Chapter Text
Останній ворог, якого буде знищено — це смерть
(1 Коринтян 15:26)
Don't go 'round tonight
It's bound to take your life
There's a bad moon on the rise
(Bad Moon Rising, Creedence Clearwater Revival)
Джеймс
Дзеркальце, правду скажи-но мені
— Не вийде ніяк, друже, — промовив похмурий голос у напівтемряві освітленої лише свічками спальні. Власник спальні — високий, вуглуватий підліток в окулярах з темною оправою та ще темнішим волоссям, розлігся навскіс у мʼякому кріслі, закинувши ноги на велику оббиту шкірою скриню. Купка свічок плавала в повітрі навколо нього, створюючи дивне враження вогняної корони.
Хлопець, якого звали Джеймс Поттер, задивлявся у маленьке замурзане дзеркальце, але не на власне відображення. Крізь скло на Джеймса дивилась скривлена мармиза його кращого друга Сіріуса Блека. Йому ж належав і похмурий голос.
— Я тобі клянуся, — сказав Сіріус із дзеркала — маман цього літа остаточно збожеволіла. Вона нізащо не дозволить мені приїхати.
— Та це ж нісенітниця якась, — пробурчав Джеймс — Що змінилось?
— Окрім рештків її глузду, що стрімко вивітрюються? Гадаю, вона остаточно вирішила, що родове дерево Поттерів — це величезна вигрібна яма, повна зрадників роду та маґлолюбів.
— Але ж минулого року ти таки приїздив.
— Це було до того як твій батько потрапив на шпальти «Щоденного віщуна», назвавши Абраксаса Мелфоя «дурним старим мракобісом».
— Батько вміє, — хихотнув Джеймс. Він відмахнувся від однієї зі свічок, що підлетіла надто близько до лоба.
— Обережніше там, бо ще знову штори підпалиш — порадив Сіріус.
— Та годі тобі, — сказав Джеймс, відштовхуючи іншу свічку від товстих оксамитових штор, що закривали високі вікна і мали явні сліди попереднього підпалу, — Це повний відстій. Мало того, що ти пропустиш матч Калабані Юнайтед, так тепер ми ще і не побачимось аж до початку семестру?
— Я теж не те щоб у захваті.
— А якщо я приїду до тебе?
— Погана ідея, друже, — похмуро промовив Сіріус.
Джеймс насупився. Він ніколи не був у друга вдома, та і з сімʼєю його не зустрічався, за винятком одного разу на вокзалі Кінґс-Крос. Сіріус волів, щоб так воно і було, і завжди чітко давав зрозуміти, що не хоче, щоб друг із ними перетинався. Джеймс це певною мірою розумів, зрештою, батьки Сіріуса приємними людьми не були. Вони були з тих, кого мати Джеймса називала «ультратрадиціоналістами», а батько — «дурними старими мракобісами».
Блеки були однією з найбільш шляхетних та аристократичних чистокровних сімей Магічної Британії. Вони були відомі своїм приголомшливим багатством, всеосяжним політичним впливом та безкомпромісною позицією щодо чистоти крові. Поттери, на думку Блеків, по останньому параметру не вписувались аж ніяк. Прізвище Поттерів давно було викреслено зі «Священних Двадцяти Восьми», анонімно видаваного переліку чистокровних сімей, який Блеки очолювали як за алфавітом, так і за рівнем фанатизму. З цього факту, як і з чіткої публічної позиції містера Поттера щодо прав маґлів, випливало те, що Блеки не схвалювали дружбу свого сина з юним Джеймсом Поттером.
Джеймс цим не дуже переймався, бо він сімейство Блеків теж не дуже схвалював.
Але це все ж його дратувало, а тепер така ворожість ще й заважала його планам на літо. Якийсь час сімʼя Сіріуса хоча б терпіла Джеймса, який, звісно, хоч і був сином маґлолюбів, але принаймні чистокровних. Тепер це вже у минулому. Майже одразу після повернення Сіріуса додому в Лондон на літні канікули, батьки запроторили його у заміський маєток дядька, де, вочевидь, вважали його надійно убезпеченим від шкідливого впливу зрадників роду і маґлолюбів на кшталт Поттерів.
А от про дзеркальця вони й гадки не мали, самовдоволено подумав Джеймс.
— Як ти там у дядька?
