Work Text:
Вперше він прокидається серед ночі у своєму ліжку. Його обличчя втнуте в гарячі плечі, а шкарпетки на ногах не зняті. Ян Петех знає чиї це плечі та фізично відчуває як блідне. Спершу хоче відсунутися, але в перших хвилях похмілля думає, що впаде. Він затерпає усім тілом і старається навіть сповільнити рух крові, поки тіло поруч не розвертається і не тулить його до себе вже по-грамотному і по-господарськи: Янова голова в нього на грудях, а руки – затиснуті між тілами.
Десь глибоко всередині пищить тонкий звук Янової розгубленості.
Наце Йордан трохи похропує коли спить.
***
Наступне Янове пробудження вже облизане світанковим холодним світлом. Поглядом він тупиться у розкриту шафу і перераховує вішаки.
Один вішак, поки Наце сопить йому у вухо.
Другий вішак, поки на Янових грудях крізь сон сіпається рука.
Третій вішак, коли від п’ят до маківки обпікають чужі обійми.
Занадто мало вішаків для всього, що відбувається.
Він перераховує вішаки знову у зворотному порядку, вже передчуваючи важкість майбутньої розлуки й гіркоту ранішньої розмови. Ян Петех знає, що через кілька годин спустить свій втомлений і журливий прощальний видих.
Але Ян Петех не знає, що поки Наце Йордан тримає його в руках, то зовсім не спить, а думає про те саме.
***
Третє пробудження вже ранкове і сніданкове, позбавлене надії знову закрити очі. У Яна виліт через кілька годин і нудний контроль в аеропорту. У Яна в Словенії дім і найкращий синій колір на прапорі. У Яна кіт, синтезатор у червоній кімнаті й батьки з братом, які ще не отримали різдвяних подарунків.
А за спиною Наце Йордан: напівголий, гарячий і спокійний. Такий, яким він собі його вигадував сім років тому. І тримає його Наце Йордан в руках надійно, ніби словенський літак за хвіст втримає, якщо доведеться. І ніби з Матеєм за Яна битися буде (що на сто пунктів складніше, ніж літак у долонях втримати).
І Наце Йордан його до себе горне:
– Ти не спиш.
– Не сплю.
Ян відчуває як рухаються його губи на потилиці, коли Наце питає:
– Ти як? Тобі щось треба?
Він не знаходить у собі потрібних слів. Слова, які можна сказати чоловікові, з яким нічого не вийшло тоді й нічого не вийде потім. Слова, які б розв'язували усі їхні проблеми, розбили печалі й забрали образи. Йому тужно і скрутно, поки Йордан за спиною такий життєствердний.
Ян кладе руку на долоню, яка зручно лежить на його грудях, і видавлює:
– Треба. Збиратися.
***
Наце виходить з душу, а Ян сидить на ліжку розгублено, наче в гостях.
– Ти привіз мене вчора в готель?
– Так, – відповідає Йордан, коли сідає поруч.
– А в аеропорт мене відвезеш?
– Відвезу.
Ян Петех плаче.
Наце Йордан мізинцем торкається його стегна.
***
На радіо іглс, на Янові – темні окуляри.
Його очі мокрі, а руки – холодні.
Наце Йордан за кермом – досконалий.
Ян Петех шкодує, що летить не з сусіднього штату.
***
Наце дістає його речі з багажника і ставить поруч.
А потім рвучко подається вперед і обіймає Яна, ніби втримати намагається. Ні дозволу не чекає, ні схвалення. Не розриваючи обійми дурниці бурмоче: про них, про тур і про страх свій власний. Бурмоче про те, що Ян снився йому сім років і в п’яних мареннях приходив. Бурмоче, що має вдома стоси листів невідправлених зі словами, які так хотілось сказати. Біля вилиці розповідає як з Бояном скандалив і випрошував, щоб він їм зустрітись дозволив. Каже про те, що ні про що не шкодує більше ніж про те, що від Яна колись відмовився. Зізнається, що цікавився ним, у друзів випитував. Жити без нього не міг, не хотів. Що Кріс сльози його збирав і втішати намагався, а Наце і не жив зовсім, а в мріях борсався. Мріях про спільний дім, прогулянки під теплим світлом паркових ліхтарів і спільне Різдво, в якому вже вони гостей до себе запрошують.
Наце говорить багато і сплутано, а Ян впускає по сльозинці за кожне слово сказане.
Щоб потім поцілувати мокро і палко. Так, як сім років назад хотілось.
Наце Йордан тремтить і просить чекати його в Любляні.
Ян Петех обіцяє чекати.