Work Text:
Серед усього, що Бейлор мав підготувати до коронації, танців не було.
Були турботи про бенкет – чи вистачить столів у великій залі і чи не посваряться замковий розпорядник із кухарем через порядок подачі страв так само, як посварились минулого тижня через кількість смолоскипів; були турботи про десятки возів дорнійського вина, які грозили прийти з запізненням через розмиті дороги після осінніх дощів, і про те, чим їх замінити, якщо вони не прийдуть взагалі. Належало пам’ятати про турнірне поле за мурами замку, де теслі вже третій день переробляли трибуни, бо лорд Тарлі надіслав гінця з повідомленням, що привезе вдвічі більше свити ніж обіцяв. А ще не забути про посилення міської варти: королівство зносило жалобу після смерті його батька і тепер мало святкувати коронацію, а натовп, що святкує, не менш небезпечний, ніж натовп, що бунтує. Серед іншого голову займали переговори з септоном щодо порядку церемонії, який чомусь щоразу виявлявся довшим, ніж вони домовлялися.
Листи, що чекали відповіді. Лорди, що чекали аудієнції. Родина, що чекала зустрічі.
Щось іще. Щось іще.
Танців у цьому списку не було.
Але повертаючись від кравця – старого дорнійця, який привіз коронаційне вбрання на примірку і витратив на неї вдвічі більше часу ніж обіцяв, шпигуючи тканину шпильками й бурмочучи щось невдоволене про плечі Бейлора, – і минаючи порожні зали Червоного замку, він почув ритмічне тупцювання чобіт по кам'яній підлозі. Рівне, наполегливе, трохи безпорадне. Він зупинився. Прислухався. І не зміг відмовити собі у спокусі простежити за звуком.
Саме так танці і додались до списку його турбот. Бо звуки належали серу Дункану, який із розкинутими руками і зосередженим виразом крутився у незграбному квадраті, відтанцьовуючи вигаданий танець під вигадану музику.
Бейлор спостерігав за ним із тіні й не поспішав виходити.
Темна тканина кольорів Таргарієнів щільно облягала широкі плечі Дункана, а срібні застібки виблискували щоразу, коли він повертався до сонячного променя з вікна – як крихітні леза чи справжня драконяча луска. Довгий поділ колихався при кожному кроці, і Бейлор відчув, як щось гаряче і темне стискається у грудях.
Він знав, що це нерозумно. Знав, що після коронації Дунк складе присягу Гвардії, одягне біле і більше не буде носити його кольорів, не буде належати його імені. І ця болюча прісна думка дряпала щось глибоке – щось, що не мало назви в його в душі. Але зараз, коли Дунк був у чорному й сріблі, а його крупна постать займала увесь простір зали, це здавалось правильним. Так мало бути. Бейлор хотів щоб так було – завжди і скрізь; щоб кожен, хто дивився на Дункана Високого, відразу читав у кольорах його одягу, кому він належить.
Тоді Дунк, не помічаючи його, повернувся потилицею і Бейлор побачив шпильку.
Срібна, у формі драконячої лапи, вона сиділа у його вигорілому волоссі, як королівська печатка. Бейлор подарував її сам того дня коли покликав Дунка на службу до столиці. Тоді він не надто думав навіщо, але відчував: треба.
Тепер він дивився на неї і розумів: він хотів залишити слід. Хотів, щоб щось його – маленьке, непомітне, але беззаперечне – було на Дункові постійно. Білі плащі не можуть носити гербів, але ніхто не забере срібної драконячої лапи з лицарської потилиці.
У горлі щось стиснулося, і Бейлор вийшов із тіні.
– Коли я востаннє бував на бенкетах, танці виглядали трохи інакше, – сказав він м'яко, милуючись тим, як Дунк спочатку здригнувся від несподіванки, а тоді присоромлено схилив голову.
– Ваша Величносте, – промимрив він у поклоні. – Я…
Бейлору було навіть цікаво, що б той придумав і як пояснив. Але такого гарного рожевощокого Дунка не хотілося соромити більше, ніж він уже розчервонівся.
– Я схвалюю ваше бажання бути у формі. Гадаю, столичні леді шикуватимуться в чергу, щоб вкрасти вас на танець-другий.
– Черга не черга, а Егг каже, що місцеві дворяни вже пліткують про мене.
Це правда і Бейлор про неї знав.
За роки правління його батька замок потіснів і прокис – накопичив у собі людей, що давно вросли у свої крісла і вважали це привілеєм, а не службою. Коридори забились старими звичками і старими обличчями, які дивились на принца-спадкоємця з улесливою посмішкою, але порожніми очима.
