Work Text:
– Яне… Яне.. – бурчав Боян, поки шарпав мене за плече, щоб розбудити. – Давай, твоя черга
Я неохоче прокліпався і зиркнув за вікно: глибока ніч стояла над нами і зорі світили нам із піднебесся. І ось саме цієї глибокої ночі ми вибирались із Бундесу.
– Der ukrainische Präsident wiederholte seine Forderung in Belgien, – торочив радіодиктор мені по голові. – Frankreich erlaubt daraufhin, den Einsatz seiner Waffen gegen Stellungen in Russland - unter bestimmten Bedingungen.
– Вимкни нахуй це радіо, Бояне. Що ти хочеш почути? Ти навіть не знаєш німецької…
– Нам не треба було їх кидати, Яне. Не треба було… Не треба… – бурмотів він дорозі, до мене не розвертаючись.
З чого все почалось? З чергового концерту в черговому клубі Берліна: нормальна оренда приміщення, хороше розміщення, квитки добряче розпродані і ось цей самий Боян, який нудив під боком.
– Завались… – буркнув я і очі потер, щоб прокинутись.
– Мартін нас вб’є. Вб’є і навіть оком не блимне.
– Бля, Бойч… – почав я, але він мене не чув.
– Киданути власників клубу… Чим ми, бля, думали…
Це не те, чим займаємся зазвичай, окей? Ми нев’їбаться чесні люди! Але німецькі ділки обвели нас, як жовторотиків, коли домовлена сума помножилась на два, бо ми офігенного аншлагу їм влаштували! «Як же так, – думав я. – Ти ж, сука, і бар з нас отримав, і гардероб. І ще мене їбати вздумав?» А потім що? Стрілки під синагогою і ноги в бетоні на дні Дунаю?
Ми минули Дрезден, коли я заснув, а знаків чеською ще не було, то значить і спав я недовго. Зірки з нас сміялися теж ще німецькою, то я роздратований і клацнув по магнітолі.
– Їбані католики. Стань, Бойче, покуримо і я зміню тебе.
На Бояна я злитися не хотів – він тонший за мене, обережніший. Всю дорогу то озирався, то в дзеркала поглядував чи бува не сів нам хто на хвіст. Бо думалось йому, малому дурному, що всі клуби між собою знайомі і мають якийсь закритий чат «Друзі-клуби», в якому нам вендету готують і що грати нам тепер більше ніде. Судити його не міг, але й зрозуміти теж.
Він до узбіччя з’їхав і загальмував м’яко.
– Заспокойся, – почав я примирливо, коли дверцятами грюкнув.
А Боян би мене нахуй послав, та вже сигарету жував понервовано. Я гикнув:
– Шо такий смурний, братішка?
І він зиркнув на мене зло і недобре. А що я йому міг сказати? Що може дійсно у нас на хвості троє берлінських знайомих, які кинуть нас у канаву за касарь і хлібинку? Ясна річ, я хотів заспокоїти його серце. А шо в мене в голові творилось – жодними словами не перекажеш.
Він все дим видував німецьким зіркам і ногою смикав, роздратовано по камінню шаркаючи. Слухав я його, слухав та й думав що то далі з нами буде. Як ми Мартіну усе пояснимо? Думав, що мені б тішитись, бо вдалось не лише від надуманого боргу чкурнути, але й обумовлений не сплатити. Отакі от ділюги в молодих музикантів. Але потіха все не приходила – за бентегу Боянову бентежився і до диму його придивлявся. На крайняк – якщо Європа образиться, то завжди в Америку можна чкурнути.
– Не журись, – сказав я йому, коли на водійське сидіння грузився. – Нас Бог полюбому у тім’ячко цілував. Пропетляєм.
Він нічого не відповів – недопалок під черевик собі кинув і машину обійшов злісно, щоб на моє пасажирське всадитися. І ми знову рушили під німецькими зірками.
Їхали і чекали, поки радіо заговорить чеською.
Йобнутий березень.