— Паскудно, — відповів Сіріус. — Я не знаю чому старий Альфард вбив собі в голову що мені не плювати на кінні прогулянки або полювання. Ніколи не думав, що скучатиму за проклятою площею Ґримо.
— Хоч до бібліотеки вийшло потрапити?
— Угу.
— І як? Щось вдалося знайти? — Джеймс схилився над дзеркалом від хвилювання.
— Щось про те як відклясти ворогу геніталії? Так. Щось про те як стати анімагом — аж ніяк.
— Дідько. — Джеймс розчаровано відкинувся у кріслі.
— Я ж казав тобі не накручувати сподівань. Все що є в цій дурній бібліотеці це книжки про генеалогію і гидоту. Чого ще ти очікував? Її збирала купка чортів, що фанатіли від Темних Мистецтв.
Хоча і розчарований результатами Сіріусових пошуків, Джеймс все ж відчув гордість за палку промову друга. Сіріус ненавидів темну магію так само, як Джеймс, і навіть близько не був схожий на свою сімʼю схиблених на чистоті крові фанатиків. Це стало цілком очевидно з самого початку, коли він потрапив до Ґрифіндору разом із ним. Сіріус, на відміну від своїх прогнилих родичів, мав добре серце.
— ... і якщо мені доведеться висидіти ще одне чаювання з Нарцисою та її слизьким бойфрендом-Смертежером, я за себе не ручаюсь, Джеймс, клянусь тобі. Луціус, щоб його, Мелфой, який не затикається про те, як Смертежери відстоюють фамільні традиції Блеків щодо верховенства чистокровних: «O, до речі, ще вони вбивають дітей для розваги, правда це чудно, кохана?»
Джеймс відчув як всередині все стислося. Сіріус точно бачив статтю у «Щоденному віщуні» минулого тижня про жорстоко вбиту у Ліддсі сімʼю маґлів. Троє дітей, жодного старше десяти років...
— Я думав вони не змогли звʼязати той випадок зі Смертежерами.
— Ну, офіційно не змогли — буркнув Сіріус.
Смертежери. Колись вони були не більше ніж шепотом у газетах, на рівні чуток і теорій змови, а зараз ця назва зʼявлялася все частіше і частіше. А ще всі навколо якимось чином знали й інше імʼя, хоча воно ніколи не потрапляло на чорнильні шпальти «Віщуна», імʼя, яке відмовлялись промовляти навіть батьки Джеймса... Імʼя Того-Кого-Не-Можна-Називати. Сіріус все продовжував:
— І звісно, мій дурний брат хаває це все за обидві щоки. Гидотно дивитись як він підлизується до маман і дядька Альфарда. Такий він жалюгідний у своїх намаганнях вислужитись і бути зразковим чистокровним синком. Знаєш, іноді я думаю що мені варто було бути з ним жорсткіше у дитинстві. Не захищати його від всіх бід своєю спиною, хай би сам отримував на горіхи. Може тоді він не був би настільки зачарований сімейними цінностями Блеків...
Сіріус запнувся. Він дуже рідко розказував про своє дитинство, але Джеймс підозрював що приємного у ньому було мало.
— Цей, то коли ти повертаєшся до Лондона? — співчутливо змінив тему Джеймс.
— За тиждень. Але там не краще.
— Я знаю, але може тобі вдасться вислизнути хоч на день? Я б зустрів тебе на алеї Діаґон.
Сіріус обдумав пропозицію.
— Мабуть, можна спробувати, якщо це буде будній день. У них завжди щось відбувається по буднях, — він трохи посвітлішав від цієї ідеї. — Як щодо цього четверга?
Джеймс погодився і швидко затушив підлокітник крісла, що вже почав тліти.
У четвер Джеймс прокинувся з першими пташками. Для такого жайворонка як він це завжди було нескладно, а в такий захопливий день і поготів. Вони з Сіріусом домовились зустрітись у «Дірявому Казані» о пів на одинадцяту, розраховуючи на те, що містер і місис Блек уже давно залишать дім по своїх численних зустрічах і світських раутах, полегшивши Сіріусу втечу. Без секретності було ніяк, бо батьки не припускали навіть думки про його поїздки до міста без супроводу.
Було за десять хвилин дев'ята, і Джеймсу вже не терпілося.
Проблема літніх канікул, на його думку, полягала в тому, що робити було просто нічого. Звісно, він насолоджувався перепочинком від занять та іспитів не менше за інших, але йому не вистачало жвавої атмосфери та галасу, що наповнювали коридори замку.