Після похорону Бейлор почав прибирати – методично, без поспіху і без торгів. Наказав освіжити кімнати, замінити меблі що пам'ятали ще його діда, посуд у їдальнях, прапори над брамою.Дрібниці, але важливі: у нового господаря нові звички.
Оновлення стосувались і людей. Ніхто особливо не здивувався коли він привіз наближених із Драконячого Каменю – новий король має право на свою свиту.
Але Лорд-командувач Королівської Гвардії – це не свита. Це символ. І коли столиця почула ім'я Дункана Високого, вона знічев'я знизала плечима і вирішила, що десь щось переплутали.
Колишній лицар-бурлака. Вихованець Старого В’язу. Людина без роду і герба.
Бейлор міг би пояснити. Міг би розповісти їм про Ешфорд і про те як Дунк поставив своє лицарство і своє життя на терези заради справедливості і не здригнувся. Але він не збирався нічого пояснювати місту, що плутало цінність людини з ціною її прізвища.
Одне діло чути про Дункана Високого як про далеку легенду Драконячого Каменю. Інше – зустріти його в коридорі і побачити, що він займає собою весь замок. Але не зарозумілістю, як тут звикли, а зростом своїм і поставою; тією твердістю у плечах, що не купується і не успадковується. Все в ньому бриніло справжнім благородством – і саме це дратувало столицю найдужче. Вона не вміла читати того, чого не можна виміряти родовим гербом.
Вони не полюблять його і Егг мав рацію: очі усього міста будуть прикуті до Дункана Високого так само пильно, як і до нового короля.
– Вам потрібен партнер, – буденно заявив Бейлор.
– Так, – хмикнув Дункан. – Але Егг надто малий зростом, Ваша Величносте…
Він не встиг закінчити – Бейлор вже спускався сходинками вниз. Дунк, простеживши за ним поглядом, завмер і голосно ковтнув.
– Ваша Величносте…
– Для початку вам слід вклонитися вашій леді, – діловито почав Бейлор, входячи в залу і зупиняючись перед ним. – А вона у відповідь зробить реверанс. Приблизно ось так…
Він присів у незграбному реверансі, але з видимою потіхою від власної кумедності. І Дунк дивився на нього м’яко і з полегшенням.
– Але трохи краще, – додав Бейлор, вирівнявшись. – Я не надто вправний в цьому.
– Ні, Ваша Величносте, у вас добре виходить, – запевнив Дунк.
Бейлор поморщив носа від такої чемної побрехеньки, проте підняв брови у запрошенні. Дунк нервово смикнувся від плечей до пальців, а тоді вклонився, як зробив би це перед танцем: глибоко, чесно, з тією поважною серйозністю, яку вкладав у все, що робить. Бейлор повторив свій незграбний але потішний реверанс і випростався з усмішкою.
– Тоді вам належить подати їй руку. А вона погодиться. Ось так, – він простягнув долоню вгору і зачекав. – Але не тисніть їй пальців, як тиснули б руку чоловіку у трактирі. Просто дозвольте їй торкнутись вас.
Він легко поклав руку на дункову долоню, але лицар одразу відвів її трохи вниз, ніби злякався нахабності такого дотику. Бейлора це розважало і пекло одночасно.
– Якщо ви зовсім не торкатиметесь своєї леді, – сказав він терпляче. – Вона може вирішити, що неприємна вам.
Він впевнено узяв дункову руку і поклав її собі на долоню – рішуче, без можливості відступити. І притримав пальцями знизу, щоб відчути, як Дунк затримує подих.
– Не переборщіть із гречністю, сер.
– Вибачте, Ваша Величносте.
– Отже, – продовжив Бейлор так само спокійно, наче не тримав зараз його руку і наче це нічого не означало. – Коли одна рука ось тут, – він злегка стиснув, позначаючи. – Іншою вам належить торкнутись стану вашої леді. Дайте мені другу.
Дунк подав її повільно і вдумливо, наче кожен рух давався йому важко.
Бейлор узяв його долоню і поставив собі на бік – нижче ребер і вище стегна, туди де тканина камзола була теплою від тіла. І відразу відчув, як пальці Дунка мимоволі злегка напружились.
– Тримати в руках леді буде значно приємніше, запевняю, – сказав Бейлор і зробив крок ближче.
Між ними лишилося зовсім мало простору. Стільки, щоб дихати, але вже не стільки, щоб не відчувати тепла.
