, як уже робив багато разів. Багато-багато разів.
Він запевняє себе, що нічого страшного, якщо він зробить це ще раз.
— Це тому, що мене забувають, так? Я зникаю… — Сет стискає тканину чужої футболки, не помічаючи, як неконтрольовано рве її, немов намагаючись утриматися на плаву в глибокому морі. — Я просив тебе покинути мене, коли це станеться! Віддати Маат!
Бог Сонця стискає губи, дбайливо погладжуючи й притискаючи чужу голову до своїх грудей. Концентрується на цьому відчутті — дотику червоних локонів до кінчиків його пальців. На теплі чоловічого тіла. Воно все ще тут.
— Як я можу? — шепоче Гор, притискаючись щокою до червоної маківки. — Я обіцяв, що все виправлю. Я знайду спосіб змусити людей згадати. Я знайду. Ти все ще тут, Сет.
У відповідь кімнату розриває ще один розпачливий крик, що змішується з риданнями, і Гор прикриває очі, цілуючи бліде чоло.
— Скільки минуло з останнього разу?! Тиждень? Три дні?! Я поранив тебе!
— Будь ласка…
Сет різко замовкає, відчуваючи, як на його чоло капає сльозинка. Підіймає погляд, завмираючи, бачачи улюблені скляні очі, що дивляться на нього так благально. Так прохально.
— Не змушуй мене залишати тебе, гаразд? Не знову. — Гор тихо схлипує, міцніше стискаючи чоловіче тіло у своїх руках, зариваючись носом у гостре плече. — Ми впораємося. Ми справляємося.
Сет теж схлипує, і на кілька хвилин світ ніби зупиняється. Залишаючи їхню маленьку затишну кухню в квартирці на околиці міста, у тихому спальному районі, з цими тихими схлипами та взаємним витиранням сліз.
Потрібно ще трохи часу, щоб Сет, втомившись, посміхнувся, стикаючись з чоловіком руками, коли вони знову тягнуться, щоб витерти щоки одне одному, при цьому забуваючи про себе. Вони сидять на підлозі — Сет між складеними довгими ногами, буквально в коконі зі смаглявих рук і величезних крил, що зігрівають його голі ноги.
Сет відчуває порожнечу всередині. Втомлену спустошеність, немов його знесло хвилею і нарешті винесло на берег.
Він чіпляється поглядом за жовтий стікер на широких грудях знову й підчіплює його двома пальцями, розглядаючи власний розмашистий почерк.
— Ти придумав це минулого разу… Бачиш? Це спрацювало. — Гор опускає голову на його плече, спостерігаючи за чоловічими руками. У голосі звучить майже наївна надія. Сет не може сказати цього вголос.
— Я не міг побачити його спочатку… Вибач мені.
— Усе нормально.
Сет нарешті дозволяє собі трохи розслабитися й спирається на міцну постать поруч. Бере смагляву руку в свою, злегка стискаючи. Намагаючись підтримати теж.
Неважливо, наскільки довгий цей момент ясності — він ним скористається. Повинен.
— Знаєш… найскладніше — цей момент. Коли ти просиш відпустити… — Гор кусає губи ледь не до крові, притискаючись чолом до чоловічої шиї сильніше, вслухаючись у Сетове дихання. — Напиши стікер, що це марно?
— Тому що ти впертий? — старший хрипло сміється, вільною рукою витираючи ніс.
— Так. Дуже впертий. І… дуже тебе кохаю. Дуже.
Пачка жовтих стікерів і маркер опускаються в його долоню, і Сет переводить погляд на Гора. На те, як той дивиться на його руки, і теж тулиться так, ніби не він ще годину тому тримався так впевнено й спокійно. Ніби не він був заземлювальним якорем.
«Я кохаю його»
Наклейка опиняється на смаглявому чолі, і після здивованого погляду блакитних очей чоловік теж тепло посміхається, цілуючи теплу щоку.
— Дякую.
Гор прикриває очі. Вслухається у розмірене биття серця. Переплітає їхні пальці, руки Сета нарешті зігрілися.
— Я обіцяю, що все виправлю.