На відміну від Гоґвортсу, вдома було дуже тихо. Будинок Поттерів був величезною і розлогою старою будівлею у затишному куточку Котсволдських пагорбів, і протягом майже всього літа Джеймс тинявся по ньому, страшенно знуджений. Він ненавидів нудьгувати. Батьки, звісно, були поруч, але у них були свої клопоти. Здоровʼя тата вже давно хиталось на межі, і останнім часом справи тільки погіршувались.
Коли Джеймс необачно байдикував на ліжку занадто довго, думки про батька ставали доволі сумними.
Тож він не сидів без діла. Вранці, після ситного сніданку, він виходив на поле за будинком, щоб потренуватись на мітлі. Джеймс був загоничем ґрифіндорської команди з квідичу, і неабияк вправним, але ж завжди можна було стати ще кращим.
Вечорами або у дні коли дощило, більшість часу він проводив за вивченням нових чар та заклять. Він переконав матір що ніякої проблеми у його магії за межами Гоґвортсу не було, не дивлячись на суворі закони що її обмежували. Відстежувальні чари могли лише повідомити Міністерству де саме використовувалась магія, і ніхто не міг дізнатись що у будинку чарівників магію використовував саме пʼятнадцятирічний хлопець. І чи не краще буде, наполягав Джеймс, якщо літо він використає для опанування нових чар, а не буде місяцями безцільно вештатись садибою?
Мама лише посміялась, скуйовдила Джеймсове волосся і погодилась, що «якщо він не спалить будинок», то проблеми справді немає.
Яка ж класна у нього мама.
Батьки вранці поїхали до Святого Мунґо — у тата чергове «планове» обстеження, мама з ним, як завжди. Знову на цілий день. Втім, вони й не були б проти його самостійної поїздки до алеї Діаґон. На відміну від домашньої тиранії у Сіріуса, Джеймс більш-менш міг робити що йому заманеться.
Покінчивши зі сніданком, Джеймс з жахом виявив що треба подіти кудись ще цілу годину і поплентався коридором у бібліотеку, з якої й так майже не вилазив усе літо. Бібліотека Поттерів була напрочуд гарною, заставленою книжковими стелажами з темно-червоного дерева, що були забиті до стелі фоліантами з телячої шкіри усіх можливих кольорів та розмірів. Мармуровий стіл, завалений ще більшою кількістю книжок, знаходився у центрі кімнати, а потертий оксамитовий диван блідо-рожевого кольору був затиснений у затишну нішу між полицями. Великий камін займав більшу частину східної стіни. Проходячи кімнатою, Джеймс відсторонено провів пальцем по канавках маленького трикутного візерунка на порталі каміна. Стара звичка, забобонний ритуал на удачу, звичний до автоматизму.
Зітхнувши, він вмостився за мармуровим столом і підтягнув до себе стос книжок, який лишив тут попередньої ночі. Бібліотечна колекція була величезною і різноманітною, зібраною ексцентричною мішаниною поколінь Поттерів. На полицях стояли книжки з зіллєваріння, медичної магії та про цілющі чаї, збірники праць з травництва та трактати з розведення книзлів, товстелезні томи з теорії трансфігурації та тоненькі манускрипти експериментальних чарів. «Енциклопедія грибів» стояла поруч зі «Скарбами жабівництва». Тут були книжки з мистецтва та архітектури, художня література та пʼєси, більше ніж одне видання «Казок Барда Бідла», і навіть запилений куток присвячений книжкам про спроби розведення гномів у XVIII столітті. Але інструкцій як стати анімагом, попри всі Джеймсові зусилля, так і не знайшлось.
Важко зітхнувши та кинувши ще один погляд на годинник, Джеймс обрав товстий том зі стосу та почав читати. Він не дуже очікував щось знайти, бо вже встиг перечитати кожну книжку з трансфігурації в бібліотеці. «Ох, вчений ти мій маленький!», вигукнула якось мама, заставши його в бібліотеці четвертий раз за тиждень. Всі книжки згадували анімагів, бо це, зрештою, вважалось вершиною трансфігураційного мистецтва, але жодна не давала точних інструкцій як це зробити. Джеймс прочитав, мабуть, всю теорію на тему, що колись була написана, але як справа доходила до практики — все було описано дуже непевно та туманно.