– Що ви, Ваша Величносте.. я..
Дунк відвів голову вбік. Не міг дивитись прямо – це було видно так само ясно, як і те, що він тримає Бейлора за талію і рука не тремтить тільки тому, що він змушує її не тремтіти.
– Ви нервуєте, – сказав Бейлор. Не запитав.
Він нахилив голову і промовив це тихо – близько до щоки, майже біля вуха. І відчув, як Дунк ледь помітно здригнувся.
Пальці тремтіли. Долонею на дункових ребрах Бейлор відчував його поверхневе, уривчасте дихання.
– Ваша Величносте, я ніколи раніше…
– Не танцювали у високородному товаристві, – закінчив Бейлор. – Я це знаю.
Він зробив ще пів кроку і їхні животи торкнулись – ледь-ледь, через два шари тканини. Але цього вистачило щоб Дунк стиснув губи і рішуче подивився кудись у стелю з виразом людини, що дуже старанно думає про щось інше.
– Ваша Величносте… – прогудів він благально.
– Сер Дункан, – відповів Бейлор, спостерігаючи за тремтінням дункового кадика. – Ви тримаєте свою поставу?
Пауза.
– Намагаюсь, – видихнув Дунк.
– Якщо ви не пригорнете вашу леді як належить, – продовжував наполягати Бейлор. – То і доброго танцю у вас не вийде.
А тоді ледь помітно відсахнувся назад – на якийсь крихітний дюйм, настільки малий, що ледве впала б волосина чи завіяв холодний вітер.
Але Дунк різко притиснув його до себе. Інстинктивно. Раніше, ніж встиг подумати – долоня на боці стиснулась, рука під Бейлоровою рукою підтягнулась, і відстань зникла. Вони стояли впритул і Дунк, здається, тільки тепер зрозумів що зробив.
– Вибачте, Ваша Величносте, я просто…
– Годі, – сказав Бейлор м’яко. – В такій компрометуючій позі ви можете звати мене по імені.
Він усміхнувся і, розправляючись, повів плечем, зміщуючись, щоб торкнутися грудьми його грудей. Дунк затримав подих, але не відступив.
– Чи знаєте ви що треба робити далі?
– Так, Егг… – Дунк осікся і стиснув щелепу. – Вибачте. Принц Ейгон показав мені дещо. Квадрат. Казав рухатись квадратом.
– Так, цього буде достатньо, – Бейлор нахилив голову і подивився на нього знизу. – Сподіваюсь, вчив він вас не так, як я.
– Що ви, Ваша Величносте!
– Бейлор.
Дунк дихав. Бейлор чув це – нерівно, надто часто для людини, яка просто стоїть.
– Бейлоре.
Ім'я у його губах звучало не так, як в інших. Завжди звучало не так – важче, тихіше, обережніше. Наче саме лише вимовляння вже було служінням. Септони вимовляли імена богів із меншим благоговінням.
– Ти тремтиш.
Теж не докір. Просто факт – промовлений тихо, майже до самої його шиї, туди де пульс.
– Вибачте, я просто думав… Я просто думав, що ми не веземо до столиці цих справ.
Бейлор справді не збирався.
Торкаючись так – руками, животами, грудьми – він думав про те, що сам казав на Драконячому Камені тієї ночі, коли прийшов ворон.
Що столиця – це інше.
Що там вони будуть іншими.
Що є речі які можна дозволити собі серед моря й солі і вітру – і речі, яких не можна дозволити собі в замку, де у кожної стіни є вуха.
Він справді так казав. Справді так думав.
Драконячий Камінь був не схожий на столицю нічим. Навіть повітря там було інше – солоне, різке, холодне у своїй кам’янистості. Там не було тисячі придворних, не було очей у кожному коридорі, не було порядків, які диктують відстані пристойності.
Тільки вітер, камінь і Дунк.
Бейлор не планував. Після Ешфорда життя стало повільнішим, а побут розміренішим. Він довго відновлювався після Суду: посаду передав братові, сім’ю відправив до Літнього Замку, сам став затворником. Травма зробила його повільнішим, а тиша замку зробила решту.
Дунк заповнював її просто тим що існував поруч: його кроки у сусідньому коридорі, його голос що відганяв нічну варту, його долоні, які опинялись де треба і коли треба.
Бейлор не знав, як це почалось. Знав лише, що одного ранку прокинувся і Дунк був поруч. І це здавалось таким природним, як схід сонця над морем. І таким же неминучим.
Вони не давали собі імен. Не укладали угод. Просто були – вночі, коли замок засинав і вітер не давав чути нічого, крім власного дихання.