Справа була у тому, що стати анімагом було дещо складно, і до того ж дещо незаконно. Ну, не те щоб зовсім незаконно, але треба було реєструватись в Міністерстві Магії, чого, звісно, Джеймс робити аж ніяк не збирався. Він мусив тримати все в секреті, а значить вчитись можна було тільки самотужки, по книжках, а цей шлях завів його у глухий кут.
Джеймс почесав носа і провів пальцем уздовж рядків тексту, шукаючи щось нове. Раптом зупинився, поправив окуляри й зосередив погляд на назві, що зачепила погляд: «Непомильний Анімаг». Він бачив цю назву раніше, у списку джерел іншої книжки зі шкільної бібліотеки. Знайти її на полицях тоді не вдалося, отже книжка, ймовірно, була у спецфонді. Це ускладнювало справу, бо для доступу туди потрібне було схвалення когось з професорів, а вони вкрай нечасто схвалювали будь-що, повʼязане з Джеймсом Поттером.
Однак, він позначив цю сторінку в книзі та продовжив читати.
Минуло вже кілька років з того часу, як Джеймса заклинило на ідеї стати анімагом. Здатність за бажанням перетворюватись на тварину, окрім загальної крутості, виглядала ще і як ідеальне вирішення іншої, більш заплутаної, проблеми.
Проблема полягала в наступному — у школі Джеймс мав трьох найкращих друзів: Сіріуса Блека, Пітера Петіґру та Ремуса Люпина. Четверо хлопців жили в одній кімнаті гуртожитку, що було дуже зручно — кімната була готовим штабом для планування різноманітних витівок, ідей для яких завжди вистачало. З іншого боку, приховувати таємниці один від одного було майже неможливо.
Ремус засвоїв цей урок на власному досвіді — бо мав величезну таємницю. Хоча Джеймс і Сіріус подружились з першої хвилини зустрічі, двом іншим хлопцям, соромʼязливим та ніяковим, на це знадобилось дещо більше часу. Джеймс був заінтригований тихонею з яким ділив кімнату гуртожитку, закритим в собі, але вочевидь спраглим до дружби. Йому подобалось як Ремус жартує — тонко, гостро і несподівано, жертва почасти розуміла жарт вже коли Ремус був за кілька кроків. Тож невдовзі він, а за ним і Пітер, влилися до ґрифіндорської компанії в якій тепер було четверо бешкетників.
Але Ремус Люпин регулярно кудись зникав. Стабільно, кожного місяця, він просто щезав на кілька днів, а коли повертався, виглядав так, наче на нього напав злющий гіпогриф. На другий рік хлопці розгадали таємницю друга. У дванадцять років вони ще не мали того внутрішнього скептицизму, який би змусив дорослого зі сміхом відкинути таку теорію та шукати іншого пояснення. Справа була в тому, що Ремус Люпин був вовкулакою.
— Круто, — сказав Сіріус, коли Ремус нарешті підтвердив їхні підозри.
Але це було зовсім, зовсім не круто. Джеймс ось уже чотири роки був змушений дивитися на те як друг щомісяця мучиться на самоті. Неспроможність допомогти хоч чимось, окрім купи солодощів на ранок наступного дня у шкільній лікарні зводила його з розуму.
Ідею йому подав Пітер. Одного ранку, після особливо важкої повні, Пітер, Сіріус та Джеймс сиділи навколо Ремусового ліжка у палаті, коли Пітер випалив:
— Хотів би я, щоб ми всі були вовкулаками, тоді ми могли б бути разом.
Ремусу тоді це зовсім не сподобалось, він сказав що це жахливе бажання, але ідея засіла Джеймсу в голові. Ні, звісно, вони не могли стати вовкулаками, але... Чому власне вони не могли бути разом? Що, якщо вони б стали якимись іншими тваринами? Вовкулаки не могли нашкодити іншим звірям, ну, принаймні не могли їх заразити. Обернувшись на тварин, вони могли б бути поруч з Ремусом під час перетворення, і... Джеймс не знав точно, що саме вони робили б після, але Ремусу хоча б не довелось би проходити через це на самоті.
Джеймс ненавидів самотність.
Він глянув на годинник — до виходу лишалось ще 45 хвилин.
Об одинадцятій Джеймс вирішив що чекати далі в нього немає сил. Засунувши безтолковий фоліант назад на полицю, він покрокував на кухню. Подорожувати йому доводилося за допомогою порошку флу, на відміну від Сіріуса, що жив у місті та насолоджувався маґлівським метро. Джеймс був у лондонському метро лише один раз, минулого літа, з Сіріусом, і нестись підземними тунелями під містом виявилось набагато страшніше ніж звичні подорожі димарями.
Узявши дрібку мерехтливого порошку з маленького оксамитового мішечка, який мати тримала на гачку біля каміна, Джеймс жбурнув її у вогонь. Камін спалахнув зеленим полумʼям, Джеймс вступив у нього, проголосив «Алея Діаґон!», і, закрутившись, відправився у павутиння розмитих камінних решіток.
Він вийшов із каміна у тепло Дірявого Казана. Шинок був тьмяний та більш порожній ніж Джеймс звик його бачити, але і день ще тільки почався. Звісно, це не зупинило його від спроби переконати бармена налити йому щось міцніше за маслопиво.
— Синку, ти забуваєш що я знаю твоїх батьків, — рикнув розвеселений бармен.
— Не пощастило, мабуть, дитяча мармиза все ще тебе видає, — промовив голос позаду.
Джеймс різко розвернувся. Сіріус Блек стояв усміхнений, з руками в кишенях, сутулячись, у маґлівських джинсах і футболці. Він виглядав вищим, що дратувало, та, як завжди, крутим. Джеймс був неймовірно радий його бачити. Гучно скрикнувши, він простяг руки до друга і захопив його в обійми.
— Ну добре, добре, дивись зі штанів не вистрибни, друже, — сміючись, Сіріус відштовхнув його від себе.
Джеймс посміхнувся.
— Два маслопива, — сказав він бармену, який подав обом по запіненому кухлю.
— Чорт, як же я за тобою скучив, — сказав Джеймс, коли вони всілись у пошарпані крісла на іншому боці шинку. — Це літо, мабуть, увійде в історію як найнудніше з усіх.
— І не кажи, нудьга мало мене не прикінчила.
— Ну, воно хоча б майже закінчилось, еге ж?
— Випʼємо за це, — видав безрадісний смішок Сіріус. — Знаєш, ця паскуда погрожувала не відпустити мене у школу цього року.
— Вона ЩО?
— Ага, щось там було про «краще син-недоучка ніж зрадник роду». Не памʼятаю деталей, я відключився, — він зробив ковток з кухля. — Ніби вона могла б мене зупинити.
Джеймс нахмурився, роздивляючись друга понад кухлем з маслопивом. Його непокоїла тінь страждання що залягла на обличчі Сіріуса ще з минулої розмови, і тривожна глухість його голосу.
— Та й по тому, — сказав Джеймс, — не зважай на цю дурню. У мене є план на наступне літо: я вкраду тебе прямо з потяга, до того як Вальбурга захапає тебе у свої пожадливі маленькі ручки. Вони не зможуть запроторити тебе у вигнання в маєтку якщо не зможуть тебе знайти!
— Ага, звісно, — фиркнув Сіріус.
— Ну типу, технічно це ж не викрадення дитини, якщо викрадає інша дитина?
— Геніально.
— Ну от ти думаєш що я жартую, а суд би мене виправдав. Окрім того, я думаю у мене вийшло б непогане судове обґрунтування для твого всиновлення. Міг би називати мене «татком».
— По-перше, дурню ти такий, я старший за тебе! — вдавився пивом Сіріус.
— Незначне юридичне ускладнення, — погодився Джеймс. — А по-друге?
— По-друге... — Сіріус потряс головою і широченна посмішка зʼявилась у нього на обличчі. Ось це він, його старий друг. — По-друге, я скучив за тобою, чортів ти ідіот.
Джеймс просяяв.
Вони допили пиво та попрямували до магазинів. Обидва вже скупились до навчального року (точніше, матері вже замовили все необхідне), але їм все одно було на що подивитись. Багато часу вони витратили у захаращених коридорах «Витівок і пустощів», поповнюючи арсенали на наступний рік. Багацько товарів з цього магазину були заборонені у Гоґвортсі саме завдяки зусиллям ґрифіндорських розбишак, чим вони безсумнівно пишались.