А потім прийшов ворон.
Ворон, що приніс звістку про смерть короля Дейрона, означав початок зовсім іншого життя – для усього королівства і для них зокрема. Близькість, яку вони ділили на Драконячому Камені, не слід було везти в столицю.
– Так, ми справді домовлялись про подібне. Але знаєте, сер Дункан..
Бейлор відвів руки від його талії і поставив обидві долоні Дункові на груди – відкрито і без жалю, відчуваючи, як під темною тканиною б'ється гаряче серце.
– Зрештою тепер я король, – він схилив голову, щоб глянути на Дунка з-під брів. – Може, ви і домовлялись про щось із принцем-спадкоємцем. Але з королем ви ще не укладали угод.
– Бейлоре, – видихнув Дунк.
Попередження. Прохання. Він і сам, мабуть, не знав що саме.
Бейлор провів долонями вгору по грудях, по ключицях, до шиї. Пальці самі заплутались у темному волоссі.
Нова зачіска. Довша ніж раніше, ніж на Драконячому Камені – тепер вона давала за що триматися. І Бейлор тримався: легко, без натиску, просто відчуваючи вагу.
– Я просто дражню тебе, – сказав він тихо. – Я не хочу ні до чого тебе примушувати.
Дунк не відповів.
Але долоні ковзнули до попереку – так, щоб Бейлор відчув його. Повністю. Без сумнівів у тому, що саме він відчуває і що це означає.
Тепло піднялось по хребту. Бейлор не відступив.
– Я тут щоб служити тобі, – прохрипотів Дунк. – Я народився щоб служити тобі.
Це не звучало як покора. Щось старіше й важче. Не присяга лицаря королю, але щось, що не мало імені у жодній книзі.
Бейлор відчув, як це слово падає в груди і лишається там.
Він хотів його поцілувати – гаряче, нетерпляче, з тією частиною себе що не вміла бути розумною коли Дунк дихав ось так, нерівно, і тримав його ось так, обома руками.
Але натомість він різко притягнув його до себе і зарився обличчям у його шию. Обійняв, по-справжньому, стиснув – і пальці самі знайшли потилицю і заплутавшись у волоссі й зачепивши срібну шпильку.
Дунк видав тихий звук. Майже нічого. Але Бейлор почув.
– Я шалено не хочу щоб ти одягався у біле, – зізнався він пошепки у темряві між дунковою шиєю і плечем. – Шалено.
Дунк стиснув його сильніше.
– Варто тобі наказати – і я не зможу не підкоритись.
– Знаю, – прошепотів Бейлор.
І саме тому не наказував.
Він стояв, тримав його і думав про це – про те, яким простим було б усе інше.
Він міг. Це була правда без прикрас: міг призначити командиром Гвардії власного брата, міг відправити Дунка на Драконячий Камінь охороняти порожній замок, міг взагалі не везти його до столиці – лишити собі, закрити у найвищій вежі, обплестись довкола неї як дракон навколо скарбу і не підпускати нікого. Жодного білого плаща. Жодної присяги із заборонами. Тільки Дунк – його, повністю, без поділу зі службою і кодексом і сімома мечами.
Жадібна частина його знала, як це зробити. Вона взагалі багато що знала.
Але була й інша частина, що лишалась холодною навіть зараз, коли Дунк тримав його обома руками і дихав у волосся. Вона розуміла різницю між тим, чого він хоче, і тим, що має право брати. Дунк давав йому своє служіння чесно і добровільно. Наказ перетворив би це на борг. А борг і дарунок – не одне і те саме, навіть якщо виглядають однаково.
Він не хотів боргу. Він хотів Дунка.
І саме тому стримувався.
Він відвів обличчя – повільно, неохоче – і подивився на нього. Дункан дивився у відповідь: очі темні, подих нерівний, вологі губи стиснуті в зосереджену лінію. Бейлор узяв його лице в долоні обережно, великими пальцями торкаючись бородатих щік і Дунк на мить заплющив очі.
– Мені шкода що я не зможу потанцювати з тобою на банкеті, – зізнався він у гострій, як скалка, правді. – Але пообіцяй, що не дасиш придворним красуням надто сильно тебе втомити. Залиш один танець для мене – до часу, коли замок стихне.
Дунк кивнув.
А тоді Бейлор провів великими пальцями по його вилицях – один жадібний раз – і відступив.
– Тоді квадрат, – сказав він твердо. – Отже, коли ти тримаєш леді ось так…