Після магазину магічних жартів Джеймс потяг Сіріуса до «Все для квідичу», де провів забагато часу розпинаючись про різні моделі мітел. Джеймс сподівався, що рано чи пізно зацікавить Сіріуса квідичем просто не припиняючи про нього базікати, хоча попередні чотири роки намагань результату так і не дали. Очі Сіріуса затуманились від нудьги поки друг заливався про попутний вітер в останній моделі Комети, і Джеймс врешті решт здався та запропонував навідатись у «Флоріш і Блотс». Треба було перевірити чи не з'явилось там щось нове про анімагів.
Сіріус був налаштований скептично.
— Ми безрезультатно шукаємо роками, і ти правда думаєш що у «Флоріш і Блотс» просто отак завезли щось в останній партії?
— Що тут скажеш, — знизав плечима Джеймс. — Я оптиміст.
Книжковий магазин був найбільш переповнений з усіх крамниць, які вони сьогодні відвідали, набитий учнями та їх батьками, що скупались до школи в останню мить, але Джеймс пробивався крізь натовп навпростець до секції Трансфігурації. Він цього літа був тут вже кілька разів і добре знав дорогу.
— Ну, поїхали, — сказав він Сіріусу, — я беру цей прохід, ти береш ось той.
Неспішно походжаючи туди й назад уздовж полиць, Джеймс оглядав корінці книжок, але все виявилось уже знайомим. Він вирішив спробувати сусідній ряд.
Проте, не встиг він завернути до наступного ряду, як дещо в проході навпроти відвернуло його увагу від книжок. Рудоволоса дівчина у маґлівському одязі, яка втупилася носом у книжку настільки близько, ніби аж нюхала її. На обличчі Джеймса розпливлася самовдоволена посмішка. Це була його однокласниця Лілі Еванс, яку вони з Сіріусом страшенно полюбляли дратувати. Переважно тому, що її було дуже легко вивести із себе, але ще й тому, що вона дружила з Джеймсовим заклятим ворогом, хлопцем на ім'я Северус Снейп.
Він неквапливо підійшов ближче. Пропустити таку можливість він просто не міг.
— Побачення з книжкою?
Вона підняла голову від книжки та Джеймс із задоволенням помітив як її щоки залились червоним. Колись, на третьому році навчання, вони з Сіріусом влаштували змагання з того, хто зможе зрівняти колір обличчя Еванс з кольором її волосся. «Десять балів за вушка...»
— А, це ти, — байдуже вимовила вона.
— Я теж радий тебе бачити, — Джеймс невимушено сперся на стелаж і почав гортати новеньку книгу у шкіряній палітурці. — О, пробач, я не буду її цілувати — він показав на книжку. — Я зазвичай притримуюсь чисто платонічних відносин з літературою. Забагато драми, знаєш.
Лілі поставила книжку, яку щойно обнюхувала, назад на полицю і демонстративно оглянула Джеймса з ніг до голови. Він зовсім трохи зніяковів і поправив своє волосся.
— Ти, мабуть, зовсім знудився цього літа, — нарешті сказала вона, — без звичних жертв для знущань навколо.
— Ти навіть не уявляєш, — засміявся Джеймс. — Та і ти вочевидь скучила за школою, книжки он нюхаєш. Ломка по зубрячці, еге ж?
— Ну, знаєш як кажуть, хто далеко той у серці. Цікаво, що у твоєму випадку це взагалі не працює.
— Як мило. — сказав Джеймс.
Вони деякий час спопеляли поглядами один одного, Джеймс хитро посміхався, Лілі хмурилась. Зрештою, з іншого проходу донісся голос Сіріуса:
— Гей, знайшов щось?
— Ще ні, — відгукнувся Джеймс. — Але ходи сюди, я тут знайшов дещо інше.
Сіріус зʼявився з-за повороту, і нудьга на його обличчі змішалась з легким здивуванням при виді однокласниці.
— О, здоров, Еванс.
— Блек, — відповіла Лілі, набравши ще менш приязного вигляду ніж до того.
Джеймс не міг позбутися ідеї ще трохи подражнити Еванс, щоб підняти настрій другу, але Сіріусу вочевидь було не цікаво.
— То ти знайшов щось, чи ні?
— Нічого, — зітхнув Джеймс, похмуро глянувши на стелажі. Хоч він і перервав пошуки задля того, щоб подратувати Лілі Еванс, він знав що результату це не змінило. Слова «Непомильний Анімаг» все ще відлунювали у нього в голові. Ось яка книга була йому потрібна.
— Казав же тобі, — промовив Сіріус.
— Бла-бла, песиміст як завжди правий, світ навколо темний і невблаганний, туше.
— А що ви шукаєте? — запитала Лілі, яка слухала розмову із зацікавленням. Ой-йой. Джеймс застережливо глянув на Сіріуса. Лілі Еванс з її допитливістю, яка намагається зʼясувати їхні плани, це останнє, що їм було потрібно.
— Книжку, — безтурботно сказав Джеймс. — Ми ж у книгарні, не забула? Ідея тобі наче знайома, ти їх он нюхаєш навіть.
Це спрацювало. Лілі закотила очі та розмова знову перетворилась на перепалку.
— Ти десь спеціально тренуєшся бути таким нестерпним, чи в тебе так від природи виходить?
— Що тут скажеш, маю дар.
— Сподіваюсь, його ще можна здати по гарантії.
Зневажливо поглянувши на них наостанок, вона підхопила стос книжок з підлоги та розвернулась, щоб піти геть, коли Сіріус кинув їй вслід:
— Побачимось, наша старостівська величносте!
Лілі зупинилась як вкопана. Вона озирнулась і запитала:
— Хто тобі сказав що мене призначили старостою?
— Ти, тільки що, — хитро посміхнувся Сіріус. — Ти, мабуть, дуже горда собою. Навіть шкода тебе розчаровувати, але цього року у нас теж є один. — Він переможно поплескав Джеймса по спині, і той розплився в усмішці, задоволений тим, що Сіріус приєднався до розваги.
Обличчя Лілі враз змінилося від жаху.
— Тільки не ти!
Обидва хлопці розреготалися.
— Заради Мерліна, можеш собі це уявити?
— Дамблдор мав би геть збожеволіти для такого. Ні, Люпин.
Лілі зітхнула з полегшенням.
— То що, ви, мабуть, думаєте що вам все сходитиме з рук?
— Ем, звісно що так, — сказав Джеймс.
— Ну, добре що старост у нас все ж двоє.
— О так, — серйозно кивнув Сіріус. — Слава Мерліну, наша незрівнянна старостівська величність не дасть нам спуску. Сподіваюсь, ти не будеш за нами стежити? Я знаю що ти жити не можеш без цього файного хлопа, але це трохи відгонитиме зловживанням владою.
— Ага, звісно, бо мені ж аж настільки немає чого робити, — на олімпіаді з закочування очей Лілі точно могла б зайняти призове місце. — Коли ж ви хлопці вже подорослішаєте.
— Якщо це залежатиме від мене — ніколи, — відповів Сіріус.
— Гаразд, Пітере Пене. З тобою дуже весело, але мене чекає зустріч з деким, хто мені справді подобається. Передавай привіт загубленим хлопцям. О, до речі, Поттер, без образ, домовились?
— Що? — Джеймс спантеличено подивився на неї.
— Ну, ти ж намагатимешся напаскудити мені як старості, то у відповідь я призначатиму тобі покарання на час тренувань з квідичу.
Це змусило Джеймса посерйознішати. Він звузив очі.
— Знаєш, не думаю що в тебе вистачить духу, — повільно проговорив він.
— Ну, от і дізнаємось, — посміхнулась Лілі.
— Втручатимешся у справи команди — весь гуртожиток тебе зненавидить.
— О ні, ніколи ж такого не було, і ось знову, — короткий смішок, мʼякий і глузливий. — Після результатів минулого року ґрифіндорській команді справді треба тренуватись до сьомого поту. Тож краще тобі не виводити мене із себе, еге ж? Гарного залишку літа, хлопці, — і з напруженою посмішкою Лілі різко розвернулась і попрямувала геть.
Джеймс дивився їй вслід, відчуваючи невиправдано сильне роздратування. Принизлива поразка Ґрифіндору минулого року все ще була для нього дуже болючою темою.
— Та вона тільки погрожує, — зневажливо махнув рукою Сіріус, повертаючись до книжкових полиць. — Дивись, може оця? «Анімаг у деталях».
— Ні, цю я вже читав, — похмуро відповів Джеймс, фокусуючи погляд на другові. — Там в основному всілякі нудні юридичні подробиці. Та який сенс взагалі, я все тут вже перечитав.
— Ти часу не гаяв, як я бачу — вигнув брову Сіріус.
— Літо було довге.